КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Джерелами права, правових ідей були повчальні міфи, легенди,що відображали давній досвід, а також норми-приписи і норми-заборони язичницької релігії
Проте юридичний компонент у суспільній свідомості того часу не був виокремлений. Уявлення про сутність держави, легітимність правлячої династії, порядок, справедливість та обов'язок, так само як і в інших народів, мали релігійно-символічне забарвлення. За своїм змістом державно-правові погляди Київської русі XI – XII століть були тим же типом праворозуміння, що мав місце в інших країнах. Зокрема, поняття «правда» було вихідним поняттям юриспруденції наших стародавніх предків, так само, як «jus» в Стародавньому Римі, а «дхарма» — в Стародавній Індії. У своїй вірі, політиці, взаєминах з іншими народами наші предки ніколи не були сліпими наслідувачами, вони належали до прагматичного типу людей, здатних на зважені компроміси. Ці риси генетично успадкував від своїх пращурів український народ. Процес формування державності у східних слов'ян відбувався на власній внутрішній основі і беззаперечно втілив у собі основні риси ментальності і світогляду народу. Еволюція правової свідомості бере свій початок від синкретичних уявлень наших прапредків про добро і зло, які формувалися в часі практичної взаємодії з природою і супроводжувалися перенесенням суто земних суспільних відносин на природні сили з їх наслідками для людини. Надалі поняття про добро і зло стають більш предметними, набуваючи земного значення. Особливо схожа зміна простежується на етапі переходу від міфологічної свідомості до епічного відображення дійсності. В епосі народна фантазія створює героя, що уособлює сили добра і конкретних ворогів, втілення сили зла. Епічне добро пов'язується з масовим усвідомленням загальновизнаних ідеалів, що забезпечують існування етносу - патріотизм, необхідність захисту батьківщини від ворогів, ідеалізація розуму, сили.
З розвитком державності ці категорії деталізуються і виступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Тут закон наповнений ще моральним змістом, а не правовим. Йдеться про «закон» у розумінні «традиція», «звичай» предків. З прийняттям християнства поняття «закон» почало ототожнюватися також і з біблійними заповідями. Однак, якщо «Велесова книга», як епічно-драматична картина боротьби все ж гуманістична за своєю сутністю, то з перших же сторінок «Старого Заповіту» на читача віє духом безмежної, до того ж часто нічим не спровокованої жорстокості. Часом, лише на підставі чуток, Бог нещадно карає не лише окремих людей, а й цілі народи. Саме тому християнство і стало аналогом несвободи (як внутрішньої, так і зовнішньої), сліпої покори (рабства), фаталізму. Тільки Христос прийшов з концепцією милосердя, справедливості, гуманності, адже не випадково, що його скарають ті ж іудеї-християни. Особливої ваги в цій площині набуває сприйняття українцями у християнстві того, що не суперечило змісту їхньої ментальності, насамперед етиці і вірі. Це, передусім, гуманістичні ідеї, принесені Христом і утверджені в Новому Заповіті, відкидали ж вони жорстокість, рабський дух Старого Заповіту. Недаремно правові погляди охрещеної Київської Русі пронизані ідеєю гуманізму. Правові уявлення, звичаї — найдавніші джерела права в житті суспільства, його перші скріпи. Як стверджують історики, давня людина сучасного типу з'явилася на території нинішньої України не менш мільйона років тому. Розквіт родової общини, її самоврядування відбувається тут в IV—III тис. до н. е. Археологічні знахідки з трипільських поселень свідчать про складний світогляд, вірування, високу культуру землеробства, прикладного мистецтва. У родових общинах виникає і підсилюється роль звичаїв, правил і обов'язків їх членів. Правові звичаї укореняються в нормах поведінки, в т. ч. каральних, застосовуваних громадами або патріархами. Пізніше домінантами громадської організації племен виступали норми-звичаї, які стають нормами неписаного права. Вони спиралися на релігійні предписания, правила моралі, загальне уявлення про добро і зло.
Літописець «Повісті временних літ» називає перших полянських князів — Кия, Щека і Хорива, величає їх «чоловіками мудрими і розумними». Поляни, древляни, дреговичі, словени, полочани, кривичі й ін. — усі ці племена, відзначав літописець, «мали свої звичаї, і закони своїх батьків, і перекази, і кожні — свої звичаї». Літописець фіксує перші кроки до спільнослов'янської державності з VI ст. В результаті тривалого процесу політичної, економічної, етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі VIII — IX ст. виникає державне об'єднання Русь, Руська земля з центром у Києві. Проблеми єдності, посилення великокнязівської влади, незалежності держави стають провідними в політичному житті і літературі Київської Русі. Отже, найважливішими передумовами виникнення і розвитку політико-правової думки на Русі були, По-перше, правовий досвід народу, у процесі нагромадження якого відбувалася трансформація звичаїв у норми права, правила поведінки і спілкування людей. По-друге, визначальний вплив на політичну думку в автохтонного населення Русі очевидно справляли об'єднуючі чинники племінних утворень, поява політичних інститутів влади. Давньоруська політико-правова думка стимулювалася активним політичним життям — вічовими зборами, з'їздами і нарадами удільних князів, законотворчістю — появою текстів «Руської Правди», «Статуту» Володимира Мономаха, «Правди Ярославичів», підготовкою міжнародних договорів і т.п. По-третє, на розвиток політико-правової думки в Київській Русі вирішальний вплив справили також введення християнства і поширення писемності. З їх поширенням стають відомі і використовуються норми канонічного і східно-римського права, політичні традиції Візантії. Прийнявши нову віру, князь Володимир не обмежився тим, що «нача ставити по містах церкви», як свідчить літописець, але і став він у знатних людей дітей забирати «і віддавати їх у вчення книжне». Через два-три десятиліття вчення дітей грамоті стало справою звичною.
З прийняттям візантійсько-православного обряду, Русь засвоювала християнські звичаї й обряди, сформульовані в Біблії норми і принципи людського співжиття. Політико-правова думка на Русі, зафіксована в письмових джерелах, набуває теологічної форми, керується християнськими концепціями історії людства, природи права, держави, влади, політики, етики. Однією з центральних політичних проблем періоду Київської Русі було питання взаємовідносин світської і церковної влад. Її розв'язання здійснювалось на засадах двох концепцій політичної влади: а) концепція богоугодного володаря, в основі якої знаходилась ідея родового династичного князювання; б) концепція єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади. Обидві концепції знайшли втілення у низці літописів, звернень, повчань. Серед них найбільш відомими є «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать», «Повчання Володимира Мономаха», «Ізборнік Святослава 1016р.» та ін. Головна тематика цих творів стверджувала самобутність Київської держави, засуджуючи міжусобиці, що ослаблювали Руську землю. Церква в Київській державі намагалася піднятися над великокнязівською адміністрацією, прагнучи стати своєрідним центром єднання удільно-роздробленої держави. Церковні ідеологи намагались переконати князів, що лише духовний провід церкви є тією реальною силою, яка здатна забезпечити спокій і мир у державі, допомогти уникнути міжусобних чвар та удільних війн, а отже сприяти загальному добробуту. Перша концепція ("богоугодного господаря" з ідеєю династичного правління) знайшла відображення у творчості ігумена Печерського монастиря Феодосія, який вважається її родоначальником. Він закликав князів опікуватися православ'ям, захищати церковні інтереси. Водночас теолог застерігав від надмірного втручання церкви у світські справи, розмежовуючи таким чином сфери духовної та світської влади.
Послідовником Феодосія був Нестор-літописець - творець першої православної доктрини династичного князювання. Цією ідеєю пронизана "Повість временних літ", у якій автор розглядає історію як протиборство добрих і злих сил. На неправедних господарів країни Бог посилає різні покарання і нещастя. Тим самим пояснюються безперервні набіги на Русь кочівників і міжусобна ворожнеча. Це є "батіг" від Бога. Всю вину за таке становище літописець покладає на князів (київських та удільних). Виходом із складного становища Нестор вбачає у поверненні правителів до церкви - вони не повинні порушувати Божих заповідей, настанов церкви, і тоді на них зійде милість Божа. А основною настановою церкви, яку не можна порушувати нікому, є принцип династичного князювання: кожен князь володарює у своєму уділі. Нестор оголосив удільно-династичне князювання єдиною встановленою Богом справедливою формою правління.
Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 465; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |