Тенденції відтворення населення у світі. Демографічне старіння населення

Вода може стати і предметом міжусобних конфліктів, оскільки 200 найбільших річок світу протікають через територію двох або більше країн. Водою Нігера, наприклад, користуються 10 країн, Ніла – 9, а Амазонки – 7 країн.

Отже, дефіцитом стає і чиста вода, причому водний дефіцит може позначитися швидше, ніж наслідки «парникового ефекту»: 1,2 мільярда людей живуть без чистої питної води, 2,3 мільярда – без очисних споруд для використання забрудненої води. Зростають витрати води на зрошування, зараз це – 3300 кубічних кілометра в рік, в 6 разів більше стоку однієї з найбагатоводніших річок світу – Міссісіпі. Широке використання ґрунтових вод веде до зниження їх рівня. У Пекіні, наприклад, за останні роки він впав на 4 метри.

Воду людина забруднює з незапам'ятних часів. Як це ні парадоксально, але і шкідливі викиди в атмосферу, врешті-решт, опиняються у воді, а території міських звалищ після кожного дощу і після снігорозтавання додають свій внесок в забруднення поверхневих і підземних вод.

Нашу цивілізацію називають вже «цивілізацією відходів» або Ерою одноразових речей. Марнотратство індустріальних країн виявляється у величезній і зростаючій кількості сировинних відходів; гори сміття – характерна риса всіх промислових країн світу. США, де на душу населення доводиться 600 кілограм сміття в рік, – найбільший виробник побутових відходів у світі, у Західній Європі і Японії їх виробляється удвічі менше, але темпи зростання побутових відходів зростають скрізь. У нашій країні це збільшення складає 2-5% на рік.

Багато нових товарів містять токсичні речовини – свинець, ртуть і кадмій – в акумуляторних батареях, отруйні хімічні сполуки – в побутових миючих засобах, розчинниках і фарбниках. Тому звалища сміття в найбільших містах несуть серйозну екологічну загрозу – загрозу забруднення ґрунтових вод, загрозу здоров'ю населення. Вивіз на ці звалища промислових відходів створює ще більші небезпеки.

Сміттєпереробні заводи не є радикальним вирішенням проблеми відходів – в атмосферу викидаються оксиди сірки і азоту, окисел вуглецю, а в попелі містяться токсичні речовини, попіл же потрапляє, кінець кінцем, на ці ж звалища.

Забруднення довкілля, виснаження природних ресурсів і порушення екологічних зв'язків в екосистемах стали глобальними проблемами. І якщо людство продовжуватиме йти нинішнім шляхом розвитку, то його загибель, як вважають провідні екологи світу, через два-три покоління неминуча.

Усвідомлення екологічної проблеми призвело до екологізації економічного розвитку в промислово розвинених країнах:

· витрати держави і монополій на охорону довкілля різко зросли;

· налагоджено виробництво очисної техніки – виникли «екоіндустрія», «екобізнес» – міжнародний ринок екологічно чистого устаткування і екологічно чистої продукції;

· була сформована система законів і організацій із захисту середовища (відповідні міністерства і відомства), були розроблені програми екологічного розвитку окремих країн і регіонів;

· посилилася міжнародна координація в області охорони довкілля.

Центр тяжіння глобальних проблем сучасності усе більше переміщується до країн, що розвиваються, у яких посилюється екологічний тиск, оскільки разом з «доіндустріальним» забрудненням все більше виявляється і нове, пов'язане з вторгненням транснаціональних корпорацій (ТНК), з «експортом» забруднюючих виробництв у «третій світ»:

· «доіндустріальна» деградація – це, перш за все, запустинювання (підсумок антропогенних і природних чинників: надмірного випасу худоби і вирубки дерев і чагарників, порушення ґрунтового покриву при крихких екосистемах арідних районів, що легко руйнуються) і масова вирубка лісів;

· сучасне «індустріальне» забруднення обумовлюється переходом багатьох забруднюючих виробництв у «третій світ», це, перш за все, – будівництво металургійних і хімічних заводів;

· «нове» забруднення в країнах, що розвиваються, визначається і хімізацією сільського господарства.

Отже, всі нові моделі екологічного розвитку, всі новинки технології – доки доля розвиненого світу, на який доводиться близько 20% населення Землі.

Міжнародна соціальна проблема забезпечення поступального і пропорційного розвитку суспільства породжена величезними диспропорціями в розвитку господарства світу.

До середини 90-х рр. розрив у рівнях прибутків на душу населення між економічно розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, був чималим, незважаючи на те, що за останні півстоліття багато країн, що розвиваються, досягли значного прогресу: зросли їх прибутки, розпочалася індустріалізація, досягнуто успіхів у галузях охорони здоров'я та освіти. У багатьох країнах Азії та Африки економічний стан такий, яким він був у країнах Західної Європи на початку ХХ століття або перед ІІ світовою війною. Проте пересічні економічні показники – на крайніх полюсах багатства (розвинуті країни – ВВП на душу населення становить понад 20 тис. дол. на рік) і бідності (країни, що розвиваються, відповідно – менш як 200 дол. на рік) – відрізняються у 100 разів. При цьому в деяких країнах останнім часом відставання навіть збільшилося. Світовий прогрес все ще оминає четверту частину людства. Ситуація є особливо драматичною з огляду на те, що, за розрахунками, на межі ХХ і ХХІ ст. понад 9/10 приросту робочої сили припадає на країни, що розвиваються.

Зараз використання різних природних ресурсів для промислового виробництва в країнах, що розвиваються, з розрахунку на душу населення в 10-20 раз менше, ніж у розвинутих. Однак, припустимо, що з часом ці країни стануть економічно розвинутими і досягнуть такого ж рівня даного показника, як у наші часи в Західній Європі. Тоді їх потреби в енергії та сировині виявляться в абсолютних величинах приблизно у 10 разів більшими, ніж зараз у всіх країнах Європейської спілки. Якщо ж врахувати темпи зростання населення країн, що розвиваються, то їх потенційні потреби в природних ресурсах повинні були б подвоїтись до 2025року, та, відповідно, могло б значно зростати і забруднення навколишнього середовища відходами промислового виробництва.

За даними ООН, при задоволенні потреб, відповідних сучасному західному суспільству, сировини та енергії вистачить тільки на 1млрд. людей, якраз на населення США, Західної Європи та Японії. Через те, ці країни стали називати «золотим мільярдом». Всі разом вони споживають більше половини енергії, 70% металів, утворюють 3/4 від всієї маси відходів, з них США споживають близько 40% світових природних ресурсів, виділяють понад 60% всіх забруднень. Значна кількість відходів залишається в країнах, які добувають сировину для «золотого мільярду».

Проблема збереження миру на Землі – найважливіша, оскільки під час виникнення військового конфлікту у світі, нашпигованому ядерною зброєю та ядерними технологіями, всі інші проблеми втрачають сенс. Неможливість обмеженого впливу ядерного інциденту на довкілля яскраво продемонструвала катастрофа на Чорнобильській АЕС (1986 р.).

Жорстока реальність полягає у тому, що ніколи ще в історії людства не накопичувалася така кількість смертоносної зброї. Її досить, щоб кілька разів знищити все живе на землі або й саму планету.

На початку 90-х рр. країни світу витрачали на військові потреби понад 1 трлн. дол. на рік. Це дорівнювало обсягу роботи всього світового ринку послуг або ж величині, що співмірна з третиною обороту світової зовнішньої торгівлі. Майже половину коштів на військові потреби у світі витрачають дві країни – США та Росія. У деяких державах військові витрати перевищують 1/10 їх ВВП. Це, насамперед, ті країни, які постійно втягнуті у військове протистояння (КНДР, більшість держав з зони Перської затоки). Чимало небагатих за доходами на душу населення країн світу вкладають у військову сферу коштів більше, ніж у соціальну сферу (Китай, Пакистан, Іран, Ірак, Сирія, Куба, В'єтнам). На задоволення попиту на воєнні товари та послуги, за оцінкою ЮНЕСКО, працює 50 млн. чол., в розробках військового характеру беруть участь півмільйона вчених та конструкторів, або 1/5 науковців світу.

Особливо велику небезпеку становлять арсенали ядерної зброї. На сьогодні ядерна зброя зосереджена в 5 державах світу – постійних членах Ради Безпеки ООН – США, Росії, Великобританії, Франції, Китаі. Перші дві мають кілька десятків тисяч ядерних зарядів, решта – в межах 1 тисячі ядерних зарядів кожна. Ця зброя може бути доставлена до цілі за допомогою трансконтинентальних ракет, що запускаються зі стаціонарних установок або ракетами середнього радіусу дії, мобільних установок, ракетами з надводних та підводних кораблів військово-морських флотів, бомбардувальниками, які несуть ядерні бомби.

Безумовно, якщо б людство скоротило витрати на військові потреби і пішло по шляху ядерного роззброєння, планета Земля стала б більш спокійним місцем для життя. Наприкінці ХХ ст. міжнародна обстановка у світі поступово почала змінюватись від конфронтації до взаєморозуміння і співробітництва. У 1988 р. між США і СРСР була укладена угода про ліквідацію ракет середнього радіусу дії. У 1994 р. Україна перша серед країн світу відмовилася від ядерної зброї (на час проведення цієї акції вона мала третій за потужністю у світі ядерний арсенал). Ядерна зброя була виведена також з Казахстану і Білорусі.

На жаль, на планеті все ще зберігаються точки потенційних міжнародних або міжнаціональних конфліктів. Тільки від закінчення ІІ світової війни на початку ХХ століття відбулося понад 30 міжнародних та близько 90 міжнародно-державних конфліктів, в яких загинули десятки мільйонів людей. І, якщо у міжнародних конфліктах співвідношення загиблих цивільних та військових приблизно рівне, то у громадянських та національних-визвольних війнах цивільного населення гине втричі більше, ніж військових.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. продовжувались військові конфлікти на Близькому Сході та в районі Перської затоки, не вщухали війна в Афганістані, сутички в Індокитаї, Латинській Америці, громадські війни в Східній (Ефіопія, Судан, Сомалі), Південній та Центральній (Ангола, Мозамбік, Бурунді, Демократична Республіка Конго) Африці, на терені колишньої Югославії та просторах СНД (Карабах, Абхазія, Чечня, Придністров'я, Таджикістан).

Отже, проблема збереження миру на Землі залишається гострою і його досягнення можливе за умови взаємного всебічного порозуміння. Вирішення цієї проблеми – найважливіша передумова для розв'язування інших глобальних проблем людства, насамперед, проблеми економічного розвитку.

Таким чином, важливість та значущість глобальної демографічної проблеми в наші часи визнають всі країни, які усвідомили, що швидке зростання світового населення, більшість якого припадає на країни, що розвиваються, відстала економіка та нерозвинута соціальна сфера яких не в змозі повернути це зростання на благо свого розвитку; що розповсюдження небезпечних захворювань типу СНІД, основні осередки якого припадають знову ж таки на бідні країни, ведуть до збільшення смертності; що неконтрольована міграція та урбанізація з позитивного явища перетворюються в негативне; що зв’язок між розвитком народонаселення більш крихкий, ніж це здавалося раніше; що зростання збройних конфліктів та гонка озброєння, особливо в країнах, що розвиваються, призводять до величезних матеріальних затрат, що значно погіршує можливості для економічного та соціального розвитку і для вирішення проблеми народонаселення.

2. Демографічний перехід від екстенсивного до інтенсивного типу відтворення населення як результат соціального прогресу.

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками:

· стрімке зростання населення або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються;

· загроза депопуляції або демографічна криза, в економічно розвинених країнах;

· неконтрольована урбанізація в країнах, що розвиваються;

· криза великих міст у деяких розвинених країнах;

· стихійна внутрішня й зовнішня міграція, яка ускладнює політичні відносини між державами.

У наш час у світі переважають два типи відтворення населення:

- сучасний (інтенсивний) тип відтворення, обумовлений соціально-економічним розвитком, зростанням рівня життя, емансипацією та залученням в економічну діяльність жінок, збільшенням середньої тривалості життя та іншими причинами. Для нього характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (до 12 чоловік на 1000 жителів). Як наслідок — велика частка старших вікових груп у структурі населення. Цей тип характерний для більшості країн Європи, Північної Америки;

- традиційний (екстенсивний) тип відтворення характеризується високою нерегульованою народжуваністю і високою смертністю, що пов’язано з нерозвиненістю медицини, низьким рівнем життя, війнами, епідеміями. Він більше властивий країнам Азії, Африки та Латинської Америки. Для нього характерні порівняно високі показники народжуваності, стабільні на певному рівні показники смертності та високий природний приріст (понад 12 чоловік на 1000 жителів). У цій групі висока частка молодших вікових груп у структурі населення. Так, природний приріст населення в розвинутих країнах Західної Європи та Північної Америки становить відповідно 3 і 5 чоловік на 1000 жителів, тоді як, наприклад, у країнах Південної Азії — 22, Центральної Америки — 31 чоловік на 1000 жителів. У середньому за рік населення Землі зростає на 90 млн. чоловік, насамперед за рахунок країн, що розвиваються, які дають понад 90 % щорічного приросту населення.

Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку. Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки — це позитивний факт. Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії — 1,2.

Протягом XX ст. в економічно розвинутих країнах природний приріст був досить низький, а «демографічний вибух» першої половини XX ст. у більшості регіонів вже пішов на спад. Основними чинниками, що стримали темпи зростання населення світу стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово охопили всі регіони планети.

У цілому, оцінюючи ситуацію, необхідно зважити на такі моменти:

- демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Головні з них, наприклад, в Україні не збігаються, з одного боку, з проблемами Франції, з іншого — з проблемами Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країні мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я та харчування людей, ліквідація бідності та технологічної відсталості. В економічно розвинутих країнах цих складностей немає, але натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи та збалансованості використання робочої сили. А в деяких постсоціалістичних країнах (і в Україні зокрема) до цього додались проблеми необхідності духовного та фізичного відродження нації.

- закономірності процесу сучасного світового демографічного переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію у відтворенні населення в XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять досягнення достатніх середніх світових показників забезпечення землян продовольством та іншими засобами для життя. Для цього є всі підстави.

Нерівномірне зростання населення в різних регіонах супроводжується інтенсивним процесом перерозподілу світового населення між ними. Частка населення економічно розвинених регіонів неухильно знижується (33,1% 1950 p., 27% 1975 p., 20,5% до 2000 р.), тоді як частка регіонів Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, відповідно зростає (1950 p. — 66,9%, 1975 p. — 72,9%, 2000 p. — 79,5%). Важливість даної проблеми полягає в тому, що такий розвиток негативно позначається на міжнародних відносинах. Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона чоловік. З 50-х до початку 90-х років ХХ ст. кількість населення світу подвоїлась, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу – країнах, що розвиваються, та аграрних постсоціалістичних країнах – вже досягла 3/4 світового показника. І хоча помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість його у країнах, що розвиваються, продовжує зростати вищими темпами, ніж в економічно розвинутих країнах. За цим криється низка глобальних проблем, яка має бути розв'язана, аби забезпечити умови життєдіяльності людини і гідну якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи економічно розвинутих країн добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного поступу всіх держав світу, в тому числі країн, що розвиваються.

Голод – стан людини, у якому їй не вистачає їжі для здорового життя. Голод пов'язаний з умовами життя людини. В сучасному світі, де людина отримує засоби існування від суспільства, голод – переважно суспільне явище і проблема. В сучасному глобальному суспільстві 862 млн. чоловік страждають від голоду або недоїдання. За даними ЮНІСЕФ, приблизно 150 млн. дітей страждають від недоїдання, щорічно вмирає 10 млн. дітей. Якщо в цивілізованих, розвинутих країнах поціновується життя кожної людини, якого б віку і статі вона не була, то зубожілий, патріархальний світ продовжує байдуже дивитись на смерть немовлят і матерів, які їх народжують.

Голод звичайно пояснюють нестачею джерел харчування, багато західних благодійних організацій, такі як Міжнародний Червоний Хрест, допомагають голодуючим і пропонують зайнятися виробництвом продуктів харчування, а не політикою. Інша теорія виникнення голоду стверджує, що він виникає тоді, коли одна суспільна група втрачає можливість обмінювати свою працю чи майно на їжу.

В Західній Європі явища масового голоду, викликані неврожаєм і війнами, відомі з найдавніших часів і до середини XIX ст. На землях Русі (Русь, Велике князівство литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР) явища голоду, пов'язані з неврожаєм і війнами, також відомі з найдавніших часів, згадки про них зустрічаються ще в літописах. Останні явища масового голоду на землях сучасної України — голод 1932-33 рр. і голод 1946-47 рр.

Перша спроба оцінити динаміку кількості населення і відповісти на питання, чи може Земля прогодувати всіх, хто на ній живе, пов’язана з ім’ям Томаса Мальтуса, який в швидкому зростанні населення передбачав згубні екологічні наслідки.

Томас Роберт Мальтус (1766 – 1834) – один з найвідоміших вчених свого часу пропагандував ідею про те, що швидке зростання населення – головна причина зубожіння трудового народу. Вивчаючи роботи філософів та економістів попередніх епох, він натрапив на думку, що люди розмножуються швидше, ніж покращуються умови існування, і якщо зростання населення нічим не стримувати, то кожні 25-30 років населення буде подвоюватися. Розвиваючи ці ідеї, він прийшов до висновку, що плодючість бідняків – головна причина їх злиденного положення в суспільстві. Свої погляди він анонімно опублікував у 1798 році у роботі «Дослід про народонаселення в зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства». Всього за життя вийшло 6 видань його книги. В 1805 році він отримав кафедру професора сучасної і політичної економії в коледжі Ост-Індської компанії.

Рис. 19. Криза людства за Мальтусом

Томас Мальтус стверджував, що чисельність населення збільшується в геометричній прогресії, в той час як харчові ресурси, необхідні для прожитку цього населення, – арифметичній. Таким чином, рано чи пізно, як би повільно населення не росло, лінія його росту перетнеться з прямою харчових ресурсів – арифметичною прогресією. Коли чисельність населення досягне цієї точки, загальмувати його зростання зможуть тільки війни, злидні, хвороби та пороки (необхідно відзначити, що до цих засобів боротьби зі збільшенням населення він ніколи не закликав). В інших виданнях своєї книги Мальтус пропонував інші засоби «гальмування» чисельності населення: безшлюбність, удівство, пізні шлюби. Перенаселення в концепції Мальтуса – не тільки біда людства, але й благо, яке змушує багаточислених та лінивих від природи робітників через конкуренцію якісно працювати за невисоку платню.

Теорія Мальтуса з моменту виходу книги стала предметом гострих дискусій – одні критикували автора за негуманність ідеї, інші стали його прихильниками, побачивши в ній закон, дійсний для будь-якої епохи. Послідовники Мальтуса в ХХ ст. – мальтузіанці та неомальтузіанці пояснюють бідність населення не рівнем розвитку продуктивних сил, а «природним законом природи», а соціально-економічну відсталість країн, що розвиваються, не економічною ситуацією в країні та світі, а винятково надмірним ростом населення. В дійсності, помітна тенденція, що зростання засобів існування викликає надмірний зростання народжуваності, на певному етапі переходить в протилежну – підвищення рівня життя веде до зниження народжуваності і не тільки до стабілізації чисельності населення, але й до абсолютного його зниження.

Демографічна криза – глибоке порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обезлюднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної поведінки в деяких промислово розвинених країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для простого відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи.

Потужний приріст населення, що спостерігався на початку ХХ ст. і фактично нічим не обмежена народжуваність у недостатньо розвинутих і найбідніших країнах, призвели до глобальної проблеми. В середині минулого століття вчені-демографи, економісти, екологи, медики, футурологи, а також політики серйозно заговорили про проблеми перенаселення в світі, про демографічну розбалансованість. Для того, аби суспільство успішно функціонувало, в першу чергу в економічній сфері, а також в соціальному і моральному відношенні, воно має бути пропорційно представлене за віковою структурою та за економічною ознакою і мати відповідну кількість допрацездатного (діти і підлітки), працездатного (молодь і дорослі люди) і післяпрацездатного (люди похилого віку) населення. На думку фахівців, прогресивним є такий тип популяції населення, коли його чисельність у віці до 15 років становить понад 25%, а у віці 50 років і більше – менше 25%.

У країнах Західної Європи, Північної Америки та Японії в 70 — на початку 90-х pp. посилилася тенденція до різкого падіння народжуваності — значно нижче від рівня, який забезпечує просте відтворення населення. В майбутньому це загрожує депопуляцією населення з її негативними соціальними наслідками.

Стрімке зростання населення в країнах Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, призводить до подвоєння його чисельності кожні 20 – 30 років і ускладнює вирішення соціально-економічних проблем. У сучасному світі спостерігається ціла низка «парадоксів відсталості»:

1. Внаслідок значних відмінностей у темпах приросту населення розрив у рівнях національного доходу на душу населення між розвиненими і тими країнами, що розвиваються, збільшився з 1:10 в 50-х pp. до 1:13 наприкінці 70-х pp. і досягнув 1:15 у 2000-х p.

2. Безпрецедентна за масштабами урбанізація та випереджувальні темпи зростання міського населення супроводжуються одночасним швидким збільшенням чисельності сільського населення в країнах, що розвиваються (млрд. осіб): 1950 p. — 1,4; 1980 p. — 2,2, 2000 р. — 2,8).

3. Поряд із значним збільшенням зайнятості, особливо в промисловості, росте потреба в нових робочих місцях для працездатного населення. До кінця 80-х pp. число безробітних, а також осіб, що не знаходять постійного заробітку, в країнах, що розвиваються, перевищило 1 млрд.

4. Попри значне збільшення частки письменного населення в світі — з 61% 1960 р. до 85% у кінці XX ст., кількість неписьменних на земній кулі (більшість із них живе в країнах, що розвиваються) відповідно виросла з 700 млн. до 950 млн. Потенційна небезпека розвитку сучасної світової демографічної ситуації полягає в тому, що населення земної кулі, чисельність якого, перевищила 6 млрд. осіб (а в 2025 p. — 8 млрд.), ввійшло у XXI ст. з 1 млрд. голодуючих, 1 млрд. неписьменних, 1 млрд. безробітних, 1,5 млрд. знедолених, які знаходяться за межею бідності.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою нові проблеми:

· визначення допустимих меж чисельності народонаселення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд. до 20 млрд. осіб);

· строки досягнення стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — середина XXI ст.);

· найактуальніша проблема науки й демографічної політики — стримування зростання населення в країнах, що розвиваються.

Деякі західні демографи (Д.-Дж. Боуг, Д. Медоус, Я. Тінберген та ін.) зводять проблеми народонаселення до демографічного вибуху і єдиним засобом їх вирішення вважають досягнення нульового приросту населення до 2025 – 2050 pp. завдяки скороченню народжуваності в країнах, що розвиваються. Прихильники цієї концепції твердять, що технологічними засобами контролю над народжуваністю можна регулювати демографічну ситуацію. На їхню думку, країни, що розвиваються, здатні проводити ефективну демографічну політику, залишаючись порівняно відсталими в економічному, соціальному й культурному відношеннях. Із критикою концепції нульового приросту виступило чимало вчених (А. Сові, К. Кларк, П. Куусі, Дж. Саймон та ін.), які відзначають, що стабілізація чисельності світового населення, як одна з умов вирішення проблем народонаселення, являє собою природно-історичний процес: нульовий приріст населення є не причиною, а наслідком його поступового переходу до стаціонарного стану. При цьому країни, що розвиваються, можуть здійснити перехід від демографічного вибуху до простого відтворення населення або його помірного зростання тільки в процесі одночасного економічного, соціального та культурного розвитку.

Незначне зниження темпів приросту народонаселення в деяких країнах, що розвиваються, стало помітним із другої половини 80-х pp. Уряди 125 країн заявили про схвалення програм планування сім'ї, хоча 14 країн (Болівія, Бутан, Габон, Джібуті, Ірак, Камбоджа, Катар, Кенія, Кувейт, Лаос, Ліван, ОАЕ, Оман, Екваторіальна Гвінея) не погодилися на такі кроки.

Дата добавления: 2014-01-07