Типологія політичних партій

Багатоманітність історичних та соціокультурних умов політичного розвитку країн та народів привела до виникнення різноманітних партійних структур, що виокремлюються своєю структурою, функціями, діяльністю. Існує значна кількість критеріїв класифікації типів політичних партій.

До системи таких критеріїв належать:

1. Інституціоналізація партії, тобто ступінь залученості партії до політичної системи.

2. Статус партії в державному апараті.

3. Соціальна підтримка партії.

4. Політичні орієнтації та програми партії.

5. Цільова орієнтація партії, спрямованість на співробітництво чи суперництво, кооперацію або конкуренцію.

6. Структурна незалежність партії (джерела доходів, кадрового поповнення, зв’язки з іншими партіями).

7. Внутрішня організація, ступінь структурованості, географічного розповсюдження, частота партійних зборів і т.п.).

8. Згуртованість партії, активність її членів, вимоги до членів партії, особиста відповідальність.

А. де Токвіль запропонував типологію політичних партій, однією з цілей якої було показати зв’язок між організацією однодумців та загальною соціальною організацією. Так, час великих змін народжує великі партії, у фазі малих змін настає час інтриг та малих партій. Поява партії проходить по такій схемі: політичний діяч визначає свій інтерес. Потім він провадить пошук подібних інтересів, які він міг би об’єднати навколо свого, а потім шукає серед існуючих в світі доктрину, яку він може використати як перепустку до політичного світу.

У відповідності до веберовської теорії політичного володарювання можна виділяти ідеальні типи партій в залежності від типу панування, що ними використовується. Таким чином формуються харизматична партія, традиційна партія, легально-бюрократична.

«Завдання методологічної класифікації виступає сьогодні як найважливіше; в політичних науках неможливий жоден рух вперед, доки їх дослідження зберігатимуть атомізований характер» – М. Дюверже. Типи партій є певним спрощенням, жодна партія не відповідає цілком прийнятій класифікації. Типологія і класифікація доповнюють одна одну, типологія становить синтез класифікації, яка передбачає комплексний багатовимірний поділ, у якому б знайшли місце всі партії.

М. Вебер сформулював дві типології. Згідно з першою партії можна поділити на партії патронажу, партії інтересу чи класові та світоглядні партії. Перші – формуються для того, щоб отримати владу і заповнити представниками свого штабу різноманітні адміністративні посади. Другі – свідомо орієнтовані на реалізацію інтересу якогось класу чи верстви. Треті – це партії, які служать певній ідеології або світогляду. Перші і другі з часом зближаються і зрештою залишаються партії інтересу та світоглядні.

Друга – історична типологія – поділяє партії відповідно до історичних етапів їх формування.

З. Нейманн розрізняє «партії репрезентації», в яких маса членів обмежується лише участю у виборах, а діяльність партії здійснюється «невеликою групою політиків», а також «інтеграційні партії», які характеризуються активним залученням мас до партійного життя.

Дж. Сарторі теж поділяє політичні партії за ступенем репрезентативності на істотні та неістотні. До перших він відносить ті партії, що мають можливість впливати на характер та конфігурацію партійної системи (потенціал коаліції або шантажу). Неістотні партії – це ті, що формують лише фон партійної конкуренції. Дж. Сарторі вводить також таке поняття, як ідеологічна дистанція між партіями.

Найбільш досконалу типологію партій запропонував М. Дюверже. Основним критерієм його типології є організаційна будова партії. Сучасні партії на його думку розрізняються, перш за все, типом організації, а не ідеологією чи групами прихильників. «Сучасні політичні партії характеризуються, передусім їх анатомією».

З цього погляду М. Дюверже пропонує дві типології. З одного боку, він відрізняє спеціалізовані (орієнтовані лише на політичний бік життя людини) від тоталітарних, які охоплюють всю сутність життя громадян, підпорядковуючи його повністю служінню певній ідеї.

Велике поширення в політології отримала класифікація французького вченого М. Дюверже, який виділяв кадрові, масові та суворо централізовані партії. Кадрові партії формуються, як правило, «зверху», на ґрунті різноманітних парламентських груп, груп тиску, об’єднань партійної бюрократії. Вони орієнтуються на участь професійних політиків та елітарних кіл, що веде до вільного членства та певної аморфності партійних організацій, тобто відсутності інституції офіційного членства, жорстокого організаційного зв’язку пересічних партійців та керівництва, чіткої партійної дисципліни. Такі партії зазвичай активізуються тільки під час виборів. Головне в їх діяльності - виборча боротьба, «уловлення голосів» виборців, а основна мета - перемога на виборах. Відсутність офіційного членства тут компенсується наявністю розгалуженого апарату професійних партійних чиновників - основної сили у здійсненні політики партії. Класичними зразками партій такого типу є республіканська й демократична партії США.

Для масових партій характерною є наявність централізованого партійного апарату, що формується з функціонерів, які професійно займаються політичною діяльністю, чітка організаційна структура й наявність організаційного зв’язку керівних органів з низовими організаціями, оформлене членство, квитки, внески, обов’язковість статутних вимог, прийнятих рішень та партійної дисципліни. Значними повноваженнями у таких партіях наділене національне керівництво і безпосередньо лідер партії. Таким чином, масові партії являють собою централізовані, добре організовані та дисципліновані організації з уставним членством. Тут теж важливу роль відіграють лідери та апарат партії, але велика увага приділяється спільності поглядів, ідеологічній єдності членів. Масові партії часто створюються «знизу», на ґрунті профспілкових, кооперативних та інших суспільних рухів. В окремих випадках формування партій подібного типу можливе також за участі елітарних кіл (парламентських комітетів, комітетів підтримки та ін.) та рядових громадян (виборців). Деякі теоретики, зокрема Ж. Блондель, наголошують на великій різноманітності форм діяльності та інших аспектів функціонування масових партій і тому виділяють серед них представницькі партії західного типу, комуністичні та популістські.

Для суворо централізованих партій, за М. Дюверже, властиве перетворення ідеології в основоположну організуючу силу. Для таких партій (до них М. Дюверже відносить комуністичні та фашистські) характерна наявність складної ієрархії, суворої, майже військової дисципліни, висока організованість дій, поклоніння вождям.

Аналізуючи структуру партійних організацій, в кадрових партіях М. Дюверже виділяв три «концентричні кола участі»: 1) партійний електорат; 2) симпатики партії, що надають підтримку та входять до допоміжних партійних організацій: молодіжних, спортивних, національно-культурних та ін.; 3) активісти, що забезпечують організаційну та пропагандистську роботу партії. В масових партіях до цієї структури додається ще четверте «концентричне коло» – постійними членами партії.

М.Дюверже також вважає, що важливим показником впливовості політичних партій виступає так званий «індекс членства»: співвідношення між кількістю виборців та членів даної партії (А/С). Подальший розвиток типології партій був здійснений Ж. Шарло. До двох типів партії (кадрова та масова) він додав третій – партію виборців (catch-all-party). Вона представляє собою певний синтез масових та кадрових – з одного боку, йдеться, швидше, про партію виборців, ніж активістів, з іншого – це більш партійне об’єднання, ніж класова партія. Таким сучасним партіям вже не достатньо формування партійних комітетів. Для досягнення своїх цілей вони повинні мати відповідний апарат, що керує діяльністю та здійснює сучасну агітаційно-пропагандистську роботу. Тому організаційна структура партії виборців є розвиненішою, ніж у кадрової партії, але не такою розвиненою, як у масової. Часто партійний апарат повністю фаховий і здійснює переважно функції менеджерів виборчої кампанії. В масових партіях запозичуються типові техніки масової обробки свідомості – мітинги, маніфестації тощо, але розробляється і багато нових.

Все це ще раз підтверджує перетворення політичних партій на потужні підприємства, спрямовані на нагромадження ресурсів, щоб контролювати політичну владу.

Виборчим цілям підпорядковуються ідейно-програмні засади діяльності партії. Основні програмні моменти повинні привертати увагу значної кількості виборців, нікого не відштовхувати, давати кожній соціальній групі знайти щось привабливе для себе. Така програма зазнає частих змін відповідно з обставинами. Часто різні частини програми створюються для різних середовищ.

Конкуренція партій приводить до стирання програмно-ідеологічних відмінностей між ними. У цьому напрямку розвиваються британська консервативна партія, партії США, ХДС\ХСС, СДПН.

Ознаки масових та виборчих партій були сформульовані в працях А. Панеб’янко. Він використовував такі критерії, як характер внутрішньопартійних зв’язків, спосіб обирання лідерів, джерела фінансування.

Ставлення до ідеології, тип домінуючої виборчої лояльності та модель кар’єри.

Національно-визвольна партія – функціонують в державах третього світу. Виникають в країнах після здобуття незалежності. Відрізняють три їх форми.

1. Партія-конгрес – широка організація на федеративних принципах, керована центром. Ідеологія націоналістична. Початковий етап національно-визвольної боротьби.

2. Класичний тип партії – має демократичну програму та організаційну структуру. Ставить виборчі цілі, діє в конкуренції з іншими партіями. Азія і Африка. Зустрічається дуже рідко.

3. Революційний фронт – організація, що виступає в революційних ситуаціях за національне визволення або радикальні суспільно-політичні зміни. Фронт є масовою, централізованою та дисциплінованою організацією. Його цілі значно ширші, ніж просто політичні.

Транзитна партія – стосується політичних партій держав перехідного періоду з неусталеною соціальною, політичною, а відповідно і партійною структурою.

1. Парасолькова структура чи народний фронт, виникнення якого часто пов’язане з першими демократичними виборами. Виконують вони завдання максимальної підтримки населення на свою користь і протиставлення тим політичним силам, що підтримують попередній режим. Такими були Громадянський форум у Чехословаччині, «Солідарність» у Польщі.

2. Оновлені правлячі партії попередніх режимів – Партія Демократичного соціалізму в

Німеччині, Соціал-демократична партія Польщі, Угорська демократична партія.

3. Етнічні партії – захищають інтереси етнічних груп, що зазнавали чи можуть зазнати утисків при новій владі від етнічної більшості Словацька народна партія – партія угорської меншини.

Як стверджує відомий український дослідник Ю. Шведа, для сучасної політичної науки дуже характерно типологізувати партії у зв’язку з соціальними (буржуазні; дрібнобуржуазні; селянські; пролетарські тощо), етнічними (ультраліва баскська партія «Ері батасуна»), демографічними (жіноча об’єднана партія Бельгії), культурологічними (партії любителів пива у Німеччині та Росії) критеріями.

Важливе значення має і диференціація партій з точки зору їх організаційної структури. Тут виділяють парламентські партії (у якості первинних організацій в них виступають територіальні комітети), лейбористські (різновид парламентських партій, що допускають колективне членство, у тому числі трудових колективів) та авангардні (будуються на принципах демократичного централізму та територіально-виробничого об’єднання своїх членів).

За ідеологічним критерієм практикується виділення доктринальних, прагматичних (патронажних) та харизматичних партій (З. Ньюмен). Перші в своїй діяльності орієнтуються на захист своїх ідеологічних позицій та принципів. У патронажних партіях ідеологічні обмеження на мають суттєвого значення, їх легко забувають при укладення вигідних угод, коаліцій та ін. В харизматичних партіях люди об’єднуються навкруги яскравого, впливового лідера, практично підкорюються його волі. Своєрідним комплексним варіантом розглянутих класифікацій політичних партій є типологія американського політолога С. Коенна. Він виокремлює чотири типи політичних партій:

1. Партії як політичний авангард певного класу, верстви (ленінська концепція).

2. Партії, створені насамперед для участі у виборчих кампаніях (інколи їх називають «машинами для голосування», їхнє завдання полягає в участі у передвиборчій кампанії, проведенні своїх кандидатів на виборах (такими, приміром, є партії США).

3. Парламентські партії (характерні для європейських країн - Англії, Франції), виконують дві головні функції - підготовку виборців, схиляння їх на свій бік та контроль за здійсненням парламентського курсу.

4. «Партії-клуби» – масові партії, які об’єднують людей не за їх причетністю до якоїсь політичної лінії, а за спільністю поглядів, інтересів і запитів, вони також беруть участь у політичних виборах.

Характериним для країн, що здійснюють демократичний транзит, є виникнення такого нетипового явища, як партія влади. Партія влади – інституційно не оформлений політичний блок, що складається з ―прагматично зорієнтованих і деідеологізованих кіл номенклатури, представників держапарату, засобів масової інформації, керівників традиційних секторів промисловості та сільського господарства. Тобто це – квазіпартійна організація, що захищає на виборах інтереси людей, які знаходяться при владі (представників правлячої еліти).

Партія влади не є конкретною правлячою партією, хоча спроби створити певні інституції для обслуговування владного корпусу здійснюються повсякчас.

Характерною особливістю цих структур є те, що вони не масові, розраховані не на публічну політику, а на безпосередній вплив на владу через особисті зв’язки чи входження у владні структури.

В аспекті класифікації політичних партій значний інтерес представляє проблема аналізу різноманітних типів представництва у внутрішньопартійних відносинах. Як і в суспільстві в цілому, принцип представництва визначає тут, перш за все, відносини суб’єктів та об’єктів, впливає на механізм висування лідерів та здійснення ними керівних функцій. Російський дослідник Ю. Коргунюк виділяє чотири основні типи внутрішньопартійних відносин. У якості критеріїв класифікації він висуває характер цілей, засоби їх досягнення, пріоритети діяльності, стимули до об’єднання та характер соціальної бази. Найбільш примітивною формою можна вважати клієнтелу, що об’єднується навкруги патрона, вождя. Цілі її учасників у більшості виключно прагматичні та стимули до об’єднання переважно матеріальні. Пріоритет такої форми політичного об’єднання можна спостерігати в тих сферах діяльності людей, що перебувають на межі або за межею закону. Вся влада в клієнтелах належить лідерам, і тільки вони можуть представляти свою суспільну групу у зовнішньому світі. Тому типом представництва тут виступає патронаж.

В Україні також існує практика деяких партій та кандидатів, які напередодні виборів вдаються до соціальної благодійності – роздають подарунки та грошову допомогу пенсіонерам, інвалідам, дітям-сиротам, дарують комп’ютери школам і т ін. Таким чином здобувається авторитет, що конвертується у голоси виборців, які міркують за логікою хоч невеличкої, але реальної вигоди. Такі партії, на думку М. Примуша, не можна назвати демократичними партіями у західноєвропейському сенсі, вони скоріш – групи обслуговування певної клієнтури. Виборець у такому випадку, як і рядовий член партії повністю відсторонений від партійної роботи або прийняття рішень, він виступає пасивним адресатом для благодійності.

Далі за рівнем розвиненості внутрішньопартійних відносин іде ієрархічна структура. Багато у чому вона подібна до клієнтели, але є і сутнісні відзнаки. В клієнтелі зв’язок між патроном та клієнтом носить особистий характер, а в ієрархічній структурі відносини на різних рівнях організації більш функціональні та знеособлені. Конструкція ієрархічної структури дозволяє досить легко заміняти її окремі ланки, вона досить незалежна від окремих людей. В цьому головна перевага ієрархічної структури над клієнтелою, життєздатність якої залежить від дієздатності вождя. До того ж, ієрархічна структура живе за уставом та інструкціями, що хоча і надають керівництву широкі повноваження, але одночасно і обмежують їх. Клієнтела існує переважно за порядком, встановленим лідером.

Ієрархічні структури найбільш ефективні у тих сферах діяльності, де необхідна максимальна концентрація та збалансованість зусиль, що потребують високої дисципліни. В ієрархічних структурах добре розвинена система матеріальних заохочень, у якості стимулу діяльності використовується також кар’єрне просування. Важливим для таких об’єднань є також формування корпоративного духу, який, як правило, презентується у вигляді ідеології. Мета ієрархічної структури – власне процвітання, але для нормального функціонування тут необхідна здатність кожного члена до певного самообмеження. Взаємодія таких партій з зовнішнім світом, зазвичай, не ґрунтується на чіткому дотриманні моральних норм, хоча у внутрішньому житті вимагає строгого виконання корпоративного кодексу поведінки.

Лідер у ієрархічних структурах – це начальник, командир, який підкоряється уставу. Він, як правило, виступає від усієї організації у зовнішніх стосунках, але може і передавати комусь свої повноваження, що зовсім не є характерним для клієнтели. Форма представництва тут набуває вигляду делегованих згори донизу повноважень або командування.

Інша форма внутрішньопартійної організації – громадянський союз, на відміну від попередніх типів базується на горизонтальній, а не вертикальній моделі відносин. Члени громадянських союзів майже не залежать один від одного на підставі своєї відносної самодостатності. Об’єднує їх загальна справа, що чітко відокремлена від їх приватного життя. Лідер громадянського союзу – перший серед рівних. Він не володарює на свій розсуд, а користується повноваженнями, делегованими йому знизу. Членам організації він не вождь і не начальник, він – захисник їх інтересів у зовнішньому світі. Громадянський союз живе не за волею патрона і не за статутом, а за законами, прийнятим всіма членами організації. При цьому є ефективні засоби контролю за діяльністю лідера. Серед них – виборність посадовців, їх регулярні звіти і т.п. Вступ до таких громадянських відносин, безумовно, також ґрунтується на принципі взаємної вигоди. Однак на перший план тут виходить саме слово „взаємна‖.

Громадяни добровільно прагнуть досягти такого стану, який є вигідним для більшості. Таким чином, підвищується значення солідарності. В публічній сфері особливо превалюють загальні інтереси, які оформляються в певну ідеологію.

Клієнтели, ієрархічні структури та громадянські союзи спрямовані на захист інтересів переважно своїх членів. Але існують об’єднання, ціль яких – відстоювання загальносуспільних інтересів. Найбільш підходяща назва для яких об’єднань – клуби однодумців. Людей тут єднає не спільна вигода, а спільність ідейних переконань. Включають такі клуби в себе переважно інтелігенцію і за своєю структурою ще більш горизонтальні, ніж громадянські союзи. Відносини в клубах рівноправні настільки, що в них майже немає організаційної структури. Такі організації прагнуть представляти не окремі соціальні групи, а все суспільство, основна сфера їх діяльності – правозахист.

Від патронажу ця діяльність відрізняється тим, що не встановлює особистих відносин між захисниками та тими, кого захищають, а також тим, що мається на увазі захист фундаментальних прав, а не надання матеріальної допомоги нужденним. Правозахисники, якщо когось і ведуть за собою, то силою власного прикладу, а не примусово.

В структурі будь-якої сформованої партії можна знайти риси усіх цих об’єднань, однак зазвичай якась з них є провідною, більш яскраво визначеною. Так, в лідерських партіях домінують патронажні відносини; в масових, централізованих, перш за все, комуністичних – ієрархічні, фашистські партії – це гібрид клієнтели та ієрархічної структури; традиційні кадрові партії будуються за принципом громадянського союзу; в ідеологічних партіях, особливо під час їх створення, є багато чого від клубів однодумців.

Які відносини переможуть в конкретній партії і ким вона стане по відношенню до виборця, залежить від багатьох чинників. Головні з них такі:

- тип самоорганізації партії, який формується на ґрунті її соціального складу;

- соціальна дистанція між виборцями та тими, кого обирають, партією та електоратом, а також між лідерами та рядовими членами партії;

- рівень політичної активності і самостійності як виборців, так і членів партії.

Проблема розвитку політичних партій як еволюції рівня та характеру їх відкритості розглядається зокрема в працях Ю. Хабермаса. Наприкінці ХІХ сторіччя відбуваються суттєві структурні зміни і в політичних партіях, і в характері їх відкритості. Кадрові партії як інституції суспільно-світського спілкування втрачали значення, розвиток масової комерційної преси відповідав переходові партій на засади масовості. Соціалізація громадянських прав рівності змінила саму структуру партій. Нетривкі об’єднання виборців від середини Х1Х сторіччя поступаються місцем партіям у власному розумінні, які були організовані не за локальним принципом, а, маючи бюрократичний апарат, спрямовувалися на ідеологічну інтеграцію та на політичну мобілізацію широких мас виборців. Тепер для збору голосів партіями необхідно було спілкуватися з масами громадян держави за допомогою нових методів. Збори виборців з їхніми звітними доповідями місцевих депутатів змушені були поступитися місцем систематичній пропаганді. Настає «час просвітництва і керування, інформації і реклами, педагогіки і маніпулювання».

Під впливом цих суспільних процесів виникає партія виборців, або «інтеграційна партія», що за формою не дуже відрізняється від масової. Різниця тут полягає в тому, що комунікація з виборцями спрямована лише на короткочасне їх переконання в партійних виборчих цілях, і зовсім не переймається політичною незрілістю та формуванням відповідного стійкого світогляду електорату. Сьогодні така «масова партія інтеграції зовнішніх оболонок» стала домінуючою партією. Головне для неї – маніпулятивно впливати на поведінку населення на виборах, а не обмінюватися з нею інформацією для реального представництва інтересів в структурах влади, що веде до зниження рівня зовнішньої відкритості політичних партій. Таким чином, сучасні партії – це знаряддя формування волі та розподілу владних повноважень, але в руках партійних керівників, а не громадян.

Роль політичних партій в сучасному світі істотно змінюється, що констатується багатьма дослідниками. Так, Ф. Шміттер стверджує, що в західних демократіях природа та роль партій останнім часом істотно змінилася, і було б помилкою думати, що партіям сучасних неодемократій необхідно повторювати усі стадії розвитку своїх попередниць, виконувати усі їх функції.

Які ж зміни відбулися з політичними партіями в країнах з усталеною демократичною системою? Починаючи з 70-х років ХХ сторіччя західні дослідники відмічають такі явища, як розмивання соціально-класової визначеності партій, зниження їх масовості, деідеологізацію курсу, послаблення партійної ідентифікації громадян суспільства.

Причини цих змін полягають в певному вирішенні чи пом’якшенні глобальних соціальних конфліктів, що протиставляли один одному великі суспільні класи чи соціальні групи. Нові суспільні конфлікти, пов’язані з екологічними або національно-етнічними чинниками, не мають постійного та комплексного характеру, а розмежування за інтересами тут має більш локалізований, фрагментарний та тимчасовий характер. Відповідно до цього і політика партій фрагментується за темами та рівнями, отримує конкретний однопроблемний вимір і, відповідно до цього, не пов’язується з великими загальними продуктами. Все це приводить до падіння зацікавленості до традиційної ідеологізованої політики, що продукувалася масовими партіями.

До того ж в цьому напрямку діє і тенденція до «технологізації» політичних партій, просування на перший план партійного життя політтехнологів та рекламістів. Таким чином, різновиди політичних партій, що існують у певній країні визначаються історичними та соціокультурними умовами політичного розвитку, історичним досвідом народу.

Дата добавления: 2014-01-05