Менеджмент в туризмі

Журналісти, порівняно з іншими суб’єктами інформаційних відносин, мають досить широкі повноваження щодо доступу до інформації. Такі повноваження передбачаються як на рівні міжнародно-правових документів, так і нормами вітчизняного законодавства.

Реалізація і захист прав журналістської діяльності

У 2005 р., уже після зміни влади, мали місце непоодинокі факти тиску представників різних гілок влади на журналістів, погроз на їх адресу. На жаль, це стосується не тільки окремих чиновників чи лише деяких регіонів.

Слід зазначити,що загалом намітилися позитивні тенденції у відносинах влади і преси, а свобода слова практично стала реальністю.Залишилися в минулому масові розправи “іменем закону” над ЗМІ і журналістами, коли суди приймали позови на астрономічні суми, нібито пов’язані з відшкодуванням моральних збитків. Вийшли з ужитку “темники” – письмові вказівки владних структур засобам масової інформації про те, які теми і яким чином препарувати їх перед оприлюдненням в електронних і друкованих мас-медіа. Зникла пряма цензура як найбільш ганебне явище.

Як бачимо з цього невеликого аналізу, законодавство України, що регулює інформаційну сферу, достатньо розвинуте. Проте окремі норми прийнятих законів застарівають і не завжди адекватно та повною мірою відповідають реаліям життя, що динамічно змінюється. У загальнонаціональному масштабі так і не створена система, яка гарантувала б надійний захист преси від посягань на вільне вираження поглядів, висловлювання думок та доступ до інформації.

Широкі повноваження щодо доступу до інформації, гарантовані журналістові законом, треба знати і використовувати.

Причому зазначені положення можна умовно поділити на дві групи:

1) норми, що регулюють доступ журналістів до так званої публічної інформації, або ж інформації про органи державної влади;

2) норми, що регламентують отримання журналістами приватної інформації про (від) фізичних або юридичних осіб.

У першому випадку, як правило, діють закони, що чітко регламентують: яку інформацію, у якому обсязі, у які строки і на якій основі (платно чи безоплатно) можна отримати; у другому – діє конституційний принцип недопущення збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, а також принцип договору при взаєминах із приватними особами.

Однак на практиці нерідко виникають проблеми щодо доступу журналістів як до публічної, так і до приватної інформації. Так, наприклад, усі ми час від часу стаємо свідками обмеження доступу журналістів до інформації, які виявляються у встановленому порядку акредитації журналістів при органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Така акредитація здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів.

Орган, при якому акредитовано журналіста, заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, організаційно сприяє виконанню ними професійних обов’язків. Однак законодавством не встановлено відповідальності за неінформування акредитованих журналістів або вибіркове інформування про відповідні заходи.

Існує й інша проблема доступу журналістів до інформації. Порядок допуску журналістів до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України з урахуванням загального режиму (регламенту) роботи цього органу. Про цей порядок заздалегідь повідомляється акредитованим журналістам; їм видається посвідчення (перепустка) на право входу в приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом засобу масової інформації його акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому він акредитований. Таким чином, візит журналіста з метою отримати інформацію, здійснений із відхиленням від установлених правил, може стати підставою для обмеження доступу до інформації.

Зрозуміло, що журналіст, технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони представляють, можуть оскаржити це рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку. Однак час, витрачений на судовий процес, обернено пропорційний актуальності інформації, яку хоче отримати журналіст від органу державної влади.

Інший, на сьогодні законодавчо передбачений, випадок ненадання журналісту інформації – це встановлений для таких відомостей режим обмеженого доступу, тобто належність інформації до конфіденційної або таємної.

За законодавством України, журналіст, здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, використовує права та виконує обов’язки, передбачені Законом України «Про інформацію» та Законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства».

За вітчизняним законодавством, журналіст зокрема має право:

– на вільне одержання відкритої за режимом доступу інформації;

– відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами;

– відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;

– на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України;

– переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації;

– на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів;

– звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів.

Засоби масової інформації України, відповідно до законодавства України, мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю». Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження і аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати.

Однак варто знати, що розрив чи змішування змісту офіційної інформації, що оприлюднюється, коментарями засобу масової інформації або журналістом не допускається.

Захист права журналіста на доступ до інформації

При захисті або відновленні порушеного права журналіста на доступ до інформації суттєве значення мають принаймні два аспекти:

1) характер і вид інформації, доступ до якої обмежено (публічна чи приватна інформація, відкрита чи інформація з обмеженим доступом);

2) спосіб, у який журналіст отримав інформацію.

У будь-якому випадку законодавство України встановлює певні гарантії для захисту прав журналіста. Так, Закон України «Про інформацію» містить відсилочну норму: умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України. Зазначена норма відсилає нас до статті 171 Кримінального кодексу України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів», яке карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.

Зрозуміло, про можливості відповідальності винних осіб за цією статтею можна говорити при наявності суспільної небезпеки діяння.

Закон України «Про боротьбу з корупцією» передбачає, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права «відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію».

Оскаржувати до суду можна не лише порушення встановленого порядку надання інформації за зверненнями та інформаційними запитами журналістів, а й порушення, пов’язані з реалізацією громадянами пасивного права на доступ до інформації, якому відповідає обов’язок відповідних суб’єктів поширювати (оприлюднювати) певні відомості. Захист власних прав варто здійснювати у межах передбаченої законодавством України можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

Крім того, статтею 47-1 Закону України «Про інформацію» передбачено звільнення особи від відповідальності (у тому числі від кримінальної) «за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою». На сьогодні чинним законодавством не встановлено порядок визначення суспільної значимості інформації. У кожному конкретному випадку лише суд правомочний визначати, чиє право вище.

Певною підставою для захисту права журналіста на доступ до інформації є стаття 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», якою звільнено редакції ЗМІ та журналістів від відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права й законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації й правами журналіста, якщо в них зокрема розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом.

Поради юриста: як опублікувати потрібну вам цікаву інформацію про «дуже важливу персону» і не потрапити під суд (Анатолій Марущак для «Телекритики» 06-12-2007)

Чомусь дуже хочеться, щоб говорили про незамовні, гострі, а, головне, правдиві і актуальні публікації і репортажі ЗМІ. Щоб обговорення питання прямої чи завуальованої політичної реклами втрачало сенс поряд з розкриттям журналістом «гіркої», але правдивої інформації про життя-буття вітчизняного VIPа (причому не замовленої конкурентом, політичним опонентом останнього, а розкритої журналістом як виконання свого «святого обов’язку» — інформувати суспільство!).

У сьогоднішній реаліях журналіст нерідко одержує або хоче отримати інформацію про серйозного бізнесмена, високоповажного чиновника або навіть народного депутата. Зрозуміло, що «приперчений» репортаж чи програма про VIPа добре смакуватиме українському глядачеві (слухачеві, читачеві). Однак, не менш очевидним є ризик юридичної відповідальності за можливе втручання в приватне життя, за нанесення шкоди честі, гідності, діловій репутації VIPа. Отож, чи передбачає право України межу «закритості» інформації про «великих» людей? Чи має журналіст легітимні можливості «зазирнути» за паркан особистого життя VIPа? І які вимоги законодавства України варто знати, щоб у процесі створення якісного інформаційного продукту бува не скоїти правопорушення?

Конфіденційна інформація про особу є одним із специфічних видів інформації з обмеженим доступом. Її правові ознаки визначаються Конституцією України, Законом України «Про інформацію», а офіційне тлумачення викладене у Рішенні Конституційного Суду України №5-зп від 30 жовтня 1997 року (справа К.Г.Устименка). Зокрема, зазначається, що частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.

До конфіденційної інформації про особу, зокрема, належать такі свідчення про особу: освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан, інші персональні дані. Причому, перелік таких відомостей визначається лише самою особою, зважаючи на конструкцію «інші персональні дані» та беручи до уваги її право давати згоду на дії з відповідною інформацією. Один VIP у межах самопіару оприлюднює інформацію про власний майновий стан (наприклад, наявність будинку у Кончі-Заспі), інший не надає інформацію навіть про ресторани, у яких обідає.

Маємо перше правило вітчизняного законодавства: конфіденційна інформація про особу може бути розголошена (у тому числі опублікована) лише за згодою такої особи.

Журналісти мають особливий правовий статус з огляду на здійснення інформаційної діяльності. Здійснюючи таку діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов’язки, передбачені Законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації». Журналіст зокрема має право на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації; а також переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації. Оскільки конфіденційна інформація про особу є одним із видів інформації з обмеженим доступом, то вільне оперування такою інформацією не допускається. Більше того, статтею 37 Закону України «Про телебачення й радіомовлення» на телерадіоорганізації покладено обов’язок не розголошувати інформацію про приватне життя громадянина без його згоди, за умови якщо ця інформація не є «суспільно необхідною».

Правило друге: конфіденційна інформація про особу не може вільно одержуватися, використовуватися, поширюватися (публікуватися) та зберігатися. За порушення цього правила законодавство України передбачає навіть кримінальну відповідальність — стаття 182 Кримінального кодексу України. «Порушення недоторканності приватного життя».

З другого правила маємо виняток, який став правомірним з 3.04.2003 — зі зміною статті 30 Закону України «Про інформацію»: «Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист».

Важливість визначення співвідношення права громадськості знати інформацію з обмеженим доступом над правом її власника на захист такої інформації має практичне значення. Це пов’язано з тим, що статтею 47-1 Закону України «Про інформацію» передбачено звільнення особи від відповідальності (у тому числі від кримінальної) «за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою». Проблема в застосуванні наведених норм Закону України «Про інформацію» полягає в тому, що на сьогодні чинним законодавством не встановлено порядок визначення суспільної значимості інформації. Зрозуміло, що у кожному конкретному випадку лише суд правомочний визначати чиє право вище: (у нашому випадку) VIPа як власника конфіденційної інформації, чи громадськості знати таку інформацію. Відповідних роз’яснень вищих судових інстанцій з даного приводу немає.

Варто пам’ятати роз’яснення для господарських судів щодо справ про недостовірність негативної інформації, яку визнають правовою презумпцією: згідно з частиною третьою статті 277 Цивільного кодексу України негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Отже, тягар доказування достовірності негативної інформації про позивача покладається на відповідача, а на позивача покладено лише обов’язок доказування факту поширення такої інформації відповідачем. Питання ж про те, чи є поширена про дану особу інформація негативною стосовно неї, вирішується у кожному випадку з урахуванням обставин конкретної справи. Цілком імовірно, що тягар доказування суспільної значимості конфіденційної інформації про особу ляже саме на особу, яка її поширила — на редакцію ЗМІ солідарно з журналістом.

Виняток перший: конфіденційна інформація про VIPа може бути поширена без його згоди, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає право VIPа на її захист.

З проблемою суспільної значимості тісно пов’язаний так званий правовий інститут «публічних осіб». До речі, у чинному законодавстві України такий інститут на сьогодні не закріплено. Хоча намагання його створити були. Так, проект Закону про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України № 2082, внесений Головатим С.П. у 2002 році, передбачав, що у разі призначення чи обрання вищих посадових осіб — здійснюється оприлюднення біографічних відомостей про таких осіб (зокрема, попередню трудову діяльність із зазначенням займаних посад до моменту обрання (призначення); партійність, включаючи відомості про перебування у політичних партіях протягом останніх 20 років до обрання (призначення) на посаду; сімейний стан; факти засудження за вчинення злочинів, а у разі їх наявності — про дату засудження, статтю (статті) закону, за якою засуджено особу, вид та розмір призначеного покарання). Оприлюднення біографічних відомостей здійснювалося б (якби закон був прийнятий) шляхом публікації цих відомостей в пресі, повідомлення їх по радіо та телебаченню.

Інститут публічних осіб був сформований у правій системі США і застосовується лише в спорах, предметом яких є правдивість поширеної інформації і не стосується безпосередньо відносин, пов’язаних з інформацією з обмеженим доступом. У деяких європейських державах інститут публічних осіб пов’язаний з можливістю поширення певної інформації у тому числі конфіденційної про осіб, які виконують чи пов’язані з виконанням публічних функцій, у тому числі, відомостей щодо умов, на яких довірено та здійснюється виконання цих функцій. Такими нормами суспільство забезпечується достовірною інформацією про осіб, яких воно обирає (делегує) на виконання суспільних чи державницьких завдань. Однак обмеження охорони приватного життя, має завжди спиратися на важливий публічний інтерес, позв’язуватися з публічною діяльністю і не може здійснюватися виключно з метою задоволення потреби сенсації для ЗМІ.

Виняток другий (без достатнього обґрунтування за законодавством України): теоретично кожна особа, яка виконує публічні функції, має бути більш відкрита для ЗМІ, ніж пересічний громадянин.

Законодавство України, зокрема статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», 35 Закону України «Про інформаційні агентства», 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», передбачає, що ЗМІ звільняються від відповідальності, за публікацію (поширення) відомостей (у тому числі про VIPа): одержаних від інформаційних агентств, якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян, вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України «Про інформацію», чи є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього.

Нерідко бувають випадки, коли журналіст використовує цитату з сайту, у якій розкривається конфіденційна інформація про VIPа. Оскільки державної реєстрації сайтів і прирівняння їх до статусу інформаційних агентств чи друкованих ЗМІ поки що немає, то суди загальної юрисдикції не завжди звільняють «класичні» ЗМІ та їх журналістів від відповідальності, якщо в їх матеріалах використано посилання на віртуальний ресурс з мережі Інтернет.

Хоча, відповідно до роз’яснень для господарських судів, у разі розміщення інформації в мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного ознайомлення, особа, чиї права та законні інтереси порушені її поширенням, може подавати відповідні позовні вимоги до власника веб-сайту, на якому розміщена ця інформація. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребувані відповідно до вимог статей 30 та 65 Господарського процесуального кодексу України від товариства з обмеженою відповідальністю «Хостмастер», яке адмініструє систему реєстрації та обліку доменних назв і адресу українського сегмента мережі Інтернет. Після здійснення заходів, пов’язаних з переделегуванням прав адміністрування, ці функції має здійснювати об’єднання «Український мережевий інформаційний центр».

Виняток третій: ЗМІ та журналіст звільняються від відповідальності за передрук офіційної інформації або за посилання на публікацію іншого ЗМІ. При посиланні на сайт варто перестрахуватися від юридичної відповідальності, отримавши інформацію про власника сайту від ТОВ «Хостмастер» або «Українського мережевого інформаційного центру» з метою подальшого його залучення у справі у якості належного відповідача.

Статтею 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» звільнено редакції ЗМІ та журналістів від відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права й законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації й правами журналіста, якщо в них зокрема розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом».

Виняток четвертий: відповідно до чинного законодавства підставою звільнення журналістів від відповідальності за розголошення конфіденційної інформації про VIPа є законний шлях отримання таких відомостей.

Сучасний VIP в українському суспільстві — це, як правило, «державницька людина». Інтуїтивно такі люди розуміють, що виконання ними державних функцій спричиняє підвищений інтерес громадськості до їх персони. Крім того, вони чітко знають, що PR за допомогою ЗМІ, навіть якщо він має дещо гостренький характер, вцілому є позитивним явищем для їх іміджу.

При цьому більшість VIPів, не без допомоги власних юристів та адвокатів, знають куди йти за захистом своїх прав у разі завдання шкоди їх честі, гідності, діловій репутації, чи втручання в приватне життя. А тому журналісту варто усвідомлювати, що до чіткої регламентації вітчизняним законодавством інституту публічної особи, питання розкриття конфіденційної інформації про VIPа є, як мінімум, «досить чуттєвим».

У зв’язку з цим слід пам’ятати окремі рекомендації. Для того, щоб опублікувати «гостреньку» інформацію про VIPа:

1) отримайте усну чи письмову згоду такої особи на розголошення (оприлюднення) конфіденційної інформації про неї; або

2) спробуйте обґрунтувати, що конфіденційна інформація про VIPа є суспільно значимою, тобто вона є предметом громадського інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає право VIPа на її захист; або

3) знайдіть випадки звільнення від відповідальності (передрукуйте офіційну інформацію або зробіть посилання на публікацію іншого ЗМІ); або

4) отримайте конфіденційну інформацію про VIPа законний шляхом (наприклад, у ході інтерв’ю з самим VIPом чи з кимось з його оточення) і за публікацію (оприлюднення) такої інформації будете звільнені від відповідальності.

Дата добавления: 2014-01-05