Концепції культури

Існує немало ідей і теорій, без яких неможливо уявити собі сучасну культурологію, саме вони наклали відбиток на весь подальший її розвиток.

Хоч культурологія як окрема галузь наукового знання сформувалась на рубежі ХІХ-ХХ ст., об'єктом самостійного вивчення культура стала ще в XVIIIст.

У цю епоху розвивались і протистояли один одному два напрямки досліджень культури: євроцентристський і полілінійний. Згідно з першим, європейська культура розглядалась як канон, еталон, який повинен наслідуватись іншими народами. Другий підхід вбачав у європейській культурі згубні для людства процеси руйнації природи і особистості й обстоював концепцію унікальності і неповторності культур різних народів. Ця унікальність визначалась не різними ступенями соціального прогресу, а внутрішніми особливостями кожної із самобутніх культур.

Євроцентристська модель культури набуває свого завершення в філософській системі Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1 770-1831) -представника німецької класичної філософії. За взірець європейську культуру він вважав остільки, оскільки вона виступала реалізацією світового розуму (чи світового духу). "Принципом європейського духу є розум, що досяг своєї самосвідомості і в такій мірі довіряє самому собі, що вже не допускає, щоб будь-що було для нього нездоланною межею, і який тому посягає на все, щоб в усьому відшукати Свою присутність. Тому тут владарює нескінченний порив до знань, чужий для інших рас"¹. Цей світовий розум розгортає свою сутність, реалізуючи себе в долях цілих народів, втілюючись у науці, техніці, релігії, мистецтві, формах суспільного устрою і державному житті. Цей розум переслідує загальну мету, яка не є сумою задумів окремих людей чи метою сильної історичної особистості. Навпаки, творчість окремих людей і навіть цілих народів підкоряється тій потаємній логіці, яка не може бути виведена із суми індивідуальних зусиль. І все, що роблять люди, є реалізацією мети світового розуму, який незримо "диригує" історією. Відповідно і вся історія людства розглядається Гегелем як "прогрес духу", як процес зовнішнього виявлення сили розуму. Ступенями світового розуму в історичному процесі є іудаїзм, античність і християнство. Ці ступені закономірно змінюють один одного, і свою епоху Гегель оцінював як перехід до нової, що визріла в лоні християнства, формації.

Гегель не лише виявив надіндивідуальні особливості світової культури, але і проаналізував увесь шлях її розвитку (в роботах "Філософія історії", "Естетика", "Історія філософії", "Філософія права"). Розвиток культури в усій багатомірності її виявів - від філософії, релігії і мистецтва до державних форм - був представлений як закономірний цілісний процес.. Гегель також не ігнорував різноманітності культурних форм, але розглядав їх лише як ступені в саморозвитку світового духу, що прагне до своєї повної реалізації.

Повна ж самореалізація можлива лише завдяки свободі. Справдження свободи духу збігається із зростанням людської свободи, а світовий прогрес є прогресом у становленні свободи: "Східні народи іще не знають, що дух чи людина як така в собі вільна (...). Лише у греків з'явилось усвідомлення свободи, і тому вони були вільні, але вони... знали лишень, що деякі вільні, а не людина як така... Лише германські народи дійшли в християнстві до усвідомлення, що людина як така вільна..."², - писав Гегель. Але справжнім суб'єктом свободи у нього виступає не людська особистість, а безособовий світовий дух, який набуває свого символічного втілення в культурі, а об'єктивного втілення - в державі. Отже, виявляється, що світовий розум у вигляді культури і держави стоїть над окремими людьми, використовуючи їх як засоби для реалізації своєї мети.

Таким чином, в теорії Гегеля немає місця для автономної і самоцінної особистості. Людина є цінністю для Гегеля остільки, оскільки вона є втіленням світового розуму. Тому творець культури ототожнюється з безособовим розумом, а розвиток культури подається як монологічне розгортання цього замкнутого в собі розуму. Абсолютна цінність культури, на думку Гегеля, і полягає у "... виявленні загальності мислення".

Гегелівська концепція культури й історії була кульмінацією раціоналістичної тенденції епохи Просвітництва. Але історичний оптимізм був уразливим. Європейський тип культури, розкріпачивши людину і давши їй таку зброю, як розум, породжував і негативні явища - бездуховність, аморальність, егоїзм тощо. Ряд дослідників відреагували на ці процеси, обстоюючи іншу позицію щодо прогресу історії і культури, а також щодо європейської культури як моделі наслідування. У XVIII ст. зароджується й інша модель культурного розвитку - полілінійна. Саме з нею і пов'язують виникнення культурології як окремої галузі наукового знання про культуру.

Одним із перших намітив відхід від євроцентризму в осмисленні культури видатний німецький просвітитель Йогапн Готфрід Гердер (1744—1803). Свою концепцію культури він розробив у книзі "Ідеї до філософії історії людства". "Немає нічого найменш визначеного, ніж це слово - "культура", - писав Гердер, - і нема нічого більш манливого, ніж застосовувати його до цілих віків і народів. Як мало культурних людей у культурному народі! І в яких рисах слід бачити культурність? І чи сприяє культура щастю людей?"

Із сказаного видно, що Гердера цікавили перш за все питання:

1) що таке культура;

2) які її специфічні ознаки;

3) у чому її сенс? Мислитель закликав вивчати культуру конкретно-історично, без упереджень, відповідно до місця і часу. Такий підхід Гердер називав "натуральним методом".

Сутність культури він осмислював у контексті єдиного цілого, яке у своєму розвиткові закономірно проходить ряд ступенів. Таких ступенів Гердер нараховував сім. Це - 1) організація матерії; 2) організація Землі за законами руху; 3) організація неживих речей;4) організація рослин; 5) тварини; 6) люди; 7) світова душа. Історія суспільства безпосередньо з'єднана з історією природи. Пробуджує людину від природного сну мова, яка не лише об'єднує людей, а й сприяє розвиткові науки, ремесел, мистецтв. Людина стає не лише розумною, але й дійовою. Вона створює все більш складні механізми, збільшуючи тим самим сферу прогресу. Культура, таким чином, стає розмірною процесу історичного розвитку людства. Більш того, природа культури має діяльнісний характер і сприяє зростанню як інтелектуальної, так і технічної могутності людини. І тут виникає запитання: чи всі елементи людського суспільства є культурою? Чи можна відносити до культури війни канібалізм, жорстокість і насилля? Ці проблеми Гердер намагався вирішити, відповідаючи на питання про смисл культури. її смисл, вважав мислитель, реалізується в гуманізації людини і суспільства. Гуманність відповідає людській природі, і якщо люди не досягли такого становища, то звинувачувати повинні лише самих себе. Ніхто в цьому їм не допоможе, але ніхто їм і не зв'язує руки. Вся історія народів є школою змагання і досягнення гуманності, і ніякий деспотизм не в змозі її затримати. Історія являє собою прогресивний розвріток до гуманізму.

Під впливом філософії Лейбніца Гердер підкреслював плюралізм історичного процесу, "монадність" світової культури. "Всякий народ несе в собі міру свого щастя, подібно до того, як всяка куля має свій власний центр тяжіння"¹, - вважав філософ.

Вивчаючи стародавні цивілізації в Азії, Гердер дійшов висновку про неправомірність нав'язування європейської культури іншим народам. Він був одним із перших дослідників, який умістив фольклорний та етнографічний матеріал в історію всесвітньої культури. Цікавими для нас є і його думки про велике майбутнє слов'янства, зокрема українського народу, який покликаний принести оновлення для всієї Європи. "Україна стане новою Грецією. Чудове небо над цим народом, його весела вдача, музикальність, родючі лани і тін. коли-небудь прокинуться від сну, виникне цивілізована нація. її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідти по всьому світу. Угорщина, частина Польщі і Росії стануть причетними до цієї нової культури. З Південного Сходу дух цей розповсюдиться по всій тепер зануреній у сон Європі і спонукає її служити такому ж духовному началу"².

Звернення Гердера до вивчення історичних та регіональних аспектів культури мало плодотворний вплив на розвиток європейської гуманітарної думки XIX століття, а його твердження, що єдність загальнолюдської культури є єдністю різноманітності, де діалектично поєднуються загальне, особливе і конкретно-історичне, не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Гердерівські ідеї знайшли своє безпосереднє продовження у творчості німецьких романтиків.

Романтизм - це прагнення до максимального і безпосереднього вираження людської духовності, своєрідне її відродження після етапу "голого раціоналізму". Романтизм об'єднує філософів Ф.В.Й.Шеллінга та Ф.Д.Е.Шлейєрмахера, поета Новаліса, філолога Ф.Шлегеля та його брата А.Шлегеля, природознавців, художників, відомих людей інших професій.

Розгортання романтичної концепції історії та культури відбувалось головним чином у сфері мистецтва. Перевага віддавалась ірраціональному - поетичному та художньому способам пізнання перед раціональним, науковим. У цьому виявилось несприйняття романтиками ідеології Просвітництва з її культом розуму. Не поділяючи просвітницьких ідей абсолютного прогресу, вони більше схилялись до гердерівського вчення про відносний прогрес, вважаючи, що в об'єктивному світі існує не один шлях поступального розвитку, а безліч.

На відміну від Гегеля, романтики ніколи не вважали передуючі фази історичного розвитку тим, що знімалось наступною фазою. На їх думку, історичні епохи виражають самостійні принципи, є замкненими індивідуальними організмами, мають свій цикл розвитку, протягом якого реалізують певну "ідею".

Розглядаючи мистецтво, літературу та фольклор із позицій плюралізму, романтики зробили спробу на основі тлумачення відомих в історії стилів і форм мистецтва створити типологію культур. Розрізняючи античний і романтичний стилі в мистецтві, культурі та філософії, виділили культуру Заходу і Сходу.

Ф.Шеллінг, Ф.Шіллер та брати Шлегелі поклали початок порівняльно-історичному вивченню культури, розглядаючи її як єдиний процес загальнолюдського розвитку. З іншого боку, вони розглядали культуру як окрему антропологічну проблему, надавали важливого значення ііадивідуальній своєрідності національних культур. Кожна національна культура уявлялась ними як єдність індивідуально-епічного і загальнодраматичного моментів життя того чи іншого народу.

Концепція "органічності" національної культури, розроблена романтиками, а також погляди Гердера на месіанську роль слов'янських народів мали безпосередній вплив на формування світогляду слов'янофілів, серед яких Костянтин Сергійович Аксаков (1817-1860), Іван Сергійович Аксаков (1823-1886), Іван Васильович Киресвський (1806-1856), Юрій Федорович Самарій (1819-1876), Олексій Степанович Хом'яков (1804-1860) та багато інших. На відміну від "західників", які своєрідність Росії вбачали хіба що у відсталості, а її майбутнє - в наслідуванні Заходу, слов'янофіли відстоювали самобутність російського народу і слов'ян і пропагували ідею особливого типу культури Росії.

Головною думкою, яку запозичили слов'янофіли у романтиків, було протиставлення культур Заходу і Сходу, яке набуло нового сенсу як протилежність Росії і Європи. І.В.Киреєвський та О.С.Хом'яков пояснювали це протиставлення різними основами освіти, культури та релігії. В основу європейської освіченості були покладені три елементи: римське християнство, культура варварів і класичний світ стародавнього язичества. На противагу цьому, основу російської освіченості становили греко-візантійська та східнохристиянська культури, православна релігія.

У свою чергу О.С.Хом'яков усю світову історію зображував як боротьбу двох духовних начал: "кушитство", виразником якого виступали розсудливість і необхідність, та "іранства", змістом якого були віра і свобода. Ці два начала, відповідно властиві західноєвропейському і східноправославному типам культури, з одного боку, зумовлювали неминучу ворожість Європи до Росії, з іншого боку - месіанізм російського православ'я.

Культурно-історична концепція Хом'якова виявилась своєрідним містком до культурологічної теорії М.Я.Данилевського, яка передувала концепції локальних культур О.Шпенглера та концепції локальних цивілізацій А.Тойнбі, про які ми вже говорили. Питання запозичень Шпенглером ідей у слов'янофілів складають окрему проблему, яка в даному випадку теж розглядатись не буде. Відзначимо лише: плюралістична схема культурно-історичного процесу, ствердження замкнутого розвитку культур, сам перелік локальних культур у Шпенглера майже збігаються з концепцією Данилевського, але далі відміна дуже суттєва. Данилевський формулював закони розвитку суспільства і культури за аналогією з природою. Що ж до Шпенглера, то він виступив проти перенесення науково-природничих підходів на історію. Справжня історія має свою долю, але не має ніяких законів, - вважав він. Ідею долі Шпенглер і поклав у центр своєї філософії культури. Доля становить ядро міфологічного, релігійного та художнього мислення, є сутністю всієї історії і на противагу природі не підлягає формам раціонального пізнання, а тому адекватно зрозуміти інші культури неможливо. "Кожна з великих культур, - писав Шпенглер, - володіє таємною мовою світовідчування, цілком зрозумілою тільки тому, чия душа належить до цієї культури"¹.

А.Тойнбі, продовжуючи розробку концепції культурно-історичних типів, критикував О.Шпенглера, вказуючи, зокрема, на те, що не міг прийняти тієї повної ізольованості, яку Шпенглер установлював між різними цивілізаціями, також як і його відмову від можливості допущення будь-яких контактів між ними. Спираючись на багатий фактичний матеріал, Тойнбі з часом переглянув свою концепцію в бік визнання широких культурних контактів між цивілізаціями ще в давнину. Згодом він виводить "закон культурної радіації", згідно з яким між цивілізаціями існують різнобічні взаємовпливи.

І в цьому відмінність його поглядів як від поглядів Шпенглера, так і від поглядів Данилевського, хоч і розвивались усі вони в руслі концепції культурно-історичних типів.

Культурологічні ідеї слов'янофільства після революції в Росії (жовтень 1917 року) знайшли своєрідне продовження в культурно-історичній концепції "євразійства". На початку 20-х років група російських емігрантів - філософів, істориків, економістів, правознавців тощо - створила об'єднання євразійців, серед яких були такі відомі діячі науки і культури, як Микола Сергійович Трубецькой (1890-1938), Лев Платонович Карсавін (1882-1952), Г.В.Вернадський (син В.І.Вернадського) та ін. Центральним пунктом євразійської концепції була ідея місця розвитку. Під місцем розвитку розумілась повна єдність соціально-історичного середовища і географічного оточення, яка накладає відбиток на людське життя. Вся світова історія зображувалась ними як система "місць розвитку". Окремим місцям розвитку властиві певні форми культури незалежно від національного складу і расового походження народів, які там живуть.

Основні ідеї євразійців полягали у наступному:

1) у ствердженні особливих шляхів розвитку Росії як Євразії; в обґрунтуванні культури як симфонічної особистості; 2) у вченні про ідеократичну державу;

3) у ствердженні ідеалів на засадах православної віри.

Із цих позицій Росія уявлялась як особливий світ, відмінний як від Європи, так і від Азії. Цей світ і повинен називатись Євразією. V наш час певний перегук з ідеями євразійців мають дослідження Льва Миколайовича Гумільова (1912-1992) про вплив географічного середовища на етногенез і розвиток культури.

Українська суспільно-політична думка, що завжди була органічно пов'язана з традиційною ментальністю українського народу, створила оригінальні концепції культурно-історичного процесу, які певною мірою теж пов'язані з поглядами Й.Г.Гердера га слов'янофілів. Проте в сучасному науковому розумінні виникнення власної концепції культурно-історичного розвитку українського народу слід віднести до Кирило-Мефодіївського братства і, передусім, до праць Миколи Івановича Костомарова (1817-1885) і Пантелеймона Олександровича Куліша (1819-1897). Основні ідеї братства були викладеш в "Книзі Буття українського народу", у відозвах "До братів-українців", "До братів-росіян" тощо, а також в історичних працях М.Костомарова "Мысли об истории Малороссии", "Две русские народности", "Славянская мифология".л в праці П.Куліша "Повесть об украинском народе" і поемі "Україна". Соціально-політична концепція Кирило-Мефодіївського братства включала низку положень щодо культурно-історичного процесу, серед яких головне полягало у визнанні рівних прав усіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови та національної культури. До важливішої складової концепції культурно-історичного процесу належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність і природний демократизм, поетичність і віротерпимість.

Подальший розвиток української культурологічної думки пов'язаний із постатями М.Грушевського ("На порозі Нової України. Гадки і мрії"), І.Лисяк-Рудницького ("Україна між Сходом і Заходом) і Є.Маланюка ("Нариси з історії нашої культури"). Вони провели історичний аналіз залежності розвитку української культури від географічного розташування національної території, осмислили історію українського народу крізь призму двох площин геокультурного аналізу: "культура - природне середовище" і "культура - культура".

До вихідних тез геокультурного аналізу слід віднести три твердження. По-перше, вони виходили з того, що "наша культура не завжди була лише "національною", її глибший і ширший зміст були часто диктовані і давані саме географічним положенням нашої Батьківщини". По-друге, культура ними розглядалася як форма адаптації нації до того географічного та культурного простору, в межах якого вона виникає та розвивається. І, по-третс, географічне положення України описувалося ними, як "між Сходом і Заходом". Ці тези є основою дослідження як взаємозв'язку культура - природне середовище, так і взаємовідносин української культури з іншими.

Проблема культурних взаємодій розглядалася українськими культурологами крізь призму питання: які культури, в який історичний час і завдяки яким факторам здійснили найбільший вплив на формування конкретної національної культури?

Відповідаючи на це питання, Михайло Сергійович Грушевський (1865-1934), ІвапЛисяк-Рудницький (1919—...), Євген Малапюк (1897-1968) розрізняли чотири етапи історії українського народу, кожний з яких характеризується переважаючим впливом тих чи інших культур. Це період до Київської Русі, Київська Русь, період, який починається руйнуванням монголами київської державності і закінчується у XVIII ст. переорієнтацією па Росію, і, нарешті, четвертий етап, який характеризується відсутністю самостійного статусу України та орієнтацією па Росію. Виникнення геокультурної орієнтації певного роду, яка характеризується активністю обох сторін, є природним наслідком географічного "сусідства" культур. Соціальні катаклізми можуть зменшувати чисельність взаємодій, можуть їх, навпаки, збільшити, але вони не в змозі повністю усунути геокультурну орієнтацію, що вже існує. Тільки в тому випадку, якщо одна із сторін взаємодії залишає історичну арену, можна говорити і про "зникнення" певної геокультурної орієнтації. Однак замість неї формується нова орієнтація - на взаємодію з культурою, що поширилась на тій самій території.

Серед культурологів можна назвати ще цілий ряд відомих представників геокультурної орієнтації, проте слід визнати, що в ХІХ-ХХ ст. у культурології склалось немало інших, не менш цікавих концепцій культури. Серед них - культурологічні концепції Ф.Ніцше, екзистенціалістів, П.Сорокіна, структуралістські концепції культури, ігрові, символічні, психоаналітичні і багато інших.

Філософія романтизму дала поштовх до розвитку різних систем і шкіл ірраціоналізму, серед яких і "філософія життя". Представникицього напрямку прагнули осягнути сферу культури, виходячи із тих функцій, які вона виконує в житті людини. Звідси їх тісний зв'язок із літературою і мистецтвом.

Одним із представників " філософії життя" був німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900). Центральне місце в культурологічній концепції Ніцше займає життя, основу якого становить воля. Зрозуміти імпульси волі, її характер можна лише за допомогою мистецтва. Ніцше виокремлював два види мистецтва: аполлонівське і діонісійське. Аполлонівське - критичне і раціональне, а діонісійське - творчо-чуттєве й ірраціональне. Підкорення Діоніса Аполлону породжує трагедію. Ця трагедія - не лише вид мистецтва, але і стан людини, в якої інтуїтивне, образне, художнє начало пригнічене критичним аналізом і осягненням розуму. Трагічне світосприйняття, засноване на боротьбі аполлонівського і діонісійського начал, дозволило, на думку Ніцше, стародавнім грекам досягти неабияких успіхів. Однак теоретичний розум знищив джерело процвітання культури Стародавньої Греції. Сучасне мистецтво зобов'язане, вважав філософ, відтворити трагічне світосприйняття, для того щоб дати заряд енергії творчості. Відродження сучасного йому мистецтва Ф.Ніцше пов'язував із музичною творчістю Р.Вагнера.

XVIII і XIX ст. пройшли, на думку Ніцше, під знаком руйнації духовного життя Європи і породили таку форму мислення, як нігілізм. Його сутність полягає в знеціненні вищих ідеалів у моралі стадної людини і прагненні до соціальної рівності. Філософія позбавилась аристократизму, а християнство нав'язало співчуття і милосердя до нижчих прошарків суспільства.

У подальшому погляди Ніцше дещо змінюються. Життя для нього стає синонімом волі до влади, а смисл культури - у формуванні Надлюдини. Надлюдина - вираження і продукт трагічних епох, які характеризуються злетом мистецтва. Звільнена від суспільного впливу і моралі стада надлюдина несе відповідальність лише перед собою. її енергія підтримується мистецтвом як аполлонівським, так і діонісійським.

Такі погляди Ніцше стали причиною неоднозначної оцінки його культурологічної концепції, яка була охарактеризована як "аристократичний неоцинізм". Однак така її оцінка є однобічною. Хоч Ніцше і був непослідовним у своєму ставленні до людини, в цілому його філософія - це заклик до саморуйнації тваринного в людині в ім'я самоствердження в ній творця, названого "надлюдиною". У дилемі мораль чи свобода Ніцше вибрав свободу, вважаючи, що традиційна мораль цивілізації, що приписує людям жалість до хворих і співчуття до нещасних, базується на несвободі, бо вона не дозволяє утискувати останніх. Ніцше - за свободу від моралі, але в ім'я моралі. Він проти моралі, що прикриває духовну кволість, бідність і колективізм. Він за вільну мораль людини, фізично і морально здорової, вольової, спрямованої в майбутнє.

Під впливом "філософії життя" виникло екзистенціальне розуміння культури. Суть його в аналізі переживання людиною свого буття чи безпосереднього існування в культурі. Це існування і є екзистенцією. Людина переживає своє існування в культурі як "покинутість", "примусову" належність до певного народу, соціальної групи тощо. Але межі "покинутості" встановлюються людиною і можуть бути здолані, хоч середовище, спілкування, виховання в цілому такі, що привчають її до думки про природність "покинутості", про те, що це єдиний можливий спосіб людського існування. Усвідомлюючи і переживаючи своє існування, людина звільняє себе для того, щоб бути собою, для художньої, філософської та релігійної творчості, для спілкування людей в "істині".

Німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Гайдеггер (1889-1976) розглядав культуру XX ст. як знеособлений світ, де все анонімно, де ніхто нічого не вирішує і ні за що не несе відповідальності, де всі "інші" і людина перестає бути собою, є "іншою" у ставленні до себе. У такому світі людина втрачає не лише себе, але і здатність "чути", не просто споглядати, а й саме буття. Людина розучилась осягати "душу" речей, яка ще живе в мові, але про неї вже забули. Мову Гайдеггер називав "помешканням буття", його будинком. Мислителі, художники і поети - охоронці цього помешкання.

До сучасних культурологічних концепцій слід віднести й концепцію Хосе Ортеги-і-Гассета (1883-1955) - іспанського філософа, засновника раціовіталізму, автора книги "Повстання мас". Відповідно до традицій "філософії життя", Ортега-і-Гассет виходив із протиставлення духовної еліти, що творить культуру, і мас, які, виступаючи механічними споживачами культури, перетворюють справжню культуру на стандартизовану "масову культуру", бездуховну за своїм змістом. Під цим кутом зору він також протиставляв науку культурі: науку людина опановує, а культурою живе; істини науки незалежні від людини, а істини культури мають сенс, лише ставши частиною її життєдіяльності.

Діагнозував кризу західноєвропейської культури іще один із видатних мислителів XX ст. - наш співвітчизник, а потім громадянин США Питирим Олександрович Сорокіи (1889-1968). Цю кризу він називав неординарною, вважав, що вона торкає майже все життя суспільства і містить у собі розпад основоположних форм західної культури останніх чотирьох віків.

В основі культурологічної концепції Сорокіна лежить ідея про пріоритет надорганічної системи цінностей, носіями яких є індивіди та інститути. "Будь-яка велика культура, - писав мислитель, - є не просто конгломератом різноманітних явищ, які співіснують, але ніяк одне з одним не пов'язані, а є єдністю чи індивідуальністю, всі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом і виражають одну і головну цінність... Саме цінність служить основою і фундаментом будь-якої культури"¹.

Сорокін поділяв культуру на три типи: ідеаційну, ідеалістичну і чуттєву. Ідеаційна культура заснована на принципах надчуттєвості інадрозумності Бога як єдиної реальності і цінності. До цього типу він відносив культуру Брахманської Індії, буддійську культуру, а також культуру Середньовіччя до кінця XII ст. Стиль цієї культури символічний, мистецтво релігійне, героями можуть бути боги, янголи, святі і грішники. Тут мало уваги приділяється особистості. Ця культура головним чином займається тим, щоб наблизити віруючого до Бога.

Ідеалістична культура - це культура, що є проміжною між ідеаційною і чуттєвою, оскільки цінності її належать як Небу, так і Землі. Світ цієї культури як надчуттєвий, так і чуттєвий. Такою була культура ХІИ-ХІУ ст. в Західній Європі, а також культура Греції в У-ІУ ст. до н.е.

Із XVI ст. починає свій відлік культура чуттєва. її цінності -повсякденний земний світ, реальний пейзаж, реальна подія, реальна пригода. її герої -.фермери, робітники, селяни, домогосподарки і навіть злочинці. її мета - принести насолоду і відпочинок. Ця культура намагається звільнитись від релігії, моралі та інших цінностей. Стиль її натуралістичний, вільний від будь-якого символізму. Ця культура приречена на загибель, але ніякої трагедії в цьому Сорокін не бачив, тому що її смертна агонія стане "гострим болем народження нової форми культури". Отже, культура, на думку Сорокіна, не загине доти, доки жива людина, і він сподівався, що відродження культури, її оновлення буде досягнуте на принципах альтруїзму і солідарності.

Якщо П.Сорокін розробляв ціннісну (аксіологічну) концепцію культури, то представники культурантропологічного напрямку обстоювали інший - неаксіологічний (безоціночний) - підхід до культури. Згідно з таким розумінням не буває "кращих" чи "гірших" культур, бувають лише різні культури. Одним із яскравих представників культурантропології був англійський етнограф і соціолог Броніслав Каспер Малииовський (1884-1942), який став одним із фундаторів функціоналізму в етнографії. Згідно з цим принципом, культуру слід вивчати не через порівняння її з іншим типом, а як самостійну цілісну систему, що складається з елементів, які знаходяться у функціональній залежності.

Узагальнюючи власні дослідження племен Нової Гвінеї та Океанії, Малиновський сформулював три основні постулати функціоналізму:

1) кожна культура є цілісністю;

2) кожне суспільство чи тип цивілізації, кожний звичай чи обряд, вірування чи поклоніння виконують певну життєво важливу для культури функцію;

3) для збереження цілісності культури кожний з її елементів є незамінним.

Таким чином, культура в теорії Б.Малиновського постає складною системою взаємопов'язаних соціальних інститутів, які служать для задоволення потреб людей. Кожен із інститутів є носієм якої-небудь функції, а культури відрізняються способами задоволення потреб.

Серед культурантропологічних досліджень виділяється теорія Клода Леві-Стросса (1908-1991) - французького етнолога, культуролога і філософа. Його вважають також "батьком" структуралізму. Термін "структуралізм" використовується для назви цілого ряду напрямків у соціальному і гуманітарному пізнанні, які розглядали об'єкт свого дослідження як структуру. Структура ж - це сукупність відношень між елементами, які зберігають свою стійкість за різних внутрішніх і зовнішніх змін у системі.

Аналізуючи культуру, К.Лєві-Стросс використовував методи структурної лінгвістики та теорії інформатики, в його концепції мова йде про дві структури. По-перше, це структура людського розуму і, по-друге, структура навколишньої реальності. Між цими структурами виникла суперечність, яка своєю появою зобов'язана історичному розвитку, в ході якого людина все далі і далі віддалялась від природи.

У культурі Леві-Стросс виділяв структуру як сукупність стійких зв'язків і відношень. Елементами такої структури він вважав норми, звичаї, традиції, ритуали, називаючи їх мовою культури.

К.Леві-Стросс ввів також відмінності між культурами, які відрізняються тим, що вони ще не втратили зв'язок із природою, їм властиве прагнення до відтворення стандартних текстів, а будь-яка творчість відповідає традиціям, їм властивий також більш прямий зв'язок ідеології з практикою. "Гарячі" культури мають безліч ідеологічних систем, таких як офіційно-народна, церковно-світська і т.ін. Вони зорієнтовані на постійне оновлення і цьому сприяє безліч соціальних інститутів.

Оцінюючи сучасну цивілізацію, Леві-Стросс вважав, що вона початково запрограмована на те, щоб зробити людину нещасною. Тому в кінцевому підсумку ідеалом для нього залишається уявлення про цілісне гармонійне існування первісної людини.

По-іншому вбачав вихід із складної ситуації і описував можливість "безкризового" розвитку голландський вчений, дослідник стародавніх цивілізацій Йоганн Хепзіпга (1872-1945). З його іменем пов'язують ігрову версію розвитку культури. Гру він вважав формою дійсної активності людини. На відміну від праці, вона, на його думку, позбавлена утилітарності. У роботі "Людина граюча" він виклав основні ідеї культуротворчої функції гри, вважаючи її гармонійною і універсальною формою людської діяльності. Культура, на думку Хейзінги, виникає в формі гри -такими є ритуальні дії, магічні заклинання, святкові урочистості в стародавніх суспільствах. Олімпіади означали загальне свято, в цей час припинялись війни і наставав тимчасовий мир. Музика, танці, ігрові змагання укріпляли дух народу, сприяли його єдності. В стародавніх цивілізаціях гра давала імпульс розвитку культури. Однак Хейзінга відзначав, що в останнє століття гра втратила початкову безпосередність, жвавість, перестала приносити радість і веселість, у неї проник дух прагматизму і комерційного розрахунку. Так, спортивна гра перетворилась на професійну діяльність, на знаряддя маніпуляції політичних сил. Масові видовища, паради стали надзвичайно організовані і тому сковують виявлення творчої фантазії і енергії. Для того, щоб повернути грі її справжнє призначення, потрібно, на думку Хейзінги, звільнити її від фальші, надати їй більше безпосередності, благородності, безкорисливості. Він вважав, що гра - це свобода, вона перериває творчі здібності, встановлює глибокі емоційні контакти між людьми, відкриває в людині такі цінності, як самообмеження, самопожертвування, подолання вузькоегоїстичної спрямованості. Хейзінга був зацікавлений грою як способом "врятування" культури, надання їй гуманістичного змісту. Поняття культури для Хейзінги зв'язано перш за все з самосвідомістю вільного, морально відповідального індивіда як члена колективу. Він вважав, що високий рівень культури кожної епохи забезпечується рівномірністю між духовними і матеріальними цінностями. Основою культури, згідно з Хейзінгою, повинно стати панування людини над собою.

Цікавою серед культурологічних концепцій є також так звана "символічна" концепція культури, розроблена представником марбурзької школи неокантіанства Ернстом Кассірером (1874-1945). У роботі "Філософія символічних форм" він поставив питання: "Як можлива культура?" І відповів: вона можлива як різноманітність символічних форм, пов'язаних і впорядкованих відповідно до своїх функціональних ролей у систему. До структурних рівнів символічної форми Кассірер відносить мову, міф, релігію, мистецтво, науку тощо. Сама "символічна форма" визначається як апріорна (тобто та, що передує досвіду) здібність, що створює все різноманіття культури. Символічні форми автономні і самодостатні.

Завдання філософії культури, в розумінні Кассірера, і полягає в тому, щоб описувати ці символічні форми, що дозволить зрозуміти своєрідність, наприклад, простору і часу в контексті науки, міфу чи мови.

Закінчуючи огляд основних культурологічних концепцій, слід підкреслити:

• усі вони прагнуть розкрити зміст і сутність культури з різних позицій (натуралізм, символізм, структуралізм тощо), прагнуть розглядати її або за прямою аналогією з природними явищами, або як суто духовне, надприродне утворення;

• велике розмаїття філософських концепцій культури свідчить про те, що феномен культури являє собою дуже складне, але водночас органічне ціле будь-якої соціальної системи. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об'єктом дослідження для фахівців різних галузей - філософів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.

Дата добавления: 2014-01-04