Маркс про відчуження

Бо

зісиття приводить до якоїсь сталості внутрішнього розподілу складових його частин і взаємин між цими частинами.

І ще одне зауваження. Ті агрегати - досить складні за своєю ^внутрішньою будовою і за рівнем диференціації, - які утворюються суспільними комахами (бджоли, терміти, мурахи) і які начебто б за багатьма зовнішніми ознаками подібні до соціальних агрегатів, не можна прирівнювати до суспільства. Тому що вони не є з'єднаннями самостійних індивідів, незалежних один від одного в розумінні споріднення. Усі вони є об'єднаннями дітей однієї матері. Мурахи чи бджоли не можуть залишити свій мурашник чи вулик і приєднатися до іншого - там на них чекає негайна смерть. Точно так само вони не можуть утворювати невеликі групи і жити поодинці. У цьому розумінні бджолиний рій, мурашник чи термітник можна розглядати, швидше, як єдиний цілісний організм, окремі частини якого більш-менш просторово розділені.

Які ж основні фактори тих процесів, що протікають у суспільстві? Спенсер виділяє серед них первинні і вторинні. У свою чергу, первинні фактори він розділяє на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх факторів відносяться такі, як клімат, характер рельєфу поверхні землі, ЇЇ флора і фауна. До внутрішніх - інтелектуальні й емоційні якості соціальних одиниць - індивідів, що складають суспільство. Вторинні, чи похідні, - це ті, що викликаються самим процесом соціальної еволюції, однак надалі починають здійснювати на неї вплив - наприклад, наслідки вирубування лісів, зрошення чи. навпаки, осушення ґрунту, різні переміни в рослинному і тваринному світі, які викликаються цілеспрямованою (але не завжди раціональною) діяльністю людини.

До одного з найважливіших факторів соціального розвитку Спенсер відносить ріст суспільства, який виступає одночасно і причиною, і наслідком соціальної еволюції. Справді, поділ праці просто не може бути досить глибоким при малих розмірах суспільства, де нараховується лише невелике число індивідів, які можуть прийняти на себе лише обмежене число функцій. У міру того, як людські спільноти збільшуються в розмірах, вони починають робити усе більш сильний вплив одна на іншу - або шляхом військових зіткнень, або за допомогою посилення торгових і промислових відносин. Поступово все більш впливовими причинами подальших соціальних змін стають надорганічні продукти - як речові, так і чисто духовні, що постійно накопичуються і ускладнюються.

Як здійснюється ріст суспільств? Він йде за рахунок двох процесів, що відбуваються то разом, то порізно: 1) за рахунок простого розмноження членів суспільства, що веде до збільшення їх

числа - внутрішній фактор росту, або 2) шляхом об'єднання різних, спочатку самостійних, груп у більші. Другий процес, на думку Спєнсера, переважний (точніше, більш розповсюджений), оскільки первісна суспільна група ніколи не досягає скільки-небудь значних розмірів шляхом простого розмноження. Як правило, утворення більш великих співтовариств відбувається шляхом об'єднання дрібних угрупувань у більш великі (іноді добровільно, але частіше -примусово, насильно), і від цього процес еволюції, як правило, виграє.

Чим відрізняється одне суспільство від іншого? У кінцевому рахунку люди об'єднуються в соціальні структури для досягнення якихось загальних цілей - ті, що і стають завданнями самого суспільства. І однією з відмінностей одного суспільства від іншого і стає той факт, чи є співробітництво людей у досягненні цих спільних завдань добровільним чи примусовим. Така розбіжність, за Спенсером, визначає протилежність двох типів суспільства -«військового» і «промислового». Як відомо, на подібне протиставлення вказував і Конт. Однак, якщо Конт вважав, що військове суспільство - це пройдений етап, більш низький рівень соціальної еволюції в порівнянні з промисловим, то, на думку Спєнсера, справа обстоїть складніше, і при певному збігу обставин такий тип суспільства може виникати знову й знову. Саме протиставлення «військової» організації суспільства «промисловій» виникає не стільки внаслідок інтегральних характеристик того чи іншого суспільства, а нерідко залежить від особливостей розвитку його окремих (хоча і досить великих) частин і відображає досить складні соціальні тенденції. До того ж не будь-яке суспільство можна віднести до військового типу, грунтуючись лише на даних про агресивні наміри його правлячих кіл. «При військовому типі суспільства, - говорить Спенсер, - армія є мобілізований народ, а народ - відпочиваюча армія; тому тут армія і народ мають однакову основу».

Соціальний організм, як вважає Спенсер, складається з трьох основних систем органів (інститутів): регулятивної (управлінської), виробничої (підтримуючої) і розподільчої (шляхи сполучення, транспорт, торгівля тощо). При аналізі регулятивної системи він зосереджує увагу на механізмах соціального контролю; щоправда, при цьому він розглядає одне лише політичне управління. У кінцевому рахунку весь соціальний контроль, на його думку, тримається на страху. У той час як політичний контроль і влада держави корениться в страху перед живими, у страху перед мертвими корениться релігійний контроль - влада церкви. Обидва цих соціальних інститути виникли і поступово розвилися з найпростіших

зародкових форм, що існували ще в первісному суспільстві. Що стосується повсякденної, побутової поведінки людей, то соціальний контроль за ними здійснюється «церемоніальними інститутами», які навіть старші, ніж церква чи держава, і виконують свої функції нерідко навіть ефективніше, ніж бони.

Одна з основних особливостей системи філолофсько-етичних поглядів Спєнсера полягає в тому, що він був послідовним прихильником ідеї волі індивіда як самостійної цінності. Він був твердо переконаний, що суспільство існує для індивідів, а не навпаки. Умовою успішного розвитку суспільства він вважав ствердження принципу рівної волі індивідів, яка обмежена лише можливостями забезпечення волі для інших індивідів, рівного впливу всіх членів суспільства і соціальних верств на прийняття політичних рішень, а також вільної конкуренції.

Через такі переконання Спенсер вважав неприйнятним соціалізм, оскільки цей лад, на його думку, у будь-якій своїй формі мав на увазі рабство. Що є характерною рисою раба? Те, що він працює не за власною волею, а за примусом. При цьому не має принципового значення, хто його пан - інша людина чи держава. Якщо він повинен віддавати суспільству всю свою працю, а отримувати із загального надбання лише ту частину, яку призначить йому суспільство, то він - раб суспільства. Спенсер заперечував соціалізм як з позицій справедливості, так і з чисто утилітарних умовиводів - його корисності, вважаючи, що встановлення соціалістичних порядків приведе до встановлення найжорстокішої форми військового деспотизму. «Моє заперечення соціалізму, -стверджував він, - грунтується на переконанні, що він зупинить розвиток високорозвиненої держави і поверне назад розвиток менш розвинутого. Ніщо, крім повільного удосконалення людської природи за допомогою організації соціального життя, не може зробити сприятливої зміни».

Драматизм ситуації полягав у тому, що Спенсер, передбачаючи жалюгідні наслідки соціалізму і вважаючи його найбільшим нещастям для людства, був у той же час переконаний, що виникнення соціалізму неминуче - саме такою бачилася йому тенденція розвитку сучасних суспільств.

Принциповою рисою соціології Спєнсера була спроба сполучити індивідуалізм з органічною моделлю еволюції соціальних систем. Випробуючи вплив біологічних теорій природного добору, Спенсер використав, по суті, дві окремі версії трактування соціальної еволюції. У першій він стверджував, що соціальні системи, подібно організмам, адаптуються до свого оточення за допомогою процесу внутрішньої диференціації й інтеграції. Згідно з другою, еволюційний

прогрес йде від простої однорідності «войовничого» суспільства до складної гетерогенності індустріального суспільства.

Політична доктрина, яку Спенсер витяг зі своєї соціології, полягала в тому, шо соціальне планування, централізоване встановлення соціального добробуту і державне втручання в суспільні процеси є перешкодою соціальній еволюції і прогресу, який гарантує особисту свободу в індустріальному суспільстві. Соціологію Спенсера часто асоціюють із принципом «виживання найбільш пристосованого» і соціал-дарвінізмом, однак сам він вважав, що конкурентна боротьба панувала лише в ранніх войовничих суспільствах. Розвинуте індустріальне суспільство буде покладатися, швидше, на співробітництво, переконання й альтруїзм, ніж на агресію і конфлікт.

Що ж нового, крім введення терміна «еволюція» у його сучасному значенні в широкий науковий обіг, зробив Герберт Спенсер для формування загальнонаукової соціологічної парадигми? По-перше, Спенсер застосував еволюційний підхід до аналізу суспільних явищ. По-друге, про що часто забувають, Спенсер показав можливість застосувати ідеї еволюції не тільки до тваринно-рослинного світу і суспільства, але й до неорганічної природи - ця ідея отримала значний розвиток у геології. Нарешті, по-третє, грунтуючись на еволюційному методі, Спенсер істотно переглянув пануючі в Європі ще з нового часу уявлення про критерії прогресу, створивши оригінальну концепцію прогресу-еволюції, що зіграла значну роль у становленні не тільки соціології, але і системного аналізу.

3.3. Карл Маркс і марксистська соціологія

Безперечно, Карл Маркс - одна з найвеличніших і трагічніших фігур у новітній історії. За визнанням і прихильників, і супротивників, він був геніальним мислителем, який зробив найбільш могутній вплив на долю людства в XX ст. Навряд чи хто з великих діячів новітньої епохи удостоювався таких почестей, шо межують з обожнюванням, і навряд чи хто піддавався такому знущанню і прокльонам, особливо в останні роки, і особливо в тій країні, де він так довго був безперечним авторитетом і об'єктом загального поклоніння. Ми так довго вірили в правильність вчення Маркса, що потім рішуче стали обвинувачувати його в наших помилках і промахах, намагаючись покласти на нього провину за невдачі в побудові нового суспільства. Тим часом один з великих соціологів з числа тих, кого важко віднести до шанувальників Маркса, неупереджено аналізуючи його теоретичну спадщину, підкреслює:

«Будучи соціологом-економістом того, що він називав капіталізмом, Маркс не мав ясного уявлення про те, яким буде соціалістичний лад, і, не перестаючи, говорив, що людина не може наперед знати майбутнє».

Біографічні віхи. Карл Маркс народився в 1818 р. у м. Трірі (Німеччина) у родині адвоката. Освіту отримав у Німеччині (Боннський і Берлінський університети). Завершивши освіту, одружився на баронесі Женні фон Вестфален. Став журналістом. У пошуках постійної роботи в 1843 р. переїхав до Парижу. Там він ввійшов у коло радикальних емігрантів, став соціалістом. У Парижі він зустрівся з нащадком багатої родини фабрикантів-текстильників Фрідріхом Енгельсом, з яким у нього на все життя збереглися близька дружба і співробітництво. У 1845 р. за вимогою прусського уряду його вислали з Парижу, і він переїхав у Брюссель. У 1848 р., після початку французької революції, бельгійський уряд заарештував і вислав його. Маркс повернувся до Парижу, де сформував новий ЦК Союзу Комуністів. У квітні того ж року Маркс і Енгельс відправилися в Кельн, де Маркс був головним редактором «Нової рейнської газети». У травні 1849 р. прусський уряд закрив газету і вислав Маркса. Він повернувся до Парижу, відтіля в серпні 1849 р. змушений був переїхати Лондон. Тут він і прожив до своєї смерті в 1883 р. Терпів сильний нестаток, перебиваючись випадковими журналістськими заробітками. Родина жила головним чином за рахунок фінансової допомоги Енгельса.

У колишній радянській літературі не склалося думки про основоположників марксизму як про соціологів. І навіть докладний словник «Сучасна західна соціологія» не згадує ні того, ні іншого в числі своїх персонали. Тим часом вплив їх на формування класичної соціології вважається загальновизнаним. Тому цілком закономірно, що британський «ТЬе Реп§иіп Оісгіопагу оҐ Зосіоіо^у» (де навіть стаття в півсторінки вважається визнанням значних наукових заслуг того чи іншого соціолога) присвятив соціологічній творчості Маркса цілих три сторінки; такої ж честі удостоєний ще один великий соціолог - Макс Вебер, Цей же словник указує на п'ять соціологічно важливих областей, охоплених у роботах Маркса.

1) У своїх ранніх роботах Маркс виявляв цікавість до поняття відчуження; ця тема в тому чи іншому контексті проходить і через його такі роботи. 2) Маркс широко відомий своїми поглядами на зв'язок між економічним життям і іншими соціальними інститутами. 3) В основі його інтересів лежав, насамперед, аналіз життєдіяльності суспільств, організованих у соціальні класи. 4) Теорія соціальної зміни знаходить у Маркса вираження в теорії класової боротьби, яка виступає, за його твердженням, «двигуном

історії»; ця ідея настільки глибоко пронизує творчість Маркса, що марксистську теорію в західній соціології називають іноді просто «теорією конфлікту» (сопЯісі іпеогу). 5) Маркс був теоретиком переважно капіталістичного суспільства.

Відчуженням називається особливий вид взаємин, які складаються між людьми. На поверхні вони уявляються у формі втрати людиною контролю над якимись предметами чи навіть власними якостями, які складають (чи складали) його власну сутність. Найбільш чітко суть відчуження виявляється, наприклад, у відносинах власності й у відносинах ринкового обміну. Якщо я виготовив якусь річ, вклавши в неї свої знання, уміння, час (а отже, частину самого себе), то я вправі розпоряджатися нею за своїм розсудом. Але коли я продаю її комусь, то втрачаю право власності на неї, а виходить, не владний над її подальшою долею.

Маркс у цілій низці своїх праць, починаючи з «Економічних і філософських рукописів 1844 р.», виходить далеко за межі такого трактування відчуження. Він вважав, що основи відносин відчуження кореняться в самих соціальних структурах, які відмовляють людям у їх сутнісній людській природі. Він був переконаний, що людська сутність реалізується в праці, творча активність отримує логічне завершення в співробітництві з іншими, за допомогою чого люди перетворюють світ незалежно від себе. Процес виробництва - це одна з «об'єктивації», за допомогою якої люди створюють матеріальні об'єкти, що втілюють у собі людську творчість, але при цьому вартують як сутності окремо від своїх виробників. Відчуження має місце в тих випадках, коли, об'єктивувавшись, людина не пізнає себе у своєму продукті, який стає далеким йому, «не є більше його власністю» і «протистоїть йому як автономна сила».

Маркс виділяв чотири особливих прояви відчуження в капіталістичному суспільстві. (1) Робітник відчужений від продукту своєї праці, оскільки те, що він виробляє, привласнюється іншими, і він не контролює подальшу долю цього продукту. (2) Робітник відчужений від акту виробництва. Робота стає відчуженою активністю, що не дає внутрішнього задоволення, давить на робітника в якості зовнішньої примусової сили і перестає бути закінченням у собі і при цьому включає у себе працю за ціною, запропонованою кимсь іншим як примусова праця. Робота стає фактично предметом торгівлі, що продається, і єдиною цінністю якої для робітника є попит на нього як на агента виробництва. (3) Робітник відчужується від своєї людської природи чи від свого «родового буття», тому що перші два аспекти позбавляють його виробничу

активність тих специфічно людських якостей, які відділяють її від активності тварин і в такий спосіб визначають власне людську І природу. (4) Робітник відчужується від інших людей, оскільки капіталізм перетворює всі його відносини з іншими людьми в ринкові відносини, і про людей судять за тим становищем, яке вони займають на ринку, більшою мірою, ніж за їхніми чисто людськими якостями. Люди починають розглядати один одного як деякі «втілення» -скажемо, швидше як робітника чи капіталіста, начальника чи підлеглого - більшою мірою, ніж як особистості.

Маркс виходить з того, що капітал сам є джерелом подальшого відчуження в межах розвинутої капіталістичної економіки. Це відбувається внаслідок того, що саме капіталістичне нагромадження породжує свої власні потреби, які принижують людей до рівня предметів споживання. Робітники стають факторами приведення в дію капіталу, і над їх діяльністю панують швидше їхня здатність принести вигоду роботодавцю, ніж їхні власні людські потреби і сутності. У рамках ринкової економіки правила, що керують нагромадженням, - це правила ринку. Ці правила утворюють ряд безособових механізмів, що панують над всіма економічними факторами (так само як капіталістами, так і робітниками), і ринок володіє гнітючою силою у відношенні і до тих, і до інших. Маркс зазначав, що, хоча потреби вигоди і капіталістичного нагромадження уявляються зовнішньому спостерігачу ніби живучими власним життям, ці безособові механізми фактично перекручують людські корені капіталу й експлуатації, що дозволяють одному класу безоплатно привласнювати те, що зробив інший.

Маркс і Енгельс вважали, що знищення (точніше, зникнення) відчуження тісно пов'язано з величезним розвитком продуктивних сил як матеріальною передумовою комунізму. «Щоб стати «нестерпною» силою, тобто такою силою, проти якої здійснюють революцію, необхідно, щоб це відчуження перетворило основну масу людства в абсолютно «позбавлених власності» людей, що протистоять у той же час наявному світу багатству й освіті, а обидві ці умови передбачають величезний ріст продуктивної сили, високий ступінь її розвитку».

Зрозуміло, з часів Маркса поняття відчуження втратило багато чого зі свого первісного соціологічного розуміння і сьогодні використовується в соціологічній теорії для опису досить широкого спектра соціальних явищ. Сюди відносять, зокрема, і будь-яке почуття незадоволеності індивіда тим суспільством, у якому він живе; і відчуття, що в суспільстві панує моральний занепад; і відчуття безсилля перед непорушністю соціальних інститутів; і знеособлена, дегуманізована природа великомасштабних бюрократичних

соціальних організацій. Останнє, до речі, перегукується з думкою М. Вебера про бюрократичні тенденції розвитку сучасного суспільства. Взагалі, у сучасній соціології це поняття використовується не так часто. Багато соціологів, у тому числі й марксисти, переконані, що сам Маркс відмовився від ідеї відчуження у своїх більш зрілих працях на користь експлуатації, і бачив мало змісту в збереженні цього поняття. Більшість же немарксистських соціологів вважають, що воно стало занадто розпливчастим, щоб бути аналітично корисним.

3.3.2. Історичний матеріалізм

Соціологічний метод, яким користувався Маркс у своїх дослідженнях, називається історичним матеріалізмом. Суть його полягає в такому. К.Маркс висунув матеріалістичну інтерпретацію історії, згідно з якою соціальні, культурні й політичні явища в будь-якому суспільстві визначаються способом виробництва матеріальних цінностей («природничоісторичний розвиток»). У поясненні історичних процесів ця концепція надає каузальний пріоритет у першу чергу економіці, вважаючи всі інші ідеї, які циркулюють у суспільній свідомості, породженням у кінцевому рахунку умов економічної життєдіяльності. Іншими словами, серед усіх відносин, в які вступають люди, Маркс надає головну перевагу відносинам з приводу виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Тим самим він думає, що, перш ніж вести наукові диспути, молитися, писати вірші чи співати гімни, люди повинні виробити для себе їжу, одяг, дах над головою.

За допомогою такої моделі Маркс установлює досить однозначний і переконливо трактований зв'язок між економічним життям суспільства і всіма іншими соціальними інститутами. З часів Маркса в соціології саме поняття «матеріалізм» має специфічний сенс відносин до тих теорій, у яких базовою причиною всіх соціальних явищ виступають економічні відносини.

На основі цієї теорії вибудовується марксова аналітична схема соціального устрою будь-якого суспільства, що знаходить своє вираження в теорії базису і надбудови. Це парні, нероздільні поняття, де перше служить підґрунтям другого. У цілому схема містить у собі такі основні елементи.

Базис охоплює практично усі взаємини людей в економічній сфері. Ядром цієї сфери і найбільш динамічним елементом її виступають продуктивні сили. Під цим узагальнюючим поняттям криється поєднання працівників (особистісний елемент), які володіють певними знаннями, уміннями і навичками, із засобами виробництва (речовий елемент), що містять у собі як матеріали, що підлягають подальшій обробці, так і засоби, за допомогою яких ця

робота виконується. Продуктивні сили безупинно розвиваються: працівники здобувають усе нові й нові знання, уміння і навички, під.деливом відкриттів, винаходів і технічних нововведень знаряддя праці удосконалюються, потужність джерел енергії зростає, у _І«)одуктивний процес утягуються нові, не відомі раніше сировинні матеріали тощо. Виробничі відносини, тобто сукупність усіх відносин, у які люди вступають з приводу виробництва і розподілу матеріальних благ, утворюють своєрідне живильне середовище для розвитку продуктивних сил. В основі («фундаменті») виробничих відносин лежать відносини власності. У відносинах власності непрацівник володіє або засобами виробництва, або працею, або і тим і іншим і тому може привласнювати продукт. Надбудова звичайно є пояснюваною категорією, що залишається (за винятком економіки) і яка містить такі інститути, як держава, сім'я чи різні ідеології, що існують у суспільстві.

Що стосується зв'язку між базисом і надбудовою, то головна

особливість марксистської позиції грунтується на ствердженні, що

характер надбудови визначається характером базису. Оскільки

змінюється природа базису, остільки змінюється й природа

надбудови. Тому можна, наприклад, очікувати, що феодальна

політична структура відрізняється від капіталістичної, тому що

способи господарювання в цих двох формаціях чітко відрізняються

одна від одної. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин

.утворює спосіб виробництва. Способи виробництва можуть

відрізнятися один від іншого саме характером зв'язку між

продуктивними силами і виробничими відносинами. Наприклад, при

феодальному способі виробництва поміщик не має прямого контролю

над засобами виробництва і робочим часом селян, але має контроль

над розподілом виробленої ними продукції. З іншого боку, при

; капіталістичному способі виробництва капіталіст контролює і

'і продуктивні сили, і розподіл продукту. Багато теоретиків

| стверджували, що в спосіб виробництва варто включати й надбудову,

і; оскільки характер виробничих відносин тісно пов'язаний з

£ пануючими формами ідеології та політики. Наприклад, для

^ феодального способу виробництва з неминучістю характерне

і панування релігійної ідеології.

| Перехід від одного способу виробництва до іншого

І визначається тим, що найбільш динамічний елемент цієї системи -І продуктивні сили - на певному рівні свого розвитку починає І відчувати стримуючий, стискуючий вплив з боку більш І консервативних виробничих відносин. Однак зупинити прогресивно і наростаючий розвиток продуктивних сил неможливо, тому вони \ розривають рамки, що стали тісними для них, виробничі відносини

7 — 4-1672

докорінно міняються, пристосовуючись до потреб розвитку продуктивних сил. Це означає зміну способів виробництва.

Метафора базису і надбудови виявилася дуже плідним аналітичним механізмом, але вона також викликала величезне число дискусій як у самому марксизмі, так і поза ним. Один з пунктів проблеми - визначення відносин виробництва. Включаючи в себе відносини власності як фундаментальні, вони так чи інакше повинні обумовлюватися правовими дефініціями (форми власності завжди виражаються і закріплюються в законах), а вся сфера права відноситься до надбудови. Уже тому чіткий і безумовний аналітичний поділ базису і надбудови уявляється сумнівним.

Багато критиків марксизму стверджували, що дана модель є вираженням економічного детермінізму. Справді, деякі прихильники цієї точки зору займали таку детерміністську позицію. Однак слід зазначити, що самі К.Маркс і Ф.Енгельс ніколи не дотримувалися такої доктрини. По-перше, вони розуміли, що багато елементів надбудови могли бути відносно автономні від базису і мати власні закони розвитку. По-друге, вони стверджували, що надбудова не просто взаємодіє з базисом, але й впливає на нього. Уже після смерті Маркса Енгельс написав кілька праць (у формі листів, унаслідок чого весь цей цикл одержав загальну назву «Листи Ф.Енгельса 90-х років»), спеціально присвячених особливій ролі надбудовних відносин та їхньому впливу на базис. Більш пізні марксисти ще далі відходили від економічного детермінізму, стверджуючи, що елементи надбудови повинні розглядатися як умови існування базису - точка зору, яка оцінювалася як позбавлення базису якого-небудь пріоритету і надання всім інститутам у суспільстві рівної казуальної сили.

3.3.3. Трудова теорія вартості

Як вже говорилося вище, Маркса не усі визнають соціологом. В основному його вважають економістом. Для цього дійсно малися дуже серйозні підстави, оскільки марксизм багато в чому створювався як «критика буржуазної політичної економії». І сьогодні поняття «політична економія» часто не тільки вживається як ключове слово для «марксизму», але й вважається ледве чи не синонімом його. Проте, можна вважати Маркса не меншою мірою соціологом, з огляду на те, що центром його аналізу є не стільки економіка як така, скільки соціальні відносини, що складаються з приводу економіки як процесу виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ. Зразком такого аналізу і виступає знаменитий «Капітал».

Зрозуміло, особливу увагу в цьому аналізі займають виробничі відносини. Одна з впливових точок зору полягає в тому, що в будь-якому способі виробництва виробничі відносини - це

насамперед відносини між власниками і не-власниками засобії
деробництва. Проблематичність такого визначення складається, яі
,_вЖЄ згадувалося вище, у тому, що саме поняття власності є значнок
«дясХО правовою категорією. І якщо закон - це щось, детермінуюче,)
Лицевому рахунку, економікою (що включає в себе й виробнич
відносини), тоді виробничі відносини визначати в правових терміна?
не можна. У противному випадку визначення виробничих відносиь
^виражається включенням у себе тієї самої категорії, яку включає і
•себе, шо таким відносинам потрібно детермінувати.
_к За Марксом, сутність соціальних відносин між власникам»

засобів виробництва і працівниками, які не володіють такок.власністю, але працюють за допомогою цих засобів виробництва (Знаходить своє вираження в експлуатації. Причому, експлуатація не і шрерогативою одного лише капіталізму. «Усюди, де частиш суспільства має монополію на засоби виробництва, працівник вільний чи невільний, повинен приєднувати до робочого часу необхідного для утримання його самого, зайвий робочий час, щоб івиробити життєві засоби для власника засобів виробництва».

Експлуатація, таким чином, є не шо інше, як безоплатна

присвоєння частини продукту праці безпосереднього виробника. Ця

частина, привласнюється безоплатно власником засобів виробництва

"(вимірюється додатковою вартістю. Припустимо, робочий день

¹ складає десять годин. Протягом частини його, скажемо, шести годин.

/робітник буде виробляти товари, вартість яких дорівнює вартості

і його існування. Протягом чотирьох годин, що залишаються, робітник

буде створювати додаткову вартість, яка і привласнюється

-капіталістом. Таким чином, додаткова вартість - це не що інше, як

^вартість, яка залишається після того, як із загальної вартості

виробленого працівником продукту віднята вартість відтворення йогс

робочої сили - так звана необхідна вартість, вимірювана при

капіталізмі заробітною платою.

Досить важливим для розуміння багатьох марксистських ^концепцій (особливо для теорії суспільно-економічних формацій) є • усвідомлення суті не стільки самої додаткової вартості, скільки 'Співвідношення необхідної і додаткової вартості в загальному обсязі виробленої вартості. Будучи узята в середньо-узагальненому вигляді, -величина цієї пропорції, характерна для даного суспільства, може 'дати уявлення про багато параметрів розвитку даного суспільства: і ^; про рівень розвитку продуктивних сил, і про ступінь експлуатації, і \про пануючий характер власності (сама поява додаткової вартості означає можливість виникнення приватної власності і товарно-грошових відносин), і про цілий ряд інших важливих моментів.

7«99

3.3.4. Марксистська соціологія після Маркса

Про долю марксистського вчення після смерті його основоположників написано величезна кількість праць, у тому числі й в Україні, особливо в 90-і роки минулого століття. Можна припустити, що останнє слово в численних дискусіях щодо емпіричних підтверджень основних положень марксизму ще не сказано. Однак марксизм у цілому - це досить складний, багатошаровий комплекс взаємозалежних теорій, що включають у себе і філософські, і економічні, і політичні концепції й ідеологічні доктрини. Нас у контексті даної роботи насамперед цікавить їхня соціологічна частина. Існує ряд областей у соціології, де праці Маркса отримали поширення і де зберігається вірність, принаймні, деяким з його принципів. Укажемо на деякі з таких напрямів зі згадуванням найбільш видатних авторів, чиї концепції отримали найбільше визнання в соціологічній науці.

1. В аналізі класової структури деякі ранні марксисти
стверджували, що марксова схема повинна бути переглянута,
оскільки не спостерігається реальних ознак розпаду капіталізму чи
посилення класової боротьби. Значна частина зусиль була витрачена
на спроби адаптувати головну ідею про неминучість конфлікту між
капіталом і працею до умов сучасного капіталізму. Це вилилося у
форму нових теорій класового конфлікту, що приймали в розрахунок
зміни в способах володіння власністю, ріст середнього класу і зміни у
відносинах на виробництві. Крім того, деякі марксисти, насамперед
А.Грамші, В.І.Ленін і Д.Лукач, приділяли особливу увагу поняттю
класової свідомості як передумови класової боротьби.

2. При аналізі політичної життєдіяльності суспільства
аргументація, що держава є інструмент правлячого класу, відкрила
шлях більш складному аналізу держави як відносно автономної від
правлячого класу, що відгукується на тиск із боку робітничого класу
через інститут парламентської демократії, але в кінцевому рахунку
діючої насамперед в інтересах капіталу.

3. Ревізії економічних поглядів Маркса прийняли форму
розмежування різних фракцій капіталу й обліку монополістичної
фази капіталізму, яка істотно відрізняється від більш ранньої фази
вільної конкуренції, що панувала при житті Маркса.

4. Характерною рисою капіталізму XX ст. (відзначеної
насамперед В.І. Леніним) стала його здатність шукати ринки в
нерозвинених країнах, а часто - прямо колонізувати ці країни і брати
їх під свій контроль. Слідом за ленінською оцінкою імперіалізму
багато досліджень пов'язували хронічну нерозвиненість деяких
суспільств із задоволенням потреби капіталізму в експансії.

,: 5. У марксистській соціології XX ст. значною мірою

0осилк>вався інтерес до аналізу тієї ролі, яку відіграє в житті іувцільства ідеологія. Стверджувалося, зокрема, що капіталізм своїм додолим збереженням зобов'язаний встановленню ідеологічного іррИТролю, здійснюваного панівним класом. Цей тип аналізу І^пірувався уявленням про гегемонію, висунутим А.Грамші та щрацями Франкфуртської школи.

і 6. Зберігається тривалий інтерес до дослідження філософії і

негоду марксизму, зокрема, у Франкфуртській школі, Критичній теорії, а також у більш пізніх працях Дж.Хабермаса і послідовників Л.Альтюссера. Нерідко вивчення методології доповнювалося спробами очистити марксизм від позитивізму.

7. Багато соціологів використовували роботи марксистських Істориків, які займалися аналізом соціальних змін, що відбуваються Шляхом класової боротьби, і в більш пізні часи, використовуючи при ііьому до поняття способу виробництва.

Дата добавления: 2014-01-04