Соціально-реформістські стратегії

Представники даної групи впевнені в неминучості екологічної катастрофи. Крайнім виразником «екологічного песимізму» є Д. Хорофас, вважає: «Сучасна індустрія знань – це підтвердження нерозумності людства, закріплення його невігластва й рабства». У рамках такої стратегії постає проблема важкої екологічної ситуації, і як варіант демографічна політика спрямована на обмеження народжуваності, нові варіанти расизму.

Менш агресивною щодо людства є стратегія обмеження споживання, що зводиться до зменшення споживання ресурсів, скорочення виробництва енергії і, як наслідок, більшість людей втрачає відповідні вигоди. Така стратегія надто вразлива для тієї частини людства, що живе в умовах західної цивілізації з надвисоким загальним рівнем життя, саме тому це навряд чи прийнятна стратегія.

За деякими існуючими поглядами стійкість біосфери пов’язана з її здатністю розвивати величезну потужність продукування органічної речовини (в океані, наприклад, річний приріст органічної речовини перевищує її річні запаси). Ці швидкості продукування в десятки разів перевищують темпи антропогенного впливу та в десятки тисяч разів – геофізичні процеси.

Обмеження споживання може зберегти мало порушену біоту, що забезпечує баланс кругообігів синтезу й стабільність довколишнього середовища.

Найскладнішим моментом соціально-реформістських напрямів є встановлення принципів і норм розподілу неподільних ресурсів світу та запровадження лімітів на забруднення середовища. Для вирішення екологічних проблем важливо змінити саму ідеологію стосунків людини й природи.

Можливим шляхом виживання людства є коеволюція людини й природи як двох складових цілісної планетарної системи, що мають бути збалансованими у подальшому розвитку так, аби потреби однієї підсистеми не заважали іншій у нормальному функціонуванні.

3. Цілі та шляхи досягнення світової екологічної безпеки.

Зрозуміло, що для досягнення екологічної безпеки необхідно поступово розв’язати глобальні та регіональні екологічні проблеми. Найбільша увага зараз приділяється розв’язанню таких проблем: кліматичні зміни досліджуються Всесвітніми організаціями метеорологічною службою ООН, ЮНЕП та ЮНЕСКО. Кліматичні проблеми регулюються законодавчими міжнародними актами: Монреальський протокол по речовинам, що руйнують озоновий шар та Лондонська поправка до нього (1987р.), Венська конвенція по захисту озонового шару (1985 р.), Декларація захисту озонового шару (Хельсинки, 1989 р.) – містить рекомендації відмовитись від виробництва та споживання хлор та фтор сполук; Рамочна конвенція по проблемі клімату (1992 р.), Кіотський протокол (1997 р., зниження кількості викидів тривало існуючих парникових газів розвинутими країнами світу) – зниження виробництва парникових газів повинно скласти в середньому 5,2 % до рівня 1990 р. для гідрофторвуглеводів, перфторвуглеводів та гексафториду сірки. Розраховані параметри зниження викидів з урахуванням можливостей різних країн: для країн ЄС і деяких з перехідною економікою – 8%, для США – 6%, Угорщини, Польщі, Японії – 7%, для Хорватії – 5%. Деякі країни можуть залишити загальний обсяг викидів на старому рівні – Росія, Україна, Нова Зеландія, деякі – Австралія, Ісландія, Норвегія – можуть збільшити рівень на 1,8%. Крім того, за Кіотським протоколом виникає можливість торгівлі квотами на викиди (так, країни, що потребують більших об’ємів викидів можуть купити квоту у країни яка недовикидує парникові гази).

Згідно документам по охороні атмосфери здійснюється контроль за викидами 100 хімічних речовин (галогенів, хлор та фтор сполук, метилхлороформа та ін.).

Проблеми забруднення оточуючого середовища регулюються конвенціями про транскордонне перенесення речовин. Проблема небезпечних відходів контролюється Базельською конвенцією про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх знищення. Проблема втрати біорізноманіття регулюється Конвенцією по біорізноманіттю (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), Панєвропейська стратегія по збереженню біорізноманіття. Розв’язання медичних, продовольчих, демографічних проблем виконується програмами та конвенціями світових організацій та підрозділів ООН.

Таким чином, метою забезпечення екологічної безпеки є – створення здорового оточуючого середовища та існування людини-громадянина, яка має право на здорове середовище.

Методами забезпечення екологічної безпеки є:

1. Методи контролю за якістю оточуючого середовища:

- методи кількісних розрахунків (фізичні, хімічні, оптичні та ін. методи);

- біологічні – якісні чи частково кількісні методи оцінки стану біоти.

2. Методи модулювання та прогнозу;

3. Комбіновані методи (еколого-токсикологічні, фізико-хімічні, біологічно-токсикологічні);

4. Методи управління якістю оточуючого середовища.

Глобальні екологічні проблеми можна розв’язати при врахування можливостей самої географічної оболонки до самовідновлення. Згідно картам, побудованим за даними супутникових спостережень на суходолі Землі сформувались

головні центри дестабілізації стану оточуючого середовища:

Північно-Американський (США, Канада, Мексика);

Європейський (західна, центральна, східна Європа, Частина СНД, країни Балтії);

Азіатський (країни Індостану, Цейлон, Малайзія).

Головними центрами стабілізації стану оточуючого середовища є:

Північний Євразійський (країни Скандинавії, Європейська частина Росії, Західна та Східна Сибір, Далекий Схід);

Північноамериканський (Аляска, північ Канади);

Південноамериканський (Амазоніт, гірські країни);

Австралійський (територія Австралії окрім сходу та півдня).

Важливим центром стабілізації є Світовий океан.

Забезпечення екологічної безпеки можливе лише за умов забезпечення сталого розвитку, коли людина буде використовувати природні ресурси не зашкоджуючи їм.

Дата добавления: 2014-01-04