Повышение ценности фирмы

План

Лекція 4

«Історія розвитку фізичного виховання»

1. Фізична культура в родовому суспільстві.

2. Фізична культура античних часів.

3. Фізична культура в середні віки.

4. Фізична культура нового часу.

5. Витоки і традиції народної фізичної культури.

Література

1. Філь С.М, Худолій О.М., Малка Г.В. Історія фізичної культури / За ред. проф. С.М. Філя. – Харків: «ОВС», 2003. – 160 с.

1. Історія фізичної культури – це наука про закономірності розвит­ку ідей, організаційних форм, засобів і методів фізичного виховання та спорту, пов’язаних з економічними, політичними та культурними умовами буття суспільства. Вона є самостійною галуззю історичної науки, являє собою специфічний напрямок історико-педагогічних знань про фізичне виховання, спорт та фізичну рекреацію. Отже, історія фізичної культури означає розповідь про минуле, про те, що сталося, а потім було досліджене, пізнане і може бути використане у майбутньому.

В період матріархату жінки поряд з чоловіками брали участь у трудовій або оборонній діяльності. Вони на рівних змагались з чолові­ками в кулачному бої, боротьбі, бігу, фехтуванні на палицях, метанні списа, стрільбі з лука та ін. Дітей навчали дорослі, особливо звертали увагу на вміння лазити на дерево за допомогою сухожил тварин, яким певним способом зв’язували ноги. Спис і палиця слугували предметами для фізичних вправ. Дівчата та юнаки – члени общини однаково мусили бути спритними, витривалими, швидкими, сміливими і рішучими. За свідченням етнографів, відсутність цих якостей була перепоною для шлюбу (створення сім’ї).

У період розквіту матріархату з’являлися предмети, спеціально виготовлені для гри (м’яч із вовни, куля, фехтувальна палиця, спис із притупленим вістрям, іграшковий лук та ін.). Навчання дітей, особливо метанню палиці, списа, стрільбі з лука, входило до первісного фізичного виховання. Наприклад, ірокези, що знаходились на стадії розвинутого родового устрою, широко застосовували ігри з м’ячем. Навіть один рід мав назву «м’яч», ігри в м’яч були колективними (рід на рід, тут і дорослий, і дитина, і чоловік та жінка).

При патриархаті посилюється міжплемінний культурний взаємовплив, збагачується досвід фізичного виховання, племінні ігри та фізичні вправи взаємно передаються іншим. Виникають бойові зма­гальні ігри, ще не відомі при матриархаті. Зароджуються поняття «бо­йова доблесть», «слава» тощо.

У багатьох народів розповсюдилась гра з биком (на Русі це відо­мо з розповіді про Кожем’яку), де відображалась діяльність людини по прирученню диких тварин.

У цей історичний період відбувся значний відхід фізичних вправ від мирної праці у напрямку до військового ремесла, спрямованого переважно на завоювання чужої айкумени.

Таким чином, виникнення фізичної культури обумовлено потре­бами життєдіяльності людини. Спочатку вона складалась із вправ та ігор, котрі імітували трудові процеси, готували до них. Фізичні впра­ви прямо залежали від способу виробництва та характеру праці (збирання дарів природи, полювання тощо). При цьому, чим примі­тивнішими були знаряддя і способи виробництва, тим колективнішим був характер праці.

Фізичні вправи, що застосовувались в ритуалах та ініціаціях, одна­ково слугували фізичному розвитку всіх членів суспільства, де кожен мав рівні права. Ініціація здійснювалась при досягненні певного віку та наявності належного рівня підготовки.

2. Рабовласницьке суспільство є закономірним етапом подальшого розвитку людства. Основою суспільних відносин тут стала власність на знаряддя та засоби виробництва, а також на робочу силу – раба, (людину).

Це суттєво відобразилось на фізичному вихованні. Рабовласник фізично не працює, тому застосовує фізичні вправи для власної розваги, і військової підготовки з метою бути спроможним до завоювання, нових рабів та утримування їх у покорі. Рабам фізичні вправи заборонені.

Найбільше розповсюдження фізичної культури у ті часи знахо­димо в країнах стародавнього сходу: Індії, Китаї, Єгипті та інших, а особливо в античних державах Греції та Риму.

Численні пам’ятки матеріальної культури та рукописи Індії, Китаю, Єгипту, Персії, Вавілону, Ассирії свідчать, що фізичне виховання дедалі стає привілеєм рабовласників, хоч їхня фізична культура значною мірою запозичена із народних форм вправ та ігор.

У народів Індії розповсюдженими були полювання, їзда, верхи, фехтування на мечах, стрільба із лука, гонки колісниць, змагальні ігри з м’ячем та палицею. Багато із них дійшли до нашого часу, а се­ред них: кінне поло, шахи, хокей на траві, хатха-йога.

В Персії існували школи, де дітей навчали їздити верхи, метати дротики, стріляти з лука. В цілому виховання зосереджувалось на формуванні духовних і фізичних якостей вмілого та загартованого воїна.

В Єгипті при розкопках могил XVIII – XXII віків до нашої ери на фресках знайдено понад 400 видів фізичних вправ та ігор. Серед них епізоди боротьби, стрільби із лука, плавання, їзди на колісницях, ак­робатики.

В VI – V століттях до нашої ери в Єгипті були приміщення для за­нять фізичними вправами, проводились змагання. Засобами фізич­ного виховання були ігри, боротьба, акробатичні вправи, стрільба із лука, підняття тягаря. Аристократія застосовувала елементи фізично­го виховання в спеціальних школах, побуті та на військовій службі.

Фараони – завойовники славились своєю перевагою у військово-фізичній підготовці та спортивними досягненнями. В системі виховання рабовласників широко застосовувались зма­гання та виступи на святах і оглядах.

Стародавня Греція пережила глибокий соціальний переворот, здійснивши перехід від первіснообщинного до класового, рабовлас­ницького суспільства. Вона зазнала розвитку своєрідних культур її семи полісів. Найбільш цікавими для сьогодення і відомими з точки зору фізичної культури є Афіни і Спарта.

В Афінах система виховання поєднувала розумове, етичне та есте­тичне (мусічне) з фізичним (гімнастичним).

До 7 років хлопчики виховувались вдома; потім відвідували грама­тичні школи, де вчилися читати, писати, рахувати, а згодом, або одно­часно, ще навчались музиці в кіфарійських школах.

В 12 років переходили в Палестру, де протягом двох років виховувались фізично: оволодівали навичками класичного грецького п’ятиборства, до складу якого входили: біг, стрибки у довжину, метання диска та списа, боротьба.

Фізичне виховання в Афінах спрямовувалось на підтримку здоро­в’я, розвиток сили, спритності та краси людського тіла, а моральне – на формування дисциплінованості, мужності, скромності, відчуття власної гідності та красивих манер.

Дівчата виховувались вдома. Їх вчили читати, писати, грати на інструменті, а головне – домоведенню, шиттю та рукоділлю. До заміж­жя вони були затворницями, рідко виходили на вулицю і то лише для участі в релігійних церемоніях.

Спартанське виховання було більш суворим. Контроль за ним з боку держави розпочинався з перших днів життя. Новонароджених оглядали герусії і відбирали для державного виховання лише здорових дітей. Немічних та хворобливих, як відомо з легенд, нібито скидали у прірву з Тайгетського хребта.

До 7 років діти виховувались вдома. Далі аж до 20 років виховання здійснювала держава. Воно було обов'язковим (подібна система існу­вала на Криті та в інших полісах). В школах переважало військово-спор­тивне та громадсько-релігійне навчання.

З 7 до 14 років діти разом мешкали, їли, проводили дозвілля, гра­ли. Вони вчилися письму, але найголовніше – навчались бути слух­няними, витривалими, непереможними. Хлопчики одного віку об’єднувались у підрозділи з військовим способом життя. З кожним ро­ком зростала суворість режиму. В юнаках формували звичку ходити в легкому одязі, без взуття, спати на жорстких підстилках тощо. Дер­жава контролювала хід навчання періодичними змаганнями. Одним із засобів виховання було публічне карання коло вівтаря Артеміди.

В 14 – 15 років після пробних змагань молодь набувала право носи­ти зброю і брати участь у так званих критіях, тобто систематичних побиттях ілотів (раби, невільники). Тепер учні були наглядачами у підрозділах, батогоносцями, керівниками на тренуваннях і змаган­нях.

Спартанське фізичне виховання стосувалось і дівчат. Для зміцнен­ня тіла вони мусили бігати, боротися, метати диск, спис, щоб їхні діти були фізично міцними. Закони забороняли їм ніжитися, сидіти вдома. Відомі факти змагань з чоловіками, де вони інколи перемага­ли. Виховання як чоловіків, так і жінок носило однобокий характер. Перевага віддавалась фізичному. Спартанське виховання ще відомо як суворе, котре привчає до витривалості та обмежень.

В Римі була наймана армія, що вела безперервні війни. Величезна кількість рабів дозволила здійснювати будівництво водоводів, кана­лізацій, доріг (звідси вислів: «Всі дороги ведуть у Рим»). І сьогодні зберіглись окремі їх ділянки, а в термах-каракалах, що інколи дозво­ляли тисячам відвідувачів одночасно ними користуватись, були не тільки бані, басейни, але й майданчики для ігор, розваг і змагань.

На жаль, ці здобутки цивілізації суттєво не позначились на розви­тку фізичної культури. Ми можемо лише говорити про особливості фізичного виховання, відмінні (або гірші) від попередніх.

Своєрідність економічного та політичного розвитку, особливості військової організації обумовили формування в Римі інших методів фізичного виховання, ніж у Греції.

В римських школах фі­зичне виховання не посідало такого значного місця, яку Греції. Фізи­чній підготовці особлива увага приділялась при навчанні воїна, бо для нескінченних війн потрібна була численна армія.

До засобів фізичного виховання входили: біг, стрибки, лазіння, боротьба, плавання, спочатку без одягу, а потім у повному озброєн­ні та у сполученні з різними руховими діями. Обов’язковими були тривалі марші у важкому похідному спорядженні.

До військового навчання входило також володіння окопним інструментом, облаштування укріпного табору та інше. І не тільки новобранці, але й легіонери-ветерани мусили виконувати ці вправи для збереження тілесної свіжості, гнучкості та здатності долати втому і поневіряння.

Суспільство відчутно поділилось на горстку заможних людей та величезну армію бідноти. Саме у цей період натовпи бідних римлян вимага­ли «хліба та видовищ...». Невипадково, напевно, поступово збільшувалась кількість святкових днів. Так, на початку І століття нашої ери їх було 66, у середині II століття – 135, а в IV віці – 175 днів на рік.

Особливого розмаху тут набули гладіаторські бої. Вони перетво­рились у криваві побоїща, відбувались не тільки на аренах, але й на морі або на арені у боротьбі з дикими тваринами. Для видовищ тільки у Римі було збудовано Колізей – амфітеатр з трибунами, на 50000 глядачів (залишки збереглись до сьогодення).

Гладіаторами були переважно раби або невільники. Для їх підготовки існували спеціальні школи. Гладіатор – переможець міг стати вільною людиною, але для цього треба було зберегти життя.

Отже, фізична культура рабовласницького суспільства використовувалась у політичних цілях і насамперед для підготовки військової сили, що веде загарбницькі війни, утримує рабів у покорі і долає їхній опір.

Таким чином, в період рабоволодіння фізична культура виділилась у самостійну галузь суспільних відносин, створились системи фізичного виховання (афінська, спартанська, римська), виникли спеціальні школи, влаштовувались змагання. Вагомим елементом систем фізичного виховання античного пе­ріоду були Олімпійські ігри як віддзеркалення особливостей.

3. У процесі закономірного історичного розвитку суспільства рабовласницький устрій змінюється на більш прогресивний – феодаль­ний. При ньому основою виробничих відносин стає власність феода­ла на засоби виробництва та неповна власність на робітника – кріпака, кого феодали вже не могли вбити (як раба), але мали право продати, купити, поміняти.

У цей історичний період пануючою ідеологією стає релігія, котра визначально вплинула на філософію, мистецтво, мораль та інші фор­ми суспільної свідомості. Особливо це торкнулося фізичного вихо­вання. Тепер замість фізичного розвитку наполегливо нав’язувався народові аскетизм. Середньовіччя ліквідувало стародавню цивілізацію, рівень культури, особливо фізичної, став значно нижчим від античної. Всі сторони суспільного буття контролювались духовенством.

Лицарські школи переважали в системі феодального виховання. Лицарі вважали себе «благородними», пристойним для себе заняттям вважали військове мистецтво. Презирливо ставились до фізичної праці, проводили час у війнах.

Головне в ній було оволодіння «сімома лицарськими доблестями», а саме: їздити верхи, плавати, володіти мечем, списом, щитом, фехту­вати, полювати, грати в шахи, складати вірші та співати на честь дами серця або сюзерена (вищий за соціальним становищем – лицар, барон, герцог, король).

Лицарське виховання мало військово-прикладну спрямованість. Його система передбачала 3 ступені (етапи): до 7 років; з 7 до 14; з 15 до 21 та після 21 року – індивідуальне вдосконалення лицаря.

Діти лицаря до 7 років виховувались вдома. Потім йшли у замок вищого за соціальним щаблем феодала, наприклад діти лицаря на­правлялись до барона, син барона – у замок графа, далі – герцога, а герцог віддавав сина в замок короля.

Хлопчики з 7 років, що поступили у замок сюзерена, одержували звання «паж» і носили його до 14 років. В цей період вони знаходились у приміщеннях замку, що належали дружині феодала. Повсюдно супроводжували її, були слугами та охоронцями господині. Тут вони вдосконалювали спритність, силу, набували первинних навичок ли­царського мистецтва. Їх вчили стріляти з лука, метати каміння, спис, стрибати, бігати, фехтувати, плавати та їздити верхи.

В 14 літ юнак одержував звання «зброєносець» і переходив на виховання до господаря замку (сюзерена). Тут він набував право носи­ти меч та шпори.

Під керівництвом сюзерена або спеціальних вчителів вдосконалю­вав свій фізичний стан та оволодівав військовим мистецтвом. До його обов’язків входило всюди супроводжувати господаря, бути при ньому на полюванні, турнірах, у походах. Тепер він вдосконалював свої вій­ськові навички та необхідні якості. У програму входили: верхова їзда, об’їздка коней, біг у важких латах, стрибки через природні перепони (пліт, рів), лазіння по драбинах та канатах на укріпні стіни тощо.

Багато часу проводили за грою в шахи, на полюванні, дресируванні собак або соколів. Перед завершенням перебування у зброєносцях юнаки старанно оволодівали мистецтвом фехтування на мечах і списах, бойової виїздки, брали участь у лицарських турнірах.

Зброєносці, як майбутні лицарі, брали участь у всьому житті замку, починаючи з домашніх справ і до святкувань і турнірів. Тут вони набували навичок та манер поведінки при дворі, засвоювали як світ­ську феодальну, так і релігійну ідеологію. Їх поступово привчали пре­зирливо ставитись до фізичної праці та селян – кріпаків.

В 21 рік зброєносець посвящався у лицарі. Це слугувало своєрідним іспитом на вірність сюзерену та відданість релігії, завжди супроводжу­валось особливою святковою церемонією та змаганнями.

Лицар носив запобіжне або бойове озброєння, яке складалось із панцира, кольчуг, металевих кілець. Він був ходячою фортецею, броньованим був і його кінь. Такий воїн наводив жах на неозброєних селян.

Для носіння такого озброєння, участі в турнірах або бойових діях лицар мусив бути надзвичайно сильним, витривалим, спритним. Цьо­му він навчався протягом 14 років у сюзерена, а потім багато років са­мостійно, беручи участь в бойових діях або турнірах, контролюючи свій фізичний стан.

4. У міру того, як в надрах феодальних виробничих відносин проростали елементи нового капіталістичного устрою, зростав вплив буржуазії на різні сторони життя суспільства. Вона намагалась взяти владу із рук феодалів у свої.

У всесвітній історії особливу роль у цьому відношенні відіграла революція, що відбулась в Англії в середині XVII століття. Капіталі­стичний лад стверджується спочатку в Англії, а згодом у всьому світі.

Саме з цієї події прийнято початкувати нову історію, хоч вона почалась значно раніше. Але, враховуючи, що на різних етапах роз­витку капіталістичного суспільства значні відмінності, в новій істо­рії виділяють 3 періоди:

Перший – середина XVI століття (Ренесанс) до другої половини XIX століття;

Другий – друга половина XIX століття, до світових війн та між ними;

Третій – після другої світової війни (для України, як відомо, настав ще один період – признання у 1991 році її незалежності).

Ці періоди відрізняються певними особливостями суспільного розвитку, від чого значною мірою залежить розвиток фізичного ви­ховання та спорту.

У перший період нової історії дворянство, налякане революціями, намагалось всіляко укріпляти феодалізм, хотіло виховувати молодих дворян сильними, спритними, сміливими, добре володіючими збро­єю, готовими захистити свої інтереси. У побуті — вигідно відрізнятись від простолюду манерами та поставою. Для цього створюють спеціальні навчальні заклади для підготовки із дворянської молоді офіцерів та державних службовців. Це лицарські академії в Німеччині, Австрії та ін.; навчальні заклади єзуїтів, де вчили їздити верхи, фехтувати та іншим прикладним діям.

Друга половина XVII століття характеризується значною кількістю навчальної спортивної літератури, як, наприклад, підручників і посібників з фехтування, верхової їзди, гімнастики та інших видів фізичних вправ.

Значне місце серед дворянської молоді відводилось іграм, розва­гам та полюванню. Особливо розповсюдженою в Європі була гра «Жьо-де-пом», схожа на сучасний теніс. В пораднику XVII століття у Парижі писали: «Грати треба для відпочинку і розуму, не лаятись та не виголошувати богохульств».

Заможна частина населення – торгівці, купці, власники майстерень – намагались наслідувати дворянство. Тому у перший період нових часів в державах Європи фізичні вправи, що застосовувались дворянами, були недоступні простому люду. Невипадково в його середовищі народні види ігор, боротьба, кулачні бої ретельно зберігались і знайшли широке розповсюдження. Так, наприклад, в Англії практикувались змагання між селянами з боротьби, крокет, гольф, футбол. В 1719 році початкує історія боксу. На початку XVIII століття розповсюдились змагання на призи з бігу, кулачного бою та інших видів. Зароджується професіона­лізм, удачливі борці, бігуни, скороходи використовують свої здібності для заробітку. Елементи професіоналізму простежувались ще в період розладу давніх Олімпійських ігор, коли збіднілі рабовласники викорис­товували ігри для заробітку. Професіоналізм нового часу відіграв позитивну роль, бо сприяв розвитку майстерності спортсменів, інтересу до спортивних видовищ.

Другий період нової історії характеризується тим, що старий «чис­тий» капіталізм переростає в імперіалізм з властивими йому явищами: розгорається національно-визвольний рух в колоніальних державах, загострюється боротьба між державами за ринки збуту та сировину, імперіалістичні війни стали неминучими.

Нові способи ведення війни вимагали від солдата ініціативи, кмі­тливості, вміння швидко і економно долати відстань та перепони, здатності витримувати максимальні напруження фізичних і мораль­них сил. На розвиток фізичної культури значно вплинуло також ско­рочення служби в армії до 4 – 6 років.

Із нових систем фізичного виховання активно застосовувались ті, що мали воєнну і військово-спортивну спрямованість. Швидкий розвиток воєнно-спортивних організацій та їх підтрим­ка урядами пояснюється тим, що спорт краще, ніж гімнастика, готу­вав молодь до військової служби.

Процеси, що відбувались в економіці, політиці, на ідеологічному і культурному фронтах, торкнулись і фізичної культури, призвели до утворення двох напрямків у спортивно-гімнастичному русі – буржу­азного і робітничого. В другій половині XIX століття стали виникати самостійні робочі спортивні, гімнастичні та туристичні організації. Це було пов’язано з ростом промислового виробництва, концентрацією робітників на фабриках і заводах, створенням політичних партій та професіональних спілок.

5. Українська народна фізична культура (УНФК), органічно увійшла і функціонує в різних сферах життєдіяльності народу, а саме: в побуті, в релігійних, родинних і господарських святах, в галузі військової підготовки тощо. Життєдіяльність українських хлопців і дівчат була тісно пов’язана з веденням господарства. Хлопці влітку виконували польові роботи, а взимку опановували різні ремесла. Дівчата ж найчастіше господарювали, хоча влітку вони також час від часу працювали на полі, а взимку – прали, ткали, вишивали.

Незважаючи на досить напружений трудовий день, молодь щовечора знаходила час і на відпочинок, який проводився на «вулицях» та «вечорницях» і включав у себе різноманітні засоби української народної фізичної культури (ЗУНФК). Тому такі вечірні зібрання хлопців та дівчат можна вважати своєрідними організаційними формами фізичного виховання української молоді (особливо сільської).

Разом збиралися хлопці й дівчата окремих вулиць чи кутків села, які входили в парубочі й дівочі громади – своєрідні об’єднання неодружених хлопців і дівчат. Парубочі й дівочі громади впродовж багатовікового існування виробили специфічні форми проведення дозвілля, залежно від місцевих умов, пори року, складу громади тощо.

«Вулиця» в українському селі була дуже своєрідною формою традиційного дозвілля молоді. Починалася «вулиця» від Великодніх свят і тривала ціле літо – аж до дня Симеона Стовпника (14 вересня за новим стилем). До початку польових робіт молодь збиралася що­вечора, а коли починалася робота в полі – тільки в неділю і в святкові дні. «Вулиця» проходила в заздалегідь призначеному місці: десь на майдані посеред села, на зеленому лузі біля річки чи на леваді – це залежало від місцевих обставин. Звичайно, «вулиця» відбувалася весело і жваво: з музи­ками, танцями, а найбільше було пісень, співали по черзі то дівчата, то хлопці. Танці на «вулиці» провадилися досить досконалі, навіть витончені. Особливо поширеними на селі були народні танці – «Шумка», «Метелиця», «Аркан», «Козак», «Козачок» та ін.

Крім танців, на «вулиці» водили хороводи, проводили ігри. Хороводи супроводжувалися піснею. Співаючи, дівчата бралися за руки, утворюючи коло або ключ, і так рухалися під ритм пісні. Тому хороводи поділяли на «колові» та «ключові». До «колових» належали такі хороводи, під час яких одна з дівчат усередині утвореного товаришами кола, зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. До цього типу належать такі хороводи: «Перепілочка», «Подоляночка», «Король», «Нелюб», «Мак», «Зайчик» та ін. «Ключові» хороводи водили дівчата довгою лінією – ключем. До таких хороводів належать: «Кривий ганець», «Плетениця», «Зелений шум», «Роман-зілля», а такий усім відомий хоровод, як «А ми просо сіяли», виконувався двома «ключами». Темп руху залежав від темпу пісні, тож він міг бути швидкий або повільний. Коли хороводи водили ключем, то рухалися швидко – «бігали з підстрибом», а коли ставали в коло, то рухалися повільніше. Хлопці участі в хороводах не брали. Вони звичайно тільки приглядалися до руху, прислухалися до співу і час від часу, спровоковані насмішками та дотепами дівчат, «впадали» поміж юрбу і на хвилину переривали хоровод.

У той час, як дівчата виводили хороводи, серед хлопців проводилися такі ігри та забави, як «У короля», «У дзвона», «У коромисла», «Чехарда» та ін., а та­кож змагання з традиційно окресленими неписаними правилами: «Хто далі кине», «Хто швидше пробіжить або пропливе», «Ходіння на ходулях» та ін.

Крім пісень, танців, хороводів, рухливих ігор, забав і змагальних вправ під час «вулиці», особли­вого поширення набули різні види народної боротьби: «Поясна», На ременях» та ін. Для її проведення два борці сходилися грудьми, обхопивши однаковим захватом корпус суперника двома руками за пояс (ре­мінь). Після сигналу до початку поєдинку кожен намагався повалити суперника на землю на лопатки.

14 вересня на зміну «вулиці» приходили «вечорниці». Вони були своєрідним клубом української молоді. «Вечорниці», «досвітки» та «складчини» проходили в хаті, яку молодь винаймала у вдови на цілу зиму. Під вечір сюди сходилися дівчата. Вони ткали, вишивали, готували вечерю. Згодом до хати по двоє – троє приходили хлопці. Якщо громада вже була в зборі, дівчата припиняли роботу, подавали вечерю, а після неї проходили танці, ігри, забави. Коли після забав дівчата залишалися в хаті докінчити роботу і переночувати, то такі «вечорниці» називалися «досвітками».

На «складчинах» дівчата не працювали, а весь вечір проходив за іграми, забавами, танцями. На «складчині» в переддень Пилипівського посту «...танцювали так, що губили каблуки, а дівчата у знемозі падали».

Взимку, коли молодь не переобтяжена роботою, було достатньо часу для проведення рухливих рухливих ігор та забав. Як випаде сніг, то «воювали» сніжками. Коли мороз вкривав кригою ставок, особливо популярною була зимова забава «Жорно» («Крутилка», «Фуркало») – своєрідна карусель.

Отже, традиційними формами організації молоді в побутових умовах українського села були: «вечорниці», «досвітки», «складчина». Найкращі народна музика, танці, народні пісні – все багатство народних засобів духовного і тілесного виховання молоді виникали саме на цих організаційних формах дозвілля молоді.

Українська народна фізична культура відігравали велику роль у гармонійному розвитку також і міської молоді. Коли центром виховної роботи на селі були парубочі громади, то у місті їхню роль виконують молодіжні братства, які: «… збирають у собі найсвідоміші елементи, громадять матеріальні засоби, всесторонньо охоплюють громадське життя й творять по містах нездобутні культурні станиці».

В умовах міста існувало, звичайно, більше можливостей удосконалювати систему народної фізичної культури завдяки середніх і вищих навчальних закладів, де збиралася молодь, а також завдяки вищому культурному рівню населення. Проте місто мало і свої недоліки, адже міська дітвора була більш відірваною від природного середовища, а діяльність дітей обмежувалася міськими забудовами. За змістом, засобами й методами методами фізичне виховання міської молоді мало чим відрізнялося від сільської. Міська культура, відіграючи провідну роль у розвитку всеукраїнської культури, все ж таки черпала свої надбання із культури українського села. Багатство українських народних рухливих ігор, забав, інших фізичних вправ, які були поширеними на селі, використовувались й міською молоддю.

Традиційними в Україні були весняні рекреації студентської молоді, що відбувалися щорічно 1-го, 15-го і 30-го травня. Студенти, після ретельної підготовки, вибиралися на природу – в ліс, на берег річки, де відбувалися усілякі ігри, розваги, забави. У годину дозвілля до парубків приєднувалися й одружені чоловіки, проводячи свій час за рухливими іграми, забавами, боротьбою та змагальними вправами.

Особливо популярними серед хлопців були двобої «Навкулачки» і «На палицях», які відбувалися е взимку на льоду. Змагаючись у двобої «Навкулачки», бажаючі збиралися групами і розподілялися на дві супротивні команди. За визначеним завчасно сигналом (свистком) вони кидались одна на одну з лементом. Перебійці вражали один одного в груди, обличчя, живіт тощо.

Важливу роль в оздоровленні народу відігравали лазні. Особливо поширеним був спосіб паритися у печі: «Із напаленої печі вигрібають вугілля, вимітають попіл і настеляють соломи. Для того, щоб у печі з’явилася пара, стінки її обприскують водою. Потім лягають на солому, засовують заслін і паряться гарячим березовим віником. Напарившись, обливаються на подвір’ї, навіть узимку, холодною водою».

Поширення набуло багато народних способів масажу, нерідко у поєднанні із лазнею. Слід зазначити, що чистота та акуратність в українців вважаються ознакою переважно не матеріальною, тілесною, а духовною. Чистота в українській культурі вважається одним із елементів краси, шляхом до прекрасного. Велике значення у здоровому способі життя відігравали також режим дня, праці, відпочинку і харчування.

Таким чином, народна фізична культура була невід’ємною складовою частиною виховання молоді різного віку, Засоби тіловиховання підбиралися так, щоб вони відповідали рівню фізичного і психічного розвитку особистості, а також щоб сприяли його подальшому підвищенню.

Дата добавления: 2014-01-04