Культура незалежної України

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру», якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма «Українська освіта в ХХІ ст.», а Верховною Радою прийнято Закон «Про освіту». В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв. Проте парламент ще досі не прийняв закон про меценатство, який може суттєво покращити становище у сфері культури, хоча відповідний законопроект було розроблено ще у 2004 р. У квітні 2005 р. Верховна Рада України провела слухання на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації». На них ішлося про формування нових механізмів сприяння розвитку культури, розширення участі республіки в програмах Ради Європи та Європейського Союзу, розвиток мережі інформаційно-культурних центрів за кордоном. Але реалізація цих доцільних рекомендацій затримується внаслідок політичної нестабільності в Україні.

Певних успіхів досягнуто у поступовому переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. Перепис 2001 р. показав, що українська мова є рідною для 67,5 % населення України. Історична практика показала, що держава повинна створювати сприятливі умови для розвитку саме української мови, зважаючи на високий ступінь русифікованості українців.

Реалізація Закону «Про освіту» передбачає зміцнення матеріально-технічної бази освіти, видання нових підручників, урізноманітнення форм і методів навчання, широке впровадження в навчальний процес досягнень науки і техніки. Освітня система стає гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з’являються приватні ліцеї, коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 р., що передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. За декілька років кількість першокласників, що навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,7 % а у вищих навчальних закладах українською мовою викладання велося в 37 % академічних груп. Проте ці процеси в східному і південному регіонах відбуваються повільно. Відбувалася реорганізація керування освітою – із метою поліпшення зв’язку між системою середньої і вищої освіти були об’єднані Міністерством народної освіти і Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне – Міністерство освіти і науки України. Важливою віхою на шляху реформування освіти став Закон України «Про загальну середню освіту», прийнятий Верховною Радою 13 травня 1999 р. Згідно з ним в Україні здійснюється поступовий перехід до 12-річного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах. Тут навчання і виховання учнів здійснює близько 500 тис. учителів і вихователів, з яких близько 90 % - з вищою освітою. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан працівників цієї сфери. У 2001-2002 навчальному році з кожних 10 тис. жителів країни 1339 вчилося в загальноосвітніх, 102 - у професійно-технічних, 428 - у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації. У 1990-1991 - ситуація була дещо іншою – відповідно 1373, 127 і 316. У 2002 р. на Україні функціонувало 22,2 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, у яких навчається 6601, 2 тис. учнів. Навчальний процес забезпечують 568 тис. учителів. Українською мовою навчається 71,7 % школярів проти 58,3 % шість років тому. Кожний четвертий учень (27,3 %) має можливість навчатися російською мовою, але в регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській, кримськотатарській, польській та інших мовах. Серед чинників, що негативно впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький рівень комп’ютеризації. У 983 вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації в 2002 р. навчалося 2109 тис. студентів, що на 9 % більше, ніж у попередньому році. Серед студентів, що одержують вищу освіту, жінок 53 %. Серед випускників вузів найбільшу кількість груп складають спеціалісти з галузей знань «економіка, комерція і підприємництво» (30 % у вузах ІІІ-ІV рівнів) і «інженерія» (26 %). За темпами зростання фахівців особливо виділяються економічні і юридичні фахи. Навчальний процес у вузах забезпечують 169 тис. викладачів. В основному складі професорсько-викладацького персоналу закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації 7,3 тис. (8,5 %) докторів наук і 40,3 тис. (47,2 %) кандидатів наук. Вчене звання професора мають майже 7 тис. викладачів (8 %), доцента – 30,2 тис. (35,3 %).

Але при всьому цьому важко судити про те, наскільки в цілому покращилася якість отримуваної в Україні освіти, а якісні показники значно важливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей радянської доби в широких колах українського суспільства напряму залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів, впровадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямі в загальнонаціональних масштабах уже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити у найближчому майбутньому. Ще у 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії - навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською та англійською мовами. Від травня 2005 р. Україна є учасником Болонського процесу. У1998 р. 29 міністрів освіти підписали в м. Болоньї конвенцію про створення єдиної системи вищої школи, щоб зрівняти якість підготовки фахівців різних країн і забезпечити взаємне визнання дипломів в усій Європі. Болонський процес заснований на двоступеневій моделі вищої школи (бакалаври і магістри).

У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової й одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної. Серйозними проблемами є недостатня розробка фундаментальних досліджень і дуже слабке впровадження нових технологічних досягнень у виробництво (впроваджується лише 10 % розробок). Загальна кількість науковців в Україні – майже 300 тис. – у два рази більше, ніж у Франції, але ефективність їхньої праці набагато нижча, ніж у Європі. Визначні успіхи досягнуті у сфері гуманітарних наук, особливо історичній.

У системі Національної академії наук України створено кілька нових наукових інститутів: Інститут української аерографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50 % свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається «відплив» частини інтелектуальної еліти з України у країни з більш сприятливими умовами життя.

Взагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасного життя досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового покращення стану справ у близькому майбутньому, а відтак – і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, досі більшість громадян ще почувають себе «споживачами» тих чи інших благ, не даючи собі ніякого звіту в питанні про їх створення, що є одним з рудиментів «радянського» способу мислення. Живучі за рахунок продажу природних ресурсів за кордон, що мало місце за часів «застою», ми звикли очікувати звідкись певних матеріальних благ. Неможливість постійно існувати в такому «режимі» призвела до розвалу Радянського Союзу. Сьогодні ніхто не допоможе українцям вийти з кризи, крім нас самих. Для цього необхідні усвідомлення спільності нашої біди і об’єднання зусиль для її подолання. Намагання багатьох наших сучасників вирішити свої проблеми виключно самотужки реального вирішення цих проблем не принесуть, усі ми пов’язанні спільністю історичної долі. Природна закономірність кризових періодів в історії різноманітних суспільств полягає в тому, що істотне покращення ситуації відбувається саме тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність поставленої часом проблеми і сполучає доти розрізненні зусилля в одному напрямку. Так було в усі часи в усіх народів. Сучасне українське суспільство не є винятком з цього правила. Тому кризовий стан об’єктивно відбиває тривання процесів утворення в Україні повнокровної політичної нації після довгого періоду бездержавного існування.

Об’єднати населення України у життєспроможну націю може патріотично налаштована еліта, здатна на самопожертву і безкорисне служіння суспільним ідеалам. У зв’язку з цим до істотних культурно-політичних зрушень у незалежній Україні слід віднести запровадження системи президентських нагород 1995 р. як форму консолідації нової, справді національної еліти. Окрім почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку «За мужність», орден Ярослава Мудрого, орден княгині Ольги. Серед нагороджених діячів культури і освіти багато достойних цих почесних відзнак непересічних особистостей, наших сучасників.

Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих). Успішно виступили українські спортсмени на Олімпійських іграх в Атланті (США, 1996 р.). за підсумками змагань Україна увійшла в десятку кращих спортивних держав світу. Українська плавчиха Яна Клочкова стала чотириразовою чемпіонкою Олімпійських ігор у Сіднеї (2000 р.) і Афінах (2004 р.). Український боксер Віталій Кличко став чемпіоном світу у суперважкій категорії у найпрестижнішій версії професіонального боксу (2004-2005 рр.). Капітан збірної України з футболу Андрій Шевченко був визнаний у 2004 р. кращим футболістом Європи, отримавши приз «Золотий м’яч». Значних успіхів досягла збірна України з футболу на чемпіонаті світу 2006 р. в Німеччині, увійшовши до вісімки найкращих команд (чвертьфіналу). Український спортсмен О. Пономарьов став чемпіоном світу з шахів.

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них «Сад Гетсиманський» за мотивами творів І. Багряного, «Пастка» (за І. Франком), телесеріал «Роксолана» та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой» (за мотивами повісті А. Дімарова, режисер В. Савельєв, продюсер А. Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення або й просто присадибне господарство). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Нещодавно подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина Є. Гофмана «Вогнем і мечем» за участю кількох українських акторів, включаючи й на той час діючого міністра культури Б. Ступку. Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські («Схід-Захід») та інші кінокартини. Знято українсько-китайську кіноверсію повісті М. Островського «Як гартувалась сталь», надзвичайно популярну в Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисну нам у наших скрутних умовах. Цей фільм знімався на українській землі повністю українським акторським складом. У 2000 р. на кіностудії ім. Довженка закінчилися зйомки і суто української масштабної кінострічки, присвяченої гетьманові Мазепі.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов’язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р. Віктюк, Б. Жолдак, С. Донченко, Б. Шарварко.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів: телесеріалів українською мовою, перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого Національного мала б здійснюватися на значно кращому, ніж досі, рівні. Україна опинилася під сильним інформаційним пресом Росії та США. Близько 80 % часу трансляцій заповнюється продуктом неукраїнського походження. Суттєво змінило зміст своїх програм українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтується на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу. У країнах зі стійкими культурними традиціями подібні «твори» мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспільстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, за відсутністю кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні «брязкальця» за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи колективної культури було б неприпустимою помилкою.

Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов’язаний з іменами І. Білик, Т. Повалій, О. Пономарьова, Руслани, Ані Лорак, Тіни Кароль та низки інших імен. Їх поява і творча еволюція тісно пов’язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожний із перелічених виконавців має свою групу палких прихильників у всіх більш-менш примітних населених пунктах України. Однак поки що український шоу-бізнес програє російській конкуренції, що свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки про несформованість уявлення про престижність української популярної музики. Українські музиканти продовжують виїздити до Москви у пошуках продюсерів. Група «ВВ» у свій час здобула в Росії чималу популярність завдяки оригінальності свого лірично-«розхристаного» стилю, але її вплив на російський музичний ринок порівняно зі зворотним впливом російських виконавців і колективів є незначним. Видаються спеціальні журнали, присвячені сучасній українській естраді (наприклад «Галас»).

Складним є розвиток літературного процесу в Україні. Він характеризується оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури. Спочатку головне місце належало публіцистиці, почалася і продовжується публікація дореволюційних, 20-30-х років, із діаспори письменників і поетів. Проте тривожна тенденція склалася з книговидавництвом українською мовою. Україномовний наклад складає 27 % від усього книжного накладу.

З одного боку, продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, В. Дрозд, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно - авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).

Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку ХХ ст. В’ячеслава Липинського, який у «Листах до братів-хліборобів» змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу. Яким буде його майбутнє, багато в чому залежить від цілеспрямованості в досягненні мети і згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім, звичайно, органів державного управління, але щось, хай і невеличке, можливо, непомітне в загальному процесі, залежить від кожного громадянина української держави.

Дата добавления: 2014-01-04