Джерела доказів

Вступ

Доказування за своєю суттю в кримінальному процесі є різновидом пізнання дійсності. Сучасна методологія доказування в кримінальному процесі не допускає прийняття процесуальних рішень „на віру”, або без належного фактичного та логічного обґрунтування. Своєрідними аргументами в кримінально-процесуальному доказуванні, що характеризують етап опосередкованого пізнання в кримінальному процесі, виступають лише докази. Використання для вирішення завдань доказування усіх інших матеріалів є неправомірним.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд (суддя) за допомогою засобів, вказаних в кримінальному-процесуальному законі і в порядку, передбаченому законом, повинні пізнати обставини такого явища дійсності як кримінальне правопорушення. Процедура доказування має найбільшу питому вагу у всій діяльності органів і осіб, які ведуть процес чи залучаються до цієї діяльності, бо воно є основним змістом кримінального судочинства.

1. Поняття, ознаки і класифікація доказів [1]

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визначеним у законі).

Згідно із ч. 1 ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані [2], отримані у Кримінальному – процесуальному кодексу порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

За даними В.П. Гмирка кримінальний-процесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення доказів[3].

З процесуальними доказами не слід плутати:

Ø інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;

Ø аргументи сторін і думки осіб, що ведуть судочинство;

Ø судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв’язку явищ;

Ø логічні докази.

Іншими словами, не можуть розглядатися як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними на підставі доказів та “попереднього” знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду.

Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія доказів визначає їх в панівній версії як “фактичні дані”, що містяться в установленому законом джерелі[4].

Термін “фактичні дані” іноді замінюють словами “відомості про факти”, “відомості”.

Таким чином, докази стають об’єктом, що поміщається у свідомість, оскільки: відомостей, даних, інформації не існує поза суб’єктом, що її сприймає та суб’єктом, який її транслює.

Зміст інформації, що циркулює в ході кримінального судочинства, залежить від позиції учасника процесу, що дістає її.

В радянській доктрині існувала (і продовжує існувати до цього часу) думка неначе відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а “містяться” у встановленому законом джерелі.

Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визначення доказів, С.А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Зрозуміло, що “мертва матерія” ніякими “відомостями” не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха[5]. Людям роздаються картки, на яких нанесені кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок) і які не несуть ніякого інформаційного навантаження. Але люди, розглядаючи ці картки, повідомляють психологу про те, що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером “відомостей” такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, але цілком очевидно, що ніяких “даних” на картинках не містилося, а “інформація” - плід фантазії особи, підданої дослідженню.

Зрозуміло, що докази, які виходять безпосередньо від людей (показання, висновки, документи) придатні для отримання інформації про сприйняття події цією особою. Але слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки не будуть піддані процесуальному доопрацюванню і пристосуванню до потреб сторін. На цьому етапі і одержуються “фактичні дані” у процесуальному сенсі.

Отже, одні й ті ж фактичні дані можуть визнаватися доказами однією чи навіть обома сторонами, але не визнаватися судом, і навпаки.

Кримінальні-процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу провадження у кримінальному провадженні. Вони можуть включатися в систему (сукупність) доказів і виключатися з неї не один раз. Але в будь-якому разі фактичні дані для того, аби вони могли стати доказами повинні мати певні ознаки.

Вчені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описанням невід’ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення наступних ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (стосовно сукупності доказів).

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Належність доказів - це можливість фактичних даних під час їх використання з’ясовувати чи, навпаки, “затемнювати” обставини, що входять до предмету доказування.

Належність доказу визначається виходячи із значущості для кримінального провадження тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний оборот.

Всі докази, що дають в конкретних умовах місця і часу підставу для судження (роздумів) про обставини предмету доказування, вважаються належними.

Б.Г. Розовський відзначає, що доказову силу інформації (даним) придає не буква закону, а її зміст. Тобто вчений робить висновок, що перспективним є не періодичне вимушене розширення у законі переліку джерел доказів, а скасування самого принципу його фіксування. Доказом можуть бути фактичні дані, способи отримання яких є безкінечними. Обмеження встановлені лише для способів, що явно суперечать закону. Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Питання лише у тому, хто із суб’єктів кримінального процесу може кваліфікувати доказ як незаконний.

Л.М. Лобойко вважає, що єдиним суб’єктом, правомочним кваліфікувати ті чи інші дані як докази, має бути суд. Тому до судового розгляду повинні допускатися всі зібрані дані. Тут варто взяти до уваги досвід визначення допустимості доказів у кримінальному судочинстві США. Допустимими у судочинстві цієї держави є усі докази, що є належними до справи. Таким чином, належність займає домінуюче місце щодо допустимості.

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК.

Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Допустимість доказу визначається виходячи, насамперед, із обставин його отримання і залучення до справи.

Допустимість доказу є основною його ознакою. Тому, хоча у доктрині Європейського Суду з прав людини визначення процесуальних норм і належить національним правовим системам, однак, застосування таких норм може бути предметом розгляду Суду, позаяк таке застосування може вплинути на справедливість усього судового провадження[6].

Умови допустимості доказів [7]:

Ø одержання фактичних даних із належного джерела - ч. 2 ст. 65 КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані в результаті допиту від особи, яка не могла підлягати допиту як свідок - ч. 1 ст. 69 КПК);

Ø одержання фактичних даних належним суб’єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);

Ø одержання фактичних даних в належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);

Ø належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій, протокол судового розгляду).

Суд зобов’язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

6) отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Докази, передбачені ч. 2 ст. 87 КПК повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Докази та відомості, передбачені ч. 1 ст. 88 КПК, можуть бути визнані допустимими, якщо:

1) сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими;

2) вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення;

3) їх подає сам підозрюваний, обвинувачений;

4) підозрюваний, обвинувачений використав подібні докази для дискредитації свідка.

3. Докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого.

Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (с. 89 КПК).

У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Законодавцем певне значення надається також змісту отримуваних фактичних даних. Так, наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000 року „Про Всеукраїнський перепис населення” первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагатися судом, органами прокуратури, іншими органами для вивчення та використання у вигляді доказів під час розгляду кримінальних справ. Такі дані є конфіденційною інформацією, що охороняється законом.

Допустимість доказів повинна визначатися, як правило, в момент подання доказу для розгляду. Але доказове значення деяких фактичних даних має бути виявленим раніше, ніж самі вони будуть досліджені в якості доказів. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовувався під час вчинення кримінального правопорушення з метою досягнення певного результату, а потім уже пістолет може буде використаний як речовий доказ - знаряддя злочину.

Після визначення недопустимості фактичних даних в якості доказів можна себе уже не утруднювати перевіркою і оцінкою їхньої належності, достовірності та достатності (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).

Російським вченим і практиком - федеральним суддею Росії С.А. Пашиним розроблені одинадцять заповідей, якими, на його думку, слід керуватися під час оцінки допустимості зібраних у кримінальній справі матеріалів. Оскільки системи оцінки доказів в Росії і в Україні суттєво не відрізняються, то зазначені заповіді можуть бути використані працівниками вітчизняних органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями. До числа заповідей С.А. Пашина належать наступні положення.

1. Допустимість матеріалів як доказів не залежить від оцінки їх важливості для завершення справи.

2. Якщо закон істотно змінив умови допустимості доказів, то в основу обвинувачення не можуть бути покладені ті з них, що не відповідають положенням цього закону.

3. Матеріали в інтересах захисту підлягають менш суворим правилам оцінки їх допустимості як доказів, ніж матеріали обвинувачення.

4. Інтересам сторони служить той матеріал, на використанні якого вона наполягає, яким не був його зміст.

5. Обвинувачений не розплачується своєю долею за помилки або зловживання органів кримінального переслідування, а також захисника та інших осіб, що стоять на його боці.

6. Тягар доводження хибності матеріалу покладено на сторону, яка вказує на його хибність. Якщо ця сторона продемонструє його хибність, тягар доводження допустимості матеріалу як доказу покладається на протилежну сторону.

7. Матеріали мають підводитися під матрицю залежно від їх змісту, а не назви.

8. Отруєне дерево дає ядовиті плоди. Матеріали, отримані в результаті використання недопустимого матеріалу, самі неприпустимі як докази.

9. Після визнання матеріалу недопустимим спрацьовує ефект доміно. Зокрема, збороняється згадувати про снування такого матеріалу в інших матеріалах справи.

10. Нарочитість загрожує неповноцінністю. Наприклад, існує правова відмінність між відеодокументом, отриманим від агента, що спеціально спостерігав за якоюсь особою, і отриманим в результаті безперервної зйомки стаціонарною камерою всіх відвдувачів банку.

11. Заповіді можуть бути суперечливі: їх дія визначається людським вибором[8].

Достовірність доказів - це можливість застосування фактичних даних в процесі доказування з точки зору знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Іншими словами, достовірність доказів - це їхня “гносеологічна допустимість”.

Під достовірністю у кримінальному процесі розуміють зовсім не ту достовірність, що мається на увазі в точних науках[9] (рівна одиниці ймовірність), і не “істинність” (істину можна шукати безкінечно - див. питання третє цієї лекції), а, так звана, практична достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найбільш відповідальних ситуаціях повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

Ø його суспільне положення, тобто ціну, яку він може заплатити за неправду;

Ø факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

Ø стан свідка в момент сприйняття події;

Ø його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Так, під час дослідження:

Ø протоколу огляду місця події треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;

Ø висновку експерта - характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів провадження.

Наприклад, коли показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. Як правило, достовірність фактичних даних в кінцевому рахунку може бути встановлена під час винесення рішення у справі.

Достатність доказів - це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їхню сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки відносно певної їх сукупності.

На відміну від норм, чинних в період панування теорії формальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питання достатності доказів.

Достатність доказів визначається переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів тягне за собою такі наслідки:

Ø відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти;

Ø прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку);

Ø скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт).

Докази класифікуються на особисті і речові; обвинувальні і виправдувальні; первинні і похідні; прямі і побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи.

До речових доказів належать матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в ч. 1 ст. 98 КПК.

Первинні і похідні докази розрізняються в залежності від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації чи з „других рук”.

Поділ доказів на обвинувальні і виправдувальні обумовлюється відношенням до предмету обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення кримінального правопорушення певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними доказами є докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення кримінального правопорушення певною особою або пом’якшують вину цієї особи.

Прямі і побічні докази поділяються по відношенню до предмету доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що входять до предмету доказування, а побічні - на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти. Побічні докази лише допомагають встановити обставини, що входять до предмету доказування.

висновки по першому питанню:

1. Кримінальний-процесуальний закон містить легальне визначення доказів у кримінальному провадженні.

2. Невід’ємними ознаками кримінальних-процесуальних доказів є їхня допустимість, належність, достовірність та достатність.

3. Докази класифікуються на особисті і речові; первинні і похідні; обвинувальні і виправдувальні; прямі і побічні.

Процесуальні джерела доказів - це форма збереження фактичних даних.

Згідно з ч. 2 ст. 84 КПК фактичні дані, що можуть бути доказами у кримінальному провадженні, встановлюються:

1) показаннями (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта);

2) речовими доказами;

3) документами;

4) висновком експерта;

1) Показання – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду.

Свідок, експерт зобов’язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду в установленому законом порядку.

Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених КПК.

Висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для ясного розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні ст. 101 КПК. Якщо особа, яка дає показання, висловила думку або висновок, що ґрунтується на спеціальних знаннях у розумінні статті 101 КПК, а суд не визнав їх недопустимими доказами в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 89 КПК, інша сторона має право допитати особу згідно з правилами допиту експерта.

З’ясування достовірності показань свідка (ст. 96 КПК)

1. Сторони кримінального провадження мають право ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка.

2. Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема, щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність свідка.

3. Свідок зобов’язаний відповідати на запитання, спрямовані на з’ясування достовірності його показань.

4. Свідок може бути допитаний щодо попередніх показань, які не узгоджуються із його показаннями.

Показання з чужих слів

Показаннями з чужих слів є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи.

Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

При прийнятті цього рішення суд зобов’язаний враховувати:

1) значення пояснень і показань, у випадку їх правдивості, для з’ясування певної обставини і їх важливість для розуміння інших відомостей;

2) інші докази щодо питань, передбачених пунктом 1 цієї частини, які подавалися або можуть бути подані;

3) обставини надання первинних пояснень, які викликають довіру щодо їх достовірності;

4) переконливість відомостей щодо факту надання первинних пояснень;

5) складність спростування пояснень, показань з чужих слів для сторони, проти якої вони спрямовані;

6) співвідношення показань з чужих слів з інтересами особи, яка надала ці показання;

7) можливість допиту особи, яка надала первинні пояснення, або причини неможливості такого допиту.

Суд має право визнати неможливим допит особи, якщо вона:

1) відсутня під час судового засідання внаслідок смерті або через тяжку фізичну чи психічну хворобу;

2) відмовляється давати показання в судовому засіданні, не підкоряючись вимозі суду дати показання;

3) не прибуває на виклик до суду, а її місцезнаходження не було встановлено шляхом проведення необхідних заходів розшуку;

4) перебуває за кордоном та відмовляється давати показання.

Суд може визнати доказами показання з чужих слів, якщо сторони погоджуються визнати їх доказами. Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів, якщо підозрюваний, обвинувачений створив або сприяв створенню обставин, за яких особа не може бути допитана.

Показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами, відмінними від положень частини другої цієї статті.

У будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

2) Речовими доказами згідно із ст. 98 КПК є матеріальні об’єкти, які:

Ø були знаряддям вчинення кримінального правопорушення,

Ø зберегли на собі сліди кримінального правопорушення,

Ø містять інші відомості які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження,

Ø предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій,

Ø гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом.

Правила роботи з речовими доказами.

Речові докази, які отримані або вилучені слідчим, прокурором, оглядаються, фотографуються та докладно описуються в протоколі огляду. Речовий доказ або документ, наданий добровільно або на підставі судового рішення, зберігається у сторони кримінального провадження, якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов’язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

При передачі кримінального провадження від одного органу досудового розслідування до іншого, направленні провадження прокуророві чи до суду, а так само при передачі з одного суду до іншого речові докази передаються разом із кримінальним провадженням.

Відповідно до ч. 1 ст. 100 КПК речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 КПК.

Документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження. За клопотанням володільця документа слідчий, прокурор, суд можуть видати копії цього документа, за необхідності - його оригінал, долучивши замість них до кримінального провадження завірені копії.

У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов’язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй документа вона зобов’язана відшкодувати володільцю витрати, пов’язані з втратою чи знищенням документа та виготовленням його дубліката.

Речові докази та документи, надані суду, зберігаються в суді, за

винятком випадків, передбачених ч. 6 ст. 100 КПК, а також речових доказів у вигляді громіздких або інших предметів, що вимагають спеціальних умов зберігання, які можуть знаходитися в іншому місці зберігання.

Речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню:

1) повертаються власнику або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження;

3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан;

4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров’я людей або довкілля.

У випадках, передбачених пп. 2-4 ч. 6 ст. 6 КПК, слідчий за погодженням з прокурором або прокурор звертається з відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, або до суду під час судового провадження, яке розглядається згідно зі статтями 171-173 КПК.

Реалізація, технологічна переробка або знищення речових доказів у випадках, передбачених ст. 100 КПК, здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Вирішення питання про речові докази.

Питання про долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом при ухваленні судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили.

При цьому:

1) гроші, цінності та інше майно, які належать обвинуваченому і були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, конфіскуються;

2) гроші, цінності та інше майно, які призначалися для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінальних правопорушень або винагороди за їх вчинення, конфіскуються;

3) майно, яке вилучене з обігу, передається відповідним установам або знищується;

4) майно, яке не має ніякої цінності і не може бути використане, знищується, а в разі необхідності - передається до криміналістичних колекцій експертних установ або заінтересованим особам на їх прохання;

5) гроші, цінності та інше майно, які були об’єктом кримінального правопорушення або іншого суспільно небезпечного діяння, повертаються законним володільцям, а в разі невстановлення їх - передаються в дохід держави в установленому Кабінетом Міністрів України порядку;

6) гроші, цінності та інше майно, набуте в результаті вчинення кримінального правопорушення, доходи від них передаються в дохід держави;

7) документи, що є речовими доказами, залишаються у матеріалах кримінального провадження протягом усього часу їх зберігання.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується у порядку цивільного судочинства. У такому випадку річ зберігається до набрання рішенням суду законної сили.

3) Документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. В найбільш загальному плані під документом розуміють будь-який об’єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовані які-небудь відомості про якісь об’єкти чи їхні зображення.

Згідно з ч. 1 ст. 99 КПК, документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об’єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Джерелами доказів у кримінальному провадженні є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості. Допустимість його забезпечується наступними умовами:

Ø він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для провадження;

Ø наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів кримінального провадження;

Ø дотримані вимоги щодо реквізитів службових документів;

Ø наявність посилань на джерело повідомлення, посилання на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримані дані.

Відсутність хоча б однієї із вказаних ознак позбавляє документ доказового значення, з причин сумнівів у достовірності фактів, що в ньому містяться.

Не визнається джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записна книжка невстановленого власника).

За характером виникнення документи діляться на дві групи:

1) офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ);

2) особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Коли відомості про фактичні дані викладаються громадянами, то до форми документа можуть пред’являтися вимоги лише в особливих випадках (наприклад доручення, розписка і т.п.). При цьому слід мати на увазі, що такі документи можуть використовуватись в процесі доказування, якщо достовірно встановлений їх власник і джерело походження.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути:

Ø письмові - документи на папері (довідки, характеристики, листи);

Ø електронні - це документи, інформація в яких зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 року „Про електронні документи та електронний документообіг”). Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. 3 ст. 7 цього ж Закону). Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися виключно на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв’язку з розширенням обігу електронних документів законодавцю слід подбати про врегулювання порядку використання фактичних даних, що містяться в електронних документах, як доказів у кримінальному провадженні;

Ø графічні (схеми, графіки, креслення);

Ø знакові (табуляграми);

Ø фото і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки);

Ø відеозапис (відеотеки);

Ø звукозапис (фонограми).

Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі інших документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів.

Критеріями, за якими відрізняють документи і речові докази, називають різноманітні ознаки:

Ø особливості методів дослідження;

Ø замінюваність документів і незамінюваність речових доказів;

Ø стихійний характер формування речових доказів і штучний - документів;

Ø значущість для провадження змісту (документи) або слідів на них, обставин їх утворення, зміни, переміщення або виявлення (речові докази).

Однак всі перелічені ознаки є недосить стабільними і можуть зустрічатися як у речових доказів, так і у документів, а також у документів з ознаками речових доказів[10].

До документів можуть належати:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

3) складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

4) висновки ревізій та акти перевірок.

Матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази.

Сторона кримінального провадження, потерпілий зобов’язані надати суду оригінал документа. Оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа - його відображення, якому надається таке ж значення, як документу.

Дублікат документа (документ, виготовлений таким же способом, як і його оригінал) може бути визнаний судом як оригінал документа.

Для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості, якщо:

1) оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, якщо він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає;

2) оригінал документа не може бути отриманий за допомогою доступних правових процедур;

3) оригінал документа знаходиться у володінні однієї зі сторін кримінального провадження, а вона не надає його на запит іншої сторони.

Сторона кримінального провадження, потерпілий мають право надати витяги, компіляції, узагальнення документів, які незручно повністю досліджувати в суді, а на вимогу суду - зобов’язані надати документи у повному обсязі.

Сторона зобов’язана надати іншій стороні можливість оглянути або скопіювати оригінали документів, зміст яких доводився у передбаченому цією статтею порядку.

Форми фіксації кримінального провадження:

1) у протоколі;

2) на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії;

3) у журналі судового засідання.

4) Висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Акти чи інші документи, в тому числі відомчі, де зазначаються обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можуть розглядатись як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо вони одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката.

Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. В разі необхідності в провадженні може бути призначено декількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо. Висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження.

Предметом дослідження, результати якого відображаються у висновку експерта, є поставлені особою, котра є ініціатором проведення експертизи, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, слідчого судді і суду не є обов’язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку. Практика показує, що зазначені особи, як правило, погоджуються з фактичними даними, що містяться у висновку експерта.

Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях.

Запитання, які ставляться експертові, та його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими.

Експерт, який дає висновок щодо психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, не має права стверджувати у висновку, чи мав підозрюваний, обвинувачений такий психічний стан, який становить елемент кримінального правопорушення або елемент, що виключає відповідальність за кримінальне правопорушення.

Висновок експерта надається в письмовій формі, але кожна сторона має право звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для роз’яснення чи доповнення його висновку.

Висновок передається експертом стороні, за клопотанням якої здійснювалася експертиза.

Зміст висновку експерта

У висновку експерта повинно бути зазначено:

1) коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) та на якій підставі була проведена експертиза;

2) місце і час проведення експертизи;

3) хто був присутній при проведенні експертизи;

4) перелік питань, що були поставлені експертові;

5) опис отриманих експертом матеріалів та які матеріали були використані експертом;

6) докладний опис проведених досліджень, у тому числі методи, застосовані у дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка;

7) обґрунтовані відповіді на кожне поставлене питання.

У висновку експерта обов’язково повинно бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Якщо при проведенні експертизи будуть виявлені відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких не ставилися питання, експерт має право зазначити про них у своєму висновку. Висновок підписується експертом.

Коли висновок первинної експертизи [11] визнається неповним (досліджені не всі подані об’єкти чи не дані вичерпні відповіді на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначена додаткова експертиза. Проведення додаткової експертизи доручається тому самому або іншому експертові.

Коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам кримінального провадження, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи [12], призначається повторна експертиза. Проведення повторної експертизи може бути доручено тільки іншому експертові.

Комісійна експертиза призначається у випадках, коли є потреба провести дослідження за участю декількох експертів - фахівців у одній галузі знань.

Комплексна експертиза призначається у випадках, коли необхідно провести дослідження за участю декількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.

Висновки по другому питанню:

1. Процесуальні джерела доказів є формою збереження фактичних даних.

2. Докази встановлюються: показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта; речовими доказами; документами; висновком експерта.

Дата добавления: 2014-01-07