Фінансова оцінка суспільного добробуту

Комплекс заходів, спрямованих на зростання ефективності виробництва та підприємницької діяльності у всіх секторах національної економіки, покращання ресурсовіддачі, якості продукції, збільшення надходжень до бюджету, визначає основні фактори соціального розвитку та підвищення суспільного добробуту. Загальновідомо, що економічне зростання — це шлях до досягнення суспільного добробуту.

Суспільний добробут можна оцінити за допомогою певних фінансових показників, які є кількісними характеристиками економічних явищ. Він визначається великою кількістю критеріїв, основними з яких є наступні:

1) макроекономічні показники: валовий внутрішній продукт (ВВП) в абсолютних значеннях та у розрахунку на душу населення;

2) доходи населення: баланс грошових доходів та витрат населення; сукупність грошових, реальних, особистих доходів; оплата праці; пенсії; різноманітні допомоги; купівельна спроможність цих доходів;

3) відносні параметри: індекс грошових доходів населення; індекс споживчих цін; рівень бідності (чисельність і питома вага населення, у якого доходи є меншими за величину прожиткового мінімуму); рівень безробіття;

4) видатки на споживання: загальний обсяг споживання матеріальних благ та послуг; грошові витрати окремого громадянина; частки споживчих витрат і приросту заощаджень населення, вкладів на депозити, у цінні папери тощо;

5) наявне майно та житло: накопичене майно у вартісному й натуральному виразі; залишки вкладів населення у банках; життєві умови; благоустрій житла;

6) розшарування суспільства: розподіл населення за розмірами доходів на одну особу; коефіцієнт співвідношення цих доходів 10% найбільш забезпече­ного населення та стільки ж найменш забезпеченого; коефіцієнт концентрації доходів населення (коефіцієнт Джині); прожитковий мінімум; мінімальний, встановлений та реальний споживчі бюджети; чисельність і питома вага насе­лення, що має середні доходи, нижчі від прожиткового мінімуму; мінімальний розмір заробітної плати; мінімальний розмір пенсії тощо.

Проте основне значення для визначення суспільного добробуту має такий фактор, як наявне у розпорядженні держави національне багатство, тобто сукупність усіх благ, вироблених суспільством за всю історію його розвитку, а також природні ресурси, залучені в економічний оборот. Іншими словами, національне багатство – це є основний та оборотний капітал держави, запаси споживчих благ у вигляді власного майна, а також існуючі природні ресурси країни, їх обсяг та якісний рівень.

Розглянемо основні фінансові показники суспільного добробуту на сучас­ному етапі функціонування вітчизняної економіки.

Фінансова оцінка суспільного добробуту виражається загалом величиною валового внутрішнього продукту на душу населення. Практика розрахунку ВВП у порівняльній валюті на основі паритету купівельної спроможності до­водить, що у цьому вартісному вимірнику в грошовій формі синтезуються важкопорівнювані різноманітні соціальні послуги, загальний обсяг та питомі витрати, які є також основними показниками рівня життя населення. Крім того, ВВП на душу населення також включає в себе і демографічний фактор. Так, наприклад, у 1999 році в Україні ще спостерігалося падіння абсолютних значень ВВП (хоча і на незначну величину — 0,4 % ). Проте, розраховане на душу населення, вже спостерігалося зростання. Тобто населення скорочувало­ся швидшими темпами, ніж падіння ВВП.

Абсолютне значення ВВП характеризує параметри розвитку економік країн світу, проте, розраховане на душу населення, воно дає ще й узагальнене уявлення про рівень добробуту населення, тобто це такий рівень добробуту населення, який був би за умови чіткого рівномірного розподілу благ серед усього населення країни.

У цілому узагальнений та основний показник суспільного добробуту - ВВП, розрахований на душу населення, може відображати підвищення або зниження добробуту за конкретний період, виходячи із результатів діяльності усіх суб'єктів господарювання. Розрахований на душу населення ВВП відображає тільки певний рівень життя населення. Але цей вимірник у вартісному виразі сьогодні найзручніший і найпростіший метод проведення порівняльної характеристики добробуту населення країн світу, а також аналізу його динаміки в одній країні.

Розмір ВВП на душу населення в різних країнах дуже коливається. Скажімо, найвищий його показник був зафіксований у Швейцарії у 1995 році – 40 630 $. У Німеччині, наприклад, він становив 27 510 $, у США – 26 980 $. Найнижчий рівень – 80$ - був зафіксований у Мозамбіку. В Україні ВВП на душу населення становить трохи більше 1000 $, у Росії - 2240 $.

Оскільки добробут населення є складним, багатофакторним явищем, він не може повною мірою адекватно виражатися будь-яким одним показником, наприклад ВВП, розрахованим на душу населення. По-перше, це дуже узагальнений показник, крім того, відома тільки орієнтовна величина загальної чисельності населення України. Більш уточнено він може бути розрахований після проведення перепису. По-друге, без сумніву, у ньому немає інформації про такі важливі сторони добробуту, як ступінь нерівномірності розподілу доходів, рівень бідності, стан навколишнього середовища, вплив багатьох соціальних факторів тощо.

Розгляд лише одного показника буде надто обмеженим і усередненим. ВВП на душу населення відображає тільки потенційний середній рівень жит­тя населення, оскільки ВВП більшою мірою є показником виробництва, а при визначенні реального рівня життя основної маси людей у державі необ­хідно також враховувати характер розподілу вироблених благ. Для чіткішої та адекватнішої фінансової оцінки суспільного добробуту необхідно сформувати систему показників, яка б характеризувала рівень добробуту і могла б бути ви­користана для досягнення оптимального рівня добробуту населення. Ця сукупність показників повинна враховувати увесь спектр людських потреб.

Одним із кількісних показників, який використовується для фінансової оцінки суспільного добробуту, є вартість життя. Він визначається індексом життя, який фіксує набір споживчих благ — "споживчий кошик". Цей кошик визнається за мінімальний прожитковий мінімум, який визначається порогом малозабезпеченості й необхідний для розробки заходів щодо соціального за­хисту населення. Сукупність гарантій визначає якість та рівень життя суспільства. Рівень життя залежить, насамперед, від рівня розвитку потреб людини, від кількості та якості життєвих благ і послуг, які використовуються для їх задоволення.

На рівень життя населення безпосередньо впливає такий показник, як його реальні доходи (грошові та сукупні) у співвідношенні зі споживчими цінами. Доходи визначають можливості поточного споживання, а споживання товарів і послуг – один із важливих компонентів рівня життя. Через нерівномірність розподілу благ виникає соціальне розшарування населення, що є одним із критеріїв як рівня життя людей, так і суспільного добробуту. Для того, щоб точно оцінювати рівень життя населення, необхідно визначати поріг бідності. Рівень податків, послуги та соціальні трансферти значно впливають на можливості розподілу доходів і споживання, які також входять до числа факторів рівня життя населення, а існуючі нерівномірності повинні враховуватися при його оцінці.

Розрізняють вузьке та широке трактування показника рівня життя населення. У вузькому значенні показник рівня життя використовують для відображення лише особистих потреб людини, а от у широкому треба враховувати фактичний рівень споживання матеріальних, духовних та соціальних благ і послуг, міру задоволення раціональних потреб у цих благах і послугах, а також умови, створені суспільством для багатостороннього й гармонійного досягнення суспільного добробуту. Необхідною умовою при цьому є збалансованість росту доходу та споживання на душу населення.

Крім рівня життя населення, що є основним мірилом рівня досягнення суспільного добробуту, не менш важливе значення має і якість життя. Вона прямо залежить від рівня суспільного добробуту та є його сутнісною характеристикою. Якості життя притаманні також певні показники, які несуть цінну інформацію та є безпосереднім доповненням для повної й комплексної оцінки сучасного стану суспільного добробуту.

Однією із складових економічної політики держави, що проводиться в умовах трансформаційних процесів стосовно суспільного добробуту, є розробка й використання такого важливого показника, як прожитковий мінімум. Під величиною прожиткового мінімуму розуміють показник абсолютного вимірника низьких доходів населення, які забезпечують споживання основних благ та послуг на мінімально допустимому рівні. В Україні цей показник становить 453 грн., що на 44% більше від його значення у попередньому році. Громадяни та сім’ї, у яких дохід на одну людину менший від прожиткового мінімуму, повинні бути об'єк­тами першочергової допомоги з боку державних та місцевих органів влади. Нормативний прожитковий мінімум пов'язаний із умовами життя насе­лення, факторами, які впливають на формування споживчих потреб, із специ­фікою обсягів та структури потреб, демографічною структурою, природними факторами тощо. Аналіз реальних доходів населення ускладнюється, перш за все, тим, що офіційна статистика не дає реальної оцінки цього фінансового показника, який є одним із головних при оцінці суспільного добробуту, ос­кільки не враховує отриманих доходів у тіньовому секторі економіки, який становить половину загального обсягу економіки. Оцінити доходи у тіньовому секторі можна не­прямими методами на основі оцінки видатків населення на споживання.

Ще одним показником, який стосується фінансової складової суспільно­го добробуту, є рівень оплати праці. Сьогодні питома вага заробітної плати у доходах населення становить менше половини від загальної величини. Тому можна говорити, що оплата праці сьогодні не є основною мотивацією у формуванні доходів населення. За рівнем оплати праці Україна посідає 43 місце з 46 країн Європи. Особливо низький рівень оплати праці залишається у галузях соціальної сфе­ри та в науці, хоча якісний показник, тобто кваліфікація зайнятих у цих галузях спеціалістів, є дуже висо­ким. Головна причина такої невідповідності, на нашу думку, полягає не в залежності рівня оплати праці від її кількості та якості, а в залежності від реального фінансово-економічного стану підприємства, установи та організації чи держави вцілому.

Теперішню ситуацію стосовно добробуту населення в Україні, оціненого за допомогою мінімально встановлених показників, можна чітко уявити, розглянувши такі фінансові величини: у 2005 році прожитковий мінімум становив 453 грн., мінімальна заробітна плата — 332 грн., а неоподатковуваний мінімум доходів громадян продовжує залишатися на рівні 17 грн. То чи ж можна говорити про досягнення добробуту найближчим часом із такими показниками рівня життя?

Для поліпшення ситуації у цій сфері необхідно вжити заходів для того, щоб соціаль­не розшарування населення набуло тенденції до зменшення. З огляду на це, треба домогтися наближення відмінностей у доходах шляхом досягнення прийнятного рівня життя для усіх категорій громадян. Тому, на нашу думку, є потреба створити поетапну програму наближення мінімальної заробітної плати, пенсій та допомог до величини прожиткового мінімуму. Тим самим, не­обхідно збільшити і зміцнити позиції середнього класу.

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна виділити основні тенденції, які характеризують динаміку процесу отримання доходів населення в Україні, забезпечення необхідного рівня життя та досягнення суспільного добробуту:

- при зростанні номінальних грошових доходів спостерігається довгострокова тенденція до зниження реальних доходів населення, знижується життєвий рівень;

- незважаючи на постійне зростання соціальних виплат як із державного бюджету, так і з інших джерел, зберігається значна частка населення, матеріальне становище якого можна оцінити як бідність.

В Україні межа бідності визначається розміром мінімальної заробітної плати. За такою оцінкою, як свідчать дані Державного комітету статистики, 27% населення держави, або приблизно 13,3 млн. людей, знаходиться за ме­жею бідності. Водночас зберігається тенденція зміщення населення у низько­дохідні групи. Якщо у 2000 році реальні доходи збільшилися на 6,3% (або се­редньомісячний грошовий дохід становив 146 грн. проти 103,3 грн. у 1999 році), то реальна заробітна плата за цей же період знизилася на 1,9%, а її час­тка у структурі доходів скоротилася до критичної межі — всього 47,7%. Основна причина такої ситуації полягає у великому розмірі індексу спожив­чих цін (індексу інфляції), який становив 25,8%.

Отже, через з'ясовані обставини важко розробляти заходи щодо поліпшен­ня суспільного добробуту. Необхідно спочатку оцінити те, що є, оскільки без­посередня фінансова оцінка — це головний етап у досягненні основної мети: поліпшення добробуту населення.

Тому стратегічною метою здійснюваних реформ повинна залишатися тур­бота про досягнення добробуту кожного громадянина та суспільства вцілому. Однак реальна фінансова оцінка не дає можливості розраховувати на швидке зростання рівня та якості життя населення в Україні. Тому вирішального значення набувають заходи щодо підтримки нинішнього стану економіки на основі стимулювання економічної активності населення та створення механізму адаптації суспільства до трансформаційних процесів, що здійснюються в державі.

За допомогою фінансової оцінки суспільного добробуту є можливість не тільки слідкувати за тенденціями його зміни всередині країни, а й порівняти з аналогічними показниками в інших країнах. Це, у свою чергу, дає змогу при певному рівні досягнення добробуту населення здійснювати подальшу інтеграцію у світове співтовариство.

ТЕМА 5. ПОДАТКОВІ ФІНАНСИ В ДЕМОКРАТИЧНОМУ СЕРЕДОВИЩІ.

Еволюція основних принципів оподаткування. Меркантилісти, камералісти та фізіократи про суть податків.

Податки супроводжують всю історію людської цивілізації, беручи свої витоки з найдавніших часів. Податки завжди були найбільш відомою і зрозумілою фінансовою категорією для широких верств населення. Мешканці провінцій стародавнього Риму могли нічого не знати про римську казну - фіск, але вони добре знали, що таке податки. Французький селянин XV-ХVII століття мав дуже нечітке уявлення про видатки на утримання королівського двору з його розкішшю, балами, полюванням, але він відчував тягар королівських податків. Американський або англійський робітник міг не розумітися в складній си­стемі державного кредиту, але він знав, що кожна щотижнева заробітна плата значно скорочується після сплати прямих податків, а ціни на товари масового вжитку зроста­ють унаслідок підвищення непрямих податків.

Яких тільки податків не знало людство! Податки на вікна і на мило, на собак і на фаетони, на бороди і на фруктові дерева, на землю і на “душу” населення, на холостяків, на автомобілі й на телевізори, на заробітну плату і спадщину. Така різноманітність їх пояснюється історичними, фінансовими, економічними та політичними причинами. Податки викликали бунти та повстання трудя­щих, вони були однією з причин буржуазних революцій.

У процесі історичного розвитку вдосконалювалися фор­ми стягування податків, а тому назви їх неодноразово змі­нювалися в залежності від економічних і соціальних умов. У стародавньому Єгипті подат­ки стягувалися у формі плати за користування землею, що належала главі держави. У ранніх феодальних державах податки часто сплачувалися у вигляді так званих дарів, пода­рунків главі держави. В Англії в середньовічні часи податок називався “gift” (дар) або латинським терміном “donum”. У Німеччині назва податків пов'язувалася з проханням з боку держави сплатити податок (від “beten” - просити). Сплата податку часто розглядалася як допомога, яку населення надавало державі. У німецькій мові так і залишилась назва податку “steuer” (підтримка, лепта). Пізніше податок почали пов'язувати з обов'язком громадян перед державою. В англійській мові й досі деякі податки називаються “duty”, тобто борг, обов'язок; у французькій - “impot” (примусовий платіж). Англійський термін “tax” (податок) походить з визначення ставки оподаткування чи встановлення частки податку, тобто такси оподаткування. У російській мові “подати” (пізніше слово “подать” було замінене словом “налог”), а в українській мові “податки” оз­начають примусові платежі (подати, віддати державі).

Проте пройшли віки, знадобилась інтелектуальна робота багатьох поколінь, перш ніж податок з ненависного платежу перетворився в усвідомлений обов'язок громаданина-податкоплатника перед державою. Цей переворот у суспільній свідомості став особливо помітним з часів Французької революції (1789 - 1793), коли в офіційному лексиконі слово “податки” - impots (від дієслова іmposer — “накладати", “нав'язувати”) було замінене на contribution – “внески” (від дієслова соntribuer — “сприяти”, “брати учать”, “сплачувати свою частку”).

Від ознаки фіскального насильства теоретичне уявлення про податки поетапно розвинулося до усвідомленого поняття взаємовигідного фіскального обміну в системі взаємодії економіки, держави, суспільства і особистості. Щоправда, соціальна практика оподаткування залишається більш суперечливою і непослідовною, ніж теорія. Навіть у зрілих громадянських суспільствах Заходу зберігаються рудименти фіскального нігілізму, при якому податки сприймаються як кошти, відійняті урядом.

Вагомий вплив на формування і розвиток фіскальних теорій здійснили представники меркантилізму, камералісти та фізіократи. Скажімо, меркантилісти головним джерелом національного багатства проголошували торгівлю, а при проведенні зовнішньоекономічної діяльності рекомендували дотримуватись митного протекціонізму. Серед джерел державних доходів одним з найважливіших вважали мито, а оптимальною формою оподаткування – податки на споживання (акцизи). Прибутковий і майновий податки сприймалися меркантилістами негативно.

Камералісти (від лат. сamera – “скарбниця”) виступали проти надмірних податків, а з метою збільшення доходів казни пропонували заходи щодо сприяння міграції, оскільки це може значно розширити податкову базу у майбутньому. З метою стимулювання притоку населення рекомендували проводити політику податкових пільг. Камералісти надавали перевагу непрямому оподаткуванню як такому, що є менш помітним для платників та легшим в адмініструванні. Перевагу непрямих податків вони вбачали у “гуманному” ставленні до платників через прихований характер оподаткування, у своєрідній “фіскальній анестезії”, тоді як прямі податки діють грубо, без будь-якого обезболення. “Податкоплатники, — метафоризував з цього приводу професор А.Мораг, — не дуже відрізняються від туземців у Наталі, котрим надали вибір між податком на одруження і податком на хатинки. Туземці віддали перевагу першому на тій підставі, що коли чоловік одружується, його серце радіє, все здається йому приємним, і він знаходиться в такому настрої, що ладен заплатити за все, що йому скажуть”.

Фізіократи велику роль у розвитку державних фінансів відводили реальному сектору економіки, особливо сільському господарству. Протестуючи проти нерівномірності та довільності оподаткування, пропонували заміну усіх податків єдиним податком на землю. Фізіократи також виступали за зниження податків, що заважають торгівлі, і відміну податкових пільг.

Вже кілька останніх століть поспіль в наукових колах проводиться невчухаюча дискусія стосовно основних принципів оподаткування, орієнтирів організації податкових систем, критеріїв взаємин між фіском і платниками. Порівняльна характеристика принципів оподаткування, сформульована різними авторами впродовж трьох з половиною віків, засвідчує, що безперервно відкривати нове, творити чудеса винахідливості в сфері державних фінансів не видається можливим. Істини фінансової науки зберігають консервативний характер, допускаючи лише деякі модернізації й модифікації.

Скажімо, нормативні принципи Уільяма Петті можна звести до твердження, що найважливішим в оподаткуванні є його соціально-психологічний вплив на платників — думка, котра випередила свій час і продовжує залишатися актуальною й дотепер. Адам Сміт склав чотиричленну формулу оподаткування: пропорційність, визначеність, зручність і дешевизна справляння податків. Давід Рікардо, схвалюючи податки на доходи та капітал як частину свого замислу погашення державного боргу, враховував, що залежне від обсягу видатків оподатковування споживання з фіскальної точки зору сумнівне, оскільки підприємницький сектор та домогосподарство завжди намагаються скоротити свої видатки, а прагнення до збільшення доходів чи нарощування капіталу є необмеженим. Джон Міль стверджував, що податкове полегшення одному платникові не приносить йому стільки добра, скільки зла заподіює іншому несправедливе оподаткування. Тільки рівний тягар для всіх податкоплатників, за Дж.Міллем, обертається для суспільства найменшими економічними втратами (див. додаток А).

Якщо класики англійської політекономії зосереджувались на соціально-економічних наслідках оподаткування, то у Адольфа Вагнера на першому місці знаходився соціально-фіскальний фактор, що свідчило про переорієнтацію з індивідуалістичних на державницькі позиції, з мікроекономічних на макроекономічні засади. А.Вагнер вбачав у податках не лише обов'язкові платежі для фінансування державних видатків, але й засіб згладжування соціальної нерівності доходів і багатств. У нормативно-податкових постулатах Франческо Нітті вирізняється правило мінімальних прямих контактів податкоплатників з працівниками податкової служби. Він мав на увазі, що спілкування віч-на-віч часто, за його словами, "інквізиторське" з боку інспектора, породжує неприязнь податкоплатників до фіскальних органів, полегшує корупцію, здорожчує справляння податків.

Характерно, що в жодному зведенні принципів не згадуються податкові пільги як необхідна умова оподаткування (лише у Світовому податковому кодексі пільги, можливо, допускаються під вивіскою "врахування національних особливостей").

Визначення якісних і кількісних параметрів оподаткування (склад і структура податкових систем, відношення суми податків до величини валового внутрішнього продукту, висота податкових ставок) так чи інакше супроводжується як теоретичними аргументами, так і емпіричними пошуками. Найбільш відомий приклад такого підходу належить американському економістові Артуру Лафферу, який теоретично обгрунтував та графічно дослідив залежність між нормою оподаткування в державі та доходами бюджету (оптимальна норма оподаткування, за А.Лаффером, становить 30-35%). Проте останнім часом все частіше лунають спростування основних постулатів теорії А.Лаффера як в теоретичному, так і практичному сенсі. Скажімо, у ряді скандинавських країн, де тривалий час зберігається один з найвищих рівнів оподаткування у світі - понад 50% ВВП (див. додаток Б), але слабко розвинута корупція і підтримується явно виражена залежність між сплаченими податками й зворотним потоком суспільних послуг, розміри тіньової економіки оцінюються як найнижчі в Європі (наприклад, у Норвегії вони менші за 10% ВВП).

Історія світової фінансової науки знає випадки, коли з метою реформування податкових систем в напрямку їх простоти і зручності робилися спроби заміни сукупності існуючих податків одним податком, який би синтезував переваги всіх скасованих податків, не успадкувавши їх недоліків. Ідея єдиного податку завдячує початком античній епосі. У Стародавніх Греції та Римі в перші віки їх існування всі види майна оподатковувались єдиним загальномайновим податком, який пізніше по мірі диференціації джерел та об'єктів оподаткування поступово розпався на ряд податків. У епоху нової історії ідея єдиного податку була відроджена французьким мислителем Жаном Боденом, набувши особливої популярності у Франції з XVIII століття. Себастіан Вобан (1633 - 1707), П'єр Буагільбер (1645 - 1714), а також Джон Ло (1671 - 1729) пропагували вигоди єдиного податку на доходи. Згодом Франсуа Кене (1694 - 1774) і фізіократи виступили з ідеєю єдиного податку на землю, а Еміль де Жірарден (1806 - 1881) доводив переваги запровадження єдиного податку на капітал. Та, на жаль, і сьогодні фіскальна практика знаходиться все ще досить далеко від реалізації ідеї єдиного податку, адже за умов розвинутого ринкового господарювання неможливо підшукати універсальний об'єкт оподаткування, котрий відповідав би усім фіскальним, економічним і соціальним вимогам до єдиного податку. До того ж, при множинності податків платник, ухилившись від одного податку, сплачує інші. Словом, єдиний податок залишається в історії фінансової думки пам'ятником оригінального, але абстрактного теоретизування, відкинутого реаліями фіскальної практики. А важливим питанням фінансової науки продовжує залишатися співвідношення фіскальних, економічних, соціальних та етичних критеріїв в оподаткуванні.

Ухилення від сплати податків як економічна, фіскальна та етично-правова проблема. Основні причини, форми та методи ухилення від оподаткування.

В економічному аспекті проблема ухилення від сплати податків є проблемою державної ваги, оскільки саме податки забезпечують фінансову базу держави й виступають головним знаряддям реалізації її економічної політики. А їх несплата призводить до тяжких наслідків – бюджетного дефіциту та гальмування економічного розвитку держави.

Більшість людей порушують закон лише тоді, коли відчувають, що можуть зробити це безкарно або коли вигода від приховування є набагато більшою від покарання.

Історія свідчить: практика ухилення від сплати податків розвивається ра­зом з оподаткуванням такою мірою, що вченими-фінансистами був сформульований закон зростання опору податкам (як аналогія до закону Вагнера про постійне зростання державних витрат).

У світовій фіскальній практиці зафіксовано чимало прикладів, коли протести проти податкового тяга­ря переростали у насильство та бунти, які не раз приводили до зміни дер­жавного чи суспільного устрою. Так, в Англії у ХVІІІ столітті помилкова податкова політика уряду щодо північноамериканських колоній викликала ма­сові протести й опір місцевого населення. Свідченням цього є відоме заворушення під назвою "Бостонське чаювання" 1773 року, після чого в 1776 році спалахнула війна й американські колонії відділилися від метрополії. Причинами податкового характеру були зу­мовлені також початок і хід французької революції 1789 - 1794 років. У Німеччині неодноразово протестували проти податкових вимог жителі міст і сіл. Доказом цього є масові селянські повстання епохи середньовіччя та періоду нової історії.

Подібне відбувалося і в XX столітті. Так, у Японії в 1989 році підвищення податку на споживання на 3% викликало широку хвилю обурення населення. В Англії у 1990 році проти запровадженого урядом М.Тетчер подушного муніципального податку виникали масові виступи, що переросли в безпорядки. Та поряд із цим, особливо в останні роки, прагнення ухилитися від виконання податкової повинності стало набувати більш "цивілізованих" форм.

У сучасній податковій теорії й практиці розмежовують власне ухилення від сплати податків, тобто зменшення платниками податків своїх фіскальних обов'язків перед державою забороненими законом способами, та "обхід" податків, коли фіскальному суб'єктові вдається повністю або частково уникнути оподаткування, не порушуючи при цьому діючих правових норм.

Таким чином, існує два основних напрямки ухилення від сплати податків: легальний і нелегальний, хоча їх можна аналізувати й сукупно, як інтегральне поняття.

Водночас слід зазначити, що обставини економічного характеру звичай­но переважають, але ніяк не є єдиною причиною втечі від податку. Як спра­ведливо вказує відомий французький теоретик фінансового права Поль Марі Годме, "законне" або "незаконне" ухилення від оподаткування може також чинитися з міркувань морального порядку: "Для багатьох громадян усвідомлення податкових обов'язків значно слабше, ніж моральних. Для бага­тьох украсти в казні не означає вкрасти взагалі...” Очевидно, дана ситуація пояснюється тим, що податок являє собою форму примусового вилучення приватної власності в скарбницю держави, тому цілком природною є спроба фіскальних суб'єктів протидіяти податковим акціям публічної влади.

За законом Вебера-Фехнера, абсолютна величина і цінність ухилення від податків як джерела додаткових благ набувають різного значення для конкретних платників. Іншими словами, ухилення на тисячу доларів у відчуттях мільйонера і звичайного податкоплатника не є тотожними. Це можна витлумачити і таким чином, що морально-психологічне задоволення від матеріальної вигоди, джерелом якої стає зекономлений на податках особистий дохід, посилюється за геометричною прогресією, тоді як настрої невпевненості в успіху, побоювання розкриття зростають у арифметичній прогресії. Жадоба збагачення затьмарює громадянський обов'язок законослухняності; передчуття вигоди, авантюрний азарт присвоєння випереджають страх покарання, чим і пояснюють поведінку тих платників, що ухиляються від сплати податків.

Суб’єктивно-економічна мотивація поведінки платників – лише один із факторів, який зумовлює масштаби ухилення. Інші чинники діють на стороні фінансової політики та умов, у які поставлені податкоплатники: структура податкової системи; висота норми оподаткування; міра і характер покарань за податкові злочини; величина витрат на утримання податкового апарату, його активність і компетентність тощо. З боку платників ухилення від податків є своєрідним негативним фінансовим мистецтвом, протиставленим позитивному професійному мистецтву фіскальних органів.

Якщо уряд неспроможний забезпечити належний збір податків, було б дивно, якби чимало платників не скористалися б слабкістю влади. На думку деяких соціологів, фіскальний патріотизм — найслабша ланка громадянських чеснот. У праці "Ментальність мільйонерів" небезпідставно стверджувалось: "Мистецтво маніпулювання податками — друге за значенням у менеджменті сучасним бізнесом. А перше місце належить мистецтву одержувати прибуток. Цілком логічно, що наступною метою є збереження прибутку повністю або ж якнайбільше". Коли взяти для прикладу США, то на початку 90-х років амери­канські спеціалісти оцінювали втрати податкових доходів у результаті ухилення від оподаткування сумою в 100 млрд. доларів з щорічними темпами приросту у 14%. Суттєво, що лише 25% загальної величини ухилень припадає на корпорації (юридичні особи), решта ж приходиться на фізичних осіб. Що й зрозуміло, адже, як уже наголошувалось, ухилення від податків зумовлюється силою могутнього власницького інстинкту, котрий особливо інтенсивно виявляється на рівні особистості.

Таким чином, податковою теорією і практикою визначено чотири види основних причин ухилення від сплати податків:

морально-етичні (відсутність моральної відповідальності за ухилення від оподаткування, несприйняття платниками податків законодавства у сфері оподаткування, могутній власницький інстинкт, який особливо інтенсивно проявляється на рівні особистості);

економічні (висока норма оподаткування в державі, зниження платоспроможності населення, інфляційні процеси);

політичні (лобіювання інтересів окремих груп платників податків);

технічні або організаційно-управлінські (недостатній рівень юридичної та економічної підготовки працівників контролюючих органів у сфері оподаткування, відсутність достатнього досвіду боротьби з податковими правопорушеннями, складність, суперечливість і нестабільність податкового законодавства).

Загальновідомо, що для багатьох громадян вкрасти з бюджету – не значить вкрасти взагалі. Більше того, у будь-якій державі мають місце факти корупції у вищих ешалонах влади, використання державних коштів на особисті потреби. Тому платники податків не відчувають моральної відповідальності за ухилення від оподаткування. Загальні потреби, для задоволення яких через податки формується бюджет держави, не сприймаються платниками податків як необхідна реальність, особливо якщо витрати держави не підзвітні громадськості.

Крім того, у перехідних умовах при зміні економічних формацій закони взагалі сприймаються чисто номінально (абстрактно), а закони про податки – тим більше. Останні часто взагалі ігноруються, тому що вони направлені на зменшення дохідності приватногосподарської і корпоративної діяльності.

Розглядаючи великий податковий тиск як економічну причину, необхідно зауважити, що з погляду інституціонального напрямку фінансової науки платники вдаються до приховування своїх доходів від оподаткування в тому разі, якщо вартість їх приховування є нижчою за вигоди, які це приховування дає.

Крім цього фактору є й інші фактори, що впливають на рішення індивідів про сплату податків чи ухилення від них. Серед таких факторів - ефективність використання державою податкових надходжень, яка оцінюється наявністю позитивних наслідків державної діяльності в економічній і соціальній сферах, відсутність марнотратства державних коштів; інфляція, яка спричиняє невдоволення індивіда фіском.

Існують і політичні причини ухилення від податків. У тих випадках, коли у державі є стійка тенденція лобіювання при визначенні напрямків економічної політики, платник податків вважає своїм обов’язком потурбуватись про особисті інтереси та інтереси своїх працівників, які залишились без захисту лобістів. Якщо при проведенні державної політики інтереси окремих груп ставляться над інтересами інших (без економічних на те причин), то платники податків, які рахують себе обділеними, вишукують різноманітні варіанти зменшення податкових виплат.

Суттєвою технічною причиною ухилення від сплати податків є складність і суперечливість національного законодавства. Технічна складність оподаткування дозволяє платнику податків уникати платежів, не порушуючи закону. Це ускладнює і практику податкового контролю. Його результати прямо залежать від зрозумілості методик оподаткування, технічного забезпечення податкових перевірок, бухгалтерського обліку і звітності, системи обліку платників податків.

В останні роки податкове законодавство змінювалось досить часто, що негативно позначилось на розвитку виробництва і діяльності суб’єктів підприємництва. Діяльність у сфері оподаткування сьогодні регулюється величезною кількістю нормативних актів. Досить часто окремі положення законодавства між собою є неузгодженими.

Крім того, недостатній рівень юридичної та економічної підготовки працівників податкових органів, відсутність достатнього досвіду боротьби з порушеннями податкового законодавства також сприяє ухиленню від сплати податків. Цьому ж сприяє і недостатня захищеність працівників податкових органів при виконанні ними службових обов’язків від фізичного і психологічного тиску зі сторони порушників податкового законодавства.

На кінцеві результати по виявленню порушень податкового законодавства негативно впливає і відсутність достатнього досвіду по виявленню і збору доказів таких злочинів і чіткого механізму взаємодії між працівниками контролюючих органів.

Таким чином, можна відмітити, що сукупність вищевказаних недоліків у поєднанні з морально-психологічними особливостями підприємця можуть виступити у ролі конкретних обставин, які сприяють здійсненню злочинів у сфері оподаткування.

А сновними формами ухилення від оподаткування, які активно використовуються як у зарубіжній, так і вітчизняній практиці, є наступні:

І) легальне ухилення може здійснюватися через:

ведення діяльності та реєстрацію фірм в офшорних зонах і податкових гаванях;

використання праці інвалідів, які мають ряд пільг в оподаткуванні;

здійснення добровільних пожертвувань та надання спонсорської допомоги внаслідок їх пільгового режиму оподаткування;

використання нульової ставки податку (зокрема, податку на додану вартість в Україні);

використання інших “білих плям” податкового законодавства, які дають можливість платнику легально ухилитися від сплати податків;

ІІ) нелегальне ухилення може здійснюватися через:

недекларування окремих видів діяльності та приховування об’єкта оподаткування;

заниження обсягу виконаних робіт та наданих послуг;

завищення витрат на виконання робіт та завищення вартості придбання товарів;

заниження розрахункових показників фонду оплати праці та чисельності працівників;

неоприбуткування отриманого виторгу і невідбиття у бухгалтерському обліку реалізації;

подання в податкову інспекцію зведень про фіктивне тимчасове припинення діяльності;

використання консалтингових та будівельно-ремонтних послуг, реальну вартість яких досить складно перевірити на практиці;

здійснення фіктивного експорту товарів і послуг, які в Україні оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ;

підробку документів, використання фіктивних фірм;

підкуп державних посадових осіб;

інші форми ухилення від сплати податків.

Таким чином, підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що економічна, правова та морально-етична природа ухилення від сплати податків носить комплексний характер, а саме:

з економічної точки зору — це є розрахунок на вигоду, при якому корисливі імпульси отримують верх над страхом покарання;

у фіскальному аспекті — це звичайне казнокрадство в його легалізованій або кримінальній формах;

в ментально-психологічному аспекті — це є результат спонтанної чи вимушеної високою нормою оподаткування деформації громадянської свідомості й суспільної відповідальності податкоплатників.

Насамкінець слід відмітити, що бездіяльність у сфері боротьби з тіньовою економікою та ухиленням від оподаткування може призвести до загрози демократичним цінностям та суспільним інститутам в державі, адже грошові кошти, отримані внаслідок незаконної економічної діяльності досить часто використовуються на фінансування передвиборчих компаній, підкуп виборців та засобів масової інформації. Наявність великого тіньового сектору вказує на те, що значна частка населення постійно порушує державні закони та нормативи, і що уряд не здатний змусити цю частину населення дотримувати їх. Це підриває довіру до інститутів державної влади та демократичних засад управління фінансами зокрема.

Офшорний бізнес як форма мінімізації оподаткування.

Одним із видів легального ухилення від сплати податків є офшорний бізнес.

Офшорні операції (англ. off-shore – той, що знаходиться на відстані від берега, поза територією країни) – це фінансовий інструмент, який, не порушуючи діючого законодавства, використовується для мінімізації оподаткування і захисту комерційної таємниці. До офшорних належать операції, що здійснюються підприємствами, зареєстрованими на території, яка має статус податкової гавані або офшорного центру.

Податкова гавань – це територія, що залучає іноземний капітал через надання податкових та інших пільг іноземним та місцевим підприємцям. Іноді пільгове оподаткування поширюється лише на окремі види діяльності. Наприклад, в Люксембурзі – це пільговий податковий режим для банків, в Швейцарії і Ліхтенштейні – для холдингових і торгових підприємств. Практично в будь-якій країні можна назвати вид діяльності, по відношенню до якого вона виступала б як податкова гавань. Однак країна, вибрана в якості податкової гавані, повинна відповідати наступним критеріям:

менші податкові ставки в порівнянні з національним податковим правом;

дотримання комерційної таємниці;

дотримання банківської таємниці.

При цьому враховуються також і фактори загальноекономічного характеру: фінансова активність в країні, розвинута система комунікації, відсутність жорсткого контролю за іноземними фірмами.

Офшорний центр, на відміну від податкової гавані, надає податкові та інші пільги тільки по фінансових операціях з іноземними резидентами в іноземній валюті. Офшорні центри розміщені, в основному, на морських узбережжях і місцях розвинутого міжнародного туризму. Вони проводять політику залучення іноземних кредитних капіталів.

Офшорні підприємства цих зон можуть бути повністю звільнені від податку (Ірландія, Ліберія) або оподатковуватися невеликим паушальним податком (єдиною сумою), як це має місце в Панамі, на Антильських островах. До того ж, на офшорних підприємствах ведення бухгалтерського обліку та звітності зведено до мінімуму або взагалі відсутнє (Панама, Антильські і Нормандські острови, Ліхтенштейн).

Офшорні зони з'явилися на економічній карті світу у 60-их роках ХХ століття, коли виникла концепція вільних економічних зон. Необхідно зазначити, що офшори мають велику кількість переваг, які вигідно відрізняють їх від інших (неофшорних) зон. Всіх їх можна об'єднати поняттям "валютно-фінансовий режим найбільшого сприяння". Це і пільгове оподатковування, і вільний вивіз прибутку, і м'який валютний регламент, і "митний рай" для іноземних інвесторів. Не останню роль відіграє для потенційного клієнта офшорної зони низький поріг статутного капіталу. Найчастіше він тільки декларується, але реально не сплачується. Податок з прибутку в деяких офшорних зонах складає зазвичай 1-2 % або заміняється невеликим (до 1000 дол. США) внеском, що не залежить від розміру прибутків.

Бізнесменів та фінансових ділків офшор приваблює своєю стабільністю. Зазвичай, у подібних фінансових анклавах цикл стабільності розтягнуто на 10-25 років. Тобто, бізнесмен може бути упевнений, що протягом зазначеного періоду в обраній зоні не відбудеться непередбачених несприятливих змін у політичному ладі, законодавстві та макроекономічних тенденціях.

Ще одним плюсом офшорної зони є конфіденційність інвестицій. Особистості власників фірм не розголошуються. Процедуру їх реєстрації спрощено до максимуму. Але слід зауважити, що згідно із законодавством, чинним в офшорній зоні, розкривати анонімність інвестицій можна лише у разі кримінального переслідування інвестора. Проте у деяких офшорних зонах акції випускають "на пред'явника", тому власники компаній залишаються, як правило, у "тіні".

Іноді ліберальність законодавства деяких офшорних зон наближається до анархії. У деяких країнах кваліфікується за злочин порушення митного, валютного та податкового законодавства. Переважно від фірм не вимагаються податкові декларації, зовнішній аудит, звіт стосовно рахунків. Рахунки ж фірми можуть бути перевіреними лише за рішенням власників. Єдиною формою звітності для багатьох компаній є щорічний фінансовий звіт.

Загальна кількість офшорних зон у світі визначається дуже умовно. Процес їх виникнення та зникнення є відносно динамічним. Фахівці сьогодні називають понад 60 стійких комплексних офшорних центрів, де традиційно функціонують офшорні компанії.

З європейських офшорних центрів найбільш відомими є Гібралтар, Ліхтенштейн, Андорра, Монако, острови Джерсі, Гернсі, Сарк, Кіпр, Мальта, Мен; у Центральній Америці - Панама, Коста-Ріка, Бермудські, Віргінські, Багамські Острови, Кайман, Барбадос, Антигуа і Барабуда, а також острови Терке і Кайокс, Аруба, Кюрасао. На Африканському континенті найбільшими офшорними зонами є Ліберія та Маврикій. Тихоокеанський регіон представлений Науру, Фіджі, Західним Самоа; Південно-Східна Азія - Гонконгом та малайзійським островом Лабуан. У зоні Перської затоки найбільший офшорний центр знаходиться у державі Бахрейн (див. додатки В, Г).

Одним з найпопулярніших офшорних центрів є Кіпр. Усім офшорним компаніям і їх співробітникам кіпрські закони надають наступні пільги: пільговий податок на прибуток; нульовий податок на відсотки, дивіденди, гонорари; звільнення від валютного контролю; пільгові ставки прибуткового податку для іноземних співробітників; безмитний ввіз товарів.

У кругообігу грошових коштів офшорна зона є головним фільтром, де "відмиваються" "брудні" гроші, отримані від торгівлі людьми, наркотиками, контрабандною зброєю. Процес легалізації коштів, отриманих злочинним шляхом, має таку схему. Спочатку "брудні" кошти "підмішуються" до "чистих" через сфери з послабленим податковим контролем - казино, шоу-бізнес, нічні клуби, реклама. Після цього готівкою або з цінними паперами кошти доставляються в офшорні зони (частіше на більш-менш законних підставах). Пізніше через офшорні банки за допомогою платіжних електронних систем грошові кошти переказуються до країни з підвищеною банківською конфіденційністю - до Гонконгу, Швейцарії, Сінгапуру. І тільки після зазначених операцій «очищені» чи «відмиті» кошти потрапляють до міжнародного фінансового обігу. Офшорні юрисдикції зацікавлені не тільки у грошових коштах, але й у нелегальному товарі - не даремно більшість офшорних зон розташовано на островах, а острови - на перехресті шляхів торгівлі наркотиками (Карибський басейн), або контрабанди зброєю (Середземне море). Кораблі, що заходять в офшорні порти, звільнено від митного контролю, плата за постій є суто символічною.

Заради справедливості варто зазначити, що ідея офшору нічого кримінального та незаконного в собі не містить. Більше того, подібні схеми дійсно допомагають у послабленні тягаря податків, але абсолютно уникнути їх не дозволяють.

Практика офшорного бізнесу виділила три основні напрями у формуванні компаній.

До першого відносять компанії холдингового типу (оперативно-холдингові, інвестиційні, судновласницькі, промислові та компанії, що працюють із нерухомістю). Холдинг-компанія – це компанія, що є акціонерним товариством без власних активів. Створюються з метою фінансового контролю за діяльністю дочірніх компаній через володіння їх акціями. Вигідність розміщення холдинг-компаній в офшорних центрах полягає в тому, що засновники холдингу уникають високого оподаткування прибутків в тій країні, де здійснюється основна діяльність дочірніх підприємств за допомогою оподаткування консолідованого прибутку за податковими нормами офшорного центру. Найкраще відкривати холдинг-компанії в Ліхтенштейні, Швейцарії, на острові Мен і в Сингапурі.

Другий напрям - це фінансові компанії, до яких належать банки, посередницькі структури і страхові фірми. Банківські та інші фінансово-кредитні установи найкраще реєструвати в головних світових фінансових центрах. Зокрема, банки найкраще реєструвати в Швейцарії, Люксембурзі, Сингапурі, Абудабі. В Люксембурзі, крім відсутності вимог до будь-яких банківських резервів, діє ліберальне законодавство щодо діяльності банку. В Швейцарії відсутній валютний контроль, що дозволяє проводити валютні операції без будь-яких обмежень. Страхові компанії створюються в офшорних центрах, в основному, для самострахування.

Третій тип офшору - торгівельно-посередницький бізнес. Торгівельно-посредницькі фірми реєструються в офшорних центрах для того, щоб понизити податковий прес на отримані прибутки в інших країнах.

Фахівці у межах цих трьох генеральних напрямів виділяють і більш вузькі спеціалізації.

До центру офшор відносять також режим, що надає податкові та інші пільги судновласникам-нерезидентам. Такий режим має назву “зручний прапор”. “Зручний прапор” (англ. convenience – зручність, матеріальна вигода, інтерес) – це відкрита реєстрація морських суден з метою отримання додаткового прибутку від пільг з оподаткування, класифікації морських суден тощо, яку мають судновласники-нерезиденти в країні такої реєстрації. “Зручний прапор” надають Багамські острови, Бірма, Кіпр, Ліберія, Мальта, Панама та інші держави. Законодавство цих країн не змушує власника судна дотримуватися світових стандартів соціального забезпечення і профспілкових прав моряків. Доходи, отримувані кожним реєстром “зручного прапора”, залежать від типів і розмірів суден: чим більші судна, що входять в реєстр, тим це вигідніше. Судновласники економлять також на невиконанні вимог Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі, оскільки багато країн, які надають “зручний прапор” не приєдналися до цієї конвенції.

Останнім часом в офшорному бізнесі намітився ряд “неприємних моментів”, що відштовхує значну кількість ділових структур. Наприклад, органи фінансового контролю Сполучених Штатів Америки та Європи уважно відстежують всі угоди за участю офшорного капіталу. Крім того, в деяких країнах набуває чинності спеціальне законодавство щодо зниження податкових втрат від подібних фірм. До офшорних компаній з крайньою недовірою ставляться також державні та банківські структури, що спричиняє труднощі з кредитуванням. Проте кількість офшорних компаній у світі становить вже кілька сот тисяч із сукупним обігом понад 1 трлн. дол. США.

В офшорних зонах вельми популярними є фінансові операції. Адже банк, що зареєстровано в одній із зон, сплачує клієнтам відсотки поза податкових схем та може вільно "грати" своїм капіталом, ввозячи або вивозячи його.

Останнім часом деякі великі міжнародні банки заснували в офшорних зонах власні дочірні банківські організації. Як вважають експерти у сфері оподаткування, найбільш перспективним регіоном для банківського "офшору" стає Бахрейн. Через фінансову інфраструктуру зазначеної держави проходить чималий потік регіональних нафтодоларів, перетворюючи його для арабського Сходу на своєрідний банківський сейф. Підтвердженням цього може бути політична стабільність навколо Бахрейну. Військові конфлікти та валютні коливання, що роздирають регіон Перської затоки, дивно обминають цю країну.

Серед напрямів інформаційно-технічної протидії сучасній злочинності, що здійснює свою діяльність безпосередньо за допомогою офшорних зон, необхідно виділити комплекс заходів (аналітична та комп'ютерна розвідка).

Сутність аналітичної розвідки можна визначити за "розвідку в інформаційному середовищі" або "отримання нових знань про розвідувальний об'єкт або явище на підставі аналітичного опрацювання наявної розвідувальної інформації і зведень про відомі факти". Аналітична розвідка передбачає вивчення матеріалів прихованого спостереження, оперативних установок, повідомлень негласних співробітників, даних перехоплення з різних каналів зв'язку, а також аналіз повідомлень, публікацій і виступів у засобах масової інформації, статистичних даних, зведень, що містяться в державних і недержавних автоматизованих банках даних та інформаційних системах. Сьогодні існують окремі приклади створення об'єднаних інформаційно-аналітичних центрів в системі органів внутрішніх справ України, які добилися відчутних результатів аналітичної розвідки, забезпечення спеціалізованих підрозділів кримінальної міліції стратегічною і тактичною інформацією про стан орган ізованої злочинності.

У свою чергу, комп'ютерна розвідка полягає в пошуку й отриманні інформації з комп'ютерних систем і мереж. Здійснюється комп'ютерна розвідка за допомогою апаратно-програмних комп'ютерних засобів, шляхом застосування логічних операцій і прийомів. Необхідність комп'ютерної розвідки у правоохоронних органах обумовлена багатьма чинниками, а саме: по-перше, всі великі обсяги інформації, що може мати оперативний інтерес, переводиться на машинні носії. Практично вся інформація про фінансову діяльність підприємств і фірм уже міститься в електронному вигляді в комп’ютерних системах; по-друге, комп’ютерні телекомунікації все частіше виявляються засобами зв’язку для злочинних формувань. Вони стають засобом неконтрольованого кримінального перекидання фінансових коштів, зокрема у закордонні банки й офшорні зони; по-третє, глобальна комп’ютерна мережа Інтернет, що відбиває не тільки досягнення, але й практично всі відомі недоліки людського суспільства, стає носієм кримінальної інформації і загрозою її поширення.

Сьогодні одним із завдань правоохоронних органів стає відстежування кримінальних явищ у мережі Інтернет. Така робота ведеться за кордоном, зокрема у США і Німеччині, де створено спеціальні підрозділи комп’ютерної розвідки в мережі Інтернет. Нарешті, комп’ютерна розвідка є одним із найбільш ефективних засобів профілактики, протидії і боротьби з найрізноманітнішими комп’ютерними злочинами, оскільки до завдань комп’ютерної розвідки входить і пошук зловмисників у комп’ютерних мережах.

Говорячи про надзвичайну необхідність організації комп’терної розвідки в мережі Інтернет, необхідно мати на увазі те, що інформація, яка розташована і циркулює в цій мережі, не потрапляє до зони правового регулювання. Практично не передбачено відповідальності за введення і поширення інформації. Інтернет абсолютно не підлягає цензурі. Більше того, розміщена інформація легко знеособлюється. Зокрема, інформація кримінального характеру може бути розташована на сайтах, що належать як юридичним, так і фізичним особам. Саме поняття приналежності сайта є розмитим. Інформаційний сайт може бути фізично розміщеним на комп’ютері, що знаходиться на іншому континенті, але при цьому забезпечено його доступ по всій території країни.

Таким чином, зазначені вище проблеми, пов’язані з легальним та нелегальним ухиленням від сплати податків зумовлюють необхідність подальшого удосконалення чинного податкового законодавства, усунення його суперечностей та прогалин, посилення санкцій за податкові злочини, надання органам податкової міліції реальної можливості в проведенні професійних розслідувань податкових правопорушень і техніко-криміналістської експертизи, що прискорить становлення національної системи оподаткування і формування ринкових відносин в Україні.

Податок Кларка та його орієнтація на зрілу демократію. Можливість добровільного самооподаткування в ідеальних умовах повної демократії.

В історичній ретроспективі розвитку європейської цивілізації, в античну епоху народом (демосом) вважалося не все населення взагалі, а лише громадяни, тобто ті особи, що сплачували податки на утримання держави. Саме такий демос здатний був сформувати демократію як спосіб співіснування державно оформленого суспільства громадян-податкоплатників, які створювали рівність прав та обов'язків для усіх собі подібних, вибирали владу і мали можливість фінансувати її діяльність. У такому розумінні поняття податку як узятого на себе громадянського обов'язку відрізняється від податку-примусу, накладеного владою на підневільний народ. Минуло декілька століть, знадобилась робота багатьох поколінь мислителів, суспільних і державних діячів, перш ніж світові нації на масовому рівні прийшли до цивілізованої думки про благотворну необхідність свідомо виділяти частину доходів державі як безособовій інстанції і без точного розрахунку вигоди на основі лише досить абстрактного уявлення про благо державної діяльності.

В теорії підвищенню загальної цивілізованості й фінансової культури суспільства відповідало поширення концепції "фіскального контракту" як форми співробітництва громадян і державних структур на ідейній основі "суспільного договору". Таким чином, за теоретичною схемою обміну державних послуг на податки, хоч і не завжди добровільного й справедливого, склалася концепція фіскального обміну, що логічно опиралася на фундаментальний закон ринкової економіки про неможливість безоплатних благ. Існує своєрідний парадокс у тому, що в часи свого створення (XVIII-XIX ст.) концепція еквівалентного фіскального обміну менше відповідала тодішнім умовам, ніж у сучасну епоху. Тоді вона бралася під сумнів і навіть була "скинута з наукового п'єдесталу" Дж.С.Міллем, а сьогодні знаходиться в теоретичному арсеналі фінансової науки. Адже змінився суспільно-економічний фон: вирішивши найбільш гострі соціальні проблеми, сучасна західна держава постає як гарант існування, принципом якого є блага свободи, безпеки і добробуту.

В суспільстві істинного народоправства право голосувати і бути обраним на державну посаду повинно означати й згоду сплачувати податки. В процесі демократичного приймання рішень пріоритети учасників знаходять вартісно-грошовий вираз, реалізуючись у згоді громадян-виборців оплачувати податками зроблений ними вибір державної політики й діяльності. В такий спосіб вигоди й фінансовий тягар прийнятих рішень повинні в умовах демократії зводитися до спільного знаменника — добровільного по суті оподаткування.

Податок, сплачений на основі свідомого індивідуального вибору і власної оцінки характеру державної діяльності виборцем-податкоплатником, одержав назву "податку Кларка", за іменем американського економіста Едварда Кларка, котрий теоретизував цей "незвичайний податковий механізм".

Податок Кларка пояснює ефект залежності добробуту податкоплатників як від власної поведінки, так і від поведінки інших. До прикладу, ухиляючись від оподатковування, неплатник вважає, що забезпечує собі добробут, вищий від тих вигід, фінансовим джерелом яких може бути податок Кларка, сплачений ним самим. Проте, він може і прорахуватись, недооцінивши фінансовані за рахунок податків вигоди адміністративної, соціальної, правозахисної та іншої корисної діяльності державних структур.

Взаємозв'язок між суспільним вибором і державними фінансами повною мірою реалізується лише в умовах свідомої й масової участі громадян-платників у діяльності державних інститутів. У світлі концепції Кларка, демократія — не лише свобода думки й законослухняної діяльності, але й обтяжливий фіскальний обов’язок свідомо оплачувати свободу. Причому, на відміну від сфери політики, де демократія дозволяє відкрито виражати неприємні, шкідливі, навіть антисуспільні руйнівні погляди, фіскальна основа демократії в розпорядженні відповідального уряду перетворюється в могутню продуктивну силу. Якщо політичні органи управління сучасною державою побудовані за принципом представницької демократії, то в сфері оподаткування діє пряма демократія як суспільна згода оплачувати фінансову вартість прав і свобод, усіх благ цивілізованого існування.

З цього погляду на загальному тлі поступу європейської фіскальної думки концепція Кларка не виглядає ізольовано-екстравагантним явищем. У своєму розвитку погляди Кларка нагадують ідеї знаменитого ідеолога буржуазії, політичного діяча часів Великої Французької революції Емануеля Сіейеса (1748-1846), який зазначав, що “громадян-податкоплатників необхідно розглядати як акціонерів великого соціального підприємства; саме для них воно існує, для них діє; вони дають кошти на його утримання; вони повинні бути його господарями”.

За концепцією Кларка, на місце податкоплатників як як вимушених жертв фіскальної мізантропії приходять платники-волонтери, взаємодіючі з фіском на засадах особистої філантропії. Податок Кларка – не стільки інструмент штучного, зовнішнього регулювання поведінки платників, скільки фіскальна ознака їх волі до самоорганізації в демократичному суспільстві, це свого роду форма самооподаткування. Ідея Кларка розрахована на зрілу демократію, де й без надмірного офіційного контролю з боку держави суспільству не загрожує зниження податкової свідомості громадян до критичного рівня. За Кларком, в ідеальних умовах повної демократії та абсолютно досконалого громадянського суспільства податкова система повинна діяти в режимі добровільного самооподаткування, що в реальній суспільній практиці блокується недосконалістю й корисливістю людської натури, а також оманами людей.

Податок Кларка – порівняно малопоширена тема податкової теорії, згадувана не в усіх наукових трактатах і підручниках. З часів Адама Сміта приймалось за аксіому, що найкращим податком є той, який найбільш зручний при сплаті та матеріально й суб’єктивно найменш обтяжливий для платника. Проте, в контексті концепції Кларка ці, здавалося б, незаперечні аргументи стають менш переконливим, оскільки мінімізація податкового тягаря неминуче спричиняє і зниження рівня задоволення суспільних потреб. Демократичному суспільству необхідно самодіяльно знаходити рівновагу між вигодами й тяготами оподаткування, свідомо брати на себе утримання власної держави. Саме цей момент є досить актуальним для вітчизняної економіки, що й зумовлює інтерес до концепції Кларка.

Дата добавления: 2014-01-05