Поняття та правове регулювання режиму в установах виконання покарань

ТЕМА № 11 Основні засоби ресоціалізації засуджених до позбавлення волі

§ 1. Поняття та правове регулювання режиму в установах виконання покарань.

§ 2. Суспільне корисна праця як засіб ресоціалізації засуджених.

§ 3. Правова природа і основні завдання виховної роботи із засу­дженими.

§ 4. Правове регулювання та організація загальноосвітнього навчан­ня і професійної підготовки засуджених.

На наш погляд, питання режиму позбавлення волі — одне з най­важливіших у кримінально-виконавчому праві. Термін "режим" час­то зустрічається в нормах діючого кримінального і кримінально-ви­конавчого законодавства. Проте в законі поняття режиму не визна­чене, а сам термін "режим" у законодавчих актах застосовується в різних значеннях. Таке неоднозначне вживання законодавцем термі­ну вимагає з'ясування його смислу.

Спроба визначити поняття режиму була зроблена ще у 20-ті ро­ки XX ст. проф. С. В. Познишевим: "Пенітенціарний режим, у ши­рокому смислі цього слова, обіймає всю систему заходів, за допомо­гою яких пенітенціарні установи прагнуть до досягнення своїх ці­лей". Професор Б. С. Утевський дав визначення режиму у вузькому смислі цього слова: "Режим складається з розпорядку дня, з регулю­вання порядку пересування в місцях позбавлення волі; із правил, які встановлюють форми спілкування засуджених із зовнішнім сві­том, із системи заходів заохочення і заходів дисциплінарного стяг­нення".

В юридичній літературі існує точка зору, згідно з якою норми ре­жиму, що мають каральний характер, входять до змісту покарання, а решта норм вказують на режим як на один з основних засобів ре­соціалізації засуджених. Дослідження норм притаманних режиму відбування покарання, показує, що їх можна розділити на чотири групи:

— норми, які встановлюють права і обов'язки засуджених;

— норми, які визначають межу ізоляції й інших правообмежень засуджених;

— норми, які регламентують або так чи інакше впливають на по­бут засуджених;

— норми, які обмежують конституційні й цивільні права засу­джених.

Отже, можна стверджувати, що норми, які регламентують ре­жим відбування покарання, визначають зміст кримінального пока­рання, тобто конкретизують кару. Цілком очевидно, що конкретиза­ція кари повинна мати на меті не лише спричинення засудженому певних позбавлень та обмежень фізичного, майнового, морального й іншого характеру, а й здійснювати позитивний вплив на суспільну думку з точки зору практичного втілення у життя окремих поло­жень кримінально-виконавчої політики, а також мати виховне зна­чення для засудженого.

В загальному значенні слово "режим" (франц. ге^іте, від лат. ге^ітеп — управління) розуміється як встановлений розпорядок життя (роботи, харчування, відпочинку тощо) або сукупність пра­вил, і норм для досягнення якоїсь мети1. Коли ж йдеться про режим засудженого до позбавлення волі, то цей термін вживається у спеці­альному, пенітенціарному значенні — як розпорядок життя людини, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі (тосіиз уіуєпсіі). У цьому разі режим визначає специфіку умов, привнесених у життя засуджених до кримінального покарання притаманним йому ком­плексом правообмежень.

Поміщення осіб, які скоїли злочини, в місця позбавлення волі ставить потребу врегулювання правом їх спосіб життя, в тому числі й такого, який на волі регулюється просто нормами загальнолюд­ської моралі. Це особливо важливо тому, що різні елементи пока­рання (кари) навмисне спрямовані на спричинення засудженому страждань, переживань (ізоляція від суспільства, тримання під вар­тою, обмеження в побаченнях тощо). Тому при визначенні юридич­ної природи режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі потрібно виходити насамперед з того, що це правовий інститут, який регламентує спосіб життя засудженого в УВП. І сьогодні в нормах кримінально-виконавчого права закріплено, що засуджені зобов'язані проживати в спеціально обладнаних установах під вар­тою і цілодобовим наглядом, дотримуватися суворих правил пове­дінки й розпорядку дня. Вони підлягають обшуку і догляду, в уста­новленому порядку ведуть листування, дістають побачення з рідни­ми тощо.

Тому всю сукупність правил, які визначають конкретний поря­док відбування покарання, встановлених кримінально-виконавчим законодавством і обов'язкових для засуджених, і слід вважати ре­жимом відбування покарання.

Разом з тим, можна дати і таке поняття режиму: це керований, регульований нормами кримінально-виконавчого права, реалізований у певній організаційно-правовій формі карально-виховний процес

У літературі найбільш поширеними є три точки зору про понят­тя режиму. Він визначається як порядок діяльності виправно-трудо­вих установ (М. О. Бєляєв); як регламентування порядку тримання засуджених у виправно-трудових установах (М. Я. Гінзбург); як урегульований нормами кримінально-виконавчого права порядок ви­конання і відбування покарання (М. О. Стручков, І. О. Сперан-ський). Представники останньої точки зору характеризують поняття режиму неоднаково: як порядок реалізації позбавлення волі; сукуп­ність правил поведінки засуджених; порядок, що встановлений при відбуванні покарання; порядок тримання засуджених; сукупність правил, що регулюють обсяг обмежень, встановлених для засудже­них, і порядок їх реалізації.

На наш погляд, режим позбавлення волі складається з двох час­тин: 1) правил, які виражають правообмеження, що обумовлені ви­могами безпеки, і тому належать до змісту покарання; 2) правил особистої поведінки в жилому приміщенні, побуті, стосовно інших осіб (розпорядок дня, заборона лежати одягненим у ліжку і т. ін.), що входять до системи заходів виправного впливу, які не містять у собі елементів кари.

Звідси можна зробити висновок, що режим позбавлення волі — це встановлені нормами кримінально-виконавчого права порядок і умови відбування (виконання) покарання, які забезпечують реалі­зацію кримінально-правової кари, створюють умови для застосуван­ня заходів виправно-трудового впливу до засуджених для досягнен­ня цілей покарання.

Режим є структурним управлінським елементом цілісної систе­ми засобів виправлення засуджених або, як прийнято говорити в теорії управління, її підсистемою. Структурний елемент системи створюється для виконання певної функції. У функціях режиму про­являється його сутність.

Серед функцій режиму в місцях позбавлення волі важливо вміти розрізняти основні — ті, для яких він створений і врегульований за­коном, і ті, які забезпечують їх виконання. Функції можуть виступа­ти як завдання, які формулюються відповідними положеннями закону.

До основних функцій режиму необхідно віднести: каральну; за­безпечення ефективного застосування заходів виправного впливу; виховну; функцію регулювання кримінально-правової кари; функцію спеціального та загального попередження.

Каральна функція. Закріплена в ст. 1 ВТК, де вказується, що виправно-трудове законодавство має своїм завданням забезпечення виконання кримінального покарання. Каральний вплив режиму міс­титься в самому факті позбавлення волі і в тих обмеженнях, які встановлені для засуджених. Характер обмежень залежить від виду УВП і може змінюватися під час відбування покарання. Каральна функція режиму покликана стримувати засуджених від скоєння но­вих злочинів не лише залякуванням, а й стимулюванням їх прагнен­ня до отримання тих благ, що, відповідно до закону, можуть бути надані особам, які стали на шлях виправлення.

Функція забезпечення ефективного застосування заходів виправного впливу. Складні та різноманітні завдання виправлення засуджених не можуть бути вирішені тільки засобами кари. Тому у кримінально-виконавчому законодавстві закріплене принципове по­ложення про необхідність застосування до осіб, які відбувають по­карання, заходів виправного впливу (ст. 2, 4 ВТК), що не мають оз­нак кари. Ці заходи в процесі застосування поєднуються з покаран­ням, активно взаємодіють з режимом. А режим створює умови для їх ефективної реалізації.

Відбування покарання у місцях позбавлення волі викликає по­требу врегулювання правом багатьох сторін життя, в тому числі й тих, які на волі регламентуються не так детально. Згідно із законом, в УВП засуджені обов'язково повинні працювати, відвідувати вихов­ні заходи, навчатися в школі чи на виробництві. Забезпечення цих обов'язків відповідає меті виправного впливу. За ухилення від захо­дів виправного характеру засуджені можуть бути піддані дисциплі­нарним стягненням.

Режим для заходів виправного впливу виступає немов би "точ­кою опори", завдяки якій організація і сприйняття виправного впли­ву проходить предметніше і полегшує цілеспрямованість виховання. Більше того, правообмеження в низці благ, що містяться в режимі, спонукають засуджених до намагання поповнити ці блага у сфері виправного впливу. У взаємодії з режимом, заходи виправного впли­ву сприяють правильному сприйняттю покарання засудженими, пе­реконують в його справедливості та необхідності відбути без пору­шень встановлених правил поведінки.

Виховна функція. У процесі виконання покарання, реалізації кари досягається завдання виправлення засуджених. У законі (ст. 72 ВТК) прямо вказується, що режим — один з основних засобів ви­правлення засуджених.

В юридичній літературі зазначається, що виховні можливості ка­ри суттєво обмежені. А якщо до режиму віднести тільки правила, що виражають кару, то тоді він втрачає самостійне значення. Саме режим у цілому, тобто в сукупності його каральних елементів і тих, що не носять ознак кари, становить один з основних засобів виправ­лення засуджених.

Реалізація виховної функції режиму дозволяє посилити його роль, підкріпити виховання за допомогою кари власне вихованням. Саме з цих позицій можна глибше зрозуміти можливості режиму, який передбачає формування належної поведінки засуджених.

Виховна функція режиму зводиться до того, що він

1) може бути поштовхом до морального удосконалення особи че­рез спричинення засудженому переживань і страждань, які пов'яза­ні з втратою волі;

2) сприяє формуванню в засудженого необхідних не тільки в УВП, а й на волі корисних навичок і якостей, оскільки привчає його до систематичного, довготривалого та суворого дотримання встанов­лених правил поведінки;

3) сприяє в сукупності з іншими засобами виправлення вихован­ню у засуджених високої правосвідомості;

4) допомагає подолати негативні риси особи, які призвели її до скоєння злочину, усвідомити цінність втрачених благ;

5) сприяє вихованню у засуджених стійкості проти скоєння зло­чинів у майбутньому.

Аналіз поведінки засуджених в УВП показує, що порушення ре­жиму допускаються, як правило, у початковий період відбування по­карання, коли засуджені сприймають режим тільки як примус. Уся діяльність працівників УВП повинна бути спрямована на те, щоб пе­реконати засудженого в доцільності й необхідності дотримуватися встановлених для них правил поведінки. Заходами переконання в цьому разі є не тільки слово (агітаційно-пропагандистська робота), а й сама обстановка в УВП, застосування заходів заохочення до осіб, які дотримуються вимог режиму, і заходів стягнення до його порушників.

Функція регулювання кримінально-правової кари. Режим по­збавлення волі не тільки конкретизує це покарання, а й є регулято­ром його каральної сили, виступає основним критерієм при визна­ченні виду позбавлення волі. Регулятивна функція режиму реалізу­ється через створення різних умов тримання залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину, особи і поведінки засудженого. Ці умови дістали своє відображення у відповідних нор­мах кримінально-виконавчого законодавства (статті 45—47 ВТК).

функція спеціального і загального попередження. Криміналь­но-правова кара, яка виражена в режимі позбавлення волі, відповід­но до ст. 1 ВТК застосовується для попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Караючи засудженого, режим одночасно виконує функції виховання, спеціальної і загальної превенції.

Спеціально-попереджувальна функція режиму полягає в тому, що, по-перше, завдяки організаційно-правовому впливу на засудже­ного в процесі відбування покарання створюються такі умови, з до­помогою яких вчинення злочину надзвичайно важко або неможли­во; по-друге, кара, виражена в режимі, чинить на свідомість і волю засудженого винятковий за своєю силою вплив, викликає у нього моральні переживання і страждання, такий психічний стан, який здатний стримати засудженого від скоєння нового злочину.

Ця функція реалізується шляхом ізоляції засуджених і постійно­го нагляду за ними, точного і неухильного виконання ними своїх обов'язків, перегляду кореспонденції, огляду посилок, передач, бан­деролей, застосування заходів стягнення і безпеки, проведення опе-ративно-розшукових та інших заходів, які безпосередньо спрямовані на профілактику злочинів з боку засуджених.

Безпосередній загальнопревентивний вплив режиму позбавлен­ня волі здійснюється на осіб, які вже відбули цей вид покарання, і перебуває у прямій залежності від рівня організації і забезпечення процесу виконання покарання. В цьому плані важливе загальнопре-вентивне значення має реалізація таких вимог режиму, як обов'яз­кова ізоляція засуджених, точне і неухильне виконання ними своїх обов'язків. Поряд з цим засобом вирішення завдань загального по­передження виступають різні правообмеження засуджених, тобто прослідковується тісний взаємозв'язок загальнопревентивної і спе­ціально-превентивної функцій.

Отже, всі функції режиму спрямовані на досягнення однакової мети — виховати у засуджених дисциплінованість, почуття добро­вільного виконання вимог режиму, виключити можливість скоєння в подальшому правопорушень і в кінцевому підсумку — щоб кож­ний засуджений став законослухняним громадянином.

Зміст режиму виражається в його вимогах, закріплених у кримі­нально-виконавчому праві. У ст. 28 ВТК України вони позначені словами "основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі".

Вимоги — це правила, що накладаються кимсь або чим-небудь. Стосовно режиму — це правила, що містяться в нормах кримінально-виконавчого права. Коли законодавець встановлює основні вимо­ги, він має на увазі основні правила у сфері відбування (виконання) покарання, що регламентують принципові положення змісту режи­му. Однак вони не можуть забезпечити регулювання всіх різнома­нітних аспектів життєдіяльності засуджених в умовах позбавлення волі і визначають тільки головне в режимі, служать базою для вста­новлення інших вимог, що конкретизують загальне правило. Разом з основними вимогами вони утворюють цілісний зміст режиму від­бування покарання у вигляді позбавлення волі.

Основними вимогами режиму в місяцях позбавлення волі є:

— обов'язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість вчинення ними нових злочинів чи інших антисуспільних вчинків;

— точне і неухильне виконання ними своїх громадянських обов'язків;

— різні умови тримання залежно від характеру та ступеня сус­пільної небезпечності вчиненого злочину, особи й поведінки засу­дженого.

Безумовно, без деталізації і конкретизації цих найважливіших вимог режиму не можна скласти уявлення про режим відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Тому законодавець, закріп­люючи основні вимоги режиму в ст. 28, одночасно деталізує їх у гл. 5 ВТК України — "Режим у місцях позбавлення волі".

Відповідно до закону, засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшукові; особистий обшук проводиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім'я, підлягають перегляду.

У виправно-трудових колоніях встановлюється суворо регламен­тований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей і цінних речей, а та­кож предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудо­вих установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в дохід держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової устано­ви, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть ма­ти при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому ВТК, засудженим дозволяється купу­вати за безготівковий розрахунок продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листування, відправляти грошові пере­кази родичам.

Наукою кримінально-виконавчого права вимоги, що складають зміст режиму, діляться на:

— вимоги, пов'язані з обмеженням волі пересування засуджених;

— вимоги, які регламентують життя і побут засуджених;

— вимоги, спрямовані на ізоляцію засуджених;

— вимоги загальногромадянського характеру.

Вимоги, пов'язані з обмеженням волі пересування засудже­них в УВП. Тут варто виділити передусім заборону самовільно за­лишати місце позбавлення волі. Забороняється порушувати лінію охорони об'єктів УВП, виходити без дозволу адміністрації за межі ізо­льованих одна від одної ділянок і локальних зон, виробничих об'єктів і цехів, перебувати без дозволу адміністрації в гуртожитках, в яких во­ни не проживають, або на виробничих об'єктах, на яких не працю­ють. Засуджені зобов'язані пересуватися по території УВП лише групами і тільки строєм.

Вимоги, які регламентують життя і побут засуджених. Пе­редусім — це організація в кожній установі розпорядку дня, вста­новлення різних умов тримання і правил розміщення засуджених, їх матеріально-побутового забезпечення, правил користування гроши­ма, а також правил, що регулюють питання взаємин адміністрації і засуджених, засуджених між собою і з іншими особами.

Вимоги, спрямовані на ізоляцію засуджених. Обов'язкова ізо­ляція передбачає виключення можливості здійснення засудженими нових злочинів або правопорушень, забезпечення точного й не­ухильного виконання ними своїх обов'язків. Вона виражається в ізо­ляції:

1) засуджених — від суспільства;

2) засуджених — один від одного відповідно до вимог ст. 21 ВТК про роздільне тримання в УВП чоловіків і жінок, неповнолітніх і до­рослих, вперше засуджених до позбавлення волі і тих, які раніше відбували це покарання; вперше засуджених за злочини, що не є тяжкими, і вперше засуджених за тяжкі злочини.

Ступінь ізоляції досягається поміщенням засудженого на підста­ві вироку чи ухвали суду в УВП відповідного виду режиму і здій­сненням охорони протягом усього періоду відбування покарання.

Роздільне тримання засуджених всередині УВП досягається Шляхом покамерного тримання у тюрмах і колоніях особливого ре­жиму. Особи, які злісно порушують режим, можуть бути ізольовані від інших засуджених шляхом поміщення у штрафний (дисциплінар­ний) ізолятор, у карцер або переведені в приміщення камерного типу (в колоніях загального, посиленого, суворого режиму) або в оди­ночні камери (в колоніях особливого режиму). Засуджені, які відбу­вають покарання в колоніях і які злісно порушують режим, з метою посилення карального впливу на них, можуть бути переведені для подальшого відбування покарання у тюрму на строк до трьох років.

Вимоги ізоляції також включають правила режиму, які регулю­ють надання засудженим побачень, одержання ними посилок, пере­дач, бандеролей, листування засуджених. Сюди ж належать норми, які регламентують питання організаційно-технічного характеру, ос­кільки від них безпосередньо залежить ступінь ізоляції засуджених.

Вимови загальногромадянського характеру. Вони характери­зують моральні основи режиму. До них належать обов'язок працю­вати, підвищувати свій загальноосвітній рівень, здобувати професію, дотримуватися правил поведінки у взаєминах із співробітниками УВП і один з одним, утримувати в чистоті житлові та робочі примі­щення, дотримуватися правил особистої гігієни.

Реалізація названих вимог режиму передбачає створення систе­ми спеціальних заходів, які в літературі дістали найменування "за­соби забезпечення режиму" або "способи забезпечення режиму". У юридичній науці ця проблема ще недостатньо досліджена. Насампе­ред, немає єдності поглядів на те, які елементи варто віднести до за­собів забезпечення режиму.

Окремі автори розглядають засоби забезпечення режиму як еле­менти змісту режиму. Так, на думку О. О. Рябініна, до елементів ре­жиму належить охорона засуджених і нагляд за ними. М. О. Бєляєв у зміст режиму включає застосування заходів заохочення і стягнен­ня, а також заходів безпеки. І. О. Сперанський нагляд відносить до елементів режиму і засобів його забезпечення.

На наш погляд, таке змішання навряд чи обгрунтоване, елемен­ти змісту режиму повинні бути чітко відмежовані від засобів його забезпечення, оскільки вони мають різну цільову спрямованість, не­однакову правову природу. Якщо режим є сутністю і змістом пока­рання у вигляді позбавлення волі, виражає передбачену в ньому ка­ру, то засоби забезпечення режиму спрямовані саме на забезпечен­ня його основних вимог, і тим самим не можуть розглядатися як обов'язкові елементи кари, оскільки вони в разі відсутності погрози чи порушень вимог режиму взагалі не застосовуються (наприклад, заходи стягнення, заходи безпеки). Отже, засоби забезпечення ре­жиму не входять до його змісту, а необхідні для його підтримки й охорони.

Виходячи з цього, засоби забезпечення режиму з урахуванням їхньої правової природи можна класифікувати так:

1. Засоби забезпечення режиму, які носять характер пе|»Вконання:

— правове виховання засуджених; знео

— агітаційна і пропагандистська робота;

— індивідуальна виховна робота;

— заходи заохочення;

— суспільний вплив.

2. Засоби забезпечення режиму, які носять характер примусу:

— охорона і нагляд за засудженими;

— дисциплінарна практика (заходи стягнення);

— робота оперативно-режимної служби;

— застосування технічних засобів, за допомогою яких попере-джується проникнення до засуджених заборонених предметів;

— заходи безпеки (вогнепальна зброя, спецзасоби).

3. Засоби забезпечення режиму, які носять контрольно-правовий

характер:

— відомчий, судовий, прокурорський контроль;

— адміністративна, матеріальна і кримінальна відповідальність.

Дата добавления: 2014-01-06