Перевищення доходів над видатками — бюджетний профіцит — взагалі відображає стабільну фінансову ситуацію, хоч і не є метою діяльності держави. Він може виявлятися в різних формах

Причини виникнення дефіциту бюджету та методи його фінансування

Оскільки бюджет є системою всеохопних перерозподільчих відносин, його формування і стан мають особливе значення для держави, кожної юридичної і фізичної особи та суспіль­ства взагалі.

Формування бюджету передбачає вирішення триєдиного завдання.

По-перше, визначення реальних обсягів доходів.

По-друге, оптимізацію структури видатків на основі кри­терію забезпечення максимального рівня зростання ВВП при задоволенні мінімуму соціальних потреб.

По-третє, збалансування бюджету. Проблеми збалансуван­ня полягають у тому, що, як правило, потреби будь-якого су­б'єкта, у тому числі держави, перевищують його можливості.

Стан бюджету як фінансового плану відображає не тільки фінансовий стан держави, а й характеризує багато в чому фінансову ситуацію країни взагалі, і тому цікавить усіх гро­мадян та кожну підприємницьку структуру. Він характери­зується трьома показниками:

— рівновага доходів і видатків;

— перевищення доходів над видатками;

— перевищення видатків над доходами.

Рівновага доходів і видатків є найбільш природним та до­цільним станом, що випливає зі схеми фінансової діяльності держави: доходи -» видатки. При цьому фінансовий результат діяльності держави не визначається, адже, з одного боку, дер­жава має збирати стільки доходів, скільки їй потрібно для забезпечення видатків бюджету, а з іншого — вона може профінансувати стільки видатків, скільки збирає доходів. Відтак будь-яке відхилення від цієї врівноваженості є порушенням засад фінансової діяльності держави і недоцільне.

Можна виділити три основних форми бюджетного проф циту.

1. Бюджетний профіцит у вигляді свого роду бюджетних ре­зервів: заплановане перевищення використовується на фінан­сування непередбачених видатків у поточному році, а фактич­но отримане за підсумками бюджетного року переходить у до­ходи наступного року, за рахунок чого можуть бути або збіль­шені видатки, або скорочені доходи. Однак на практиці бю­джетні резерви, як правило, мають правові засади формування, наприклад в Україні у складі державного бюджету виокрем­люється Резервний фонд Кабінету Міністрів, обсяг якого не повинен перевищувати 1 % обсягу видатків загального фонду бюджету відповідно до Бюджетного кодексу.

2. Перевищення доходів над видатками, що виникає вна­слідок надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади та управління вищого рівня видатками. В Україні таке перевищення має форму "бюджет­ного надлишку" і підлягає вилученню до бюджету вищого рівня.

3. Бюджетний профіцит може бути результатом антициклічної політики держави в результаті збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановле­ного періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі — дефіцити. Обсяги бюджетних дефіцитів і профіцитів при цьо­му збалансовані.

Перевищення видатків над доходами, тобто бюджетний дефіцит, є найбільш складним явищем. Насамперед дефіцит зовсім не означає незбалансованості бюджету, адже це переви­щення видатків тільки над постійними доходами бюджету. Крім того, дефіцит бюджету треба оцінювати з позицій як держави зокрема, так і фінансової системи в цілому. Для дер­жави це завжди небажане і досить часто негативне явище. Іншими суб'єктами фінансових відносин та сфер і ланок фінан­сової системи воно може оцінюватися по-різному.

Обсяги фінансових ресурсів і отриманих доходів у суспіль­стві визначаються потужністю та ефективністю фінансової системи взагалі, а не станом бюджету. Брак коштів у бюджеті можливий і за достатнього забезпечення суб'єктів підприєм­ницької діяльності фінансовими ресурсами та досить високого рівня доходів юридичних і фізичних осіб. За таких умов не може йтися про фінансову кризу в тій чи іншій країні — це тільки проблеми, пов'язані з формуванням бюджету, що спри­чинені певними об'єктивними чи суб'єктивними чинниками. Але дефіцит бюджету може бути викликаний і обмеженістю фінансових ресурсів, що зумовлює незначні обсяги вироблено­го ВВП і, відповідно, низький рівень доходів юридичних та фізичних осіб. За таких умов ознаки фінансової кризи в країні очевидні та стосуються всіх суб'єктів.

Залежно від виду бюджетний дефіцит розглядається за формою прояву, причинами виникнення та напрямом дефіцит­ного фінансування:

1) за формою прояву виділяють плановий — запланований і затверджений у законі про Державний бюджет України, фактичний — це реальне перевищення, офіційно зафіксова­не, та прихований дефіцити. Прихований дефіцит — це зани­жена величина фактичного бюджетного дефіциту і державно­го боргу, що нерідко робиться цілеспрямовано і є результатом певних політичних ігрищ (наприклад перед виборами, щоб підвищити свої заслуги і примусити виборців проголосувати за них ще раз), а також може бути результатом "жорсткого" курсу уряду на щороку збалансований бюджет. Прихованість дефіциту є ознакою незваженості та непродуманості фінансо­вої політики держави;

2) за причинами виникнення розрізняють свідомий, виму­шений, циклічний і структурний дефіцити.

Свідомий дефіцит виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високого рівня доходів юридичних і

фізичних осіб. Він пов'язаний з політикою помірного опод.іі кування з метою зміцнення фінансової бази підприємницькії: структур. За таких умов досить активною є політика позико вих фінансів.

Вимушений дефіцит пов'язаний з низьким рівнем вироблс ного ВВП, коли оподаткування не може забезпечити бюджеі держави достатніми доходами.

Циклічний дефіцит — це дефіцит, який є результатом цик­лічного падіння виробництва (скорочення національного дохо ду та обсягу виробництва) внаслідок кон'юнктурних коливань. Структурний дефіцит — це дефіцит, який є результатом свідомої активної (дискреційної) політики держави, що перед бачає маніпулювання податками й урядовими видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискорення економіч­ного зростання і запобігання спаду виробництва в країні;

3) за напрямами дефіцитного фінансування дефіцит може мати пасивний характер — спрямування залучених під його покриття коштів на поточні потреби, та активний — фінансу­вання бюджетних інвестицій, насамперед капітальних вкла­день у високоефективні інвестиційні проекти.

Дефіцит державного бюджету — неоднозначне явище. Пред­ставники кейнсіанської школи стверджують, що поміркова­ний бюджетний дефіцит — це благо, оскільки він дає мож­ливість збільшити сукупний попит шляхом дефіцитного фінан­сування державних видатків.

Для відповіді на питання про бажаність бюджетного дефі­циту для суспільства треба вирішити дві проблеми:

1) визначити: дефіцит є наслідком спаду виробництва в країні чи фінансової політики держави;

2) визначити: дефіцит бюджету зменшує приватні інвестиції чи заохочує їх.

Характеризуючи бюджетний дефіцит, треба зазначити, що в його основі завжди лежить банальна причина — намагання використати коштів більше, ніж є реальних доходів. Теоретич­но вирішити проблему дефіциту досить просто — збільшити податки чи інші доходи або скоротити видатки. Однак насправді все набагато складніше: збільшувати податки або не доцільно, або не можливо, а скорочувати видатки теж не можливо, бо вони досягли критичного мінімуму. Тому система дефіцитного фінан­сування державних потреб є досить звичайною практикою у країн з різними фінансовими можливостями.

Основними причинами бюджетного дефіциту є:

— зменшення приросту національного доходу внаслідок економічної кризи і спаду виробництва;

— збільшення державних видатків;

— зменшення надходжень до державного бюджету;

— падіння доходів в умовах кризового стану економіки;

— циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі та тривалі;

— непослідовна фінансово-економічна політика;

— зменшення податків з метою підвищення ділової актив­ності та стимулювання економіки (без відповідного коригуван­ня бюджетних витрат).

Є три основні концепції збалансованості бюджету:

— на щорічній основі;

— на циклічній основі;

— функціональних фінансів.

Збалансування бюджету на щорічній основі знижує або зовсім виключає ефективність фіскальної політики держави, оскіль­ки суперечить антициклічній та стабілізуючій її спрямованості. Наприклад, у період спаду виробництва та безробіття доходи населення падають, тобто зменшуються і податкові надходжен­ня до бюджету. У такому разі держава повинна або збільшити податкові надходження шляхом впровадження нової податко­вої політики, або зменшити видатки, або поєднати обидва ці заходи в сукупності. В умовах інфляції за номінального підви­щення грошових доходів автоматично збільшуються і податкові надходження. Якщо брати за мету щорічне збалансування до­ходів і видатків бюджету, то треба негайно збільшувати дер­жавні видатки. Тому оперативне державне регулювання доходів і видатків, яке передбачає втручання держави у сферу податко­во-фіскальної політики протягом року, призведе до нестабіль­ності в економіці та бізнесі країни.

Збалансування бюджету в ході економічного циклу перед­бачає, що уряд розробляє і впроваджує антициклічну політи­ку і водночас балансує бюджет. Економічний цикл може зай­мати у різних країнах від чотирьох до восьми — десяти років. Дії уряду, пов'язані з протистоянням спаду, повинні бути спря­мовані на зниження податків, що приведе до підвищення діло­вої активності, і на збільшення видатків, таким чином свідо­мо провокуючи появу бюджетного дефіциту. У період подаль­шого інфляційного підйому необхідно збільшити податкові надходження й урізати видатки уряду. Позитивне бюджетне сальдо, що виникне на цій основі, може бути використане на покриття державного боргу, що виник у період спаду. Таким чином урядові фіскальні дії повинні створити позитивну анти-циклічну силу, що допоможе збалансувати бюджет не на щорічній основі, а за період у декілька років. Ключова про­блема цієї концепції полягає в тому, що періоди піднесення і спаду можуть бути неоднаковими за глибиною та тривалістю, і тоді завдання стабілізації економіки вступає у суперечність із завданням збалансування бюджету в ході циклу. Наприклад, якщо занепад економіки буде довгим і глибоким, а період піднесення коротким, це призведе до появи великого дефіци­ту в період спаду, незначного або взагалі нульового позитив­ного сальдо у період розквіту і, таким чином, до виникнення циклічного дефіциту бюджету.

Сутність концепції функціональних фінансів полягає в то­му, що держава повинна турбуватися не про збалансованість бюджету, а про макроекономічну стабільність економіки. Прибічники цієї концепції стверджують, що податкова систе­ма повинна автоматично стимулювати збільшення податкових надходжень у період економічного зростання (недискреційна фіскальна політики), що приведе до самоліквідації бюджетно­го дефіциту. Крім того, за рахунок позик та емісії грошей уряд фактично може фінансувати будь-який дефіцит, тобто держа­ва не може збанкрутіти. Вважається також, що за великого обсягу національного багатства, у тому числі у населення, проблема державного боргу не є обтяжливою і гострою для національної економіки.

Держава будує свою фінансову політику так, що періодич­но використовує усі три концепції.

Основними методами фінансування бюджетного дефіциту є:

— кредитно-грошова емісія (монетизація);

— випуск державних позик;

— боргове фінансування;

— зважена податкова політика.

Кредитно-грошова емісія пов'язана з випуском додаткової маси грошей в обіг для фінансування саме бюджетного дефі­циту. Емісія грошей посилює інфляцію, погіршує стан грошо­вого обігу, спричинює тяжкі наслідки у сфері економічних та соціальних відносин. Внаслідок монетизації дефіциту бюдже­ту держава може отримати сеньйораж — дохід від друкування та карбування грошей. Він виникає, якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання реального ВНП, у результаті чого середній рівень цін збільшується і в країні починає наростати інфляція. В результаті усі економічні аген­ти платять своєрідний інфляційний податок, який з'являєть­ся за рахунок перерозподілу частини їхніх доходів на користь держави через зростаючі ціни. Інфляційний податок — це втрата капіталу власниками грошових коштів внаслідок ін­фляції.

Покриття бюджетного дефіциту за допомогою боргового фінансування, тобто випуску державних позик за визначених умов, виштовхує частину інвестицій із виробничого процесу, призводить до падіння чистого експорту, збільшення ринко­вої ставки процента і зниження споживчих видатків. Державні цінні папери "зв'язують" частину грошових коштів населення та фінансових ресурсів підприємств, зокрема комерційних банків, які внаслідок цього проводять менше активних опе­рацій, тобто згортають обсяги кредитних та інвестиційних опе­рацій. Грошовий ринок реагує на підвищення попиту на гроші зростанням процентної ставки. Це зростання скорочує приватні інвестиції, що пов'язано з виникненням так званого ефекту витіснення, який великою мірою послабляє стимулюючий ефект фіскальної політики. Ефект витіснення визначається тим, що чим більший дефіцит, тим вищий обсяг заощаджень, який використовується для фінансування державних видатків, і тим менша величина коштів, доступних для фінансування інвестицій.

Проблему дефіциту державного бюджету неможливо вирі­шити за рахунок боргового фінансування, оскільки категорії "бюджетний дефіцит" і "державний борг" тісно пов'язані між собою. Державний борг складається із суми випущених, але непогашених державних позик з нарахованими процентами за весь час існування держави. За рахунок боргового фінансуван­ня можна знизити величину бюджетного дефіциту, але відра­зу автоматично починає зростати державний борг. Як уже за­значалося, щорічний дефіцит може покриватися або за раху­нок зростання державного боргу, або за рахунок емісії грошей. Навіть бездефіцитний бюджет не може свідчити про здоровий стан економіки, якщо у держави великий борг, тому бюджет­ний дефіцит завжди є у центрі уваги, а величина державного боргу обмежується — за міжнародними стандартами він не повинен перевищувати 60 % від обсягу ВВП. Саме цю величину граничного обсягу боргу закладено у Бюджетному кодексі України.

Ще одним методом фінансування бюджетного дефіциту є впровадження зваженої податкової політики. Проблема збіль шення податкових надходжень до державного бюджету вихо дить за межі фінансування бюджетного дефіциту, оскільки пов'язана з проведенням комплексної податкової реформи, спрямованої на зниження податкових ставок і розширення бази оподаткування.

Одним із головних завдань фінансової науки є розробка по­даткових концепцій, що визначають економічно оптимальний і соціально справедливий рівень оподаткування, достатній для фінансування державних функцій, який би не пригнічував стимули до інвестування і мотивації до праці.

Проблему вибору моделі фінансування можна розглядати досить широко: який зі способів — "податкові фінанси" або "боргові фінанси" — більше відповідає вищим цілям розвитку суспільства, забезпечує оптимальний розподіл між державою і приватним сектором? Першим дослідив податкові та боргові фінанси Д. Рікардо. Він дійшов висновку, що ці дві форми фінансів однаково впливають на характер і обсяг суспільного добробуту ("теорема еквівалентності Рікардо"). Іншими слова­ми, у відносинах платників податків з державою податки і борги сприймаються приватними особами однаково, але підви­щена сплата податків задля погашення державного боргу вже викликає невдоволення. З цього Д. Рікардо робить висновок, що система боргів більш спустошлива для національного ка­піталу, ніж система оподаткування того ж розміру. Навколо висновків Д. Рікардо і сьогодні точиться полеміка. її головна тема — поведінка приватного сектору, стан економіки, госпо­дарські ефекти фіскальної політики держави за змішаного податково-боргового фінансування бюджетних витрат³.

Слід зауважити, що жоден зі способів фінансування дефі­циту державного бюджету не має абсолютних переваг над інши­ми і не є повністю безінфляційним.

9.2. Державний кредит та державні запозичення, їх класифікація

Державний кредит — це досить специфічна ланка держав­них фінансів. Він не має ні окремого грошового фонду (кошти, що мобілізуються з його допомогою, надходять, як правило, до бюджету), ні виокремленого органу управління. Разом з тим він характеризує особливу форму фінансових відносин держа­ви і тому виділяється в окрему ланку.

Державний кредит — це сукупність економічних відно­син, що виникають між державою та фізичними або юридич­ними особами (фінансово-кредитними установами, корпораці­ями, іноземними урядами, міжнародними фінансовими орга­нізаціями і приватними особами) з приводу мобілізації додат­кових грошових коштів на кредитній основі, тобто на умовах поворотності, строковості та платності, у процесі формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів, у яких дер­жава може виступати як позичальник, кредитор або гарант.

За економічною суттю державний кредит — це форма вто­ринного перерозподілу ВВП. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій.

Метою запозичення коштів може бути:

— покриття бюджетного дефіциту;

— регулювання грошового обігу;

— залучення коштів для інвестиційних програм тощо.

Отже, державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджет­ним дефіцитом, будучи джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надають­ся під державні гарантії та поповнення валютних резервів цен­трального банку від Міжнародного валютного фонду.

У сучасних умовах державний кредит виконує такі основні функції:

— фіскальну — сприяє акумуляції додаткових коштів до централізованих та децентралізованих фондів держави;

— регулюючу — регулює грошовий обіг за допомогою опе­рацій на відкритому ринку (купівля-продаж державних цінних паперів Національним банком України), що впливає на пропо­зицію грошей і відповідно на позичковий процент.

Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, яка втілена в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі, залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. По­датковий метод держава використовує для акумуляції внут­рішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внут­рішні, а й зовнішні джерела.

У кредитних відносинах беруть участь кредитор і позичаль­ник як юридично самостійні суб'єкти. Державний кредит є однією з форм руху позичкового капіталу, й передусім тимча­сово вільних грошових коштів населення і підприємств (об'єд­нань), різних фондів, кредитних і страхових установ, для фінансування державних видатків на добровільній основі за умов державної гарантії повернення запозичених коштів, як правило, зі сплатою встановленого процента. При цьому в ролі позичальника звичайно виступає держава, а в ролі кредиторів — банки, страхові компанії, акціонерні товариства і населення, які надають кредит під певні державні зобов'язання.

З боку держави суб'єктами кредитних відносин можуть бути:

— Кабінет Міністрів України;

— органи влади Автономної Республіки Крим;

— органи місцевого самоврядування;

— Міністерство фінансів України (зокрема в особі Держав­ного Казначейства);

— Національний банк України.

З другого боку в державно-кредитні відносини вступають громадяни та суб'єкти господарювання.

Забезпеченням державного кредиту є все майно, що пере­буває у власності держави, але обсяг застави в кредитній угоді не вказується⁴.

Державний кредит є таких видів:

— внутрішній, коли держава запозичує кошти у підпри­ємств і населення власної країни;

— зовнішній, коли держава робить запозичення на міжна­родному рівні.

Державний кредит може мати такі форми:

— державні запозичення;

— мобілізація коштів через систему ощадних установ;

— використання коштів позикового фонду.

Державні запозичення є основною формою державного кредиту, коли держава виступає як позичальник. Державні запозичення характеризуються тим, що тимчасово вільні гро­шові кошти населення і суб'єктів господарювання залучають­ся до фінансування загальнодержавних потреб шляхом випус­ку і реалізації державних цінних паперів. Державні запози­чення можуть оформлюватися двома видами цінних паперів — облігаціями і казначейськими зобов'язаннями (векселями).

Облігація (від лат. obligatio — зобов'язання) — найбільш поширений вид цінних паперів, є борговим зобов'язанням дер­жави, за яким у встановлені строки повертається борг і спла­чується дохід у формі процента чи виграшу. Вони можуть бути знеособленими (на покриття бюджетного дефіциту) і цільовими (під конкретні проекти). Облігація має номіналь­ну вартість — зазначену на ній суму боргу — і курсову (рин­кову) ціну, за якою вона продається і перепродається залеж­но від її дохідності, надійності й ліквідності. Різниця між курсовою ціною і номінальною вартістю облігації є курсовою різницею.

Облігації позик, що містяться у портфелях державних кре­диторів, є ліквідними активами. Кредитор може в будь-який час продати облігації й одержати відповідну суму готівкою, та й самі облігації можуть бути платіжним засобом. Юри­дичні та фізичні особи надають державі кредити шляхом купівлі облігацій державних позик та інших цінних паперів, які вона випускає.

Казначейські зобов'язання (векселі) мають характер борго­вого зобов'язання, спрямованого тільки на покриття бюджет­ного дефіциту. Тобто, на відміну від облігацій, кошти від про­дажу яких спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на спеціально обумовлені цілі, кош­ти від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямо­вуються тільки на поповнення бюджету. Вони підлягають ре­алізації лише серед населення. Виплата доходу здійснюється у формі процентів чи на дисконтній основі.

Казначейськими зобов'язаннями, як правило, оформляють­ся короткострокові позики (іноді середньострокові — казна­чейські ноти), облігаціями — середньо- та довгострокові.

Класифікація запозичень:

1. Залежно від місця розміщення запозичень їх поділяють на внутрішні — на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни т;і нерезидентами) і зовнішні — надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних органі зацій і фізичних інституцій.

2. За правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами влади та управління. Надходження від них спрямовуються \ центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцеви ми органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. Органи місцевого самоврядування здійснюють запо зичення на будівництво доріг, охорону навколишнього середо­вища та фінансування інших заходів, у яких зацікавлена те­риторіальна громада.

3. За ознакою характеру використання цінних паперів є ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'я­зання) ринкових позик вільно купуються, продаються і пере­продаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто власники не можуть їх перепродати.

4. Залежно від забезпеченості державні позики поділяють на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування — принцип матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають кон­кретного матеріального забезпечення. їх надійність визначаєть­ся авторитетом держави.

5. За ознакою утримувачів цінних паперів розрізняють такі, що реалізуються тільки серед населення, такі, що реалі­зуються тільки серед юридичних осіб, і універсальні, тобто передбачені для розміщення як серед фізичних, так і серед юридичних осіб.

6. Відповідно до терміну погашення заборгованості розріз­няють короткострокові (термін погашення до одного року), се-редньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років).

7. За формою виплати доходу державні позики поділя­ють на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпро центні (цільові) та дисконтні (з нульовим купоном).

За процентними позиками дохід установлюється у вигляді позичкового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто така, що змінюється залежно від різних чинників, насам­перед від попиту і пропозиції на кредитному ринку. Виплата процентного доходу здійснюється на купонній основі. Вона може проводитись щороку, раз на півріччя, щоквартально.

При виграшних позиках виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Дохід у такому разі отримують не всі кредитори, а тільки ті, чиї облігації вигра­ли. Така система доцільна за незначних сум позики, що при­падають на одну особу, внаслідок чого процентний дохід не може істотно стимулювати надання позики державі.

Процентно-виграшні позики передбачають виплату доходів як у грошовій, так і у виграшній формах. Безпроцентні, або цільові, запозичення держава використовує для фінансування певних інвестиційних проектів у надзвичайних ситуаціях. На сьогодні такий вид позик не застосовується.

Дисконтні позики характерні тим, що державні цінні папе­ри купуються з певною знижкою, а погашаються за номіналь­ною вартістю. Зазначена різниця формує дохід кредитора. На таких цінних паперах немає купонів, тому їх ще називають облігаціями з нульовим купоном.

8. За характером погашення заборгованості розрізняють два його варіанти: одноразова виплата і виплата частина ми. Одноразова виплата передбачає отримання боргу на­прикінці терміну дії позики. При погашенні частинами може застосовуватись три варіанти. Перший — позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий — позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій — щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів дер­жави, третій — навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи державні видатки зростатимуть.

9. За методом розміщення запозичення можуть бути добровільні, примусові або такі, що розміщуються за підпискою.

10. Залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового по гашення. Право довгострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.

11. За правовим оформленням розрізняють облігаційні та безоблігаційні державні позики. Облігаційні позики супрово­джуються випуском цінних паперів, за допомогою яких мобі­лізуються кошти на фінансовому ринку. Безоблігаційні оформлюються підписанням угод, договорів. У сучасних умовах без-облігаційні запозичення використовуються на міжнародному рівні, ними оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інсти­туцій.

Другою формою державного кредиту є мобілізація части­ни вкладів населення до державних запозичень через систе­му Ощадного банку, якщо банк належить до державних уста­нов. Залучені кошти спрямовуються в доходи бюджету. Од­нак, як правило, ощадні банки незалежно від форми власності діють на комерційних засадах і залучені кошти населення формують їхні кредитні ресурси, тому вилучення частини цих коштів на користь держави може негативно відбитися на фінан­сових результатах їх діяльності.

На відміну від першої форми державного кредиту — дер­жавних запозичень, коли фізичні та юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк надає державі кошти в кредит за рахунок залучених коштів без відома дійсного власника (населення). Аналогічно діють і комерційні банки, коли надають кредити своїм клієнтам. Крім того, частина ресурсів Ощадбанку може спрямовуватися на придбання державних цінних паперів.

Наступною формою державного кредиту є запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду. Вона харак­теризується тим, що державні кредитні установи передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду (без купівлі державних цінних паперів).

Казначейські позики як форма державного кредиту вира­жають відносини надання фінансової допомоги суб'єктам гос­подарювання з боку органів державної влади й управління за рахунок бюджетних коштів на умовах поверненості, строко­вості та платності. Тобто в такому разі держава виступає як кредитор. У сучасних умовах ця форма державного кредиту активно не використовується, але життя все більш настійливо потребує відродження цього механізму. Держава не несе відпо­відальності за фінансові результати діяльності суб'єктів гос­подарювання, але може надати фінансову допомогу тим, у стабільній роботі яких вона зацікавлена.

Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом бан­ківського кредитування, оскільки на відміну від банків дер­жава надає фінансову допомогу на пільгових умовах за стро­ками і нормою процента, а також не має комерційних цілей, а є засобом підтримки важливих для економіки суб'єктів гос­подарювання.

Якщо уряд гарантує безумовне погашення запозичень та ви­плату процентів за ними, зробленими нижчестоящими органами влади й управління або окремими суб'єктами господарювання, то йдеться про умовний державний кредит — гарантовані запо­зичення. У такому разі держава виступає у ролі гаранта. За гарантованими запозиченнями уряд несе реальну фінансову відпо­відальність тільки в разі неплатоспроможності платника.

Міжнародний державний кредит становить сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку як у ролі позичальника, так і в ролі кредитора. Ці відно­сини набувають форми державних зовнішніх запозичень.

Зовнішні запозичення надаються на тих самих умовах, що й внутрішні, тобто на умовах поворотності, строковості та платності. їх надання здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Сума отриманих зовнішніх позик з нарахованими процентами за ними вклю­чається до державного боргу країни.

Державні зовнішні запозичення можуть надаватись як у грошовій, так і в товарній формі. Як правило, вони є середньо-або довгостроковими.

Грошові запозичення здійснюються:

— у валюті країни-кредитора;

— у валюті країни-позичальника;

— у валюті третьої країни.

Погашення здійснюється товарними поставками або валю­тою за погодженням сторін. Іноді у міжнародних угодах вста­новлюється пільговий період щодо погашення запозичень і сплати процентів за ними, який надає відстрочку погашення позики на три — п'ять років з метою отримання максимально­го ефекту від її використання.

Наочно класифікацію державного кредиту наведено на схемі (рис. 9.1).

Таким чином, державний кредит є сукупністю досить різно­манітних форм і методів фінансових відносин. Такий підхід спрямований на створення сприятливих передумов для залу­чення коштів як для держави, так і для її кредиторів. Різно­манітність форм дає змогу максимально врахувати різнобічні інтереси юридичних та фізичних осіб.

Державний кредит в основній його формі — державних запозичень — є антиципацією податків, тобто авансовим вилученням податків, їх випередженням. Функціонування дер­жавних позик було б неможливим без податків. Податки за­безпечують державі можливість розплатитися з кредиторами за первісною сумою боргу і виплатити проценти за користу­вання позикою. У свою чергу, державні позики справляють зворотний вплив на зростання податків. З розвитком вироб­ництва, ринкових відносин відбувається дедалі більше нагро­мадження позичкового капіталу, тобто капіталу, позиченого за процент, що дає можливість державі у зростаючих розмірах позичати гроші на певний строк. При розміщенні державних позик відбувається купівля позичкового капіталу як товару. Власники позичкового капіталу одержують від держави плату у вигляді процента, який є часткою позичкового капіталу в національному доході.

Державний кредит, як і будь-яка інша форма кредитних відносин, вимагає особливого контролю. Цей контроль поши­рюється як на залучення позичкових коштів, так і на їх пога­шення.

Залучення позик має ґрунтуватись на двох чинниках:

— мінімізації вартості позики;

— встановленні стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку.

Мінімізація вартості позики досягається, по-перше, за допомогою відповідної процентної політики, по-друге, через установлення відповідних умов випуску і погашення позики. Процентна політика відображає при цьому два протилежні чинники: мінімізацію вартості й максимізацію привабливості позики, яка, у свою чергу, залежить від достатньо високого процента. На фінансовому ринку державні цінні папери ма­ють найнижчий процент, який є своєрідним індикатором цьо­го ринку. Отже, сама ситуація на ринку сприяє мінімізації вартості позик. Тому привабливість державних позик дося­гається насамперед за рахунок високих гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Стабільність державних цінних паперів досягається через оптимізацію насиченості ними фінансового ринку. Цінних па­перів, з одного боку, має бути достатньо для максимізації над­ходжень від державних позик, а з іншого — не повинно бути їх надлишку, який може спричинити падіння курсової ціни.

Дата добавления: 2014-01-05