Системи доказової медицини, історія розвитку та значення для для практики охорони здоровя

Характеристика супутніх послуг аудиторської фірми.

Аудиторські послуги, їх об'єкти і види.

Тема 10. Послуги аудиторських фірм.

Журнал аудитора.

3. Підготовка нормативної бази і програми, що підтверджують повноваження аудиторів.

4. Пред'явлення повноважень і проведення обстеження об'єкта внутрішнього аудиту.

5. Спостереження, збір, аналіз, обробка і документування інформації з застосуванням методів і прийомів.

6. Оцінка стану об'єкта і формулювання висновків. Консультування в ході перевірки, обговорення.

7. Доповідь особі, яка призначила перевірку. Розробка заходів і опрацювання рішень, які сприяють усуненню виявлених порушень із застосуванням санкцій до об'єктів, винних посадових і МВО.

8. Організація подальшого контролю за виконанням розроблених заходів і прийнятих рішень.

Тема 9. Аудиторські звіти і висновки.

Зміст лекції.

1. Поняття аудиторського звіту і його зміст.

1. Основні елементи аудиторського висновку.

3. Види аудиторських висновків і їх зміст.

1. Аудиторський звіт (далі АЗ) – узагальнювальний документ, що адресований керівництву і власникам, який містить детальні відомості про хід аудит. перевірки, виявлені порушення вимог законодавства, спотвореннях ФЗ, що отримано в результаті перевірки і обґрунтовує аудиторський висновок.

У АЗ відзначається: суб'єкт, об'єкт, період перевірки; ділянки облікової роботи; методи, прийоми, процедури; відхилення від законів і стандартів, які істотно впливають або можуть вплинути на достовірність ФЗ, збереження майна і ефективність його використання.

Обов'язкові дані АЗ:

· Загальна частина (вступ):

· Аналітична частина:

· Підсумкова частина:

2. Аудиторський висновок (далі АВ) згідно з ЗУ «Про аудиторську діяльність» –

АВ складається за довільною формою.

Обов'язкові дані АВ:

3. Види АВ:

· Безумовно позитивний висновок –

• Умовно-позитивний висновок –

· Умовно-позитивний висновок –

• Негативний висновок –

· Відмова від надання висновку –

Зміст лекції.

1. Згідно з ЗУ «Про аудиторську діяльність», аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок і пов'язаних з ними експертиз, консультацій з питань БО, ФЗ, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності і інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності.

Види аудиторських послуг за економічним змістом:

Види аудиторських послуг за специфікою:

2. Оглядова (експрес) перевірка – Операційна перевірка – Компіляція –

Складання ФЗ –

Консультування –

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1.Доказова медицина – новий напрямок.

2.Основні принципи доказової медицини.

3.Поняття, мета і роль біостатистики

4.Основні етапи розвитку біостатистики.

ЛІТЕРАТУРА:

А – основна

1. Москаленко В.Ф. Біостатистика. –Київ.- Книга плюс.-2009.-184 с.

2. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я /Під редакцією Вороненка Ю.В., Москаленка В.Ф. – Тернопіль, “Укрмедкнига”, - 2000. – 680 с.

3.Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров’я. – Тернопіль – Київ – Вінниця. – 1997. – 328 с.

4. Програмні тестові питання з соціальної медицини та охорони здоров’я /Під редакцією Вороненко Ю.В. – Київ – 1997. – 256 с.

В – додаткові

1. Сіренко С.Ф., Єрмаков В.В. Соціальна гігієна та організація охорони здоров’я. М. – 1984.

2. Посібник до практичних занять з соціальної гігієни та організації охорони здоров’я /Під редакцією Лісіцина Ю.П., Копита М.Я. – М. – 1984.

1. Соціальна медицина та організація охорони здоров’я /Під редакцією Вороненко Ю.В. – Тернопіль, “Укрмедкнига”, – 2000. – 330 с.

2. Голяченко О.М. Управління охороною здоров’я. – Тернопіль. – 2001. – 67 с.

Протягом останніх десятиліть в клінічній медицині відбуваються зміни з точки зору підходів до аналізу результатів. На кінець 80-х років в зарубіжній медицині сформувався новий якісний напрямок –клінічна епідеміологія, методичною основою якої стало визначення «доказова медицина»

Доказова медицина грунтуеться на принципах доказовості що передбачає добросовісне та обґрунтоване використання найкращих сучасних методів та рекомендацій при лікуванні кожного пацієнта, пошук, відбір, узагальнення та розповсюдження одержаних доказів в інтересах хворих, об’єднання індивідуального професіоналізму з зовнішнім обгрунтованним доказом, Це новий напрямок медичної науки, науково обґрунтована медична практика, що формується на основі наукових фактів, які отриманні у рандомізова них клінічних дослідженнях і формують медичні технології діагностики, лікування та профілактики, що сприяє максималізації якості і тривалості життя пацієнтів. Поява концепції доказової медицини обумовлена актуальністю розробки критерій доказу при аналізі результатів досліджень, багатьох методів лікування, профілактики і діагностики. Відповідно концепції доказової медицини, кожне рішення лікаря має базуватися на наукових фактах, а питома вага кожного факту стає тим більше, чим суворіша наукова методика проведення дослідження в вході якого виявлений цей факт.

Доказова медицина- сукупність методологічних підходів до проведення клінічних дослідів, оцінка і використання їх результатів.

Сам термін «доказова медицина» з’явився відносно недавно(1990 в Торонто) і викликає неоднозначне відношення лікарів. В 80-х роках минулого століття виникла клінічна епідеміологія, яка стала основою для створення теорії доказової медицини. У 90-х роках ХХ століття вченні Університету Мак-Мастер (Онтаріо, Канада) ввели термін «E Основою сучасної доказової медицини є так зване Кокранівське Співтовариство-міжнародна організація, мета якої – пошук і узагальнення достовірної інформації про результати медичних досліджень. Є некомерційною міжнародною структурою, що існує на засобах організацій та частих пожертвувань, названо в честь британського епідеміолога Арчи Кокрана. Головний результат діяльності Кокранівського співтовариства – це створення і оновлення систематичних оглядів, яке здійснюють міжнародні проблемні групи і всі огляди надходять в електронному вигляді в Кокранівську базу даних.

Розвитку доказової медицини сприяла діяльність агентств по оцінці нових медичних технологій, що були створені у Великобританії, США, Канаді і в ряді інших країнах і об’єднанні у міжнародну сіть.

Доказова медицина створила ієрархію доказовості різних типів клінічних досліджень:рандомізовані контрольовані дослідження, когортні дослідження, одномоментні дослідження, дослідження «випадок- контроль», опис серії випадків, опис окремих випадків.

Вихідний принцип доказової медицини – використання наукової медичної інформації лише найвищого рівня доказовості, яка зосередженна в результатах рандомізованних контрольованих дослідженнях і узагальнена в клінічних рекомендаціях, систематичних оглядах, мета-аналізах, міжнародних консенсусах.

Основні принципи доказової медицини наступні:

- принцип використання науково- медичної інформації лише найвищого рівня доказовості;

- принцип постійного оновлення інформації про досягнення медичної науки і клінічної практики;

- принцип постійного ознайомлення всіх учасників медичної галузі з досягненнями науки і практики;

- принцип оптимальної діагностичної доцільності;

- принцип раціональної фармакотерапії;

- принцип науково обґрунтованого прогнозу захворювання;

- принцип постійного підвищення безпеки медичних втручань;

- принцип стандартизації медичних утручань;принцип мінімізації економічних затрат;

- принцип колективної відповідальності за високу ефективність діагностичних і лікувальних технологій;

- принцип постійної оптимізації діяльності національних систем охорони здоров’я.

На основі принципів доказової медицини пропонують наступний алгоритм проведення пошуку і прийняття рішень:

1. Визначення проблеми(прийняття рішень відносно сукупності пацієнтів, вид лікування і очікуванні клінічні результати).

2. Пошук інформації по проблемі.

3. Критична оцінка методів для визначення достовірності даних.

4. Вибір найбільш корисних результатів та визначення їх клінічного значення.

5. Оцінка можливості використання результатів у клінічній практиці.

6. Оцінка можливості виконання.

Прогрес доказової медицини тісно пов’язано з розвитком сучасних інформаційних технологій і використанням методів біостатистики.

Біостатистика – це наука, що використовує статистичну теорію при проведенні досліджень у медицині, біології, екології, громадського здоров’я; це наука прикладна, всі статистичні методи засновані на складному математичному апараті, що пов’язано з методологією медичних досліджень; це розробка і застосування статистичних і математичних методів для планування і аналізу проблем громадського здоров’я, профілактичних програм і біомедичних досліджень. Біостатистика- це самостійна наука, яка вивчає кількісну сторону суспільних масових явищ у непереривному зв’язку з їх якісним станом у конкретних історичних умовах місця та часу.

Основні завдання біостатистики:

1. Вивчення елементів статистичних досліджень, їх методичні та практичні аспекти, тобто, принципи та правила проведення клінічних досліджень, принципи рандомізації та стратифікації в медичних дослідженнях.

2. Вивчення показників що характеризують статистичну сукупність та їх оцінка в динаміці.

3. Проведення оцінки та аналізу статистичних показників та параметрів статистичних сукупностей вивчення факторів ризику та розробка методики їх розрахунку та оцінки.

4. Формування статистичних гіпотез.

5. Проведення аналізу та оцінки статистичних моделів за їх основними характеристиками, показниками.

6. Розробка методичних основ та критерій вибору основних адекватних методів аналізу для перевірки статистичних гіпотез.

7. Розробка прикладних методів для аналізу даних.

8. Розробка теоретичних та методичних основ аналізу статистичних результатів, їх оцінки, опису з метою формування обґрунтованих висновків.

9. Інформаційне забезпечення епідеміологічних та клінічних досліджень.

10. Програмне забезпечення статистичних досліджень.

Мета біостатистики:

1.Оволодіти теоретичними основами, сучасними принципами доказової медицини.

2.Оволодіти теоретичними основами біостатистики, набути умінь і навиків формування статистичних гіпотез.

3.Навчитися визначити та аналізувати основні біостатистичні показники та критерії.

4.Оволодіти методичними та теоретичними основами формування статистичних сукупностей для подальшого адекватному їх аналізу.

5. Оцінювати результати аналізу за окремими критеріями та у взаемозвязку з чинниками, що на них впливають.

Термін біометрія ввів у науку Ф. Гальтон (1889), маючи на увазі новий напрям у біології й ант­ропології, пов'язаний із застосуванням матема­тичних методів у біологічній дослідниць­кій роботі. Пізніше Г. Дункер (1899) запро­понував іншу назву -варіаційна статистика. Так з'явилися різні наз­ви того самого предме­та, хоча буквальне зна­чення їх відрізняється одне від одного. Понят­тя «біометрія» (від грец. bios — жипя і metron — міра) озна­чає вимір біологічних об'єктів і явищ, а термін «варіаційна ста­тистика» (від лат. varia-tio — зміна, коливання і status — стан, поло­ження речей) ро­зуміють як статистичну обробку результатів вимірів. Обидва терміни недостатньо точні. В окремих дже­релах літератури зустрічається третій термін — «біоматема-тика», але згодом був запропонований термін «біологічна статисти­ка», що набув міжна­родного поширення і визнання. Таким чи­ном, трансформація терміна «біостатисти­ка» відображає ево­люцію в історичному аспекті наукового по-няпя, що формувалося на основі розвитку біометричної науки і її практичних потреб.

. На початкових стадіях свого становлення, біостатис­тика не могла бути окремою наукою, вона розвивалася протягом тривалого часу в структурі загальної статисти­ки і тільки в XIX столітті одержала право на самостійне існування в біомедицині. Етапи розвитку і становлення біостатистики пред­ставлені на мал. 3. Перший етап — початковий ■ Другий етап — описовий Третій етап — визначальний Четвертий етап — основоположний П'ятий етап — формалістичний Шостий етап — раціоналістичний Сьомий етап — класичний Мал. 3. Етапи розвитку і становлення біостатистики Перший етап — початковий. Перші статистичні дослідження, проводилися не заради науки, а більшою мірою із практичною метою, найчастіше для визначення військової і податкової здатності населення. Відомо, що ще за 550 років до н. е. в Китаї для цього проводився пе­репис населення. Про це свідчить збірник «Шу-Кинг», складений Конфуцієм. У ньому є відомості про чи­сельність населення (розподіл його залежно статі, віку), про прибутковість земель, про рух торгівлі та ін. Про проведення статистичних спостережень у Персії йдеться

В історії виникнення і розвитку біостатисти­ки відомий фахівець у галузі біометрії Г.Ф. Лакін описує п'ять етапів її розвит­ку і становлення. На наш погляд, доцільно виділити ще шостий та сьомий етапи і на основі послідовно-історичного принципу характеризувати їх у такий спосіб: початко­вий, описовий, визна­чальний, основопо­ложний, Формаліс­тичний, раціоналісти-ний і класичний, що значно полегшує зас­воєння матеріалу.

також у творі Геродота, де наводяться дані, що характе­ризують державну діяльність. Є також відомості про існування адміністративної статистики в Стародавньому Єгипті. Аналогічні статистичні спостереження проводи­лися в Стародавній Греції. Греки розуміли, що без ста­тистичного обліку неможливо забезпечити високий роз­виток держави. З тих самих позицій відомі також рефор­ми Лікурга і Соломона, засновані на поділі населення на класи. У той історичний час існували офіційні списки, в які вносилися всі вільно народжені діти відразу ж після народження, а також по досягненні ними 18 років (спис­ки придатних до війни) і після 20 років (списки повноп­равних). У Греції ж робляться перші спроби обробки ста­тистичного матеріалу: так, ще Аристотель (384—322 р. до н.е.) дає широкий демографічний опис 157 різних дер­жав і міст Греції. Римляни в цих питаннях відрізнялися практичністю, а тому звернули увагу на необхідність збо­ру різної інформації про населення. З цією метою ними була організована статистична організація — так званий ценз, уведений Сервієм Туллієм (550 років до н.е.). Ор­ганізація цензу мала свої суворі правила: кожен са­мостійний римський громадянин був зобов'язаний повідомити цензорові своє повне ім'я, громаду (трибу) до якої він належить, ім'я і вік батька або пана (який відпустив його на волю), імена, стать, вік усіх членів ро­дини. Всі ці дані скріплювалися печаткою. Цензи повто­рювалися через кожні 5 років. Паралельно існували та­кож інші цензи, наприклад, на майно. У Римі існували поземельні кадастри для стягнення поземельного подат­ку. Крім періодичного ведення цензу і кадастрш у рим­лян вівся поточний перепис населення: офіційні записи народжень, пізніше реєстрація смертних випадків. Із Середніх віків до нас дійшло значно менше інфор­мації про статистичні спостереження, ніж з давніх часів, тому що тогочасна роздрібленість держав обмежувала розвиток статистики. У той самий час відома статистич­на робота, виконана за приписом Карла Великого «Breviaris rerum fiscalium». Вона містила в собі опис ко­ролівських і феодальних маєтків (будівлі, землі, прибут­ковість, робоча худоба та ін.). Подібний опис був скла­дений Вільгельмом Завойовником в Англії (між 1083—1086 pp.) і відомий під назвою «Doomsday-Воок»

(«Книга Страшного суду»). У розвитку статистики важ­ливу роль відіграло духівництво, адже в церквах вівся регулярний облік про поховання, хрещення й одружен­ня. Певні статистичні дослідження проводилися в Древній Русі. Так, у XIII столітті перепис населення двічі проводився татарами, а наприкінці XIV століття — російськими князями. У середні століття особлива увага приділялася систематизації статистичного матеріалу. В Італії в XV столітті з'являються збірники демографічних описів сучасних держав (збірник «Пікколоміні» — зго­дом Папи Пія II, збірник «Сансовіно»). Останній збірник витримав 5 видань і користувався великою по­пулярністю протягом 40 років, був перекладений ба­гатьма мовами народів світу. У Франції був добре зна­ний збірник д'Авіті (1614 р.), що включив у себе опис держав не тільки Європи, але й Азії, Африки, Америки. Необхідно відзначити, що всі проведені в той період статистичні дослідження, за методологією і змістом бу­ли безсистемними, неупорядкованими і з наукового погляду малоцінними, тому назвати їх науковими в су­часному розумінні ми не можемо. Другий етап розвитку біологічної статистики, як і статистики в цілому, ввійшов у історію науки як описо­вий. Методи описової статистики актуальні й нині, адже багато біологічних наукових досліджень мають описо­вий характер. Так, при описі рослин і тварин характери­зується їхня форма, розмір, кольори, поводження, по­ширення, подібність із іншими організмами або відмінність. У найпростішому виді такий опис мав, го­ловним чином, словесний характер. Описова статисти­ка як наука про державознавство зародилася в Німеч­чині. Німецькі дослідники, розвиваючи метод

Заслуга Г. Конринга полягає в тому, що він уперше створив теорію і систему нової науки і довів її до рівня, необхідного в університетській освіті. Г. Конринга справедли­во називають батьком статистики, однак йому не вдалося повною мірою відділити область нової науки від ряду споріднених їй дисциплін, таких як історія, географія, юриспруденція. Таким чином, статистика як самостійна суспільна наука почала формуватися у другій половині XVII століпя.

відповідно до потреб практики, звели державознавство із простого опису держав на рівень чистої науки, ввівши його в обов'язкову університетську програму. Засновни­ком описової статистики прийнято вважати професора Гельмштадського університету Г. Конринга. Г. Конринг, відомий німецький лікар, історик і держа-вознавець, був професором медицини і політики в Гель-мштадті. В 1658 р. шведський король Карл X зробив Г. Конринга своїм радником і лейб-медиком. З 1669 р. він був державним радником датського короля. Його порад потребували при вирішенні найважливіших державних справах. Він брав участь у підготовці Вестфальського мирного трактату. Дослідження Г. Конринга («De origine juris germanici», Гельмштадт, 1643 p.) надають право вва­жати його засновником історії німецького права. У філо­софії Г. Конринг був послідовником Аристотеля; у бо-гослів'ї поділяв погляди Калікста. У медицині він поши­рював учення Гарвея про кровообіг, боровся з алхімією, встановив значення хімії для фармації. Г. Конринг пер­ший почав читати публічний курс лекцій про державоз­навство в університеті (в 1660 p.). Його лекції мали вели­чезний успіх, а державознавство стало популярним пред­метом викладання. На жаль, твори Германа Конринга бу­ли видані тільки через 50 років після його смерті (в 1730 р.) в 6 томах на підставі 5 рукописних зошигів йо­го слухачів. Згодом один з талановитих університетських викла­дачів статистики Г. Ахенвалль (1719—1772), який наро­дився в Зльбшгу, навчався в 1738-1743 pp. в Ієні, Галлі і Лейпцизі, продовжував розвивати цей напрям, що швид­ко набув популярності і загального визнання. Вивчення статистики стало вважатися обов'язковим для кожної освіченої людини. Г. Ахенвалль почав читати лекції в 1748 році як приват-доцент у Марбузькому та Геттинген- ському уншерситетах. Його праці були опубліковані в 1749 році («Abriss der neuesten Staatswissenschaft der vornehmsteneuropaischen Reiche»). Цей твір представляє кодекс німецької ушверситетської статистики. Оцінюючи роль Г. Конринга і Г. Ахенвалля в розвит­ку статистики, безсумніїзну перевагу необхідно надати Г. Конрингу, хоча праці його були менш відомі і дос­тупні, тому що вони були видані латинською мовою.

Г. Ахенвалль публікував свої праці німецькою мовою, що залучило велике коло читачів. Але заслуга Г. Ахен-валля в тому, що він уперше ввів нову термінологію і зробив статистику популярною. З послідовників Ахенвалльської школи відомий А. Шлецер (1735-1809), якого називають першим теоре­тиком описової статистики. Цьому дуже посприяло те, що А. Шлецер був не тільки блискучим ученим у галузі статистики, але й прекрасним публіцистом. Він першим друкував у своєму журналі дані про державу, акти уряду, які раніше були недоступні для багатьох читачів, чим і завоював популярність. Він писав різко, дотепно, вмів зацікавити публіку, що дозволило йому піднести гро­мадськості нову науку. А. Шлецер працював у той істо­ричний час, коли почали поширюватися ідеї англійських «політичних арифметиків» (цей напрям надалі одержав назву математичної статистики, або політичної ариф­метики). А. Шлецер, залишаючись прихильником опи­сової статистики, розумів перспективність для науки і суспільства ідей і методології математичної статистики. Він розумів особливе науково-практичне значення зако­ну великих чисел, у зв'язку із чим підкреслював, що малі числа не є визначальними, і тільки велика кількість спостережень зробить їх такими, що максимально об'єктивізують вірогідність досліджуваного явища. Надалі з дослідників в галузі статистики необхідно назвати географа Антона Фрідриха Бюшінга (1724—1793), який запропонував порівняльні методи статистики. Хо­ча він був представником описової статистики, предме­том його вивчення є державознавство. Однак Бюшінг аналізує матеріал не за державами, а відповідно до ви­мог статистики окремо за предметами і досліджуваними явищами. Так, він описував населення не однієї держа­ви, а одночасно цілої групи, при цьому систематизував цифровий матеріал, особливо в питаннях смертності і народжуваності населення, що дозволяло проводити порівняльний максимально об'єктивний аналіз і сприя­ло формуванню практично необхідної табличної або лінійної статистики. Засновником табличної або лінійної статистики є датський історик і географ Рудольф Мартін Андерсен. Саме він у своїй роботі «Безсгірио вгагишп сиШогит іп

У своєму вченні Г. Ахенвалль виділяє соціально-демогра­фічні явища в державі, які, на його думку, впливають на добробут народу. Такі предмети він називає визначни­ми, «статистика — це наука про державні визначні події». Всі державні визначні події він розподіляє на дві групи — країна і населення. При харак­теристиці країни вико­ристовуються геог­рафічний опис, політичне значення країни та ін. При описі населення він виділяє такі основні критерії, як чисельність насе­лення, його фізичні і моральні якості, роз­поділ населення за стапю, віком, видом занять та ін. Все це слугувало основою для введення терміна Зт.аІіБт.а — тобто прак­тичної політики, що розглядає країну і на­селення насамперед під кутом зору загаль­нодержавного блага. Г. Ахенвалль у своїх працях запропонував також нову назву державознавства — статистика.

Д. Граунт установив, зокрема, що в попу­ляції дітей частіше на­роджуються хлопчики, ніж дівчатка. Ним була складена також таблиця смертністі на­селення за віком. При цьому зверталася ува­га на високу смертність дітей у віці до 6 років, що станови­ла 36% від усіх ви­падків смерті населен­ня. У його демогра­фічному аналізі описа­на роль захворюва­ності в смертності на­селення. При цьому відзначено, що насе­лення Лондона попов­нюється за рахунок міграційних процесів, тому що смертність там перевищувала на­роджуваність.

tabulus» (1741) запропонував подавати матеріал про виз­начні події для всебічного аналізу у вигляді узагальнених таблиць, звідси й назва запропонованого методу. У такий спосіб таблична статистика завершує логічний розвиток описової статистики (науки про визначні події держави). Так описова статистика проіснувала більше 150 років, не змінюючи своїх теоретичних основ і характерної для неї методології, і зберегла свою актуальність і дотепер. Третій (визначальний) етап розвитку біостатистики пов'язаний з використанням кількісних даних для опи­су держав, що призвело до формування нового напряму в загальній статистиці, — математичної статистики, або політичної арифметики. Найважливішими представни­ками цього напряму були Джон Граунт, Вільям Петті, Здмунд Галлі, Яків Бернуллі та ін. Колискою математичного напряму статистики і те­орії ймовірності в XVII столітті були передові країни торговельного капіталу і мануфактури — Англія, Гол­ландія, Франщя. Ще в 1662 р. англійський купець, зго­дом лорд-мер Лондона Джон Граунт (John Graunt) (1620—1674) опублікував у Лондоні свою чудову книгу «Природні і політичні спостереження над списками по­мерлих у Лондоні». У своїй роботі, використовуючи дані церковних записів про народжених і померлих, він уперше визначив специфічні закономірності відтворен­ня населення. Його праці з демографічних проблем вит­римали кілька перевидань і мали величезний успіх. Другим представником цього напряму є Вільям Петті (1623—1687). У своїй відомій роботі «Several Essays hi Political Arithmetic* («Досвід політичної арифметики») він дає назву напряму статистики — політична арифме­тика, у якому була використана методологія Д. Граунта. Його праця є першою великою спробою розв'язати ос­новні проблеми економіки за допомогою статистики. На відміну від Д. Граунта, він вільно оперує цифрами, часто використовує різні обчислення. Вільям Петті зібрав величезний статистичний ма­теріал про найважливіші держави Європи. В основі праць Д. Граунта і В. Петті були кількісні характеристи­ки. «Я обираю, — говорив В. Петті, — мову числа, міри і ваги..., приймаючи до уваги лише такі причини, які, оче­видно, є лише в самій природі речей, протиставляючи

Д. Граунт	Уперше виявив специфічні закономірності відтворення населення
В. Пепі	Уперше спробував розв'язати основні проблеми економіки за допомогою статистики
Е. Галлей	Склав першу таблицю смертності і розраховував середню тривалість жипя людини для окремих вікових груп
В. Керсебум	Розрахував повікову смертність для одного покоління
К.Ф. Герман	Запропонував прямий метод спостереження для складання таблиці, що характеризує природний рух населення Проводив порівняльний статистичний аналіз і зробив висновки про
Й. Зюссмильх	мертвонароджуваність, про народження близнюків, народження дітей залежно від статі в певній пропорції, виявив причини більшої смертності в містах, ніж у селах
Я. Бернуллі	Відкрив закон великих чисел
С. Лаплас	Створив аналітичну теорію ймовірності і теорію помилок
С. Пуассон	У своєму дослідженні про ймовірності вивів закон великих чисел

іншим, які залежать від думок, що змінюються, схиль­ностей і пристрастей окремих осіб». Предметом їхнього вивчення були переважно соціальні явища. Важливим представником цього напряму був також відомий англійський астроном і математик Едмунд Гал-лей (1656—1742), який значною мірою використав робо­ти Вільяма Петті. В мемуарах Е. Галлея «Про ступені смертності людства» є одна з перших спроб застосуван­ня статистики до страхової справи. Надалі метод Е. Галлея вдосконалив В. Керсебум — голландський дослідник, чиновник відомства фінансів і контролю в Гаазі, який у 1740 році розрахував повікову смертність для одного покоління. У своїй таблиці смертності він використав дані про довічну ренту і в та­кий спосіб одержав цінний матеріал, тому що в ренті вказувався вік кожного вступаючого в товариство і рік його смерті. Недоліком його досліджень є те, що табли­ця смертності включала тільки обраних заможних горо­дян. Інші ж категорії населення при цьому не враховува­лися. В. Керсебум першим вказав на те, що для складан­ня об'єктивної «правильної» таблиці смертності не­обхідно послідовно простежити показники вимирання населення з одного покоління.

Зокрема в 1693 році Е. Галлеєм була скла­дена перша таблиця смертності і розрахо­вана середня три­валість жипя людини залежно від віку. Цією таблицею були закла­дені підвалини для на­укового розроблення проблем страхування жипя. Метод, застосо­ваний Е.Галлеєм, при побудові цієї таблиці, одержав назву методу Галлея. Таблиця смерт­ності Е.Галлея, незва­жаючи на її примітив­ний характер, довгий час використовувалась страховими товарист­вами із практичною метою.

Третій етап — визначальний (кінець XVIII — початок XIX ст.)

Використовуючи демографічні дані Й. Зюссмильх ДІЙШОВ також висновку, що для нормального відтворення населення на кожен шлюб повин­но припадати не мен­ше 4-х дітей. Серед визначальних причин низької народжува­ності він вказує, зокре­ма, на захворюваність, розірвання шлюбів, удівство, вікову різни­цю між чоловіком та жінкою і т.д. Він не турбувався щодо пе­ренаселення Землі і закликав уряд усіляко заохочувати народжен­ня дітей. Таким чином, заслуга Зюссмильха у розвитку статистики полягає в тому, що він створив теорію наро­донаселення як самостійний предмет наукового статистично­го вивчення демог­рафічних процесів.

Цю проблему розв'язав його послідовник К.Ф. Гер-ман (1767—1838), він запропонував прямий метод спос­тереження для складання таблиці, що характеризує природний рух населення. Цим обліком він забезпечив безперервне спостереження за вимиранням покоління протягом тривалого часу. Для реалізації методу не­обхідно було б мати не менше 100 років, і, звісно, ре­алізувати його у К.Ф. Германа не вистачило життя. Йо­го результати стосуються тільки осіб молодого віку. К.Ф. Герман підкреслював значимість у статистичному дослідженні великої кількості спостережень. Першу технічну обробку статистичних таблиць смертності зробив французький дослідник Депарсье (1703—1868). Його праці відрізнялися ясністю, стрункістю і новизною. Саме він уперше обчислив се­редню статистичну ймовірність тривалості життя для кожного віку. Серед дослідників народонаселення необхідно згада­ти також і пруського капелана (військового пастора) Йоганна Зюссмильха. В 1741 році була видана його пра­ця «Die gottliche Ordnung» («Божественний порядок у зміні людського роду»). Він містив у собі 3 розділи: смертність, плідність і розмноження людського роду. Із цих позицій він систематизував матеріал, провів порівняльний статистичний аналіз і зробив висновки про мертвонароджуваність, про народження близнюків, народження дітей залежно від статі в певній пропорції, виявив причини більшої смертності в містах, чим у се­лах. Результатами своїх праць він, безсумнівно, пере­вершив політичних арифметиків. Його роботи істотно вплинули на адміністративну статистику. На жаль, Й. Зюссмильх не створив своєї наукової школи, можли­во, через те, що був далекоглядним і талановитим пасто­ром, а не професійним ученим. Найбільшим фактом у розвитку статистики, у тому числі і біостатистики як науки, є відкритий Яковом Бер-нуллі (1654—1705) закон великих чисел. Саме цей закон, відомий також як теорема, став основою в побудові теорії ймовірності і статистики, яка використовується в сучаснш біологічній статистиці. В 1713 p., через 8 роїсів після смерті Я.Бернуллі, у Базелі була опублікована його класична пра­ця «Ars conjectandi». Четверта, найважливіша, частина

іцєї роботи залишилася незакінченою. В ній міститься відома теорема Я. Бернуллі, названа законом великих чи­сел. Найвизначнішими послідовниками Я.Бернуллі в розробленні теорії ймовірності були Монмор (1678-1719) у Франції і Де-Муавр (1667-1754) в Англії. Опираючись на роботи своїх попередників, відомий французький астроном, фізик і математик П'єр Сімон Лаплас (1749—1827) публікує роботу «Аналітична теорія ймовірності» і створює теорію помилок, тобто додаток теорії ймовірності для обробки результатів конкретних спостережень. У цій праці П. Лаплас описує, зокрема, практичне застосування теорії ймовірності до різних явищ суспільства, у тому числі до демографічного аналізу смертності, середньої тривалості життя, шлюб­ності і т.д. Одночасно з П. Лапласом над теорією поми­лок працюють також Лежандр, особливо плідно — німецький математик, астроном і фізик Карл Фрідріх Гаусе (1777—1855) і французький математик, механік і фізик Сімеон Дені Пуассон (1781—1840). У своїх працях П. Лаплас на початку XIX ст. зробив підсумок усього попереднього розвитку теорії ймовірності і статистики, що відкривало новий період в історії розвитку статистичної науки. За посиленням інтересу громадськості до теорії ймовірності, за характе­ром і розмахом роботи в галузі теоретичного обґрунту­вання науки і її практичних додатків, новий період за своєю результативністю значно перевершує все те, що відзначалося безпосередньо після публікації робіт Я. Бернуллі. В 1837 р. з'явилася робота С. Пуассона «Дослідження про ймовірності» (кращого учня П. Лапласа). У цій роботі подана теорема, відома як за­кон великих чисел. Це найбільший прорив після Я. Бер­нуллі в розробленні закону великих чисел як етапу роз­витку статистики. Четвертий (основоположний) етап розвитку біоста-тистики почав формуватися в середині XIX ст. і ознаме­нувався роботами бельгійського астронома, математи­ка, фізика і статистика Ламбера Адольфа Жака Кетлє (1796—1874). Саме його праці заклали основи біометрії як науки. А.Кетлє зіграв більшу роль у розвитку статис­тики, він називав статистику королевою всіх наук, і не безпідставно його вважають батьком сучасної статисти-

Протягом багатьох років описова і мате­матична статистика ве­ли непримиренну бо­ротьбу між собою, і тільки в XIX столітті вони одержують виз­нання і самостійне право на існування, хоча описова статисти­ка за своєю практич­ною значимістю має переважно історичну цінність.

ки. У своїх «Листах про теорії ймовірності» вчений ши­роко розробляє питання практичного застосування теорії ймовірності щодо суспільних наук, насамперед щодо вивчення соціально-демографічних явищ. А. Кетлє перший об'єднав методи антропології і соціальної статистики з висновками теорії ймовірності і математичної статистики. У1835 році вийшла його праця «Про людину і розви­ток її здібностей, або Досвід соціальної фізики» (2-е вид. у 1869 р.), де на великому практичному матеріалі А. Кетлє показав, що різні фізичні особливості людини, у тому числі поведінкові, підкоряються закону роз­поділу ймовірності. У іншому творі «Про соціальну сис­тему і закони, що керують нею» (1848 р.) він описує суспільство не як сукупність населення, а як окремо взяту систему, що повністю залежить від законів приро­ди і не підкоряється волі населення. В 1871 р. А. Кетлє опублікував наступну працю «Антропологія», в якій довів, що статистичні закономірності істотно вплива­ють не тільки на суспільство людей, але й на все живе. Тим самим, А. Кетлє заклав основи біологічної статис­тики, які одержали самостійний розвиток насамперед в англійській школі біометриків. А. Кетлє висунув теорію середньої людини, що є своєрідною статистичною про­екцією і поєднує в собі фізичні, інтелектуальні і мо­ральні якості. Це свого роду тип людини тієї або іншої країни. Середня людина, на його думку, — це центр ва­ги, навколо якого формуються всі соціальні явища. А. Кетлє вказує, що виявляти закономірності, які відбуваються в суспільстві, можна на підставі масових статистичних спостережень, тільки в цьому випадку

у/ Четвертий етап — основоположний (середина XVIII ст.)

А. Кетлє	Першим удало об'єднав методи антропології і соціальної статистики з висновками теорії ймовірності і математичної статистики
Д.П. Журавський	Послідовно розробив теорію збору, обробки і аналізу статистичних матеріалів
Н. Бунге	Описав статистику народонаселення в Україні
Л.В. Федорович	Видав «Історію і теорію статистики»
А.Н. Анциферов	Розглянув статистику як науку про суспільство

зникне вплив випадкових величин. Для виміру великої кількості спостережень він пропонує ввести спеціальну величину, прийняту за одиницю. Цією стандартизова­ною величиною є середня величина. Завдяки його пра­цям успішно формується карна, потім моральна і пізніше біологічна статистика. Серед українських послідовників ідей А. Кетлє не­обхідно відзначити професора Харківського університе­ту О.П. Рославського-Петровського. -В 1848 році (2-е вид. в 1856 р.) ним видане «Керівництво до статистики». Автор, опираючись на дослідження А. Кетлє, не обме­жує завдання статистики одним лише описом держави, а включає в неї об'єктивні закони державного буття. У 1846 р. було опубліковане в Києві оригінальне і са­мостійне дослідження Д.П. Журавського (1810—1856) «Про джерела і вживання статистичних відомостей». Уче­ний закінчив кадетський корпус, спочатку служив у війсь­ку, потім перейшов на цивільну службу. В 50-х рр. XIX ст. він був узятий на службу чиновником особливих доручень при київському губернаторі Фундуклєєві. Під його керівництвом і за особистої його участі був складений опис Київської губернії в 3-х томах. Це фундаментальне дослідження було високо поціноване сучасниками. Зі співвітчизників, крім О.П. Рославського-Пет­ровського і Д.П. Журавського, важливу роль у розвитку статистики відіграли роботи Н. Бунге, Л. Федоровича, А.Н. Анциферова, А.А. Русова та ін. Київський профе­сор Н. Бунге в 1876 р. (2-е вид.) опублікував роботу «Курс статистики». У цій невеликій, але змістовній нау­ковій праці наведена докладна статистика народонасе­лення в Україні в дусі математичної школи. Предметом статистики, за Н. Бунге є в першу чергу різноманітні суспільні явища. В 1884 р. вийшла в світ «Історія і теорія статистики» професора Одеського університету Л. Фе­доровича. Серед навчальних посібників того часу, виданих в Україні, велике значення мають праці професора Харківського університету А. Н. Анциферова. Його пра­ця «Курс елементарної статистики» (2-е вид. 1910 р.) розглядає статистику як науку про суспільство, припус­каючи, що статистика згодом обов'язково зблизиться із соціологією, або навіть зіллється з нею.

Д.П. Журавський послідовно розробив теорію збору, обробки і аналізу статистичних матеріалів. Серед різноманітних явищ, які вивчає статистика, він обґрунтовано виділяє санітарно-гігієнічні, народонасе­лення, стихійних лих. Дослідник наводить дані про чисельність хворих, які померли залежно від причини, статі, віку, роду занять, місця проживання, про кількість медичного персоналу, який слу­жить, і медиків-прак-тиків. При цьому ста­тистику Д.П.Журавсь­кий визначав як науку категоричного обчислення.

Незаперечні докази наукової теорії Ч.Дарвіна в біологічній науці пос­тавили перед ученими різні теоретичні і прикладні завдання, у тому числі вивчення мінливості і спадко­вості організмів. Для розв'язання цих зав­дань необхідний був об'єктивний, доказо­вий, методологічний інструмент, яким і стали статистичні ме­тоди. Це слугувало потужним імпульсом у розвитку біометрії.

У1909 р. відомий земський статистик Київського ко­мерційного інституту А.А. Русов випустив «Короткий огляд розвитку російської оцінної статистики», де навів докладний опис прийомів збору статистичних даних, способів їх розроблення щодо земської практики. У цей самий період російський математик П.Л. Чеби-шев (1821—1894), користуючись методом математичних очікувань класичної теорії ймовірностей, дав матема­тичне обґрунтування закону великих чисел у найбільш загальному його вираженні як закону середніх величин. Працями першорядного значення для статистики є та­кож роботи О.О. Чупрова (1874—1926), АА. Маркова (1856-1922), О.М. Ляпунова (1857-1919), О.А. Кауфма-на (1864-1919), А.М. Колмогорова (1903-1987) та ін. П'ятий (формалістичний) етап характеризується ви­никненням і розвитком англійської біометричної шко­ли. Застосування статистики до біології одержало помітний розвиток в XIX ст., і в цьому провідну роль відіграла насамперед англійська школа біологів Френсіса Гальтона і Карла Пірсона. Ця школа виникла під впливом праці Ч. Дарвіна (1808-1882) «Походження видів» (1859), що зробила переворот у біологічній науці. При цьому необхідно вказати, що ще на початку XVIII ст. Реомюр намагався, зокрема, знайти матема­тичні закони побудови бджолиних стільників, а за ЗО років до нього Бореллі зробив математичні розрахунки руху тварин, однак необхідність кількісного аналізу явищ живої природи з використанням математичних методів стало реальним тільки наприкінці XIX ст. Та­ким чином, у біології статистичні методи почали цілесп­рямовано використовуватися значно пізніше, ніж у фізиці і хімії. Біологія довго розвивалася на основі якісного аналізу явищ природи. Серйозною підставою для виникнення біологічної статистики як наукової ме­тодології послужив перехід від описового методу в біології до експерименту, тому що він вимагав об'єктив­но порівнюваних кількісних характеристик. Важливою обставиною є також обов'язкове визнання факту, що ба­гатьом біологічним явищам властиві чітко виражені ста­тистичні закономірності.

Френсіс Гальтон (1822-1911), був двоюрідним бра­том Ч. Дарвіна і брав участь в обговоренні результатів

його досліджень. Сильне враження справили на Ф. Гальтона праці А. Кетлє, особливо його «Соціальна фізика» й «Антропологія», що послужило підставою вперше використати статистичні методи при вивченні процесів спадковості людини. Починаючи з 1865 р. Ф. Гальтон опублікував кілька робіт з антропології і гене­тики. На великому фактичному матеріалі він підтвердив висновок А. Кетлє про те, що не тільки фізичні, але й розумові здібності людини розподіляються за законом імовірності, описаним формулою Гаусса-Лапласа. Та­ким чином, йому вдалося прищепити англійським уче­ним-біологам інтерес до статистичних методів. Інший представник англійської біологічної статис­тики Карл Пірсон (1858-1936), професор Лондонського університету (завідувач кафедри прикладної математи­ки і механіки), заснував уже наукову школу для розроб­лення питань біології за допомогою статистичного ме­тоду. К. Пірсон виявив себе як талановитий математик і статистик, йому вдалося об'єднати навколо себе учнів, які продовжили його дослідження в різних галузях нау­ки. Сам він успішно займався вивченням проблеми спадковості і мінливості організмів. Для пропаганди своїх ідей К. Пірсон видавав журнал «Віотеїтіса» (1901) спеціально для статистичного вив­чення біологічних процесів, редактором якого залишав­ся до останніх днів свого життя. Розроблені Ф. Гальтоном і К. Пірсоном біометричні методи ввійшли в золотий фонд математичної статисти­ки. Однак спроби розв'язання ними проблеми спадко­вості організмів тільки за допомогою статистичного ме­тоду виявилися невдалими. Вони помилково думали, що за зовнішньою подібністю між родичами можна су­дити про ступінь їхнього споріднення.

Саме К. Пірсон створив необхідний математичний апарат біометрії, розвинув учення про різні типи розподілу кривих, розробив метод моментів (1894) і критерій відповідності «хі-квадрат» (1890). Також К. Пірсон увів у біометрію такі показники, як середнє квадратичне відхилення (1894) і коефіцієнт варіації (1896). Йому належить удосконалення методів кореляції і регресії Гальтона (1896,1898).

П'ятий етап — формалістичний (середина XIX ст. - початок XX ст.)

Ф. Гальтон	Уперше використав статистичні методи при вивченні процесів спадковості людини, створив методи кореляції і регресії Створив необхідний математичний апарат біометрії; розвинув учення про різні
К. Пірсон	типи розподілу кривих, розробив метод моментів і критерій відповідності «хі-квадрат», увів у біометрію такі показники, як середнє квадратичне відхилення і коефіцієнт варіації

Але незалежно від помилок, за сукупністю ідей, пог­лядів, підходів, Френсіс Гальтон і Карл Пірсон є заснов­никами нової школи статистики-біометрики, сучасною термінологією — біостатистики.

Шостий етап — раціоналістичний (середина XX ст.)

В.Йогансен

Довів, що математичні методи повинні застосовуватися як допоміжний апарат при обробці експериментальних даних. Видав роботу «Елементи точного вчення про мінливість і спадковість»

Шостий етап становлення біологічної статистики називають раціоналістичним. Він починається з 1902 р. класичними дослідженнями В. Йогансена (1857-1927), яке показало, що в галузі біологічних досліджень перше місце повинне належати біологічному експерименту, а не математиці. Математичні методи повинні застосову­ватися як допоміжний апарат при обробці експеримен­тальних даних, інакше можуть бути отримані хибні ре­зультати. До цього висновку В. Йогансен дійшов, експе­риментуючи із квасолею. Математика повинна допома­гати, а не служити як керівна ідея. Результати своїх досліджень В. Йогансен опублікував в 1933 р. у праці «Елементи точного вчення про мінливість і спад­ковість». Це був новий, реалістичний підхід до оціню­вання ролі математичних методів у біологічних дослідженнях. Сьомий (класичний) етап у розвитку біометрії запо­чатковують роботи англійців В. Госсета і Р. Фішера. Вільям Госсет (1876—1937) — учень К. Пірсона. Він опублікував у журналі «Біометрика» (1908) свій твір під псевдонімом Стьюдент. Робота була присвячена теорії малої вибірки і В. Госсет (Стьюдент) став піонером у цій галузі. Саме тоді створювалися основи теорії малої вибірки, теорії планування експериментів, уводяться в зміст біометрії нові терміни і поняття. Найвідомппим ученим XX ст. у галузі біостатистики є Рональд Ейлмер Фішер (1890—1962), який зробив вели­чезний внесок у біометрію, збагативши її новими мето­дами статистичного аналізу. Р. Фішер народився і жив в Англії. Більшу частину свого життя він залишався при­хильником євгеніки. Відзначився Р. Фіїпер своїми пра­цями в галузі математичної статистики, збагатив ево-

Сьомий етап — класичний (середина XX ст.)

В. Госсет	Створив основи теорії малої вибірки, увів у зміст біометрії теорію планування експериментів
Р. Фішер	Заклав підвалини теорії планування експериментів, переконливо довів, що планування експериментів і обробка їх результатів — це два методологічно нерозривно пов'язані завдання системного статистичного аналізу

. Його перша книжка «Генетична те­орія і природний відбір» (1930) присвячена синтезу дарвінівської теорії відбору і генетики. Теоретичний і практичний внесок Фішера в генетику величезний. Він висунув концепцію прогресивного відбору і інбридингу, спробував уніфікувати вчення про еволюції. Р. Фішер продуктивно працював з 1912 по 1962 pp. Багато його досліджень позитивно вплинули на розвиток статисти­ки, у тому числі й біологічної. Протягом тривалого часу Р. Фішер працював як науковий співробітник Ротамс-тедської сільськогосподарської дослідної станції, а з 1933 р. — на посаді професора кафедри прикладної ма­тематики Лондонського університету. Пізніше (1943—1957) Р. Фішер - завідувач кафедри генетики в Кембриджі. Вдало поєднуючи у своїй особі біолога-екс-периментатора і математика-статистика, Фішер привніс у біометрію не тільки нові методи, але й нові ідеї. Він заклав підвалини теорії шанування експериментів, що у наш час одержала подальший розвиток і стала са­мостійним розділом біометрії. Усі ці інновації пов'язані з революцією в біології, з руйнуванням застарілих принципів і понять у галузі дослідницької роботи, з посиленням процесу математи­зації біології. Відбувається все помітніша спеціалізація біометрії, цілеспрямованого застосування її методів у різних ділянках біології, медицини, антропології та інших суміжних наук. Вклад українських вчених у розвиток біостатистики. Розглядаючи історію біометрії, не можна не відзначити той величезний вклад у розвиток біологічної статисти­ки, таких учених нашої країни, як С.М. Ігумнов, О.В. Корчак-Чепурківський, С.А. Томілін, А.М. Мєрков, Е.М. Каган, С.С. Каган, 1.1. Овсієнко, К.Ф.. Дупленко,

Р. Фішер увів у біометрію низку нових термінів і понять, пе­реконливо довів, що планування експери­ментів і обробки їх ре­зультатів — це два ме­тодологічно нерозрив­но пов'язані завдання системного статистич­ного аналізу. Класичні праці Фішера виявили­ся новою віхою в історії біометрії. Вони довели, що біометрія — не проста настанова до використання різних технічних прийомів, які застосо­вуються при обробці результатів спостере­жень, а щось більше, а саме — це наука, яка займається статистич­ним аналізом масових явищ у біології.

О.В. Корчак-Чепурківський виділяв епідеміологію в окрему наукову дис­ципліну і вважав, що для вирішення санітарних питань епідеміолог мусить працювати над: а) статистикою захво- рюваності населення; б) статистикою руху населення й особливо смертності; в) даними щодо обстеження соціаль- но-побутових і загаль- но-гігієнічних умов життя населення; г) відомостями з «історії і географії епідемії».

Є.Я. Белицька, Л.Г. Лекарєв, П.Т. Петров, CM. Екель, Л.С. Камінський та ін. О.В. Корчак-Чеігурківський (1857—1947) — видатний український учений, епідеміолог, гігієніст, завідувач відділу Інституту демографії і санітарної статистики. Основні напрями його досліджень пов'язані з проблема­ми епідеміології і санітарного стану населення. На ос­нові власного досвіду роботи санітарним лікарем і з ура­хуванням наукових розробок того часу, виділяючи епідеміологію у окрему наукову дисципліну, він відво­дить «епідемічним питанням в системі дослідження санітарного стану населення» головну роль відповідно до часу і характеру розвитку в Молдавії епідемій віспи, скарлатини, дифтерії, небезпеки виникнення чуми то­що. На думку Корчака-Чепурківського, епідеміологічні завдання слід було розв'язувати не відокремлено, а як складник дослідження санітарного стану. О.В. Корчак-Чепурківський практичну роботу поєд­нував з викладацькою: читав в університеті Св. Володимира лекції з епідеміології і медичної ста­тистики. Наукова спадщина С.А. Томіліна (1877-1952) — ви­датного українського соціального гігієніста, санітарно­го статистика, демографа, історика медицини, фітоте­рапевта — це численні праці з соціальної гігієни, санітарної статистики, демографії, епідеміології, історії медицини і фітотерапії. С.А. Томілін досліджував проб­леми народжуваності, шлюбу і родини, стану здоров'я населення і покращення медичної допомоги, проблеми захворюваності і смертності, соціальні аспекти генети­ки людини. С.А. Томілін — перший лікар-статистик, який очолив керівництво статистикою в Україні в 1918, 1922-1930 pp., заклав організаційно-методичні основи її становлення і розвитку. Він — організатор відомчої санітарної статистики в Україні. Брав найактивнішу участь у розробці її методологічних положень, прове­денні ряду санітарно-статистичних досліджень. А.М. Мєрков (1899—1971) — відомий вітчизняний статистик, фахівець у галузі соціальної гігієни і медич­ної демографії — почав свою діяльність у Харкові, а зго­дом працював у Росії. Велика кількість його робіт прис­вячена питанням теорії, методології й історії санітарної

історичний розвиток біологічної статистики свідчить про те, що в Україні цю галузь не­обхідно вдосконалюва­ти і розвивати з ураху­ванням сучасних до­сягнень у науці і ре­формування охорони здоров'я і вищої освіти. Безумовно, біостатистика займе гідне місце в біологічній і медичній науці, а також у прог­рамах університетської освіти з урахуванням перспектив уходження України в єдиний євро­пейський науковий і освітній простір.

статистики, що була основною темою його наукової творчості. A.M. Мєрков був винятково ерудованим і таланови­тим педагогом. Численні слухачі — лікарі різних спеціальностей, які часом скептично ставилися до тако­го «сухого і нудного» предмета, як санітарна статистика, — під впливом його блискучих лекцій змінювали своє ставлення до предмета. А багато хто з них ставали його учнями і послідовниками. Самостійним напрямом у на­уковій творчості А.М. Мєркова була демографічна ста­тистика. Його перу належить понад 200 робіт із проблем соціальної гігієни, санітарної статистики, організації охорони здоров'я і демографії, у тому числі близько 20 монографій і навчальних посібників. У сучасній вищій медичній школі протягом багатьох років велося викладання медичної статистики як різно­виду біологічної статистики. Нині проводиться велика робота з реформування вищого навчального закладу, вдосконалюються навчальні програми, технології вик­ладання, вводяться нові предмети, у тому числі біологічна статистика. Велику роботу здійснюють провідні спеціалісти в галузі соціальної медицини, ор­ганізації охорони здоров'я, біостатистики, особливо у формуванні її як предмета викладання у вищій медичній школі. Серед них чл.-кор. АМНУ, проф. В.Ф. Моска­ленко, чл.-кор. АМНУ, проф. Ю.В. Вороненко, проф. Г.О. Слабкий, проф. А.Р. Уваренко, проф. О.Г. Процек, проф. Б.О. Лєдошук, проф. А.П. Мінцер, проф. В.М. Лєхан, H.A. Галічева та ін. Важливе значення для становлення біостатистики мали видані перші українські спеціальні підручники: «Робоча медична статистика» (Є.М. Каган, 1923), «Смертність у Росії і на Україні» (М.В. Птуха, 1928), «Загальна теорія санітарної статистики» (A.M. Мєрков, 1935), «Практикум по санитарной статистике» (Л.А. Абрамович, М.Й. Камінський, П.Т. Петров, 1940), «Загальна теорія й методика санітарно-статистичного дослідження» (А.М. Мєрков, 1960 і 1963), «Демог­рафічна статистика» (А.М. Мєрков, 1959, 1965), «Об­робка клінічних й лабораторних даних (застосування статистики в роботі лікаря» (Л.С. Камінський, 1959, 1964) та ін.

Дата добавления: 2014-01-05