Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Лекція 8. Культура України в 1917 – 1921 рр

1.Умови розвитку української культури в 1917 – 1921 рр.

2.Розвиток освіти і науки.

3.Література.

4.Мистецтво.

Література:

С.В.Кульчицький. Історія України. Підручник для 10 кл., Київ, 2010, с. 258-282.

О.Реєнт, О.Малій. Історія України. Підручник для 10 кл., Київ, 2010, с.203-226.

1. Умови розвитку української культури в 1917-1921 рр.

ü Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.

ü Жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.

ü У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція — традиційні джерела існування.

ü Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви => великі втрати освічених людей в 1917-1921 рр. + тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон.

ü Інтенсивне поповнення інтелігенції за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання

ü Активна діяльність «Просвіт», які організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії, налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. На початку осені в Україні діяли 952 культурно-освітні установи «Просвіти». «Просвіти» залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців. ЦК КП(б)У поставило завдання перетворити «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіт», який визначив комуністичний характер їхньої діяльності. На той час число «Просвіт» уже перевищувало 1500 і продовжувало зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227. Однак перебудувати діяльність «Просвіт» виявилося неможливим, і тоді більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.

ü Протягом громадянської війни склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької партії. Цю роботу координував утворений на початку 1919 р. Народний комісаріат агітації і пропаганди, який спочатку очолював Артем (Ф. Сергєєв), а пізніше відома більшовичка з Росії - О. Коллонтай.



ü Під контролем позашкільного відділу Наркомату освіти УСРР працювала густа мережа закладів комуністичного спрямування - клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільбуди тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15 тис. культурно-освітніх закладів. Створювалися мобільні засоби політичної агітації - агітпоїзди, агітмайданчики, агітпароплави, колективи яких організовували лекції, концерти, мітинги, друкували та розповсюджували брошури, листівки, газети, політичні плакати.

2. Розвиток освіти і науки.

2.1. Загальноосвітні школи.

ЦР розгорнула будівництво української школи: на приватні й громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.

Більшовики прагнули будувати принципово нову школу, відкидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання ЦР. Освітою керував Народний секретаріат освіти (В. Затонський) на підставі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на засадах ідей соціалізму. Скасовувалося викладання Закону Божого.

У період гетьманату тривала українізація шкільної справи. Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов'язкові предмети. Українською мовою було видрукувано декілька мільйонів підручників. Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій. Впроваджено вивчення української мови в учительських семінаріях. За доби Директорії українізація школи тривала.

В 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання». У липні 1919 р. Раднарком УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу Української СРР у республіці впроваджувалося безплатне навчання і обов'язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Проводяться «експерименти» з впровадження «самообслуговуючої школи-комуни, яка ґрунтується на вільному вихованні». Викладачі України, зокрема об'єднані у Всеукраїнській вчительській спілці - організації, яка виникла 1917 р. і перебувала під впливом боротьбистів, - негативно реагували на реформи радянської влади в шкільній справі. Тому в лютому 1920 р. спілку було розпущено, а вчителів республіки включили до Всеросійської спілки працівників освіти, яка перебувала під повним контролем більшовиків.

У 1920 р. нова спроба створити життєздатну радянську систему народної освіти: нижчі й середні державні, громадські й приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Розгорнулася кампанія впровадження в школах УСРР української мови. Наприкінці 1920 р., згідно з офіційними даними, в Україні налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл - дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 до 2,25 млн. Однак близько 1 млн дітей усе ще залишалося поза школою, а сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи, не відвідували заняття. Чимало шкіл не були готові до роботи і через деякий час закривалися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту, але на це не було коштів.

2.2. Заходи щодо ліквідації неписьменності дорослих.

«Неписьменна людина стоїть поза політикою, її спочатку треба навчити азбуки», - говорив В. Ленін. У грудні 1919 р. В. Ленін підписав декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР»: - все населення республіки віком від 8 до 50 років, що не вміє читати, писати, зобов'язане вчитися грамоти рідною чи російською мовою за бажанням; - робочий день тих, хто навчався в школах для неписьменних, скорочувався на 2 години зі збереженням заробітної плати. В серпні 1920 р. була утворена Республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю (голова - Петровський). На місцях - губернські, повітові й волосні комісії. Наркомат освіти і губернські відділи народної освіти видавали підручники, розробляли програми для лікнепів. У 1920 р. в Україні діяло близько 7 тис. таких шкіл і гуртків, де навчалося понад 200 тис. чоловік. Частина неписьменних опановувала грамоту самостійно.
Результати роботи щодо ліквідації неписьменності підсумовано демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед жителів України налічувалося 27,9% письменних, то наприкінці 1920 р. — вже понад третину.

Але переоцінювати ці результати також немає підстав. Навчившись читати й писати, робітник чи селянин дуже рідко ставав постійним відвідувачем бібліотеки, музею чи театру. Він був не в змозі незалежно й критично оцінювати культурну спадщину, сучасні події, тож залишався, як і раніше, об'єктом політичних маніпуляцій з боку носіїв різноманітних, часто ворожих йому станових інтересів і сил.

2.3. Вища школа.

ЦР планувала заснування вузів з українською мовою викладання (не реалізувала). За гетьманату 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет у Києві, 22 жовтня - другий український університет у Кам'янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати і в інших містах України. У Полтаві зусиллями місцевого земства і «Просвіти» було засновано історично-філологічний факультет майбутнього Українського університету. В умовах більшовицької влади розгорнулася революційна ломка системи вищої освіти. В березні 1919 р. уряд УСРР за прикладом РСФРР видав декрет про нові правила прийому до вузів: в першу чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового селянства; вступні іспити скасовувались, а документи про закінчення середньої школи не вимагалися; скасовано плату за навчання, а студентів забезпечували стипендією.Для звуження впливу старої професури, викладачів і антибільшовицьки налаштованого студентства реорганізовано управління вищою школою: введено посаду комісара вузу (призначався наркомом освіти), до факультетських рад включалися представники студентства, кількість яких у радах дорівнювала кількості викладачів. Від автономії вузів нічого не залишилось. Університети в Україні взагалі були ліквідовані, а на їхній основі утворювалися галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти. Щоб готувати робітничу і селянську молодь до навчання в вузах, у 1920 р. було відкрито робітничі факультети (робітфаки). Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, у яких навчалось 57 тис. студентів. Це було значно більше, ніж до революції. Крім того, існувала мережа середніх навчальних закладів, вона налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося понад 60 тис. студентів. Однак таке збільшення чисельності вищих і середніх спеціальних навчальних закладів супроводжувалося погіршенням якісних показників роботи. Вузи і середні навчальні заклади мали слабку матеріальну базу. Викладацький склад поповнювався за рахунок недостатньо освічених людей, які не мали досвіду роботи в спеціальних навчальних закладах. І хоча серед прийнятих до вузів у ці роки було чимало талановитих молодих людей, які пізніше стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 і 1920 рр., був надзвичайно слабким. Часто єдиним їхнім «достоїнством» було робітниче чи селянське походження. В умовах голоду й розрухи їм доводилося більше думати про виживання, ніж про навчання.

2.4. Стан науки.

У вузах і науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені-хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладін, мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог, історик і сходознавець А. Кримський, історики Д. Баталій, В. Бузескул, гідромеханік Г. Проскура, один із засновників вітчизняної школи газотурбобудування В. Маковський, математики Д.Граве і М.Кравчук та багато інших.Частина вчених, особливо тих, які активно включилися в політичну боротьбу, змушена була залишити Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції.

Улітку 1918 р., за гетьманату, з числа видатних учених була організована Комісія зі створення Української академії наук (УАН). Гетьман запропонував пост президента Академії М. Грушевському, але той відмовився. Очолив найвищий науковий заклад України В. Вернадський. Урочисте відкриття Української академії наук відбулося 24 листопада 1918 р. Першими дійсними членами (академіками) були призначені В. Вернадський (президент), А. Кримський (неодмінний секретар), Д. Багалій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановський, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. За радянської влади УАН продовжувала діяти, але склад її дещо змінився: деякі видатні учені-академіки опинилися в еміграції. Академія наук включала три структурних відділи: історично-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. При УАН діяла Національна бібліотека. Під керівництвом академіка В. Вернадського працювала Комісія з вивчення природних багатств України. В 1919-1920 рр. учені Академії наук розробили найновіші правила українського правопису. Розпочалось академічне видання творів Т. Шевченка, І.Франка.

3. Література.

Політичні симпатії більшості літераторів – на боці українських національних партій, ЦР, а пізніше Директорії (Олександр Олесь, Остап Вишня, Володимир Сосюра). Поет Григорій Чупринка був непримиренним противником більшовизму і у 1921 р. загинув у боротьбі з ним. Частина літераторів емігрували, в т.числі О.Олесь, який в 1918 р. написав: О, поведи ж нас, лицарський духу,

По вільній стежці життя і руху,

На тихі води, на ясні зорі,

І в цю велику, страшну годину,

З'єднай в єдину всю Україну.

Вільні від бюрократичного «регулювання», закостенілих канонів і обов'язкових підходів, поети і письменники по-різному, відповідно до власних уподобань, світосприймання, літературних традицій і політичних симпатій відбивали дійсність, історичний процес, свідками, а нерідко й активними учасниками якого вони були.

Павло Тичина: поема «Золотий гомін» 1917 р. присвячена святкуванням з нагоди проголошення Першого універсалу Центральної Ради; «Сонячні кларнети», видрукувані 1918 р. просякнута романтичними настроями.

Романтизм в поезії представляли:

В. Сосюра (автобіографічний твір «Третя рота») - від листопада 1918 р. до лютого 1920 р. поет служив в армії УНР, до якої він вступив добровольцем, і у складі 3-го Гайдамацького полку пройшов з боями «Вкраїну з краю в край», після поразки Директорії В. Сосюра став червоногвардійцем, а у травні 1920 р. вступив до більшовицької партії.

В. Чумак (книга віршів «Заспів» - 1920) – надії на незалежну радянську республіку; як член партії боротьбистів у 1919 р. був залишений у Києві для підпільної роботи в денікінському тилу. У листопаді 1919 р. він був розстріляний денікінцями. Збірку його віршів видрукувано посмертно. «Ми гімни тобі заплели, червоний тероре», - писав Чумак.

В. Еллан-Блакитний «Удари молота і серця» (1920).

Літературне угруповання «неокласиків» - М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен (О. Бурґгардт).

Символісти - П. Тичина, Я. Савченко, Д. Загул та ін.

Літературний напрям «панфутуризм» - М. Семенко, автор мініатюри «Картка» (1918 р.)

4. Мистецтво.

4.1. Театр, музика.

За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери. Більшовики націоналізували (серпень 1919 р.) всі театри, перейменовували, закривали «аполітичні» і «ворожі» театри. Український театр драми та опери, заснований за гетьмана, був реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка. Видатні актори: О. Мар'яненко, Г.Борисоглібська, молоді - О.Сердюк, Л. Гакебуш, К. Кошевський та інші. В 1919 р. з'являється новаторський театр Леся Курбаса (відійшов від традиційних етнографічних форм у театральному мистецтві, застосував нову сценографію), засновано Новий драматичний театр ім. І. Франка під керівництвом Гната Юри.

У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел. У 1918 р., за гетьмана, було засновано Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр під проводом О. Горілого, що в 1919 р. за радянської влади виступав як Республіканський симфонічний оркестр імені М. Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. В 1919 р. кооперативна спілка «Дніпросоюз» об'єднала два хори, організовані для популяризації української пісні, в Державну українську мандрівну капелу (в абревіатурі - «ДУМКА») - з 1919 р. керував Нестір Городовенко, репертуар – щедрівки, колядки, укр.народі пісні, твори М. Лисенка, М. Леонтовича. На початку 1919 р. відділ музики Міністерства народної освіти УНР створив у Києві Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К. Стеценко і О. Кошиць (гастролі Чехо-Словаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії). Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину. В липні УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.

У 1920 р. на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М. Леонтович, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський та інші.

4.2. Образотворче мистецтво.

У вогні війни загинули великі художні цінності: картини, скульптури, монументи, архітектурні ансамблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу.

4 листопада ЦР утворено Українську академію мистецтв, а 5 грудня 1917 р. відбулось урочисте її відкриття. Перші члени Академії - Михайло Бойчук (ректор, засновник творчої Школи Бойчука), Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь та Федір Кричевські, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут (графік, за ЦР та гетьманату робив проекти грошових знаків, поштових марок, держ.гербу, печатки, форми війська тощо; за рад.часів оформлював книжки, робив карикатури на білогвардійців, загинув у 1920 р. під час окупації Києва поляками).

У травні 1919 р. було опубліковано декрет РНК УСРР «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам» + рекомендувалося відкривати пам'ятники видатним революціонерам (у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі відкриті пам'ятники К. Марксу, встановлені погруддя В. Леніна, Я. Свердлова, Р. Люксембург, Ф. Енгельса – не мали художньої цінності). Нищилися встановлені до революції монументи, чимало з яких були творами мистецтва.

4.3. Релігійне життя.

В середовищі духовенства і віруючих України стало поширюватися прагнення до демократизації церковного життя і повернення до статусу незалежності (автокефалії) Української православної церкви (знищено в XVII ст.). Навесні 1917 р. на Подільському та Полтавському єпархіальних з'їздах висловили бажання мати цілком незалежну від РПЦ Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Наприкінці весни 1917 р. з ініціативи протоієрея Василя Липківського було засновано «Братство воскресіння», яке очолило рух за утворення УАПЦ. З часом воно перетворилося на Всеукраїнську православну церковну раду, що прийняла рішення про скликання Всеукраїнського православного собору. Собор розпочав роботу в січні 1918 р. (рішення не проголошено через прихід більшовиків).

Більшовики розгорнули терор проти духовенства (січень 1918 р. - в Києві вбито митрополита Київського і Галицького Володимира).

У червні 1918 р., за гетьмана П. Скоропадського, Всеукраїнський православний собор відновив роботу (переважають противники автокефалії => православні єпархії в Україні залишаються під юрисдикцією Московського патріархату). У жовтні 1918 р. на 3-й сесії Собору О. Лотоцький (член УПСФ, міністр віросповідань, історик церковного права) виступив за проголошення автокефалії української православної церкви. Цей заклик реакційне духовенство зустріло вороже.

Лише за Директорії 1 січня 1919 р. проголошено автокефалію Української православної церкви (рішення нереалізоване через політ.нестабільність).

Наприкінці січня 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви»: передача в руки держави храмів, церковного майна, надання органам влади права закривати небажані їм храми. Тисячі священиків і віруючих стали жертвами червоного терору. Частину храмів і монастирів було закрито, релігія оголошувалася «опіумом для народу», віруючі ставали неповноправними громадянами. Разом з тим, не маючи змоги покінчити з релігією і церквою водночас, держава дозволила діяльність багатьох релігійних громад.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| Лекція 8. Культура України в 1917 – 1921 рр

Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 1525; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.92.170.117
Генерация страницы за: 0.121 сек.