І. З. Танчин соціологія 18 страница

Людина раптом довідується, що той, кого він вважав другом, був, виявляється, важко хворим, або розлучився з дружиною, а він навіть не підозрівав про це. Або друзі помічають його відсутність тільки тоді, коли їм щось потрібно від нього. Конкретна особистість перетворюється, таким чином, в абстрактну категорію, позбавлену індивідуальності. Свідомість того, що ваші близькі можуть порівняно легко без вас обійтися, що ви є в принципі замінимі, викликає болюче відчуття власної мізерності. Почуття відчуження призводить до появи таких соціальних проблем, як алкоголізм, наркоманія, криміналітет, суїцид.

Однак, існує, на думку Зіммеля, і позитивний бік міського життя. Місто дає людині велику особисту свободу, вибір занять і способу життя. Зі зростанням чисельності груп, їх члени стають все менше схожими один на одного, індивідуальність посилюється за рахунок втрати індивідами їх соціальних характеристик.

Американський соціолог Льюїс Вірт звертає увагу на характерні особливості міського способу життя: втрачаються традиційні підстави суспільного життя, слабнуть родинні та сусідські зв'язки (у селі люди разом працюють, ходять до церкви, знають один одного змалку та ін.).

Натомість з'являються нові види людських стосунків, вони є переважно нетривкі, мають тимчасовий, знеособлений характер, починають переважати формальні види соціального контролю. Конкуренція переважає над співпрацею. Міські мешканці спілкуються активніше і частіше, але міжособистісні стосунки в місті є знеособленими, не такими близькими, як у селі. Городянин не здатен емоційно реагувати на кожну людину, із якою він контактує. Міський стиль життя, на відміну від сільського, передбачає набагато ширші, але менш глибокі контакти між людьми, з'являється почуття самотності в групі.

Льюїс Вірт пише: "Характерно, що міські мешканці зустрічаються один з одним, виступаючи у вкрай обмеженій ролі. їх залежність від іншої людини обмежується тільки якимось одним аспектом діяльності останньої". Замість того, щоб сприйняти кожного індивіда, із яким ми зустрічаємось, як цілісну особистість, ми підтримуємо із більшістю лише поверхові контакти, пояснював він. Ми зацікавлені тільки у тому, наскільки добре продавець одягу задовольняє наші потреби і нам немає діла до того, що його дружина страждає від алкоголізму.

Ману ель Кастелс запропонував розглядати місто не тільки як місце проживання, але й як місце колективного споживання. Помешкання, школи, транспортні послуги, розваги — є способами, за допомогою яких люди використовують вигоди сучасної індустрії. Мануель Кастелс наголошує на важливості боротьби непривілейованих груп за зміни умов їхнього життя. Міські проблеми спричиняють ряд суспільних рухів, в основі яких — боротьба за поліпшення умов життя, проти забруднення повітря чи за відстоювання расових, культурних та інших прав (Кастелс досліджував як вели боротьбу за свої права ґеї Сан-Франциско).

Тобто теорія міста, як місця колективного споживання, наголошує не на "природних" просторових процесах, а на способі відображення штучним середовищем соціально-економічної системи влади. Це істотне зміщення акцентів.

6.3.3. Феномен напівміської культури

Напівміська культура — це особлива формація культури, яка відповідає проміжному типові свідомості — між сільською і міською. Дослідником цього феномену на пострадянському просторі є Григорій Каганов. Усі суттєві властивості напівміської культури визначаються саме її проміжним станом — вона протистоїть як першій, так і другій. Як уже зазначалось, процес індустріалізації в нашій країні відбувався дуже інтенсивно протягом тривалого відрізку часу, навіть у 60—70-х рр. тільки кожен третій новий мешканець міста був спадковим городянином. Вихідці із села відривалися від звичної культурної традиції, звичного життєвого укладу, але не ставали ще повноцінними городянами. І якщо старше покоління таких переселенців виросло у селі і ще зберігає, як правило, сільський побут і сільську свідомість, то їхні діти, мимоволі ставали тим проміжним, ні міським, ні сільським ґрунтом, на якому виростає напівміська культурна формація.

Велике місто, на кожному кроці відкриваючи городянину вибір із різних можливостей, передбачає вироблення у нього саме індивідуальної реакції, індивідуальну варіацію загальної норми. Місто відточує індивідуальність. Саме навпаки — діє традиція сільська: вона виховує у людині не індивідуальні, а групові реакції — "бути як усі". Напівміський стереотип поведінки — шукати групу, влитися в неї. Він характеризується безумовним визнанням примату колективу над індивідом — приналежність до "району", "земляцтва", "компанії" визначає стиль поведінки індивіда.

У селі не існує "нічийого простору". Усі знають кому належить той або інший шматок землі, те або інше майно. У місті власника майна ідентифікувати важче: кому належить лавка в парку або трамвай, чи вуличний ліхтар? Отож, коли люди із напівміською психологією руйнують, ламають, забруднюють міське середовище, вони поводять себе так тому, що не можуть ідентифікувати конкретного власника цих речей і намагаються позначити свій контроль над "нічиїм простором". Типовий приклад: напис "Тут був..." у парку на лавці чи на стіні будинку. У селі робота індивіда очевидна і зрозуміла: людина косить траву, оре землю чи пасе худобу — це видно всім. Але у місті, на думку людини, яка не розуміє міського способу життя, люди зайняті чим завгодно, але тільки не роботою — день у розпалі, а маса людей зайнята невідомо чим: кудись їдуть, прогулюються, сидять у кафе — їхня робота не очевидна. Тому напівгородянин доходить висновку, що місто — це місце де люди не працюють, де постійно триває свято. А із сільського досвіду йому відомо, що те, що у будень заборонено — у свята дозволено. Тому можна і навіть потрібно випити, як це заведено у селі на свята. А, якщо свято постійно, то і випивати треба постійно.

Для того, щоб по-справжньому опанувати місто, засвоїти справжню міську, а не напівміську культуру, необхідна копітка праця, як окремих людей, так і суспільних інститутів, які мали б полегшувати входження людей у складний простір міського життя і культури. Йдеться як про освіту і виховання людей, так і про розвиток інститутів приватної власності та місцевого самоврядування.

6.3.4. Урбанізм в Україні

В Україні частка міського населення у загальній кількості мешканців за період з 1959 по 1996 рік збільшилася з 46 % до 68 %. Причому питома вага міського населення в Україні з 1991 р. утримується приблизно на тому самому рівні — 67,8— 68 %. За попередніми даними загальноукраїнського перепису населення, який відбувся у грудні 200і р., кількість міського населення становить 32 млн. 538 тис, сільського — 15 млн. 878 тис, що ще раз підтверджує, що процес урбанізації в Україні, в принципі, завершений. Таким чином, дві третини населення України сьогодні є міськими мешканцями.

Існують два джерела приросту міського населення: природний приріст і міграційні процеси. В Україні головним джерелом є саме останнє: у 60—70-х рр. тільки кожен третій новий мешканець міста був спадковим городянином. З 1981 р. внесок міграцій у формування корпусу нових городян почав трохи зменшуватися, поступаючись природному приросту, але вже у 1987р. ці два джерела приросту міського населення знову міняються місцями. А з 1994 р. почався процес депопуляції українських міст: безробіття спонукає мешканців міст переселятися у село або виїжджати за кордон на заробітки чи на постійне місце проживання.

Нині найбільш урбанізованими є Донецька область (90,4 % міських мешканців), Луганська (86,3 %) та Дніпропетровська області (84%).

В Україні статус міста мають 454 населених пункти. Відповідно до даних всеукраїнського перепису населення, у грудні 2001 р. в Україні було 100 міст із кількістю населення, яке перевищує 50 тис. осіб. П'ять із них мають статус мільйонерів, тобто у них проживає більше мільйона осіб. Це — Київ (2,6 млн. мешканців), Харків (1,47 млн.), Дніпропетровськ (1,064 млн.), Одеса (1029 млн.) і Донецьк (1016 млн.). Ще чотири — із населенням від 500 тис. до і млн. осіб (Запоріжжя (814 тис), Львів (732 тис), Кривий Ріг (667 тис), Миколаїв (514 тис), а у 37 містах проживає від1і00 до 500 тис осіб.

Причому половина міщан проживають у скупченнях, які складаються з багатьох міст — агломераціях. Таких агломерацій в Україні нараховується 20, і вони поділяються таким чином:

6 — найбільших (Київська, Донецька, Харківська, Дніпропетровська, Львівська, Одеська) із загальною кількістю населення понад 12 млн. осіб;

6 — великих (Криворізька, Горлівська, Луганська, Краматорська, Маріупольська, Стахановська), де проживають понад 5 млн. осіб;

8 — малих (Сімферопольська, Миколаївська, Херсонська, Краснолуцька, Кременчуцька, Лисичанська, Нікопольська, Торезька) із населенням понад 4 млн. осіб.

За функціональною типологією розрізняють:

· багатофункціональні адміністративні й великі соціально-економічні центри. Це найбільші міста й обласні центри. Таких міст виділяють 32;

· міста з переважанням промислових функцій, у яких зайнятість у помисловості перевищує середній по країні рівень — 136;

· міста з переважанням промислових і транспортних функцій, у яких понад 30 % населення зайнято у промисловості, понад 20 % — у транспорті — 43;

· міста з великим значенням транспортних функцій. Рівень зайнятості у промисловості у них нижчий, ніж в середньому по країні, а у транспорті — понад 30 % — 9;

· міста з промисловими і рекреаційними функціями — 7;

· міста-рекреаційні центри — 9;

· організаційно-господарські і культурно-побутові центри місцевого значення, центри аграрно-промислового комплексу — 216;

· міста без населення — Прип'ять і Чорнобиль;

· місто-спальня — Славутич.

Контрольні питання та завдання

1. Що вивчає соціологія, міста?

2. Коли виникли перші міста?

3. Дайте визначення "міста".

4. Які характерні риси відрізняли міста стародавніх часів та Середньовіччя від сучасних міст?

5. Що таке "урбанізація"? Чим вона зумовлена?

6. в. У чому полягає провідна роль міста у суспільному прогресі?

7. Яких Ви знаєте науковців, що вивчали соціальне життя міст?

8. Назвіть основні теорії розвитку міст і охарактеризуйте їх.

9. Назвіть основні фактори, що впливають на розвиток

10. міста.

11. Чим відрізняються модерністський і постмодерністський підходи до розуміння ролі і вигляду сучасних міст?

12. Розкрийте особливості міського способу життя.

13. Що таке "напівміська культура"?

14. Наведіть приклади проявів напівміської культури у вашому місті.

15. Що належить зробити, на Вашу думку, щоб позбутися

16. напівміської культури?

16. Виділіть найголовніші характерні риси процесу урбанізму в Україні.

Тема 6.4 ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ

Попри потужні інтеграційні тенденції, які домінують у сучасному світі, наприклад створення Європейського Союзу, національна проблематика продовжує перебувати в центрі уваги політиків і вчених. Виникають нові національні держави (і6 незалежних держав на місці СРСР, Чехія і Словаччина замість Чехословаччини, нові республіки замість колишньої Югославії), відшукують своє національне коріння, відроджують мову, історію, культуру, а відтак — прагнуть отримати політичну, економічну чи національно-культурну автономію такі народи, як: валлійці та шотландці у Великій Британії; корсиканці та бретонці у Франції; баски та каталонці в Іспанії. Приклади можна продовжувати. Сьогодні ми є свідками того, що відчуття людьми своєї етнічної приналежності, своєї культурної унікальності є насправді незнищенне. Ані класова, ані професійна, ані жодна інша соціальна приналежність не здатна витіснити зі свідомості людини уявлення про її національну приналежність та інтереси власної етнічної спільноти.

Потреби людей в соціологічних знаннях, що відображають реальну ситуацію змін у житті народів, їхній самосвідомості, міжетнічних взаєминах, покликана задовольняти етносоціологія.

6.4.1. Об'єкт і предмет етносоціології

Етносоціологія (від гр. — народ), або соціологія міжнаціональних стосунків, в останні роки перетворилася на один із найпопулярніших напрямів соціологічної науки. Повсюдне пробудження до життя національних ідей диктує потребу посилення уваги до джерел і рушійних сил тих складних і суперечливих процесів, що протікають у сфері міжнаціональних відносин.

Етносоціологія — це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає походження, суть, функції і загальні закономірності розвитку етносів, міжетнічні взаємини та розробляє основні методологічні принципи їх досліджень.

Етносоціологія намагається розкрити соціальну обумовленість етнічних рис культури і побуту, ціннісних орієнтацій, звичаїв, обрядів, міжособистісних національних взаємин, виявити національні особливості таких явищ і процесів як урбанізація, способи демографічного і соціального відтворення тощо. Тобто, етносоціологія — це наука, яка, головним чином, займається порівняльними дослідженнями етнічних груп, акцентуючи увагу на методах соціології (опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент) і систематизуючи різноманітні підходи до етнонаціональної сфери суспільного життя.

Об'єктом етносоціології є люди, які утворюють різноманітні соціально-етнічні спільноти, представлені у різних соціально-етнічних організаціях та інститутах і, які виступають дійовими особами в подіях, явищах і процесах соціально-етнічного характеру.

Предметом етносоціології є сукупність соціально-національних відносин, що виникають між представниками різних соціально-етнічних груп, спільнот у процесі їх створення, життєдіяльності та розвитку. До предметної області етносоціології належать такі основні теми, як: вплив національних факторів на соціальну структуру та міграцію населення; соціальна детермінованість національної самосвідомості і міжнаціональних взаємин; міжетнічні конфлікти; національні особливості ціннісних орієнтацій, стереотипів поведінки, культурних інтересів і потреб у соціальних групах; специфіка галузевої і професійної зайнятості етносоціальних груп; етномовні процеси тощо.

Як окрема галузь соціологічного знання етносоціологія почала формуватися у 20—30-х рр. XX ст. в Західній Європі та США. Однією з перших монографій, що досліджувала проблеми етносоціології вважають класичну роботу Вільяма Томаса і Флоріана Знанецького "Польський селянин в Європі і Америці" (1918—1920). Біля витоків нової галузі соціології стояли також такі вчені — німецький дослідник Рихард Турнвальд, американський соціолог Г'ю Сетон-Ватсон та інші. Спершу вони акцентували увагу на вивченні проблем інтеграції у до-індустріальних суспільствах, пов'язуючи її із процесом консолідації моральних цінностей в межах окремих груп, зокрема етнічних. Але з часом з'ясувалося, що процес індустріалізації та пов'язані з ним урбанізація і поширення міського способу життя не зменшують ролі етнічності, а навпаки — посилюють її. Це спонукало особливий інтерес до вивчення етнонаціональної сфери життя суспільства.

6.4.2. Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот

Центральними категоріями етносоціології є терміни "етнос" і "нація". Щоправда в науці не існує однозначного трактування цих понять.

При визначенні поняття "етнос" наголошують на домінуючій ролі культурно-історичних зв'язків у житті етнічних спільнот. Це дозволяє трактувати етнос як тип культурної спільноти, яка приділяє значну увагу спільному походженню та історичній долі і вирізняється з-поміж інших подібних спільнот однією або кількома культурними особливостями: релігією, звичаями, мовою тощо.

Нація ж є сукупністю людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для усіх членів. Тобто категорія нації містить у собі два компоненти — культурно-етнічний і громадсько-політичний. Вона ніби накладається на категорію етносу, будучи, разом з тим, зовсім іншою системою виміру історичних процесів.

Український науковець Ольгерд Вочковський (1884—1939) зазначав, що етносом можна вважати тільки той народ, що живе патріархальним життям і йому властиве лише почуття родинної спорідненості, але він ще не володіє тим, що характеризує націю — національною свідомістю. Нарід — це, так би мовити, націотворчий сирівець, з якого може розвинутись нація. Нарід — це етнографічна, національно не викристалізувана ще маса. Нація ж — масово усвідомлений і організований колектив".

Нині існує два головних теоретичних підходи до визначення етносу і нації — примордіалістський і модерністський.

Примордіалістський підхід до визначення етносу і нації.

Примордіалізм — термін, який походить від англійського слова — споконвічний. Прихильники примордіалізму відстоюють ідею про те, що етнос і нація існували з давніх давен. Суть цієї теорії викладена у працях англійського етнолога Ентоні Сміта, американця Гуннара Нільссона, радянських учених Юлія Бромлея та Льва Гумільова. Прихильниками її є більшість українських вчених, наприклад, історик Ярослав Дашкевич. Вони розглядають етнос як своєрідний історико-біологічний феномен, що ґрунтується на неусвідомленій, "природній", афективній прив'язаності людей до свого народу, а виникнення нації пов'язують із певним етапом у розвитку етносу.

З приводу виникнення нації існує два головних підходи: деякі вчені (Юлій Бромлей, Гуннар Нільссон) вважають націю типом етносу, який притаманний розвинутому класовому суспільству, а інші вважають, що нація виникає тоді, коли етнос виявляє претензії на власне політичне існування. Як заявляв український політолог Іван Лисяк-Рудницький: "Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою".

У межах примордіалістського підходу виділяють два головних напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний.

Соціобіологи розглядають етнос як спільноту індивідів, яка ґрунтується на біологічних особливостях перетворених у соціальні. Вони вважають, що нації виникли внаслідок природного розростання сімей та родів і є спільнотами, що свідчить про спільне походження.

Лев Гумільов розглядав етнос як біологічну спільноту істот виду подібно до ареалу тварин. Він вважав, що етнос народжується внаслідок "пассіонарного поштовху", що стається під впливом певного космічного опромінення або тектонічних процесів у надрах землі. Внаслідок цього поштовху з'являються "пассіонарії" — люди, здатні йти до своєї мети всупереч інстинкту самозбереження. Діяльність пассіонаріїв задає мету і згуртовує окремі родоплемінні та інші групи людей в етнос. Життя етносу триває приблизно і200—і300 років, а весь його наступний розвиток визначається територіальними особливостями його розселення і психобіологічними характеристиками пасіонарності. Загибель етносу не означає смерті людей, які його утворюють, а тільки ослаблення і розпад зв'язків між ними, а відтак — входження їх до складу інших етносів. Оскільки, згідно з підходом Льва Гумільова, етнос є категорією не історичною, а біологічною, тобто рушіями розвитку є не соціум чи культура, а природа, то і категорія нації у його системі відсутня.

Представники еволюційно-історичного напрямку переконані, що етнос є швидше соціальною, а не біологічною спільнотою. Взаємна прихильність членів етносу досягається не закономірностями біологічного розвитку, а в соціально-економічному контексті.

Ентоні Сміт визначав етнос як "спільноту людей, які мають спільне ім'я, поділяють міфи про спільних предків, мають спільну історію і культуру, асоційовану з певною територією і які відчувають почуття солідарності".

За словами хорватського ученого і політика Франьо Туджмана, "Нації виростають природним шляхом в ході об'єктивного і складного історичного процесу як наслідок розвитку всіх тих матеріальних і духовних сил, які на цьому просторі формують національне буття окремих народів на основі кровної, мовної і культурної спорідненості, а також спільних життєвих інтересів".

Радянський вчений Юлій Бромлей був автором офіційного, прийнятого в радянській науці визначення етносу. Згідно його теорії, етнос — це стала сукупність людей, що склалася на певній території і характеризується відносно стабільними особливостями мови, культури і психіки на підставі чого люди усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень, що й закріплюється у їх назві.

Етнос розглядався Бромлеєм як родова, базова, рядоутворююча категорія стосовно інших конкретно-історичних типів об'єднання людей: роду, племені, народності, нації. Як істинний марксист, радянський академік мав продемонструвати як відбувався прогрес у національній сфері, відповідно до розвитку соціально-економічних формацій. Первіснообщинному ладові відповідали роди і племена, рабовласницькому і феодальному — народності, а з розвитком капіталізму виникають нації.

Конструктивістський підхід до визначення етносу і нації.

Конструктивістський напрямок в етносоціології зародився пізніше, ніж примордіалістський. Прихильники цього напрямку вважають, що етноси і нації є історичними спільнотами, які виникли на певному етапі розвитку людства на засадах не стільки спільного походження, скільки спільної культури і які так само зникнуть на якомусь наступному етапі. Етнос є результатом історичного процесу соціального конструювання, який триває багато століть. При цьому його історична стійкість зовсім не скасовує того, що кожне наступне покоління людей відтворює свій етнос у процесі щоденної практики. Етнос конструюється і відтворюється кожним індивідом, що є його членом. Люди свідомо чи не усвідомлено, цілеспрямовано чи підпорядковуючись волі традиції, відтворюють свій етнос і підпорядковуються його нормам. У результаті життя, за нормами етносу, виступає значною мірою результатом вільного вибору людей.

Одним із найвідоміших представників конструктивістського підходу до розуміння етносу і нації є англійський науковець Ернстп Гелнер. Суть його теорії полягала в наступному. Він вважав, що етнічні спільноти, як і нації, не існували споконвіків і не були наслідком природно-історичного процесу, а виникали внаслідок діяльності інтелектуальної еліти — письменників, учених, політиків. Дальше ідея етносу транслюється на потенційних представників етносу за допомогою різних засобів, які можуть впливати на свідомість членів спільноти (школа, книги, пісні, музика, виставки, театральні постановки, засоби масової інформації тощо). Тобто етнічність мало того, що виявляється "вигаданою" інтелектуальною конструкцією, вона є ще й "нав'язаною" спільністю.

Що ж до поняття нації, то Ернст Гелнер погоджується із поширеною в західній етнології концепцією, що вона є феноменом, який властивий індустріально розвинутим державам і є продуктом політики націоналізму. Націоналізм, на його думку, передує виникненню нації. Під націоналізмом Гелнер розуміє ідеологію, що існує як державний принцип, який вимагає, щоб політичні кордони відповідали кордонам етнічним, а також, щоб правителі і більшість підлеглих всередині політичного утворення належали до того самого етносу.

Конструктивісти наголошують на тісному зв'язку нації і держави. Індустріальне суспільство постійно розвивається. Йому необхідні освічені і кваліфіковані спеціалісти. Від цього у кінцевому підсумку залежить міць держави. Тому освіта стає державним пріоритетом. Так відбувається злиття двох сфер, які в аграрному суспільстві були ізольовані одна від одної — культури і держави. Це приводить до перетворення етносів у надії — спільноти індивідів, яких об'єднує і спільна культура, і спільне громадянство. Таким чином, конструктивісти наголошують, що нація, порівняно з етносом — є більш політичною категорією.

"Звичайна група людей (скажімо, мешканці певної території, носії певної мови) стає нацією, коли члени цієї групи твердо визнають права й обов'язки один щодо одного в силу свого членства. Саме взаємне визнання такого членства і перетворює їх на націю", — писав Ернст Гелнер.

Бенедикт Андерсен пропонував погляд на етноси і нації як на "уявні спільноти". Він вважає, що кожна спільнота, яка не ґрунтується на безпосередніх міжособистісних контактах є уявною, і що різні спільноти подібного роду відрізняються насамперед способами, якими вони уявляються. Характерна особливість нації, на відміну від інших спільнот, полягає в тому, що вона уявляється як обмежена і суверенна. Обмежена — тому, що більшість членів нації оточені на кордонах мільйонами членів інших націй (а іноді і живуть серед них) і не змішуються з чужими, відчувають свою відмінність. А суверенна — тому, що нації з'являються на світ тоді, коли буржуазні революції змітають з лиця землі законність божественно установленого ієрархічного королівства і свобода стає вищою цінністю. Мета цієї свободи для нації — суверенна держава.

Варто враховувати, що нації можуть формуватися з представників як одного, так і кількох етносів. Недарма ще в XIX ст. Брнест Ренан писав, що "етнографічні міркування не мали жодного значення в організації сучасних націй". Французька нація, нагадував він, склалася із кельтів, германців. Німецька — із германців, кельтів, слов'ян. Але в кожному випадку потрібен якийсь "центр єдності", "ядро" — тобто етнос, навколо якого об'єднаються інші етноси.

Як уже зазначалось, силою, що надихає етноси на будівництво націй, більшість спеціалістів вважають націоналізм.

6.4.3. Націоналізм і його типи

Як зазначив один із етносоціологів, національності утворюються із етнографічних та політичних елементів тоді, коли націоналізм вдихає життя у форму, побудовану попередніми століттями. Націоналізм та національність тісно пов'язані.

У радянській суспільно-політичній практиці, а під її впливом і в заідеологізованій радянській науці термін "націоналізм" розглядався винятково у негативному сенсі — він виступав як політичне тавро, яким позначали тих, хто спробував відійти від домінуючої ідеології комуністичного інтернаціоналізму.

Насправді термін "націоналізм" має багато значень і вживається для окреслення таких явищ:

Націоналізм як національна свідомість, тобто — усвідомлення своєї приналежності до певної нації.

Націоналізм, як національна ідеологія, певна система світоглядно-політичних засад, що формує основну мету, принципи боротьби за національну незалежність та розбудову власної національної держави.

Націоналізм як культурний і політичний рух, спрямований на боротьбу за утвердження національних пріоритетів у культурній та адміністративній сферах або за здобуття національної незалежності.

Основні положення ідеології націоналізму можна сформулювати таким чином:

Нації є єдиними і неповторними суб'єктами історичного процесу, в якому кожна нація має своє історичне призначення.

Нація є найвищою цінністю, джерелом політичної влади.

Свобода і суверенітет націй є умовою світового порядку і справедливості.

Свобода особи можлива тільки тоді, коли вона ідентифікує себе із нацією.

Націоналізм є дуже складним феноменом. Він є напрочуд пластичним і здатним до нескінченних варіацій поєднання переконань, почуттів і цінностей, що дуже складно узагальнити. Тому дослідники пропонують різні типології націоналізму. Найпоширенішим є поділ націоналізму на громадянський (державний) і етнічний — етнонаціоналізм.

Різновидом такого підходу є, наприклад, теорія американського ученого Такса Кона (і89і—і97і), який вирізняв "західний", раціональний, громадянський націоналізм, властивий Франції, Великобританії, США і "східний", містичний, етнічний націоналізм, притаманний країнам Центральної і Східної Європи — тим, що розміщені на Схід від Рейну (Німеччина, Угорщина, слов'янські країни).

Ганс Кон вважав, що у Франції, Великобританії, США виникла раціональна концепція нації, суть якої полягає у тому, що нація — це асоціація людей, що живуть на спільній території, маючи один уряд і однакові закони. Цю ідеологію виробив середній клас, який отримав владу у цих країнах ще наприкінці XVII ст. Натомість у Центральній і Східній Європі впливовий середній клас не сформувався, тому націоналізм, який там почав формуватися під впливом нашестя Наполеона, був трохи містичний й авторитарний. Вони уявляли собі націю як монолітну органічну єдність із містичною "душею", спільнотою, яка має певну "місію", що її можуть зрозуміти лише інтелектуали, виповнені народною культурою.

Дата добавления: 2014-01-04