Розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм, для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження із політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації, дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У напрямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій (Гарольд Лассуелл, Пол Лазарсфельд, Девід Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Роберт Даль).

У 60-х рр. біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Девід Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки - не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Xанна Арендт, Раймон Арон, 3бігнєв Бжезінський, Карл Фрідріх та ін.) та суспільно-політичної модернізації (Габріель Алмонд, 3бігнєв Бжезінський, Люсьєн Пай). Зокрема, Xанна Арендт у праці "Походження тоталітаризму" (1951) вважає, що тоталітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої суспільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Раймон Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала монопольне становище у суспільстві, а у суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

3бігнєв Бжезінський і Карл Фрідріх у творі «Тоталітарна диктатура та автократія» вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну або «модернізацію навздогін» (країни Азії, Африки, Латинської Америки) тобто, розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється сформульована 3. Бжезінським концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. Ця трансформація, на його думку, проходить три етапи:

1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація економіки. Етап починається після краху комуністичної системи і триває 1-5 років;

2) політична стабілізація поєднується з глибокими економічними реформами. Тривалість етапу - 3-10 років;

3) закріплення демократичних процесів і стабілізація економічного зростання. Тривалість етапу - 5-15 років.

Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах, в т. ч. й в Україні, є:

• виведення з-під політичного контролю економіки;

• створення відкритої соціальної структури;

• формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;

• розширення політичної участі, поширення демократичних цінностей і норм, досягнення згоди пануючих і опозиційних сил тощо.

В кінці XX ст. в центрі уваги учених постала проблема глобалізації, втілення в життя актуального гасла «Думай глобально, дій локально!». Термін «глобалізація» увійшов в науковий обіг з ініціативи представників «Римського клубу» в 60-х рр. і використовується для характеристики сучасних соціальних, економічних, політичних, трудових, міграційних, інформаційних, комунікаційних, торгових, фінансових, транспортних та інших процесів всеохоплюючого характеру. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв'язків і означає «постінтернаціоналізацію» суспільного життя. Часто глобалізація ототожнюється західними дослідниками (Толкотт. Парсонс, У. Робінсон, К. Лей, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр) з «глобальним капіталізмом». «Глобалізація, – відзначає американський дослідник У. Робінсон, – все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури».

Англійський соціолог і політолог Ентоні Гіденс трактує процес глобалізації як "розширення світових соціальних зв'язків, які з'єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них". Глобалізація передбачає, що політична і будь-яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками.

Процес глобалізації сприяє взаємозв'язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, "спресовує" світ у єдине ціле, перетворює всю планету на "світове село", формує т. зв. "світову культуру", забезпечує поширення в усьому, світі таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пріоритет прав людини та багатьох інших.

В цілому у другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи виділимо деякі із них:

• теорія демократії (Роберт Даль, Джованні Сарторі);

• теорії еліт (Гарольд Лассуелл, Роберт Міллс, С. Келлер);

• структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон);

• концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У. Д. Бернхем, К. Байлі);

• концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, Р. Арон, К. Дойч);

• дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт);

• вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел);

• ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р. Фішер);

• теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін);

• концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, 3. Бжезінський, С. Ліпсет, Д. Аптер, Ф. Річтс).

• концепція глобалізації (Т. Парсонс, У. Робінсон, К. Пей, Е. Ласпо, Д. Медоуз, А. Печеї, М.-Р. Чоу, Н. Міддлтон, І. Валерстайн, Л. Склейр).

Дата добавления: 2014-01-07