Смерть / доля

Доля також сліпа (Феміда). Богинь долі (римську Фортуну), надію – (Эльпіду), випадку (Тихе), часто зображують з пов’язкою на очах (пор. з висловами: «сліпий випадок», «сліпе щастя», «сліпа доля», рос. «пути (судьбы) прямы, да очи слепы»).

Тема смерті і тема долі корегується. Зевс роздає добро і зло людям наосліп. Віра у випадковість долі відбивається у рос приказці «Наперед не узнаешь, где найдешь, где потеряешь», укр. «Аби знав де впав, соломки підстелив би». Невидимість, нечуткість, прихованість долі, в той же час її безповоротність примушує людей шукати і відгадувати долю, користуючись певними знаками долі і магічними прийомами, які встановлюють контакт з потойбічними силами, де вирішуються людські долі. Гра у жмурки виражає ідею такого контакту у формі свого роду акціональної психотерапії, знімаючи те рефлекторне протиріччя, яке визначає відношення людини до смерті і долі.

Залишаючись у контексті гри у жмурки, антична традиція дає інше трактування цього сюжету. Мається на увазі паралель з Іо, яку Гера перетворює на корову, яку переслідує сліпень. Сліпень, на певно, персоніфікує демонічну жорстокість «сліпої» смерті і долі. Цей сюжет співвідноситься з назвою гри у жмурки у західнослов’янський мовах грецьк. «мідна муха», італ. «сліпа муха», голланд., нім. «сліпа корова»).. Наявною є певна символічна ретроспектива Одна з культових іпостасей Зевса, якому в жертву приносили вола - απομυιος, тобто «відворотник мух» (можливо, в пам’ять про Геракла, який звільнив Авігеєві конюшні від мух). Відомий також ретроспективний образ мух у міфології фольклорі і християнській традиції – образ пов’язаний з силами нечистого, хворобами, смертю. В іранській міфології муха асоціюється з демоном смерті Насу (буквально «труп»), у християнській традиції з мухами пов’язаний образ сатани і демонічної нечистоти, у слов’ян «мухи взимку – до покійного»

Страх перед смертю і потойбічним світом переборюється за допомогою гори у жмурки. Смерть не всесильна, з нею можна грати, оскільки в ігровому полі існує інша реальність, не прикладна до буденного життя. В цілому подібне ставлення до смерті в історії культури уявляється формою психотерапії і методом соціалізації суб’єкта суспільства.

Людина більшою мірою орієнтується на життя, а не на смерть, хоча тема смерті при цьому не табуюється (за Фрейдом одним з головних людських захоплень є «прагнення смерті»). Суспільство зобов’язує громадян думати про життя, але не забувати про смерть. Що стосується гри у жмурки, то це є реалізація цього обов’язку.

Під час святкування Масляної, Костроми, іноді поховальних обрядах покійник вшановується, але часто виступає об’єктом непристойних жартів, ризикованих містифікацій. Маски мертвих прості і часто обмежуються пов’язками на очах. Похорони мнимого покійника виглядає як травестійна дія (Костома). Рядженого цілували, але він підводився й колов учасників обряду схованою у масці шпилькою. Такими ж були «похорони» таракана, які побутували до 30-40 рр. у Південно-Східних областях Росії під час Різдвяного посту. Тараканом називали опудало покійника (набиті соломою сорочка і штани). Іноді мерцем прикидувалась учасниця посиденьок. На Рязанщині гра у жмурки передувала похоронам таракана. «Вперед в жмурки играють, а патом уш таркана харонють, Завязують глаза да и лавють, хто каво паймаить. А патом яво панясуть хыранить — кричать, шумять! Рызбырут яво, салому разбрыкають,и идуть вродь памянуть яво».

Покійник викликає страх, тому опиняється у центрі соціального безстрашності. Його образ висміюється і спрощується. В рос. загадках іменується як «пиріг з м’ясом», «корка деревянная», «стоит домик, а в домике Жучка, а на Жучке мучка».

Ігрові і нарративні пристрасті дітей становлять собою як спрощені етали дорослого обряду, репрезентують універсалії колективної пам’яті

Вивчаючи гру з точки зору психодіагностики і психології дитини Д. Эльконін писав, що основною одиницею дитячої гори є поведінка дорослої людини. При цьому, «чем обобщеннее и сокращеннее игровые действия, тем глубже отражены в игре смысл, задача и система отношений воссоздаваемой деятельности взрослых: чем конкретнее и развернутее игровые действия, тем больше выступает конкретно-предметное содержание воссоздаваемой деятельности» Коли говорити про етнографічний контекст, то діти зберігають форму, але не зміст гри.

Прикладом висміювання смерті є дитяча гра у покійника, яка побутувала у народів комі. Декілька хлопчиків і дівчаток 10-11 років збиралася пізньою весною чи раннім літом. Рахували, кому виконувати роль покійника. Мнимий покійник лягав на землю, а усі інші рвали траву і причитали: «На кого ти нас залишив, чому пішов від нас, вернись». Коли трава покривали тіло «покійника», про нього начебто забували і починали говорити про буденні теми. Тим часом покійний різко піднімався і наздоганяв гравців. Той, до кого він доторкався, ставав «покійним».

Дата добавления: 2014-01-07