Vі. Питання

Культурне життя періоду «застою» (1965-85). Часи післяхрущовського двадцятиріччя в Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилися на всі сфери життя – політику. Економіку. Ідеологію. Культуру. У цей час суспільно-політичне життя в Україні розвивалось надзвичайно суперечливо. З одного боку – наступ партапарату. З іншого – зростання національної свідомості. Зростала кількість шкіл, проте все менше ставало шкіл з українською мовою навчання, а в Донецькому регіоні вони зовсім зникли.

Певних успіхів досягла українська наука в кібернетиці, фізиці, математиці. В науках гуманітарного циклу негативно позначилась заідеологізованість. Але й тоді були історики, які не йшли на компроміси з владою: М.Брайчевський, О.Кампан, Я.Дзира, о.Апанович.

В українській літературі з’явились неординарні твори: романи «Собор» і «Циклон» Олеся Гончара, проза Ю.Мушкетика, Є.Гуцала, Р.Іванчука, Ю.Дрозда, поезії І.Драча, Б.Олійника, Д.Павличка, Л.Костенко, інших.

За потурання українському націоналізмові був зняти перший секретар КПУ П.Шелест, йому на зміну прийшов В. Щербицький (з 1972 р.), ультралояльний до Москви. Почалося закручування гайок: був заборонений роман «Собор», почались переслідування неугодних, припинилось перевидання репресованих у 1930-х рр. авторів. Наслідком стала поява альтернативної, «дисидентської» культури.

1973 р. ЦК КПРС прийняв Постанову «Про літературно-мистецьку діяльність». Це був ідеологічний наступ на свободу творчості. Відбувалось стимулювання лояльних митців високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями.

В різних видах мистецтва, незважаючи на успіхи, виникали проблеми. В музичному мистецтві плідно працювали композитори П.Майборода, В.Губаренко, І.Шамо. Національні традиції прагнули зберегти хор імені Верьовки, капела «Думка», заборонений в 1971 р. етнографічний ансамбль «Гомін». Видатними оперними співаками у той час були М.Стеф’юк, А.Солов’яненко, Д.Гнатюк. Розвивалась естрада, популярними стали ВІА «Червона рута» та «Водограй», які виконували пісні В.Івасюка (життя якого трагічно обірвалося у 1979 р.).

В офіційному образотворчому мистецтві багато місця займали образи Леніна, партії, народу. На противагу ним розвивалась національна школа живопису та графіки, яку представляли Тетяна Яблонська, Михайло Дерегус, Вілен Чеканюк, Й.Кашшай. Художники-монументалісти втілювали свої ідеї в оздобленні нових житлових масивів, станцій метро та архітектурних ансамблів мозаїками, рельєфами, металопластикою (в новій демократичній архітектурі). Проте твори, що не вписувались в ідеологічні параметри політичної системи. Нищились, як наприклад, твори художників-новаторів І.Рибачука та В.Мельниченка.

На 1960-70-х роки припадає формування нового українського так званого «поетичного кіно». На жаль, не простою була доля таких картин, як «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (за сценарієм І.Драча», «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука, «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

У 1960-70-х рр.. у Радянському Союзі виникає явище, коли політику уряду відкрито критикувала дедалі більша кількість людей, передусім діячів культури, які вимагали широких громадянських, релігійних та національних прав. Їх стали називати дисидентами. Цей рух наростав в часи «генсека» Брежнєва, який прагнув обмежити лібералізацію. В Україні дисидентами стала найрадикальніша група шістдесятників.

Більшість з них не закликали до боротьби з радянською системою, вони прагнули реформ, виступали проти національних репресій та за громадянські права. Проте з’являлись і радикально налаштовані групи, зокрема «Група юристів» на чолі з Левком Лук’яненком, що заявляв про право України на відокремлення (був засуджений на 25 років ув’язнення).

За наказом «Кремля» 1965 року були арештовані два десятки дисидентів. У вересні 1965 року під час презентації фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалися 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з роботи. 1970 року за антирадянську агітацію арештували Валентина Мороза. Дисиденти розповсюджували «самвидав», журнал «Український вісник», де друкувались твори В.Чорновола, інших журналістів та письменників.

1967 року створене спеціальне 5 управління при КДБ для боротьби з т.зв. ідеологічними диверсіями. На 1972 р. припадає апогей репресій проти інакомислячих: відбулись арешти Чорновола, Сверстюка, Світличного, Дзюби, Стуса та ін.. Діяла система «каральної медицини» - запроторювання до психлікарень. В Україні В.Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука та партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж 1965-66 рр. Багатьох «неблагонадійних» виганяли з роботи.

Українська Гельсінська група. У 1975 р. СРСР підписав Гельсінську угоду і погодився шанувати права своїх громадян. В Україні з 1963 р. набула неофіційного розповсюдження «Загальна декларація прав людини», прийнята в 1948 р. Офіційно цю Декларацію не друкували. Дисиденти різних республік організовували відкриті групи для контролю за дотриманням права: спочатку в Москві, потім у Києві. В Москві провідними дисидентами були письменник О.Солженицин та фізик-ядерник А.Сахаров.

Українську Гельсінську групу (це був правозахисний рух) очолив письменник Микола Руденко. Серед членів групи – військові (генерал П.Григоренко), медики (С.Хмара), журналісти (В.Чорновіл, І.Кандиба), письменники (В.Стус, О.Тихий, дніпропетровець І.Сокульський), митці. Дисиденти складалися майже виключно з інтелігенції.

Влада влаштувала УГГ (Українській гельсінській групі) погром – до 1980 р. три чверті членів групи отримали ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з країни, деяким дозволили емігрувати. В 1970 р. трагічно загинула художниця Алла Горська, яка допомагала дисидентам в їх боротьбі.

Отже, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в країні жорстокі репресії. Варто сказати, що головні дисидентські сили – це діячі культури та мистецтва. На жаль, широкі народні маси не могли підтримати цей рух.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Культура України ХХ ст. розвивалась динамічно і нерівномірно, залежно від політичної ситуації.

2. Основний зміст культурного українського розвитку – прагнення національної самоідентифікації та свободи розвитку.

3. Найвищі досягнення в культурі ХХ ст. пов’язані з періодом становлення державності (1917-20), національним відродженням 1920-х рр. та поколінням «шестидесятників» (часів «хрущовської відлиги»).

4. Найбільші утиски українська культура зазнала від більшовицького наступу, сталінського тоталітарного режиму, брежнєвських репресій.

5. Українська культура ХХ ст. у цілому торувала свій шлях до суверенності й самостійності.

Дата добавления: 2014-01-07