Інституціоналізм і його роль у вивченні національної економіки

У сучасній економічній науці використовуються два основних підходи до розгляду процесів розвитку економіки: класичний (неокласичний) та інституціональний (неоінституціональний).

Інституціоналізм як теорія спочатку розвивався у межах класичної економічної теорії з використанням принципів соціології й еволюції. Це відображено в роботах А. Сміта, К. Маркса, Дж. Кейнса, тому некоректно протиставляти класичну економіку інституціоналізму - одному з напрямів сучасної економічної теорії індустріального й постіндустріального потенціалу. Прихильниками класичного, або "старого" інституціоналізму були такі економісти, як Т. Веблен, Дж. Р. Коммонс, У. Гамільтон, Дж. А. Гобсон, Дж. Гелбрейт, В. Арон, Ян Тінберген, які до інститутів відносили конкуренцію, профспілки, податки, монополії, юридичні норми.

Представники неоінституціоналізму (Д. Норт, О. Уільямсон, М. Олсон, Р. Познер, Р. Нельсон, С. Уінтер) вважають інститути не стільки культурним або психологічним феноменом, скільки набором правових норм, неформальних правил, що жорстко спрямовують економічну поведінку індивіда і організації. Як відмічає Д. Норт, інститути являють собою структуру, яку люди накладають на свої взаємовідносини, визначаючи таким чином стимули, поряд з іншими організаціями (бюджетними, технологічними), що обумовлюють межі вибору, а вони, в свою чергу, задають межі функціонування економіки й суспільства впродовж того або іншого часу.

Наукові дослідження інституціоналістів виходять за межі звичних функціонально-обмежених рамок "ресурси-результати" з природним розширеним підходом до понять ефективності, зростання, розвитку, будь-якому відчуженню й присвоєнню прав власності, а також захисту прийнятих у суспільстві свобод.

Як відомо, предметом пізнання класичної економічної теорії є створення багатств народів, марксистської - виробничі відносини та їх взаємодія з продуктивними силами, неокласичної - обмежені ресурси й шлях їхнього ефективного використання. Теоретики маржиналізму відходять від досліджень об'єктивних процесів й акцентують увагу на суб'єктивно-психологічних процесах та явищах.

Переваги інституціональної теорії полягають у тому, що предмет її пізнання - інститути, які є в економіці, соціальній сфері, сферах права, моралі, релігії. Важливість у визначенні інституту як предмета дослідження виявляється в тому, що, з одного боку, забезпечує широкий погляд на розвиток економіки й суспільства, аналіз економічної системи й суспільства як цілосності при взаємодії з іншими інститутами, такими як держава, а з другого - потребує глибокого й конкретного розуміння суті й особливостей самих інститутів. З точки зору представників інституціоналізму інститути - це спосіб мислення й дії, що втілюється в соціальних звичаях, установах, правилах. Проте інститути - це не просто сукупність формальних і неформальних правил, що визначають поведінку людей. Це конструкції, які інтерпретують сферу інформації і роблять світ більш зрозумілим. Роблячи світ більш зрозумілим, можна розробити систему стереотипних реакцій відносно нього. Сприйняття світу й свого місця в ньому буде породжувати у певних людських суспільствах набори формальних і неформальних інститутів, що покликані надати стійкості цим суспільствам.

На відміну від традиційного інституціонального підходу в межах неінституціонального напряму інститути розглядаються як чинники впливу на рішення, що приймають економічні агенти. Тут інститути являють собою також чинники, які обмежують набір альтернатив, з яких індивід може вибрати необхідні згідно зі своїми перевагами, а не з набору правил і норм, які цілком визначають поведінку людини. Крім того, в рамках неоінституціонального підходу самі інститути є результатом раціонального вибору індивідів, тоді як у традиційному інституціоналізмі була відсутня як об'єкт аналізу робоча модель вибору й прийнятті рішення.

Слід відзначити особливості інституційного напряму в економічній науці:

- методологічний холізм, який означає, що вихідним пунктом аналізу є не індивіди, а інститути, які виступають як форми організації поведінки економічних суб'єктів;

- міждисциплінарний підхід, що передбачає необхідність вивчення всіх чинників, які формують соціально-культурне середовище, в якому протікають економічні процеси;

- принцип історизму, тобто генетичний підхід до вивчення реальних економічних структур, до виявлення рушійних сил і чинників суспільної еволюції. На відміну від неокласичної теорії, де економіка в межах статичної моделі розглядається через призму загальної рівноваги, ідея історизму є базовим методологічним принципом.

Традиційно близька економістам частина інституціональної структури (що зветься господарським механізмом) не є життєздатною без опори на соціальні інститути більш глибокого рівня. Отже, інститути можна класифікувати як щодо об'єктів, так і глибини охоплення регульованих відносин.

Наведемо класифікацію інститутів: формальні й неформальні, системоутворювальні й похідні, основні й другорядні, економічні й політичні, соціальні й етнічні, традиційні й створені штучно, ті, що зароджуються, та помираючі, запозичені та створені на власних національних традиціях.

Перш за все слід розрізняти формальні й неформальні інститути. Формальні інститути закріплюються в законотворчих та інших нормативних актах, перш за все в Конституції. В ній як основному законі визначаються найбільш загальні норми й правила, на базі яких ґрунтується багатогранна система норм і правил, що регулює їх дію на найнижчих рівнях економічної й суспільної системи.

Неформальні інститути - це сукупність норм і правил, що відображають соціально-культурну й соціально-психологічну сторони економіки й суспільства. Вони містять також норми й правила, що регулюють поведінку людей у процесі господарської діяльності. В системі неформальних інститутів значну роль відіграють історичні й етнічні традиції, рівень правознавства, ціннісні чинники.

Між різними видами інститутів існують протиріччя, й тому важливо забезпечити відповідність між формальними й неформальними інститутами, яку має підтримувати держава.

Інститути - це така риса економіки, яка являє собою особливу форму або структуру й нерозривно пов'язана з системою виробничих, суспільних відносин.

Як справедливо вважає А. Чухно, виробничі відносини, їх структурні елементи - форми власності, розподіл праці та його форми, а також взаємний обмін діяльністю - складають остов суспільного устрою, а інститути, або норми, правила, звичаї й традиції є тими елементами, що наповнюють цей остов, надають йому досконалу життєву форму [13]. Форм власності, наприклад, існує декілька, а прав власності - більше тисячі. З цього видно, наскільки інститути збагачують і конкретизують уявлення про суспільство, його економіку, виробничі відносини.

Співвідношення виробничих відносин та інститутів сприяє подоланню спрощених підходів до трактовки складних соціально-економічних проблем, дозволяє розкрити багатогранність зв'язків і залежностей, що дає змогу виявити механізми реалізації системи виробничих відносин, усвідомити функціонування та розвиток економіки й суспільства. Разом з тим інститути створюють інституціональну структуру економіки, що характеризується певною самостійністю. На основі досвіду ринкових перетворень доведено, що концентрація уваги тільки на соціально-економічних ринкових реформах призвела до недооцінки інституціональних перетворень, що зумовило появу низки негативних явищ і процесів. Послідовні ринкові перетворення потребують глибокого поєднання з соціально-економічними й інституціональними перетвореннями.

Сучасний інституціоналізм поділяють на два напрямки:

- сучасний інституціоналізм класичного напрямку;

- інституціоналізм неокласичного напрямку, або неоінституціоналізм.

Базуючись на загальній методології й генезисі, "старі" інституціоналісти й неоінституціоналісти мають такі суттєві відмінности:

1. "Старі" інституціоналісти (Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Міт-челл) рухались від права й політики до економіки. Неоінституціоналісти вивчають політичні, правові й інші проблеми суспільних наук за допомогою методів неокласичної економічної теорії, й перш за все - з використовуванням апарату сучасної мікроекономіки й теорії ігор.

2. "Старий" інституціоналізм базувався на індуктивному методі, рухався від індивідуального до загального, в результаті чого інституційна теорія так і не склалася. У сучасному інституціоналізмі використовується дедуктивний метод - від загальних принципів неокласичної теорії до роз'яснення конкретних явищ суспільного життя. Зроблено спробу аналізувати інститути на базі єдиної теорії й всередині неї.

3."Старий" інституціоналізм як течія радикальної економічної думки звертав увагу на діяльність колективів (профспілок, уряду), які захищають інтереси індивіда. Для неоінституціоналістів головне -незалежний індивід, який сам, згідно зі своїми інтересами, вирішує, членом якого колективу йому вигідно бути.

Предметом дослідження класичного інституціоналізму є не частина економіки (наприклад, обмін в неоінституціоналізмі), а цілісна економічна система, яку вивчають не в статиці, як в неоінституціоналізмі, а в динаміці, в розвитку, переході до більш досконалих форм.

Якщо коротко сформулювати основну методологічну відмінність неокласичної економічної теорії від неоінституціоналізму, то можна зазначити, що неокласики вчать, "як потрібно робити", неоінституціоналізм же відповідає на запитання "що буде, якщо?"

У неоінституціоналізмі відсутня побудова ідеальних економічних систем, а існуючі інститути порівнюються за своїми діями не з ідеалом, а один з одним.

Сучасний інституціоналізм можна уявити лише як поєднання класичного інституціоналізму й неоінституціоналізму, що збагачує науку методологічно й теоретично. Сучасний інституціоналізм розкриває динаміку суспільно-економічного прогресу, послідовний рух по його закономірних ступенях: доіндустріальне, індустріальне й інформаційне постіндустріальне суспільство. Замість класового підходу, що господарював протягом двох століть, утверджується цивілізований підхід, що базується на загальнолюдських цінностях. Методологія сучасного інституціоналізму спирається на об'єктивний процес зростання науково-технологічного чинника в розвитку економіки й суспільства.

Заслуга інституціональної теорії полягає в тому, що вона, спираючись на наукове пізнання НТП, структуризацію його розвитку як технологічних укладів, технологічних способів виробництва, ввела їх в економічну теорію й перевела на якісно новий рівень, коли технологічні процеси розглядаються в єдності з економічним прогресом, з розвитком і вдосконаленням виробничих і суспільних відносин. Це якісно новий рівень економічної теорії й методології, який не тільки відображає сучасний рівень пізнання, але й нерозривно пов'язаний зі становленням нової, постіндустріальної парадигми економічної теорії.

Інститути впливають на економічну діяльність, визначаючи (поряд з технологією) трансакційні й виробничі (трансформаційні) витрати. Інститути - це правила гри, організації - це гравці.

Інституціональна економічна теорія визнає, що економічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат, погано або недостатньо визначених прав власності, а також жорстких інституційних реальностей, повних ризику і невизначеності.

Відповідно до сучасного наукового уявлення економіка розглядається як еволюційна відкрита система, на яку постійно впливає зовнішнє середовище (культура, політика, природа) й реагує на них. Тому інституціоналізм заперечує важливий постулат неокласичної теорії - рух економіки до рівноваги, розглядаючи її як нетипове й короткочасне явище. Вплив чинників, що сприяє наближенню системи до рівноваги, перекривається більш могутніми зовнішніми впливами і, що важливо, ендогенними силами, які породжують в системі стан напруги, нескінченний процес змін і розвитку. В процесі діяльності змінюється і людина (організація), і мета, до якої вона прагне.

Оскільки існуючі інститути не відповідають рівню економічного й соціального розвитку підприємництва, розвивається тіньова економіка. Вона може бути виведена з теперішнього стану в результаті перетворень формальних і неформальних інститутів. Перемога над нею неможлива шляхом адміністративних методів, боротьби силових структур без приведення ринкових інститутів у відповідність до потреб ринкових трансформацій, розвитку сучасних відносин праці й капіталу.

3.3. Базисні інститути національної економіки Основне призначення інституту - це інтеграція й рівновага відокремлених (локалізованих) елементів соціальної системи, єдність яких подана не в безпосередній формі, а існує як проблема. Як суттєві характеристики інституціоналізації діяльності економісти відзначають спеціалізацію, стандартизацію й формалізацію. Ці властивості напрацьовуються протягом довгого часу завдяки повторюваності й локалізації певних видів діяльності. Таким чином, інститути - це актуальне матеріалізоване минуле суспільної системи, алгоритм, що забезпечує диференційовану активну позицію суб'єкта відносно зовнішніх умов цього існування. Звідси випливають дві суттєві властивості інституційних форм: по-перше, вони забезпечують зв'язок і наступність історичних станів соціума; по-друге, інституційна форма завжди відносна й минуща. Інститут - це результат процесів, що відбулися в минулому, вони пристосувалися до обставин минулого, а значить, не знаходяться у повній згоді з вимогами сучасності, - так характеризував цю сторону інститутів Т. Веблен ("Теорія бездіяльного класу", 1899 р.) Інститути можна розглядати як регулятори поведінки суспільства. Головна їх властивість - вони є інформаційними інструментами, які позбавляють від невизначеності (однак не ліквідуючи її повністю). Суттєва для економіки різниця між функціональною й інституціональною сторонами господарської діяльності полягає в тому, що будь-яка процедура, існуюча в межах певної господарської функції, відособлюється від останньої та стає інститутом, коли для більшості суб'єктів стає безальтернативною, знімаючи з них тягар невизначеності, оцінки, вибору. Завдяки інститутам будь-яка дія відносно інших людей не потребує досконалого обміркування, бо людина діє згідно з нормами, правилами, що існують у суспільному житті, незалежно від того, приймає їх кожний член суспільства або не приймає. Інститути дають можливість виконати цілеспрямовані дії, при цьому дії інших людей і організацій будуть більш передбаченими. Інститути існують в суспільстві на всіх рівнях. На макрорівні вони можуть бути подані системою прав власності, монетарною й кредитною системою, конституцією держави. Держава може розглядатися як ряд інструментів, що визначають структуру політичної влади. На макрорівні інститути подані комунальним господарством, локальними відносинами між позичальником і позикодавцем, місцевими адміністративними органами, окремою сім'єю, що живе відповідно до сімейного законодавства. Саме інститути можуть стати основою для розуміння економічної системи як процесу змінень. Ринкова економіка завжди інституціолізована, хоча співвідношення ролі й функцій державних і недержавних інститутів в різні епохи і у різних народів можуть суттєво відрізнятися. З цього випливає принцип первинності інституційних задач реформування української економіки. Поза межами системи інститутів ефективна економіка розвиватися не може. Це особливо виявляється під час економічної кризи, коли потрібні детальні рецепти державної корекції і реформ, посилення державного впливу на процеси приватизації, ціноутворення, формування доходів, функціонування ринку капіталів. Ефективна економіка є можливою тільки тоді, коли доповнюється продуманим втручанням зрілої правової держави, тому в Україні перш за все слід навчити чиновників новим методам управління, що необхідно для створення інституційних основ ринкової економіки. У ринковій економіці існує сукупність інститутів, що сприяють економічному розвитку, в першу чергу, це інститут ринку, конкуренції, підприємництва, власності. Інституціональні обмеження, що покладаються на господарську діяльність людини в процесі її взаємодії з іншими членами суспільства, є наслідком вичерпаності ресурсів. Чинник їх обмеженості відносно потреб обумовлює відпрацьовування механізмів і правил, що регулюють взаємодію людей в процесі їхньої господарської діяльності. В основі цієї системи знаходиться інститут власності, його стан визначає спрямованість всіх інших інститутів. Власність можна розглядати двояко. З одного боку - як режим власності, найважливіший інститут, з іншого - як окремі права, що є елементами цілісної системи. У першому випадку власність визначається як правила гри, що регулюють відносини між людьми з приводу обмежених ресурсів. В іншому випадку власність трактується як "пучок" правомочностей, що є у того або іншого індивіда, як правило індивіда визначати всі можливі способи використання ресурсів. Права власності можна розглядати як фактично діючу в суспільстві систему винятків з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Вони закріплюються не тільки державною власністю (законами, судовими рішеннями), але й традиціями, нормами, й тому дійсно є "правилами гри", прийнятими в суспільстві. Це означає, що власність як сукупність соціальних норм не обов'язково супроводжується їх фіксацією в законах і контрактах. Права власності ширше, ніж поняття юридичної концепції. Вони не зводяться виключно до формальних правових норм, діяльність яких підкріплюється каральною силою держави, а обумовлюються соціальними правилами поведінки. Видом соціальних правил є механізм формування прав власності на ресурси. Ринок передбачає добровільне підкорення закону. Довіра між учасниками угоди підтримується ефективним захистом прав сторін державою. Зафіксоване державою право власності полегшує взаємне розуміння інтересів і намірів сторін, які укладають угоду. Права власності є одним з інститутів, що зменшує невизначеність у взаємовідносинах індивідів. З позицій ринкових принципів взаємодії економічних агентів особливу увагу привертають дві правові традиції - загальне право й громадянське право. Саме ці правові традиції знаходилися у джерел формування ринку в європейських державах, загальне право - у Великобританії, США, громадянське право - в країнах континентальної Європи. Розбіжності між двома традиціями є суттєвими й стосуються багатьох аспектів. По-перше, розрізняють самі джерела права. В громадянському праві нові норми приймають на основі дедукції з існуючих законів: конституції, кодексів, простих законів, декретів. У загальному праві центральну роль відіграє прецедент, під яким розуміють традиції й попередні рішення судів зі схожого питання. Подруге, дві традиції відрізняються роллю, що відводиться в прийнятті юридичного рішення судді. В громадянському праві дія судді зводиться до пошуку й використання тієї правової норми, яка найкраще описує суперечливу ситуацію. Загальне право надає судді більшу свободу дії. Суддя має орієнтуватися на справедливе рішення, і в процесі його пошуку він може звернутися не тільки до існуючих норм, але й до суб'єктивних критерієв справедливості. Найбільш значуща відмінність загального від громадянського права полягає в трактуванні права власності. В громадянському праві право власності розглядається як єдине, необмежене й неділиме. Це передбачає, що власником ресурсу може бути одна особа, яку наділено трьома повноваженнями - правом володіння, правом використання й правом розпорядження. Загальне ж право виходить з концепції власності як складного "пучка" правочинностей, при цьому правочинність на один і той же ресурс можуть належати різним людям. Право власності передбачає: право володіння, право використання, право розпорядження, право присвоєння, право на залишкову вартість, право на безпеку, тобто гарантія від експроприації, право на перехід речі за заповітом, безстроковість, право на заборону шкідливого використання, відповідальність у вигляді стягнень. Подібний підхід до специфікації права власності є більш гнучким, що робить його особливо ефективним при укладанні складних угод на ринку, при будь-яких складних відносинах між індивідами з приводу використання ресурсів. Складна конфігурація "пучка" правомочностей виникає при трастовому управлінні власністю, лізингу, франчайзінгу й інших складних формах організації комерційної діяльності. Розглядаючи вплив зовнішніх ефектів на права власності, Р. Коуз висунув пропозицію, яка отримала назву "теорема Коуза", згідно з якою, якби всі права власності були ясно визначені й предписані, а всі трансакційні витрати (витрати, пов'язані з обміном "пучка" пра-вочинностей) дорівнювали б нулю, і якщо люди погоджувалися б твердо дотримуватися результатів добровільного обміну, то не було б ніяких зовнішніх ефектів. Шлях до подолання зовнішніх ефектів лежить у створенні нових прав власності в тих межах, де їх ще не було встановлено. В цьому й полягає роль держави. З теорії Р. Коуза виходить, що тільки при нульових трансакакційних витратах першочерговий розподіл прав власності не має ніякого впливу на процес виробництва. Однак у реальному житті трансакційні витрати є позитивними і в сучасному світі швидко зростають, оскільки права власності не бувають повністю визначені та надійно захищені, тобто існує певна розмитість прав власності. Підхід, визначений в теорії Коуза, дав поштовх до розвитку "економічної теорії права", що знаходиться у стані економічної й юридичної теорії. Виходячи з припущення, що система законодавства має всебічно заохочувати обмін, представники "економіки права" предметом аналізу робили питання економічної ефективності законодавства, визначаючи, що важливим завданням законодавства є точна специфікація прав власності на всі ресурси, що супроводжує цей процес. Держава може або розподіляти виключні права власності, або змінити схему прав власності з метою зниження трансакційних витрат і заохочення ринкового обміну. У сучасних умовах визначеність, стабільність і передбачуваність прав власності є важливим чинником економічного зростання. При цьому роль чітко визначених прав власності може варіюватися залежно від розмірів організацій, форм власності, доступу до інформації. Значення цього елемента інституціональних перетворень у перехідній економіці не може бути переоцінено, в тому числі й в контексті задач відповідного державного регулювання. В Україні перерозподіл власності почався з 1991 року й характеризувався масовою приватизацією й "диким" перерозподілом власності. Зараз практично почався новий етап перерозподілу прав власності, що відбувається на фоні глобальної економічної кризи. Реорганізація великого бізнесу, за оцінками економістів, буде пов'язана з формуванням холдингових структур, створенням альянсів між компаніями, що входять до фінансово-промислових груп, перерозподілом власності в межах корпоративних структур з порушенням прав акціонерів шляхом випуску нових цінних паперів, а також проведенням реорганізації акціонерних товариств, що відбувається за рахунок витіснення окремих акціонерів у нові компанії з несприятливим фінансовим станом. В Україні відбувається відродження інституту підприємництва, що є досить складним завданням, оскільки необхідно відновити конкуренцію, лібералізувати відносини власності, змінити систему господарських зв'язків і ділову культуру суб'єктів господарювання. В економічній літературі підприємництво розглядається в трьох аспектах: як економічна категорія, як метод господарювання, як тип економічного мислення. Згідно з Господарським кодексом України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів й одержання прибутку. Підприємницька діяльність є надзвичайно різноманітною й передбачає існування і ефективну взаємодію великих, середніх і малих підприємств різних форм власності, коли створюються передумови для гармонійного розвитку різних галузей національної економіки. За роки незалежності в Україні створено передумови для виникнення таких важливих елементів інфраструктури підприємництва, як інформаційно-консультативні центри, інститути спільного інвестування, технопарки, громадські об'єднання підприємців. Для підприємництва як метода господарювання важливою умовою є самостійність і незалежність господарських суб'єктів, наявність у них певної сукупності прав і свобод щодо вибору виду підприємницької діяльності, формування виробничої програми, вибору джерел фінансування, доступу до ресурсів, збуту продукції. Важливою умовою підприємництва є відповідальність за прийняті рішення й пов'язаний з цим ризик, а також орієнтація на досягнення комерційного успіху, отримання якнайбільшого прибутку. Як особливий тип економічного мислення підприємництво характеризується сукупністю оригінальних підходів до прийняття рішень для їх реалізації. Підприємцям слід мати особливу уяву, передбачати ризики і уникати їх, діяти не в залежності від певних процесів, а самому визначати ці процеси. Формування ринкових інститутів відбувається за допомогою інститутів державної влади у вигляді державних кодексів, законів, підзаконних актів. Необхідно також враховувати те, що процес інституціоналізації має характеризуватися позитивним ефектом заміни неформальних інститутів стабільними, формальними, які будуть забезпечувати зниження рівня невизначеності взаємодії економічних суб'єктів. Це дозволить позитивно й цілеспрямовано впливати на такі інституціональні складові макроекономічної політики, як рівень корупції, виконання урядом контрактних зобов'язань, влада закону, загроза дефолту.