Принципи автономії волі

Статтею 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Вибір права згідно має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом. Вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини. Вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути явно вираженим., і т.д., - що підкреслює таким чином автономію волі учасників міжнародних приватних відносин у МПрП.

У доктрині існує багато визначень автономії волі в МПрП. Проте виходячи із загальної дефініції, що міститься в п.5 ст.1 Закону України «Про міжнародне приватне право, варто визначити, що: автономія волі в МПрП – це принцип,згідно з яким учасники правовідносин з іноземним елементом можуть здійснювати вибір права країни, що підлягає застосуванню до відповідних відносин. Згаданий принцип працює через велику кількість взаємопов’язаних правил, а тому часто говорять про інститут автономії волі.[14]

А тому, в рамках сприйняття автономії волі як інституту МПрП відзначимо дві основні його функції:

а)вирішення колізії законів шляхом вибору застосовуваного права сторонами певних правовідносин; та

б)встановлення випадків та умов здійснення такого вибору, враховуючи норми національного законодавства щодо публічного порядку, обходу закону, тощо. Відповідно до цих завдань, які ставить перед собою законодавець тієї чи іншої держави, положення про автономію волі поділяються на колізійні та матеріальні, причому останні належать до категорії загальних положень міжнародного приватного права.[15]

В українській кодифікації МПрП, на відмінну від прийнятих у країнах СНД Цивільних кодексів (у яких за кодифіковано основні правила колізійного права), передбачаються найбільш повні приписи цього інституту. По-перше, значно розширено сферу його застосування. Крім відомих раніше діючому законодавству основних сфер його застосування – зовнішньоекономічні договори та питання права власності у зовнішньоторговельних угодах, Закон надає сторонам міжнародних приватних відносин можливість вибирати право будь-якої країни щодо змісту ледве не всіх правочинів (будь-які договори, а не тільки зовнішньоекономічні, односторонні правочини, шлюбний договір). В обмеженому вигляді lex voluntatis застосовується: при захисті речових прав – на вибір заявника використання права країни, в якій майно знаходиться, або право країни суду (ст.42); у договорах споживання – проте у цих випадках вибір права не може обмежувати захист прав споживача порівняно з імперативними нормами права країни місця проживання або звичайного місця перебування споживача (ст.45); у декількох зобов’язаннях – сторони зобов’язання можуть обирати lex fori, а споживач у таких випадках – свій lex domicilii, або право країни місця проживання чи місця знаходження виробника чи особи, яка надала послугу, або право країни, в якій споживач придбав товар, або в якій йому надана послуга (ст.ст.49, 50); у зобов’язаннях, що виникли внаслідок безпідставного збагачення – сторони можуть обрати lex fori (ст.52); у багатьох питаннях сімейного права; у спадкових відносинах – спадкоємець може в заповіті обирати право держави, громадянином якої він був (ст.70).[16]

Проте у доктрині також відзначається, що «автономія волі» - це умовне поняття, оскільки держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору закону, що застосовується. Проте: чи є абсолютно вільним вибір права сторонами за межами встановлених національними законодавцями заборон на реалізацію даного колізійного принципу?

Не вдаючись у різні дискусії щодо точок зору науковців, які часто носять протилежний один одному твердження, відзначимо, що як видно, законодавець не може надавати сторонам договору абсолютну свободу вибору. Це б суперечило сутності права і сутності держави. Вибір права повинен бути обмежений правовими системами, які мають відношення до договору. У наданні можливості такого вибору можна бачити вияв принципу співробітництва сторін і суду. Проте, якщо суд не повинен застосовувати право, що не є близьким до договору, сторони також не повинні цього робити.[17]

Дата добавления: 2014-01-04