Взаємозв'язок культури та цивілізації

Культура тісно пов'язана із цивілізацією. Під час використання поняття "цивілізація'" мова йде про термін, який несе надзвичайно велике семантичне й етимологічне навантаження. Однозначного його трактування, як і однозначного трактування поняття "культура", не існує. Цікаво, що як узагальнююче слово "цивілізація" виникло раніше, ніж слово "культура". Вперше воно з'явилося в античному суспільстві як похідне від латинського кореня "civilis" - громадянство, міське населення, громадяни, община. Спочатку використовується як прикметник "civilis", тобто гідний громадянин, вихований, чемний.

Поняття "цивілізація", як встановив французький мовознавець Е.Бенвеніст, з'являється в європейських мовах у період з 1757 по 1772 рр. Спочатку це поняття з'явилось у руслі теорії прогресу і вживалось лише в однині, як протилежна "варварству" стадія всесвітньо-історичного процесу, як його ідеал. При цьому історичний процес трактується моністично і описується за допомогою схеми: дикість - варварство - цивілізація.

На початку XIX ст. моністична інтерпретація історії виявляється неспроможною пояснити всі ті зміни, які відбуваються в суспільстві, і всі ті явища, які відкрила "епоха подорожей". На зміну моністичній інтерпретації історії приходить плюралістична. У зв'язку з цим складається так звана "етнографічна" концепція цивілізації, основу якої складає уявлення про те, що у кожного народу своя цивілізація (Т.Жуффруа).

У цей же час Ф.Гізо здійснив спробу подолати суперечності між ідеєю єдиного історичного прогресу і різнобарвністю виявленого історико-етнографічного матеріалу, заклавши основи "етно-історичної" концепції цивілізації. Ф.Гізо вважав, що, з одного боку, існують локальні цивілізації, а з іншого - існує ще і цивілізація як прогрес людського суспільства в цілому. Цивілізація, на його думку, складається із двох елементів: соціального, зовнішнього у ставленні до людини й інтелектуального, внутрішнього у ставленні до людини.

Взаємоєдність цих двох компонентів - соціальних і інтелектуальних - є основою розвитку цивілізації.

Значний внесок у розробку поняття "цивілізація" зробили К.Маркс та Ф.Енгельс, які довели зв'язок процесу виникнення цивілізації з появою антагоністичних класів, створенням держави, появою міст та купецтва, а також писемності і мистецтва.

Отже, в другій половині XVIII та в XIX ст. визначилися три підходи в розумінні "цивілізації". Це:

1) унітарний підхід: цивілізація як ідеал прогресивного розвитку людства, що являє собою єдине ціле;

2) стадіальний підхід: цивілізація один із етапів прогресивного розвитку людства як єдиного цілого;

3) локально-історичний підхід: цивілізація як якісно відмінні унікальні етнічні чи історичні суспільні утворення.

Ці підходи у розумінні "цивілізації" продовжують існувати і в наш час. У XX ст. вони поповнились новими ідеями і теоріями. Особливої популярності набуває останній підхід, який, завдяки працям М.Я.Данилевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі, стає провідним у культурологічних дослідженнях XX ст.

Ідеї про саморозвиток і саморуйнацію автономних локальних цивілізацій, які протиставлялись теоріям глобальної історичної еволюції всього людства, стали поштовхом до розробки різних теорій і концепцій.

Не погоджувався з єдністю історичного процесу відомий російський вчений-природознавець Микола Якович Данилевський (1822-1885). У своїй праці "Росія і Європа" (1869) він досліджує питання про відокремлені локальні "культурно-історичні типи" (цивілізації), взаємовідносини яких описуються Данилевським за допомогою біологізаторських побудов. Подібно до живого організму, культурно-історичні типи знаходяться в постійній боротьбі один з одним і із зовнішнім середовищем так само, як і біологічні види; вони проходять природно визначені стадії зростання, старіння і неминучої загибелі. Данилевський виокремлює чотири розряди їх історичного самосприйняття: релігійний, культурний, політичний і соціально-економічний. Данилевський поділив людство на одинадцять культурно-історичних типів: єгипетський, китайський, халдейський, індійський, іранський, європейський, грецький, римський, аравійський, германо-романський, слов'янський. Крім народів, які створили культурно-історичні типи, є народи "бичі божі" - негативні діячі людства: гуни, монголи, турки, які добивають старі цивілізації.

Кожний культурно-історичний тип проходить три основні фази розвитку: етнографічну, державну і цивілізаційну. На першій фазі виробляється самобутній духовний склад - морфологічне начало, яке визначає весь подальший шлях розвитку культури. Існує ця фаза приблизно тисячу років. У період етнографічної фази зароджуються і закладаються основи культурно-історичиих типів, які завершують своє формування у період створення незалежної держави, тобто цивілізації; позначається розтратою культурного потенціалу і триває 400-600 років, після чого настає занепад і загибель цивілізації.

Таким чином, цивілізація в концепції Данилевського - це завершена фаза розвитку всіх культурно-історичних типів, вирізнених в основному за етнічними ознаками. "Начало цивілізації одного культурно-історичного типу не передається народам іншого типу. Кожен тип виробляє її для себе під більшим чи меншим впливом чужих, що передували йому, чи сучасних цивілізацій",¹ -вважає М.Я.Данилевський.

Ідеї російського мислителя значною мірою передбачили аналогічні побудови британського історика, соціолога і філософа Арнольда Тойнбі (1889-1975). Свої основні ідеї полілінійного розвитку історії він висловив на сторінках 12-томної праці "Дослідження історії". Тойнбі розчленував усю історію людства на локальні цивілізації, кожна з яких є "монадою" у лейбніцівському розумінні. У перших десяти томах свого дослідження він нараховує 21 цивілізацію: західну, візантійсько-православну, русько-православну, перську, арабську (ісламську), індійську, цивілізацію Далекого Сходу, античну (греко-римську), сирійську, цивілізацію Інду, китайську, японо-корейську, мінойську, шумерську, хетську, вавилонську, єгипетську, андську, мексиканську, юкатанську, цивілізацію майя. Крім розвинутих цивілізацій, Тойнбі називає ще скам'янілі, які зупинились у своєму розвитку, а також нерозвинуті (абортивні), які були зруйновані завойовниками.

Під кінець життя Тойнбі переглянув свою концепцію. У дванадцятому томі "Досліджень історії" він нараховував лише 13 розвинутих цивілізацій. Частина цивілізацій, які раніше відносилися ним до самостійних, стали розглядатися як цивілізації-супутники. Наприклад, корейська, японська і в'єтнамська стали супутниками китайської цивілізації. До нашого часу дійшли лише п'ять діючих цивілізацій: західна, іспанська, китайська, індійська та православна.

Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: виникнення, росту, надлому і розпаду (дезінтеграції), після чого вона гине, а її місце заступає інша цивілізація.

Рушійною силою розвитку локальних цивілізацій є "творча меншість", яка виступає носієм "життєвого пориву" і здатна давати адекватну відповідь на "історичні виклики", вести за собою маси населення - "інертну більшість".

У XX ст. обговорюється також ідея створення "науки про цивілізацію", яка є відмінною від "історії цивілізації". Остання обмежується лише вивченням боротьби цивілізацій та їх розвитком. Таку ідею запропонував Ф.Конечни, який розробив і її загальну теорію. Головною проблемою науки про цивілізацію, вважав Ф.Конечни, є походження цивілізацій і природа їх різноманітності. Основні його ідеї зводяться до того, що цивілізація, по-перше, - це стан колективного життя, який може бути охарактеризований із різних боків, "особлива форма організації колективності людей", "метод влаштування колективного життя", тобто цивілізація - це соціальна цілісність; по-друге, внутрішнє життя цивілізації визначається двома фундаментальними поняттями - блага (моралі) й істини; зовнішнє її життя - категоріями здоров'я і благополуччя. Крім них, життя цивілізації основане на категорії краси. Ці п'ять категорій (чи факторів) визначать устрій життя і своєрідність цивілізації.

Різні точки зору висловлюються і стосовно того, що лежить в основі цивілізації. Так, А.Тойнбі в основу цивілізації поклав передусім не етнічні чи лінгвістичні особливості, а релігійну приналежність. Крім релігії, Тойнбі виділяв ще дві сфери життя локальної цивілізації - економічну і політичну, але вважав їх підпорядкованими "духовному началу".

Представники географічного детермінізму вважають, що характер цивілізації залежить від географічного середовища існування народу, яке впливає перш за все на форми кооперації людей. Л.М.Гумільов пов'язував "цивілізацію" з особливостями етнічної історії.

Однак в цілому в дослідженнях "цивілізації" переважає «культурологічний підхід". У більшості досліджень це слово вживається як синонім поняття "культура". У "широкому" розумінні під ним мають на увазі сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства в його історичному розвитку, у "вузькому" - лише матеріальну культуру. Тому більшість вчених схильні визначати цивілізацію "як соціокультурну єдність із притаманною їй якісною специфікою", як "цілісне конкретно-історичне утворення, що відрізняється характером свого ставлення до світу природи і внутрішніми особливостями самобутньої культури", як певну стадію в розвитку культури окремих народів і регіонів. Ознаки, які характеризують перехід до цивілізації, були свого часу запропоновані Г.Чайлдом, який виокремив десять основних ознак цивілізації: 1) міста; 2) монументальні громадські будівлі; 3) податки або данина; 4) інтенсивна економіка, в тому числі торгівля; 5) виокремлення ремісництва; 6) писемність; 7) зачатки науки; 8) розвинуте мистецтво; 9) привілейовані класи; 10) держава. Саме Г.Чайлд на основі археологічних досліджень визнав, що постійними супутниками вищих цивілізацій були монументальні споруди - культові, поховальні або світські. У ході наукової дискусії вчений К.Клакхон запропонував скоротити список Г.Чайлда до трьох ознак: 1) монументальна архітектура, 2) міста, 3) писемність. Ці три ознаки поєднані цілою системою причинно-наслідкових відносин з економічними, соціальними та політичними процесами, що відбуваються в суспільстві.

Як бачимо, вказана тріада характеризує цивілізацію в першу чергу як культурний комплекс.

Разом із тим, уже в XIX - на початку XX століття складається тенденція, в межах якої поняття "культура" і "цивілізація" протиставляються. З цивілізацією починають пов'язувати негативні прояви культури: стандартизацію мислення і почуттів, знеособлення людини і культури в цілому. Подібне ставлення до цивілізації було висловлене ще Ж.Ж.Руссо (1712-1778) - французьким мислителем XVIII ст., який характеризував сучасну йому цивілізацію (синонім культури), як плід і джерело первісності.

У 1750 році вийшла в світ одна із найпопулярніших його робіт, яка була написана на тему, запропоновану Діжонською академією: "Чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню чи погіршенню вдачі". Руссо виступив проти сучасної йому цивілізації, стверджуючи думку про те, що наука і мистецтво своїм походженням "зобов'язані нашим вадам". Суспільний прогрес має місце, але він суперечливий і неідеальний. Зростання освіченості, на думку Руссо, нетотожне зростанню людської мудрості.

Суперечність прогресивного розвитку Руссо вбачає у відчуженні. Відчуження - це соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів на самостійну силу, яка володарює над людиною і є у ставленні до неї чужою. Руссо прагнув з'ясувати природу відчуження і механізм її розвитку, вказуючи на політичне відчуження, соціально-економічне, моральне, психологічне і загальнокультурне. Останнє є кульмінацією відчуження взагалі. Це та картина, яка вразила одного із героїв "Нової Елоїзи", коли він приїхав до Парижа: поляризація розкоші і убозтва, показний лоск і ставка на зовнішній престиж, брехня, бездушність і нещирість.

Зло, пов'язане із соціальною нерівністю, поглинає все на благо, яке дає розвиток культури. Благо культури виявляється зовнішнім лоском цивілізаційності. Отже, розвиток наук і мистецтв, вважав Руссо, сприяли не покращанню, а погіршенню людської вдачі.

Ідея критики цивілізації (культури) знайшла підтримку серед багатьох філософів, але класичне її вираження пов'язують із Освальдом Шпенглером (1880-1936) - німецьким філософом, який у 1918 р. опублікував свою книгу "Занепад Європи".

Культурологічна концепція Шпенглера базується не на зіставленні, а більшою мірою - на протиставленні культури і цивілізації. У світовій історії Шпенглер виділяє вісім типів культур, що досягли повноти свого розвитку, - це античність і Західна Європа, арабська культура, Єгипет, Вавилон, Індія, Китай і культура майя. Для Шпенглера їх існування в різні часи і в різних регіонах є свідченням не єдиного світового процесу, а єдністю проявів культури в усій її різноманітності. Культура, на думку Шпенглера, - це історичний індивід, "живий організм", що склався у віках, це певна історико-культурна цілісність, сутність якої становить релігія.

В основі кожної культури лежить душа. Як кожна жива істота, вона має і свій термін життя - приблизно 1000 років, після чого помирає і залишається лише її форма - цивілізація. Так двохтисячний рік, вважає філософ, стане роком смерті західноєвропейської ("фаустовської") культури, і продовжить своє існування лише європейська цивілізація. Смерть культури є вичерпанням її душі, коли її смисл уже не надихає людей на реалізацію духовних цінностей. Помисли людей спрямовуються не на духовні, а на матеріальні цінності. Цей період Шпенглер пов'язує з настанням епохи цивілізації. "Як тільки мета досягнута, і... вся повнота внутрішніх можливостей... реалізована зовні, культура раптово заклякає, вона відмирає, її кров згортається, сили зломлюються - вона стає цивілізацією"¹, - пише філософ.

Смерть культури знаменує не лише припинення творчої діяльності, а й спрямування енергії на підкорення простору, експансію. За словами філософа, імперіалізм - це чиста цивілізація, в ньому невідворотна доля Заходу. Разом з тим перехід до цивілізації означає і відмову від демократії, прав людини, політичних свобод, вступ до ери цезаризму. Під таким кутом зору Шпенглер розглядає і соціалізм як авторитарно-корпоративний лад.

Але чому ж цивілізація, яка несе людині соціальний і технічний благоустрій життя, викликає у Шпенглера відчуття загибелі культури? Адже зберігаються прекрасні витвори мистецтва, наукові досягнення, світ культурних символів. Але Шпенглер побачив в культурі те, що було закрите для інших - її інтимний зв'язок з людською душею. Культура живе стільки, скільки вона цей зв'язок зберігає. Душа культури живе не сама по собі, вона живе в душах людей, які живуть смислами і цінностями духовної культури. Якщо ж культура перестає надихати людські душі, вона приречена. З цих позицій Шпенглер бачить і ту небезпеку, яку несе з собою цивілізація. Нема нічого згубного в тому, що людина хоче покращити матеріальні умови свого життя, але якщо це прагнення захоплює її повністю, то на культуру вже не залишається душевних сил, "вогонь душі згасає". Шпенглер не заперечував тих благ, які несла цивілізація, але попереджав, що вона може витіснити культуру. "Культура і цивілізація - це живе тіло душевності і її мумія"², - співвідносив він ці два феномени.

Відмінності між культурою та цивілізацією зафіксував і Микола Олександрович Бердяев (1874-1948). Як і Шпенглер, Бердяев розумів, яку небезпеку несуть для культури ті явища, які заявили про себе на початку XX ст. Однак він вважав, що вже в самій сутності культури криється начало, яке обмежує і притягує вниз творчий злет духу. Це начало і є началом цивілізації. "Культура, - зазначав мислитель, - це творча діяльність людини". В культурі творчість людини отримує свою об'єктивацію: "Творчий акт притягується в культурі донизу і обтяжується". Як же вирішити цю вічну проблему? У Бердяева нема однозначної відповіді на це питання. В одному контексті, коли мова йде про співвідношення культури і цивілізації, Бердяев говорить про неоціненне значення "волі до культури" на противагу впертій, але прагматично-безкрилій волі до "життя" ("життя" тут виступає синонімом бездуховного благоустрою). Цивілізація ж і є переходом від культури, від споглядання, від творчості цінностей до самого "життя". Але в цій же статті, обговорюючи історичну долю Росії, Бердяев сподівається на "диво релігійного перетворення життя" як альтернативу сковуючому символізму культури і механічно-бездушному порядку цивілізації, хоч при цьому і вважає, що Росії "доведеться пройти шлях цивілізації"². А в доповіді "Духовне становище сучасного світу", яка була зроблена Бердяєвим у 1931 році, звучать уже нові мотиви: "Техніка, породжена духом, матеріалізує життя, але вона ж може сприяти і звільненню духу".

Бердяев розумів усю складність і багатогранність проблеми, відкриваючи все нові її горизонти. Протиставляючи ж культуру і цивілізацію як феномени, філософ вважав, що культура в своїй основі - релігійна, а цивілізація - безрелігійна. Культура походить від культу, вона пов'язана із культом предків і неможлива без святих переказів. Цивілізація ж є волею до могутності. Культура -національна. Цивілізація - інтернаціональна. Культура - органічна. Цивілізація - механічна. Культура основана на нерівності, на якостях. Цивілізація пронизана прагненням до рівності, вона хоче заснуватись на кількості. Культура - аристократична. Цивілізація - демократична.

У такому класичному контексті культура - це постійно оновлювана, ціннісно орієнтована, динамічна сторона діяльності; процес спрямованого на суспільну доброчесність соціального звільнення людини як суб'єкта історичної творчості. На відміну від неї, цивілізація - це усталена, кристалізована сторона людської діяльності, сукупність її об'єктивованих результатів.

Як повчальну модель, що демонструє відмінності між культурою і цивілізацією, І.Я.Левяш у своєму підручнику з культурології використовує біблійну притчу про Христа і двох сестер - Марфу та Марію. Марфа, коли Він зайшов, знітилась і заметушилась, вона думала про багате пригощання і в турботах про нього забула навіть про того, для кого воно. Марія, сестра її, сіла біля ніг Ісуса і слухала слово Його. Втомлена турботами і розгнівана на сестру Марфа підійшла до Вчителя і сказала: "Господи, чи тобі потреби нема, що сестра одну мене залишила слугувати?" І тоді Христос відповів: "Ти турбуєшся про різне, а одне лишень потрібно: Марія вибрала благу вість, яка не відніметься у неї".

Ця притча певною мірою дійсно може символізувати смисл культури і відмінність останньої від цивілізацій. Марфа - це символ цивілізації, ритуального вшанування як самоцілі (вона про того, кого вшановує). Суєта Марфи - це "суєта суєт", вона не освячена духовним смислом трапези "від одного хліба і одного вина". Марія ж "вибрала благу вість", яку у неї нікому не відняти, Слово про спасіння людей, їх звільнення від суєти.

Між культурою і цивілізацією нема ні абсолютної гармонії, ні фатальної несумісності. Реальні взаємозв'язки між ними виступають у трьох основних формах. Перша із них - генетична. Культура творить цивілізацію. Перша не повна, не завершена, поки не втілена, не об'єктивована у другій. Друга форма їх взаємозв'язку - структурно-функціональна. Вони обидві є різними сторонами людської діяльності як системи, і жодна із них немислима без другої.

Небезпека ж для людини починається тоді, коли зовнішній, видимий світ діяльності вона починає сприймати як єдиний спосіб свого існування. Тоді створюється видимість культури, видимість життя, видимість самої людини, вона перетворюється на просту оболонку, обгортку для почутих колись думок, обривків прочитаних колись книжок, випадкових бажань тощо. Людина перестає бачити себе особистістю. Справді, вона сприймає за власну особистість лише зовнішні властивості - стиль одягу, манеру поведінки, характер спілкування, коло знайомих і т.ін. Якщо людина втрачає уявлення про себе як про особистість чи взагалі не відчуває себе особистістю, вона втрачає здатність вбачати особистість і в інших людях. Образ людини в суспільстві руйнується і на його місце приходять ролі, професії, функції. Тому можна сказати, що цивілізація - це переважний розвиток і вплив на людину зовнішньої предметної культури.

Небезпека переважного впливу на людину суто зовнішніх факторів усвідомлюється не лише в умовах цивілізації. Наприклад, бедуїни вважають, що душа людини може переміщуватись в просторі лише зі швидкістю верблюда і якщо людина рухається швидше, то зобов'язана зупинитись і зачекати, даючи змогу душі її наздогнати. Оскільки ж, вважають вони, в сучасних умовах у людей, як правило, часу завжди не вистачає, душу вони не чекають, а тому змушені вести бездуховне існування. В цій притчі в іншомовній формі висловлена досить проста думка: людині необхідно докладати зусиль для того, щоб в умовах сучасного життя з його швидкими ритмами зберегти свою душу. Завдяки цим зусиллям зберігається ідуша всієї культури, яка не може існувати поза людиною. Головним зусиллям людини є її протистояння впливові зовнішніх, поверхових, модних подій повсякденності. Людина повинна розвивати внутрішню культуру, показником якої не може служити лише ряснота знань та здібностей, хоч це є теж досить важливим. Культурна людина багато чого знає і вміє, але іще вона повинна вміти багато в чому себе стримувати. Як зізнавався свого часу Гете, йому ніколи не доводилось чути про такий злочин, на який би він був не здатен, але він ніколи не здійснив жодного із тих злочинів. Здатність стримувати себе іноді характеризує внутрішню культуру людини значно більше, ніж здатність щось зробити.

Але на певному етапі розвитку суспільства ті цінності, смисл та ідеали, які визначали вчинки людей і були "віссю" їх внутрішньої культури, втрачають своє значення, стають стереотипними і шаблонними. Тоді формується ілюзія самодостатності зовнішнього світу людської діяльності, її матеріалізованих результатів. У такі "падаючі епохи" (К.М. Леонтьев) культуру залишає її душа. Отже, між культурою і цивілізацією можливий і врешті-решт наступає іще один вид зв'язку - дисфункційний. Він характеризує епоху глухого кута, безвиході в стосунках між культурою і цивілізацією. Цивілізація прагне до підміни функцій, намагається грати роль лідера, залишаючи культурі роль аутсайдера. Для культури - це сигнал до оновлення своїх вічних смислів і їх об'єктивації в новій цивілізації.

Усе сказане вище дозволяє зробити такі висновки:

1) культура і цивілізація між собою споріднені, і ця спорідненість у тому, що обидві вони є надбіологічними формами життя, "світу людини". Нерозривні і "родинні" зв'язки між ними: культура творить цивілізацію;

2) основна ж відмінність між ними в тому, що культура – це ціннісно орієнтована, динамічна сторона людської діяльності, в той час як цивілізація - це сукупність її об'єктивованих результатів.

Дата добавления: 2014-01-04