Які ж політико-правові проблеми містить цей відомий політичний твір?

Слово про закон і благодать»).

Вчення про державу і право митрополита Іларіона

Друга концепція (єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади) знайшла відображення у її родоначальника - першого київського митрополита Іларіона. Творцем концепції єдинодержавності з ідеєю верховен­ства світської влади був Іларіон. Про його сміливість і твердість духу свідчить той факт, що митрополитом він став у 1051 р. без благословення візантійського патріарха, що тоді вважалось церковним самозванством. "Слово про закон і благодать", написане ним між 1037 і 1050 pp., вважається першим політич­ним трактатом Київської Русі.

Одним з центрів книжності, політичної і філософ­ської думки на Русі став Києво-Печерський монастир, де діяли «Ярославові книжники». Прагнучи до зміцнення незалежності Русі від Візантії, Ярослав Мудрий без відома Константино­польського патріарха собором російських єпископів затвердив митрополитом «всея Русі» єпископа Іларіона з Києво-Печер­ського монастиря. Літописець у «Повісті временних літ», зафіксувавши цю знаменну подію 1051 p., подав лаконічну характе­ристику першого київського митрополита: «Ларіон муж благ, книжний і постник». Саме йому належить перший на Русі релі­гійно-політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».

На початку твору Іларіон викладає своє тлумачення закону, благодаті й істини. «Закон, через Мойсея даний» — символ Ста­рого Заповіту, іудаїзму. Він суворо регламентує життя іудеїв і в його поняття вкладено зміст вузьконаціональної правової норми, її зміст змінюється в Новому Заповіті.

В трактаті проголошується рівність христи­янських народів і прославляється Володимир та його син Ярослав Мудрий за те, що завдячуючи цим правителям, віра благодатна «до народу руського дійшла». Іларіон на­магався з'ясувати взаємозв'язок Закону та Істини, наголо­шуючи, що закон - це провідник волі Бога або правителя. Істина пов'язана з високим моральним статусом христия­нина, який не потребує регулятивної дії закону, бо внут­рішня моральність сприяє йому в реалізації своєї волі від­повідно до Істини.

Іларіон, описуючи хід історії людства, стверджував, що спочатку правив закон, а потім, коли Бог відвідав людство, народилася «благодать та істина». Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших (йдеться про боговибраність іудейського народу.- Авт.), засвідчуючи про рабське становище людства. Закон далекий від уявлень про вище благо - свободу, бо він повністю заглиблений у земні пристрасті. Він не ушляхетнює, не очищає, а навпаки, по­роджує заздрість, гнів, злочини. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою і тому тотожна благодаті. Вона знімає од­нобічність закону і світить усім як сонце. Коли Бог відвідав людство - закон замінився благодаттю, а рабство свобо­дою. Закон був власністю іудеїв, а благодать - подарована всьому людству (бо всі народи перед Богом рівні).

Новозавітний закон Іла­ріон трактує як засіб подолання пороків людей, прилучення до «благодаті й істини». Ним людство рятується від ворожнечі і взаємознищення, воно як «сосуд поганий», омивається «начебто во­дою, законом», щоб умістити «молоко благодаті». Отже, у Іларіона законослухняність, моральність поведінки — умова, шлях пізнання благодаті й істини — християнства, Ісуса Христа. Той, хто живе відповідно до християнських норм Нового Заповіту, уже не потребує закону, адже позбувся пороків і моральна доскона­лість дозволяє йому вільно реалізувати свою волю. Таким чином, закон і благодать розрізняються як за метою, змістом, так і за дією в часі. У Іларіона закон — предтеча, умова благодаті й істини, істинного християнства. Прийнявши християнство, за Іларіоном, народи перейшли від рабства до свободи, заміні закону (іудаїз­му) благодаттю й істиною (християнством). Іудаїзм — релігія лише іудеїв. Християнство ж покликано служити всім народам. «Слово про Закон і Благодать» утверджує ідею рівноправності всіх народів: «Віра благодатна на всі народи поширилася і до нашого народу руського дійшла». Час богообраності одного на­роду (іудеїв) пройшов, тепер народи «малі і великі славлять Бога». Прийняття Руссю християнства, на думку Іларіона, поклало кі­нець «ідольському мороку», «служінню бісам», тобто язичницт­ву. Руський народ став врівні з іншими християнськими народами як рівноправний і не має потреби ні в чиїй опіці, у т.ч. Візантії. Руська земля — могутня і знана держава, «вона відома і чута є всіма чотирьми кінці землі».

У наступній частині «Слова» Іларіон славить великого князя Володимира — хрестителя Русі. Усі країни, міста і люди шану­ють і славлять своїх учителів. «Похвалимо ж і ми...нашого вчителя і наставника, великого...Володимира, онука Стародавнього Ігоря, сина ж славного Святослава...»У трактаті стверджується законність влади великого князя, шляхетність його походження — «славний від славних народився, шляхетний від шляхетних». Він названий «самодержцем землі своєї». Очевидно, що автор «Сло­ва» виступає за легітимність, моральність великокнязівської вла­ди, її династичний характер, централізм управління в державі.

Похрестивши Русь, Володимир здійснив, на думку Іларіона, «подвиг благовір'я». У «Слові» виділяються такі благотворні його наслідки: по-перше, великий князь повелів «бути усім христия­нами — незнатним і знатним, рабам і вільним, юним і старим, боярам і простолюдинам, багатим і бідним». Таким чином, ствер­джується християнська рівність людей. По-друге, «не було ні одного, хто став би проти його повеління», — пише автор. Оче­видно, для Іларіона були важливими єдність «благовір'я» із вла­дою, її силою. Адже «хто не по добрій волі хрестився», то через страх. Князь домігся, на думку Іларіона, разючих змін: покін­чив з язичництвом, позбавив підданих «ідольського обману», вони зажили у вірі.

Єдиновладдя з погляду давньоруського мислителя служить опорою християнській вірі, що, у свою чергу, нерозлучна з єди­новладдям. Вирішуючи гостре для Середньовіччя питання про пріоритет влади в державі, автор «Слова» порівнює великого князя з римським імператором Костянтином, який на Никейськім со­борі оформив союз між імператорською владою і церквою. І Володимир шанував служителів Господа, часто радився з «батьками-єпископами», як серед людей, що тільки-но прийняли віру, закон установлювати. Джерело верховної влади в державі мис­литель бачить у божественній волі, називає Володимира «при­частником Божественного царства». Іларіон — за союз, спів­працю світської і духовної влади. Він — прихильник їх спільної законотворчості, «симфонії» влади.

Вирішуючи питання про пріоритет влади в державі на ко­ристь «самодержця» у союзі з церквою, Іларіон дає відповіді і на інші, не менш актуальні політичні питання. На його думку, ве­ликий київський князь відповідальний і перед Богом, і перед людьми. Він зобов'язаний відповідати перед Богом «за працю пастви людій його», забезпечувати мир у державі і хороше управління. Ряд­ки «Слова» звучать тут як головні пункти політичної програми для київських князів. За Іларіоном, Володимир — зразок для київських князів. Він — «честен муж», «в правду одягнений, міцністю препоясан, в істину взутий, розумом увінчаний і ми­лосердям, як гривнею і золотою прикрасою красується». Інши­ми словами, розум і сила, управління «по правді», тобто за за­коном, милосердя і справедливість до підданих — необхідні якості верховної влади. У «Слові» неодноразово підкреслюється: князь був славний численними милостями, разючою щедрістю для бідних і сиріт, хворих і боржників, вдів і усіх, хто потребував допомоги. Такий акцент на соціальному аспекті влади був при­таманний Ярославовим книжникам.

У завершальній частині «Слова про Закон і Благодать» знову підкреслюється божественне походження самодержавної влади, тому що спадкоємця Володимира Великого — Ярослава Муд­рого «Господь зробив спадкоємцем твого володіння». Для Іларіона, очевидно, важливе утвердження не стільки божественної природи влади взагалі, скільки релігійне обґрунтування її легітимності як блага для Русі. Автор «Слова» вихваляє свого сучас­ника князя Ярослава: він не порушує статутів Володимира, але зміцнює, не розтрачує скарбів благовір'я, але ще більш преумножає, не говорить, але діє. Отже, за Іларіоном, Ярослав гідний спадкоємець великокнязівської влади, що довершує почате.

Ярослав Мудрий підтвердить той ідеал відносин між князем і церквою, про який писав Іларіон. Складений Статут Ярослава про церковні суди починається словами: «А се аз, князь вели­кий Ярослав, син Володимирів, по данині батька свого згадав з митрополитом київським і всея Русі Іларіоном... грецький но­моканон». Таким чином, маємо приклад спільної законотворчос­ті глави держави і глави церкви в Київській Русі.

Отже, за богословською риторикою в «Слові» ясно просту­пає оптимізм автора, його глибока віра в майбутнє своєї держа­ви, народу. Політичний трактат висвітлював надзвичайно важ­ливі й актуальні для Київської держави і середньовічної Європи політико-юридичні проблеми: законність походження верховної влади, єдиновладдя «самодержців», їх відповідальності за управління країною, їх політичні і моральні якості, союз — «симфонію» світської і духовної влади, роль закону й ін. Міжнародний авто­ритет держави поставлений у пряму залежність від особистості, діяльності великого князя.

Іларіон славить Володимира, який хрестив Русь і наго­лошує, що єдиновладдя є опорою християнської віри, яка в свою чергу теж нероздільна з одноосібною владою. Таким чином, Іларіон захищає ідею єдинодержавності - гаранта єдності і міцності держави, її територіальної цілісності. Водночас митрополит вказує, що християнство покликане сприяти консолідації країни, стояти на охороні загальнодержавного централізму. Церква повинна служити державі і володарю. До того ж Іларіон виступає проти «візантізації» Церкви на Русі, оскільки благодать відкидає закон, прого­лошуючи свободу.

Дата добавления: 2014-01-07