Система соціально-комунікаційних наук

Методологія наукового пізнання наказує розрізняти об'єкти і предмети науки. Визначивши соціальну комунікацію як рух смислів у соціальному просторі й часі, що ми визначили: об'єкт чи предмет метатеорії соціальної комунікації? Пояснимо суть питання.

Об'єкт пізнання – це деяка частина матеріального чи нематеріального світу, існуюча незалежно від нашого знання про неї. Ми можемо тільки назвати об'єкт, перерахувати його зовнішні розпізнавальні признаки, і цих апріорних знань достатньо для того, щоб почати в принципі нескінченне вивчення цього об'єкта.

Але охопити одночасно об'єкт в цілому, у всіх його чиленних зв'язках і відносинах, з урахуванням його незліченних властивостей та аспектів, неможливо. Тому різні науки (теорії, вчення), що вивчають даний об'єкт, виділяють одну або декілька його граней, на яких спрямовується думку, яку пізнають. Ці межі вибираються дослідником не довільно, а залежно від його наукових установок і називаються предметом пізнання. Так, хіміка цікавить речовий склад даного об'єкта, а історика – історія його розвитку.

Предмет пізнання існує не в об'єктивній дійсності, а у свідомості суб'єкта, що пізнає. Це частина наших апріорних знань про об'єкт. Предмет пізнання не міститься в пізнаваному об'єкті, а формується шляхом абстрактного мислення дослідника, викоходячи з традицій та методології даної науки (теорії, вчення). Оскільки будь-який об'єкт містить нескінченну кількість граней, процес його пізнання нескінченний, і можна сформулювати як завгодно багато предметів для наук (теорій, навчань), які могли б вивчати цей об'єкт. Тому такі складні і важливі для нас об'єкти, як Земля, людина, суспільство вивчаються багатьма десятками наук. Так, людське суспільство вивчають економіка, політологія, історія, соціологія, етнологія, археологія, філологія, соціальна психологія, мовознавство, етика, культурологія, мистецтвознавство, соціальна філософія та ін. Науки, що вивчають один і той самий об'єкт, розрізняються предметами, і предмет економіки, звичайно, зовсім інший, ніж предмет соціальної психології, хоча об'єкти їх збігаються.

Визначення соціальної комунікації, сформулювативанне в розділі 1.1., є опис об'єкта, існуюного в реальній дійсності незалежно від будь-яких наук. Рух смислів у соціальному просторі та часі виникло природним шляхом в ході становлення та розвитку людства (антропогенезу), воно являється, як кажуть філософи, онтологічно об'єктивним.

Тепер зробимо систематизацію наук за онтологіюю об'єктів їх дослідження. Таких об'єктів є чотири – це чотири самостійні, але взаємопов'язані світи: X – природа, дана нам у відчуттях; Y – смисли, які осягаються умоглядно; I – особистий психологічний світ; S – соціальна реальність. Відповідно утворюються чотири комплекси наукового знання:

Х – природничі науки (природознавство);

Y – узагальнюючі, умоглядні науки;

I – людинознавчі науки;

S – суспільствознавчі науки.

Ці комплекси перетинаються один з одним, створюючи підкомплекси інтегральних стикових наук. Такими підкомплексами є:

IX – біогуманітарний підкомплекс – науки, які вивчають грані зіткнення природи та особистісної суб'єктивної реальності;

IS – культурознавчих підкомплекс – науки, об'єктом яких є особистість та суспільство в їх взаємозв'язку;

SX – підкомплекс технічних наук, об'єкт яких – перетворення природи в інтересах суспільства.

Науки, що вивчають один і той же онтологічний об'єкт і утворюють перераховані комплекси і підкомплекси наукового знання, обмежуються один від одного, як уже було сказано, за предметом пізнання. Перерахуємо деякі з цих наук.

X. Природничі науки: астрономія, геологія, механіка, фізика, хімія, біологія та багато інших. У свою чергу ці науки діляться в процесі наукової диференціаціі на більш конкретні дисципліни, утворюючи цикли астрономічних, геологічних і т.д. наук.

Y.Узагальнюючі науки оперують дематеріалізованими смислами, які не прив'язані до явищ, сприймаються органами чуття. Таких наук, точніше – наукових циклів, можна назвати три: філософія, богослов'я, математика.

I. Людинознавчі науки, предметами яких слугують різні сторони людської особистості як такової, виявляються нечисленними. Це – психологія особистості, педагогіка, психіатрія, акмеологія, валеологія, геронтологія, педіатрія. Зате саме людина являється невичерпним об'єктом мистецтва.

S. Суспільствознавчі науки значно більші і утворюють розвинені наукові цикли: лінгвістика, літературознавствое, журналістика, філологія, естетика і мистецтвознавство, етика і юриспруденція, історія, політологія, соціологія, економіка, соціальна психологія.

IX. Біогуманітарні науки – медицина, фізіологія людини, біологічна антропологія, що вивчає біологічну еволюцію homo sapiens, етнопсихологія, психогенетика.

IS. Культурознавчі науки – культурологія (загальна теорія культури), соціологія культури, історія культури, археологія, семіотика, етнологія, або культурна (соціальна) антропологія, книгознавство, теорія масової комунікації, бібліотекознавство і інші прикладні науки про документні комунікації.

SX. Технічні науки – автоматика, обчислювальна техніка, інформатика, радіотехніка, телебачення, телефон і телеграф, радіолокація і радіонавігація, поліграфічна техніка.

Соціальна комунікація як рух смислів у соціальному просторі та часі локалізована в об'єктах S і I, тобто в суспільному житті і в особистісному психічному світі. З розвитком наукового пізнання, як показано у вступі, проблематика соціальної комунікаціі починає займати все більш значне місце в предметах суспільствознавчих, людинознавчих наук та відповідних підкомплексах інтегральних стикових наук. Більше того, є підстави вважати деякі з наукових дисциплін соціально-комунікаційними науками по суті, бо вони вивчають не що інше, як різні грані комунікаційної діяльності, різновиди комунікаційних каналів і соціально-комунікаційних інститутів. Перерахуємо ці приватні соціально-комунікаційні дисципліни.

З числа людинознавчих наук в систему соціально-комунікаційного знання входять:

1.1. Психологія спілкування. Лідер цієї дисципліни А.А.Леонтьєв визначив її таким чином: «Психологія спілкування – це розділ загальної психології, предметом якого є психологічна специфіка пропроцесів спілкування, розглянутих під кутом зору взаємин особи і суспільства». У центр людського спілкування Леонтьєв ставить мовну діяльність, тому в психології спілкування центральне місце відводиться психолінгвістиці.

1.2.Педагогіка – одна з найстаріших прикладних комунікаційних дисциплін, яка в пошуках наукової глибини все більше усвідомлює себе комунікаційною наукою. Як відомо, педагогічна діяльність представляє собою єдність навчання (передача молоді знань, умінь, навичок, що зберігаються в національній культурній спадщині) і виховання (спрямоване формування розумових, етичних, естетичних, фізичних якостей учнів). Деякі автори звертаються до поняття «педагогічне спілкування» і описують навчання як «взаємодію таких трьох головних компонентів: викладач – змістовна навчальна інформація – учень (учні)». У зв'язку з комп'ютеризацією педагогічного процесу з'явився термін «педагогічні інформатика», але термін «комунікація» поки не увійшов у педагогічний лексикон. Незважаючи на це, досить очевидно, що педагогічна діяльність – це спеціально організована комунікаційна діяльність, метою якої є навчання і виховання учнів. У ролі комунікантів тут виступає педагогічний колектив, а в ролі реципієнтів – групи учнів.

1.3. Комунікаційна проблематика активно розроблялася в психоаналізі: комунікаційна взаємодія Его, Ід (Воно), Суперего (3.Фрейд), комунікабельного психологічних типів (К Юнг), «справжнє спілкування» в соціальній групі (К. Роджерс).

Зі складу суспільствознавчих наук до соціально-комуникативної системи належать:

S.1. Лінгвістика, що вивчає знакові засоби усної комунікації, щоправда, переважно вербальні; невербальні знаки – об'єкт паралінгвістики.

S.2. Літературознавство має своїм предметом один з документних каналів, які забезпечують трансляцію плодів словесної творчості; особливо яскраво комунікаційний підхід виражений в структурному літературознавстві.

S.3. Мистецтвознавство вивчає документні і недокументні канали розповсюдження естетичних смислів, намагаючись осягнути таємничі закони впливу творів мистецтва на публіку. А.А.Леонтьєв справедливо підкреслює: «неодмінною умовою художнього відчуття є те, що художник (комунікатор) повідомляє глядачеві, читачеві або слухачеві (реципієнту) щось таке, що дозволяє цьому останньому піднятися над самим собою, отримати від співучасті в художньому спілкуванні більше, ніж він мав до цього спілкування... Мистецтво є – з точки зору реципієнта – засобом розвитку її особи, а не просто носій якоїсь інформації. Мистецтво має бути зрозумілим глядачеві: але якщо воно тільки зрозуміле, це не мистецтво».

S.4. Журналістика безперечно є принакладним соціально-комунікаційним вчення. Тут аргумента зайві.

Соціологію і соціальну психологію не можна, звичайно, вважати соціально-комунікаційними науками, але проблематика соціальної комунікації виражена в них досить чітко і привертає все більшу увагу. У рамках соціології оформляється соціологія комунікації, а в соціальній психології, завдяки працям Б.Д. Паригіна спілкування стає основоположною категорією. Не випадково в розділі 2.4. ми кваліфікували спілкування як соціально-психологічну та комунікаційну категорію. Висновок про те, що комунікаційна діяльність є духовним спілкуванням соціальних суб'єктів, має принципове значення для правильного розуміння співвідношення між спілкуванням і комунікацією.

Стимулом для зростання зацікавленості фундаментальної соціології та соціальної психології в комунікаціоній проблематиці стало бурхливий розвиток прикладної комунікаційної діяльності, затребуваної політикою та бізнесом в кінці XX століття, а саме: рекламна справа, паблік рилейшнз, ділове спілкування, іміджмейкерство. Утворилися емпіричні вчення, що пропонують рекомендації професійним комунікантам. Ці рекомендації потребують соціологічного і психологічного обгрунтування, яке можуть дати лише поважні академічні дисципліни.

Культурознавчий кодкомплекс в системі соціально-комунікаційних наук представляють:

IS.1. Соціологія культури, яка вивчає практику спілкування різних соціальних груп з соціально-комунікаціоними інститутами: література, театр, кіно, бібліотеки та ін

IS.2. Семіотика включає до свого складу семіотику соціальної комунікації (див. розділ 6); її внесок у соціально-комунікаційну проблематику досить детально охарактеризований нами і не потребує додаткової аргументації.

IS.3. Книгознавство вивчає книжкову культуру в історичному і сучасному аспекті.

IS.4. Теорія масової комунікації своєю назвою показує свою комунікаційну суть. Саме масова комунікація з 30-х роках XX століття (X.Ортега-і-Гассет) привертає увагу культурологів.

IS.5. Іншими прикладними культурознавчими дисціплінами, які давно вкорінилися, подібно журналістиці, в різних соціально-комунікаційних інститутах, є: бібліотекознавство, бібліографознавство, архівістика, музеєзнавство, бібліополістика (вчення про книжкову торгівлю), теорія і практика літературного редагування і книговидання.

Технічні дисципліни, що входять до підкомплекс SX, вивчають соціально-комунікаційну проблематику в аспекті формування та розвитку матеріально-технічної бази соціальної комунікації. При цьому вони орієнтуются на схему технічної комунікації (рис. 1.3), яка абстрагується від змісту переданих повідомлень. Однак важливість технічного забезпечення смислової комунікації досить очевидна, і перспективи становлення мультимедійної електронної комунікції надають цьому забезпечення високу актуальність і значимість.

Проміжне становище між технічними та суспільствознавчими дисциплінами займають наукова інформатика, що вивчає наукову комунікацію та шляхи її вдосконалення за рахунок використання комп'ютерної техніки і телекомунікації, а також інші «інформатики» (економічна, педагогічна,військова і т.п.) (див. розділ 7).

Нарешті, узагальнюючі науки не могли обійти комунікаціону проблематику. Філософія цікавилася цією проблематикою здавна, починаючи з середньовічної герменевтики, але справжній ренесанс комунікації у філософії настав у XX столітті на тлі загального розчарування в могутності філософської думки.

М.Фуко навіть заявив про смерть філософії; його заява співзвучна настроям П.Фейєрабенда і Р.Рорті. «Великі філософи» розглядаються як вимираючі представники епохи, що минає. «Вчителі думки здобули собі погану славу» – написав Ю.Хабермас, маючи на увазі Гегеля, Канта і Маркса. Сучасне покоління філософів, підбиваючи підсумки XX століття, приходять до висновку, що філософія не повинна передаватися абстрактним ідеям і тим більше нав'язувати їх життя, бо це перетворило б її в ідеологічну репресивну машину. Філософія повинна осмислювати загальні основи людського буття, не претендуючи на те, що вона бачить і знає те, що недоступно ні науковому, ні естетичному, ні етичному, ні релігійному, ні повсякденному пізнанні. Як можливо таке осмислення? Воно можливе, якщо філософія візьме на себе роль посередника, що забезпечує співпрацю між різними відокремленими формами пізнання. Будь-яка співпраця є комунікацією, звідси – пріоритет комунікційної проблематики в західній філософії другої половини XX століття. Перерахуємо найбільш авторитетні філософські вчення «комунікаційного спрямування».

- Аналітична філософія (філософія аналізу мови або лінгвістична філософія) – Л. Вітгенштейн, Р.Карнап, Дж.Мур, Дж.Остін, У.Куайн.

- Філософська герменевтика – Г.Г. Гадамер, Е. Бетти, П. Рікер, Л.Парейсона, Дж.Ваттімо.

- Екзистенціалізм – К.Ясперс, Ж.-П.Сартр, М.Мерло-Понті, Г.Марсель.

- Діалогічний персоналізм – М.Бубер, Е.Левінас.

- Структуралізм: лінгвістичний структуралізм (М.Трубецькой, Р.Якобсон) (див. розділ 6.1); антропологічний структуралізм (К.Леві-Стросс, Л.Леві-Брюль); структуралізм історії, «археологія знання», що розкриває механізм соціальної пам'яті (М.Фуко); несвідоме, структуроване як мова (Ж.Лакан).

- Епістемологія (вчення про наукове пізнанні) – наукові революції (Т.Кун), критичний раціоналізм К.Поппера з ідеями «фальсифікації наукового знання» і «світом об'єктивного знання».

- Теорія символічних форм Е.Кассірера, що зводить філософію культури до філософії символізму; також семіотичні розробки Ч.Морріса.

- Теорія комунікативної дії Ю.Хабермаса (80-і рр.) Стверджує, що комунікативна поведінка, розрахована на досягнення взаєморозуміння між людьми – єдиний шлях до розв'язання соціальних, національних, культурних конфліктів, до самореалізації особистості, до протистояння влади.

Комунікаційна проблематика не чужа математиці – досить згадати математичну теорію інформації К.Шеннона. Не оминуло її своєю увагою і богослов'я. Але ми не будемо заглиблюватися в досягнення цих наук, а підведемо підсумки сказаного.

Отже, вимальовується досить багатий і різноманітніний по розробленості та науковому статусу познавательний матеріал, що розкриває різні грані соціальної комунікації. Але системи соціально-комунікаційних наук немає, бо немає системної взаємодії між соціально-комунікаційними дисциплінами. Правда, накопичений великий «будівельний матеріал» для створення подібної системи. Чого ж не вистачає? Не вистачає узагальнювального вчення, метатеорії, яка порушила б галузеву замкнутість наукових комплексів та підкомплексів і забезпечила б обмін ідеями, методами, досягеннями і утрудненнями між ними.

Рис.10.1. Гіпотетична система соціально-комунікаційих наук (заштрихована область) на тлі загальної системи наукового знання

На рис. 10.1 наведена гіпотетична система соціально комунікаційного знання, на тлі загальної системи наукового знання. З усіх комплексів і підкомплексів лише природничі науки не порушені комунікаційноюпроблематикою, і мабуть, вона їм в принципі чужа.

Зараз слабо розроблена ця проблематика в біогуманітарних науках, хоча потенційні можливості є в медицині, в фізіології, може бути, де-небудь ще. Ми назвали цю систему «гіпотетичної», тому що реально представити її не можна, вона лише формується.

Дата добавления: 2014-01-05