ПИТАННЯ 4. Сторони господарського договору

Вимоги до оформлювання документів

ДСТУ 4163-2003).

ЦК та ЗУ «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачають державну реєстрацію певних правочинів. Дані акти розглядають державну реєстрацію правочинів як спеціальну умову фіксації переходу прав на нерухомість або виниклого обтяження відповідного права (оренда, сервітут та ін.). суть державної реєстрації полягає у веденні по загальній для всієї України системі Єдиного державного реєстру прав на нерухоме майно і правочинів щодо нього. Обов’язковій державній реєстрації підлягають договори: комерційної концесії, купівлі-продажу житлових будинків, квартир (та їх частин), підприємств – цілісних майнових комплексів, землі і інші (перелік визначено в ЦК).

Наслідки недотримання форм правочину.

Така чіткість норм щодо форми правочинів не випадкова. ЇЇ недотримання тягне за собою відповідні правові наслідки, визначені законом.

Так, недотримання нотаріальної форми, недотримання правил державної реєстрації визначає такий правочин нікчемним.

В інших випадках недотримання форми робить правочин оспорюваним, що веде до визнання його недійсним повністю або окремих його частин.

В єдиному випадку недотримання нотаріальної форми може бути підставою для визнання правочину дійсним (ст.ст. 219, 220 ЦК).

Стаття 510 ЦК має назву: Сторони у зобов'язанні 1. Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.2. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. 3. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Договір – основна модель господарських правовідносин. Можливістю її використання наділений кожний учасник господарського обороту: фізична особа-підприємець, юридична особа, держава Україна, органи місцевого самоврядування. Для всіх перекислених суб’єктів в принципі, створюється одинаків режим. В цьому полягає реалізація основних засад ГК і ЦК і серед них таких як рівність учасників правовідносин, свобода договорів та ін.

Не заглиблюючись в теоретичні аспекти (як от: правосуб’єктність, легітимація, статус юридичної особи, структурний підрозділ тощо, які безперечно надзвичайно важливі і мають при цьому істотне значення) юридичного статусу, якого повинні набути учасники договірного правовідношення, перш, ніж стати його сторонами, слід зауважити, що в силу різноманітних причин законодавець в ряді норм або обмежує можливості використання тої чи іншої договірної моделі, або, відкриваючи таку можливість, встановлює певні винятки із загальних правил з врахуванням того, хто саме виступає в ролі контрагентів.

До відповідних норм перш за все відносяться ті, які допускають в якості сторони в певному виді (типі) договорів тільки фізичних осіб. Так, в договорах довічного утримання, поклажодавцем в договорі зберігання з ломбардом, наймачем в договорі найму житлового приміщення на відповідній стороні юридична особа виступати не може.

Існують і прямо протилежні обмеження. Тільки на юридичних осіб, і при цьому лише на тих, які засновані на державній або комунальній власності, може бути покладено законом обов’язок страхувати належне їм на праві повного господарського відання або праві оперативного управління майно.

Встановлені певні обмеження для юридичних осіб, що стосуються прав на житлові приміщення. Зокрема, договори користування житловими приміщеннями можуть укладатися тільки за умови, якщо мова йтиме про проживання фізичної особи.

Окремі договори передбачають спеціальні гарантії для фізичних осіб, які не поширюються на випадки, якщо в ролі сторони виступає юридична особа. Напр., тільки стосовно фізичних осіб закріплено імперативною нормою, що сума вкладу або її частина повинні видаватися на першу вимогу вкладника (ч.2 ст.1060 ЦК); тільки в строковий договір банківського вкладу з фізичною особою неприпустимо включати умову про право банку змінювати розмір процентів по вкладу (ч.3 ст.1061 ЦК).

Спеціальний режим встановлено і в тому, що тільки юридичним особам заборонено перерахування грошових коштів, які знаходяться на їхніх вкладах (депозитах) (ч.2 ст.1060 ЦК).

Спеціальні глави присвячені в ЦК та ГК участі в цивільному та господарському обороті держави Україна, АРК, органів державної влади та місцевого самоврядування (відповідно глави 9-11 розділу ІІ ЦК та глава 2 ГК). Загальна їх теза: «Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин».

Основні винятки в них зводяться до наступного: зазначені утворення не відповідають за борги, створених ними суб’єктів, які ті прийняли на себе у договірних відносинах (крім казенних підприємств); крім того встановлені обмеження в складі майна вказаних категорій суб’єктів, на яке можна звернути стягнення. Мається на увазі недопустимість використання в якості об’єкта стягнення по їх зобов’язаннях належного їм майна, тобто майна, вилученого з обороту; в окремих випадках норми закону передбачають і інші випадки, коли тільки держава Україна чи АРК, як і орган влади чи місцевого самоврядування можуть виступати у відповідних договірних відносинах. Як приклад, можна навести договір державної позики; окремі випадки, навпаки, виключають можливість участі в певних договірних відносинах зазначених суб’єктів (напр. учасниками повного товариства або повними учасниками командитного товариства, а звідси і стороною у відповідних засновницьких договорах державні органи, органи місцевого самоврядування участі брати не можуть); від імені держави Україна, АРК, набувають і здійснюють майнові та немайнові права органи державної влади, а від територіальних громад – органи місцевого самоврядування. І ті, і другі діють в межах своєї компетенції, яка встановлена актами, які визначають статус відповідного суб’єкта.

Сторони договору можуть змінюватися, залишаючи договір та зобов’язання, що становлять його зміст незмінними. В такому випадку йде мова про перехід прав вимоги і перевід боргу.

Дата добавления: 2014-01-04