Галицько-Волинська держава. 9 страница

Вплив подій революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії на українські землі

У 1848-1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. В результаті революції вперше в історії в політичному житті Європи могли брати участь широкі народні маси. В європейських країнах почалося становлення демократичних інститутів, громадянського суспільства. Демократизація життя, піднесення соціальних рухів дало поштовх до розгортання національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної і Центральної Європи.

У 1848 р. скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, скликано парламент. Правлячі кола Австрії, ігноруючи вимоги українців, все ж погодилися на запровадження з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. Її першим професором став Я. Головацький.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. Національний рух на західноукраїнських землях 1848-1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної Австрійської монархії.

4. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр.

У сер. 19 ст. в Росії глибока криза, пов'язана з невідповідністю існуючих феодальних структур та відносин світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство.

Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII - першій половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого економічного розвитку.

Ще більше поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856 рр.), яку Росія програла. „Згори блиск – знизу гниль”.

19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та "Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами:

- селяни ставали особисто вільними, отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики).

- за поміщиками залишалося право власності на землю.

- селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.

Наслідки реформи:

1) відбулися корінні зміни у розподілі земельної власності;

2) товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків та заможних селян;

3) чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

4) застосовують різні методи використання землі (оренду; ведення власного господарства);

5) підвищилась урожайність с/г культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.

Крім селянської реформи в 60-70-ті роки було проведено цілу низку реформ адміністративно-політичного управління.

У 1864 р - земська реформа.( Створювалась система місцевого самоврядування).

Земства займатися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

У 1864 р. - судова реформа. На відміну від станового і закритого суду ввели позастановий, відкритий, незалежний суд. Вводились присяжні судді. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та обвинувачення.

У 1864. р почали реформу освіти: запровадили єдину систему початкової освіти, створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії; право вступати до університету мали випускники лише класичних гімназій. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали.

У 1865 р. - реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури

У 1870 р - міська реформа. В усіх містах України створювали міські думи. Вибори проводили на основі майнового цензу. Виконавчий орган думи - міська управа, на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.

Відбулася і військова реформа (1864-1883 рр.). В Україні утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно зміцнила армію. Замість ненависної рекрутчини вводилась загальна військова повинність (строк служби 6 років, на флоті -7), заборонено тілесні покарання.

Фінансова реформа (1860-1864 рр.) Створено державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

Реформи 60-70-х років закладали основи громадянського суспільства, але царизм не зробив наступного кроку – не проголосив конституції і не скликав парламент. Тому ці реформи не мали системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

Названі реформи були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного та політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське населення залучалося у промисловість. Був відкритий шлях до становлення індустріального суспільства.

Незважаючи на прогресивний характер значної частини реформ, вони не змінили політичною становища України, вона продовжувала залишались колонією Росії. Процес утвердження капіталістичних відносин в Україні супроводжувався малоземеллям та повним обезземеленням селянства. Селяни, втративши основне джерело існування, прагнуть повернення до традиційного способу життя. Отже, найпершою і головною метою українських селян стають пошуки вільних земель.

Переселенський рух українців:

- у Поволжя і на Північний Кавказ (у другій по­ловині XIX ст. кількість українського населення досягла майже 400 тис. осіб у Нижньому Поволжі та 1,3 млн. на Кавказі)

- понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та Середній Азії.

- емігрували українці і у малозаселені у той час регіони Сибіру. Наприкінці XIX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. осіб.

Українські селяни приносили свій господарський досвід на місця нових поселень, запроваджували у хліборобську практику досі не знані тут посіви гречки, кукурудзи, цукрового буряку, помідорів, полуниці тощо.

З Галичини та Закарпаття українці в основному емігрували до США, Канади, Бразилії. Зацікавлені у притоці дешевої робочої сили для розвитку як сільського господарства, так і промисловості, уряди цих країн у 70-90-х роках XIX ст. заохочували масове переселення із-за кордону. Основна маса емігрантів з України направлялась туди на заробітки. Незважаючи на матеріальні нестатки, українська імміграція США, яка наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. осіб, зберігала українські національні звичаї і традиції, усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою. Як і українці-першопоселенці у США, їхні земляки в Канаді одне з перших своїх селищ також назвали Україною.

У новозбудованих селищах українські іммігранти зберігали національні традиції - і в особливостях будівництва житла, і в декоративно-ужитковому мистецтві (меблі, посуд, одяг). Так само справляли весілля, хрестини, похорони, відзначали народні та релігійні свята, не забували народних пісень, привезених з батьківщини, створювали й нові.

5. Соціально-економічне та суспільно-політичне життя в Україні в другій половині ХІХ ст.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їхня непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

За чотири пореформених десятиліття населення дев'яти українських губерній у складі Росії зросло з 13,4 до 23,4 млн. осіб. За цей же час людність західноукраїнських земель збільшилася з 3,9 до 8,1 млн. Серед українців обох імперій активізувалися процеси мовної та культурної консолідації, зростала національна свідомість. Однак соціально-економічні підсумки розвитку були різні.

Реформи 60-70-х років XIX ст. прискорили економічний розвиток Наддніпрянської України, яка розвивалася як частина загальноімперського економічного комплексу.

Розвиток південних і східних українських губерній відбувався прискорено. На південь Росії пролився багатомільярдний дощ західноєвропейських інвестицій. В короткі строки було створено велику промисловість і розвинуту залізничну мережу. На західноукраїнських землях також формувалася промисловість фабрично-заводського типу, переважно у добувних галузях. Однак ці землі відставали від інших провінцій Австро-Угорщини, їхня економіка зберігала аграрно-сировинний характер.

Розпочався інтенсивний розвиток промислового виробництва. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років розпочався розвиток Донбасу. 3 1861 по 1900 рр. видобуток вугілля в Донбасі збільшився майже в 100 раз. У Донбасі в 1900 р. видобувалося понад 2/3 загальноросійського видобутку вугілля. Тут зосереджувалося майже все виробництво коксу. На кінець XIX ст.. Кривбас давав 57,2% видобутку залізної руди в Російській імперії. Під кінець XIX ст.. Наддніпрянська Україна перетворилась в основну вугільно-металургійну базу Росії.

На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова, харчова, легка промисловості. Виробництво цукру в Україні за період від 1861 р. по 1897 р. зросло у 15 раз. В цій галузі панівні позиції посідали підприємці Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Бродські. На середину 90-х років 153 цукрових заводи України виробляли 23,9 млн. пудів цукру.

У 90-х рр. Україна давала більше половини сільськогосподарських машин. Індустріалізація сприяла розвитку міст. Особливо швидко розвивалася Одеса, яка вийшла на перше місце в Україні за кількістю промислових підприємств та об'ємом промислового виробництва. Одеський порт зайняв друге місце за вантажооборотом серед морських портів Росії (після Петербурга).

Промисловий розвиток супроводжувався інтенсивним залізничним будівництвом. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії, залізниці вже зв'язали всі головні міста України між собою та з чорноморськими портами і з промисловими центрами Росії. По річках України ходило 220 пароплавів.

Індустріалізація збільшила частку України у промисловому виробництві Російської імперії (до 20% в 1900 р.), призвела до збільшення кількості міст (в 1897 р. у містах проживало 16% населення Східної України).

Розвиток промисловості викликав зростання нових соціальних сил — буржуазії та робітничого класу. Однак наступально-шовіністична політика властей призводила до того, що міське населення ставало російськомовним у Росії та німецько- або польськомовним — в Австро-Угорщині. Тому національна свідомість як буржуазних, так і пролетарських елементів українського суспільства проявлялася в послабленій формі.

В аграрному секторі України зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії, посилювалася майнова диференціація, експлуатація народних мас, аграрне перенаселення. Після реформи 1861 р. почала наростати пауперизація селянських господарств. Багато селян шукали вихід у переселенні. Десятки й сотні тисяч людей осідали на нових землях Казахстану, Сибіру, Далекого Сходу. На перенаселених західноукраїнських землях проблема малоземелля була гострішою. Галицькі, буковинські й закарпатські селяни з 90-х років почали емігрувати за океан.

Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині 19ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

На початку 60-х років XIX ст. важливим центром українського відродження став Санкт-Петербург. Тут видавався в 1861-1862 рр. перший друкований орган українського національного руху — суспільно-політичний і літературний журнал "Основа". В Україні поширювалися напівлегальні гуртки культурно-просвітницького спрямування — громади. До складу київської "Старої громади" входили діячі, які відіграли видатну роль у національному русі — М.Драгоманов, О.Кістяківський, О.Кониський, І.Лучицький, М.Старицький, П.Чубинський та ін.

У середині 70-х років істотним чинником суспільно-політичного життя став народницький рух. З 1876 р. нелегальна народницька організація "Земля і воля" повела боротьбу за передання поміщицької землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей. У серпні 1879 р. вона розпалася на самостійні організації з різною тактикою — "Народну волю" і "Чорний переділ". Основою народницького руху стали вихідці із дворянської та різночинної інтелігенції. Ідеологи: П. Лавров, М.Бакунін, П.Ткачов. Протягом 60-80-х рр. він пройшов шлях від наївного культу народу до тактики тероризму.

У 80-90-хр.р. прокотилася хвиля контрреформ консервативного Олександра ІІІ, який прагнув відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося.

Контреформи не змінили та й не могли змінити напрямку еволюції до буржуазного суспільства, але суттєво уповільнили прогресивні зміни, розбалансували та деформували політичні, економічні та соціальні відносини. Тому в кінці 19ст. в імперії назріває масове невдоволення.

Соціал-демократичний рух спирався на ідеологію марксизму, в основі якого лежав послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства. В Україні ідеологами були: С.Подолинський, М.Зібер.

Ліберальний рух сформувався на основі земської ліберальної опозиції: за вільний ринок, конкуренцію, правову державу, демократичні права, мінімальне втручання держави в економіку, конституційну монархію. Був слабким у Росії та Україні.

Лібералізація царського режиму після скасування кріпацтва призвела до пожвавлення українського національного руху. У національно-визвольному русі у Наддніпрянській Україні у 60-х роках XIX ст. наступив новий етап, пов'язаний з діяльністю громад і молодих діячів українського руху, які, на відміну від кирило-мефодіївців, висували більш радикальні ідеї й активно включалися в політичну боротьбу.

Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали і публікували збірки народної творчості. Всіх громадівців об'єднувала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизувати політичний режим в Україні. Але навіть слабкий український рух, який не виходив за межі культурного руху, викликав занепокоєння царизму.

18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв підписав циркуляр про заборону друкування українською мовою книг, "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народом", а також текстів до музичних творів („ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути").

17 травня 1876р. підписав у Емсі розпорядження про заборону видання українською мовою як оригінальних творів, так і перекладів, а також завезення до імперії українських книг і брошур, надрукованих за кордоном. Не дозволялося навіть ставити п'єси й влаштовувати концерти "малоросійською говіркою". Як виняток, допускалося видання українською мовою художньої літератури та історичних документів.

У 1881 р. Олександр III, не скасовуючи Емського указу, вніс до нього деякі послаблення. Зокрема, дозволено було друкувати українською мовою словники, щоправда, російською абеткою.

1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей.

Незважаючи на такі несприятливі умови, українська мова, культура продовжували розвиватись. Композитори М. Лисенко, Д. Сочинський попри заборону озвучували патріотичні вірші Т. Шевченка, О. Духновича, І. Франка та інших поетів. Письменники М. Кропивницький, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький своєю творчістю підносили українську літературу до європейського рівня.

У 70-х роках національно-визвольний рух знову відроджується. В Києві відновлюється громада, яка тепер називає себе "Старою громадою". Фактичним головою "Старої громади" був Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908) - історик, археолог, етнограф, археограф.

Народовці, радикали, москвофіли у суспільно-політичному житті західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 - 1895) - публіцист, історик, філософ, економіст і фольклорист, громадський діяч, був одним із активних суспільно-політичних діячів. В основі розробленої ним політичної програми українського руху лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні, демократизм, європеїзм, культурництво, еволюційність.

Гуртки і організації різних політичних напрямків були мало чисельні, неорганізовані, але, незважаючи на це, відігравали помітну роль у суспільстві, оскільки були центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

6. Розвиток українського національного та революційного руху (початок ХХ ст.).

Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України.

Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами створення цієї партії стали І. Франко і М. Павлик. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через малочисельність українського пролетаріату. Наприкінці 1899р. партія переживає кризу.

У 1899р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.

У 1899р. утворилась Українська Національно-демократична партія, яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М.Грушевський і І.Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність України. У інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Під її впливом знаходилась "Просвіта" та інші організації, установи.

Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Парня (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М.Русовим, Г. Андрієвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900-1903 рр. була брошура М. Міхновського "Самостійна Україна ”.

1902 р. від РУП відділилося найбільш радикальне крило і утворило свою партію – Народну українську партію (НУП) на чолі з М Міхновським. Це була відверто націоналістична партія – виступала за самостійну Україну під гаслом „Україна для українців”.

У 1905 р. Утворилася Українська Соціал-демократична спілка. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування: Українська Демократична Партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська Радикальна Партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Вже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідники – Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

Новоорганізований у 1908 р. міжпартійний політичний блок українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) – Товариство українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП - М Грушевський, С Єфремов.

Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.) взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю.Цедербаум (Мартов), партію соціалістів-революціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), "Союз 17 жовтня" (октябристи). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський "Бунд" (”Союз").

7. Україна на початку XX століття (1900-1914)

Реформи 60-70-х років у Росії не торкнулися найголовнішого: самодержавного характеру царської влади. Соціальна напруженість призвела до революції 1905-1907 рр. Загострення класових протиріч. Революція 9 січня 1905- 3 червня 1907 рр.

Етапи розвитку революційних подій в Україні:

І – „піднесення” (січень-жовтень 1905);

ІІ – „кульмінація” (жовтень-грудень 1905)

ІІІ – „спад” (січень 1906- червень 1907)

За масштабами робітничого та селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці „Потьомкін” (червень 1905р.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П.Шмідта (листопад 1905р.), у Києві на чолі з Б.Жаданівським (листопад 1905р.) та в ін. місцях свідчили про поширення революційних настроїв серед солдатів та матросів.

Одночасно з страйками розгорілись селянські повстання: селяни палили поміщицькі садиби, господарські будівлі, забирали худобу. Усе грізніші були вимоги передати всю землю селянам. Селянський рух охопив в першій половині 1905 року 64% усіх повітів України.

1905-й рік являв картину, з одного боку, вже назріваючого народного зворушення, а з другого — анархії та розгубленості царського уряду. Газети виходили без цензури й відкрито вимагали конституції.

В університетах у серпні 1905 року введено автономію, яка замінила реакційний статут 1884 року. Студенти влаштовували революційні мітинги, на які приходили всі, хто бажав. В Україні, як і в Росії, поставали численні союзи: академічний, інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянський тощо і, нарешті, Союз Союзів, який їх усі об'єднував. Значну роль грав земський союз з постійним бюром. Усі ці союзи різних напрямків та фахів були об'єднані спільним прагненням — знищити існуючий політичний лад.

Микола II підписав 17 жовтня 1905 р. маніфест, яким дарував народові громадянські свободи й фактично відмовлявся від самодержавства на користь конституційної монархії: запроваджувалася законодавча Державна Дума. Задовольнившись цими поступками, буржуазія і ліберальна інтелігенція організувалися у політичні партії кадетів та октябристів. Однак робітничий клас, на який мали вплив соціал-демократи та есери, продовжував революційні дії. У ході революції виникли комітети з керівництва страйками, за якими закріпилася назва Рад робітничих депутатів. Більшовики вважали їх органом, який міг стати зручним прикриттям диктатури їхньої партії.

У квітні 1906 р. розпочала свою діяльність І Державна Дума. Царський уряд не зміг з нею спрацюватися і розігнав, II Дума за складом депутатів теж не влаштовувала Миколу II. В обох Державних Думах існувала Українська думська громада.

Під час революції зростає чисельність партій рос. есерів, більшовиків, меншовиків, виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які в 1917р. стануть домінуючими в Центральній Раді.

3 червня 1907р. царський Маніфест розпустив ІІ Державну думу, оголосив вибори до ІІІ, які позбавляли права голосу 80% населення імперії та забезпечували цілковиту перевагу в парламенті представників буржуазії та поміщиків. Це фактично було державним переворотом, оскільки за маніфестом 17 жовтня 1905 р. жодний законодавчий акт не міг прийматися без згоди Думи. Наступає політична реакція.

Царизм використовував репресивний апарат, щоб придушувати революційні виступи. У боротьбі зі страйкарями підприємці застосовували локаути. Смертні вироки дістали тисячі повстанців, до ув'язнення й заслання були засуджені десятки тисяч революціонерів. Закривалися вперше утворені на легальній основі профспілки. Організаторів селянських виступів без суду і слідства відправляли на заслання.

Було заборонене викладання українською мовою у школах, запроваджене під час революції явочним чином. Спеціальним циркуляром учителям не рекомендувалося спілкуватися з учнями українською мовою навіть поза школою. Не дозволялося прилюдне виконання українських пісень тощо.

Після революції чисельний склад політичних партій соціалістичного спрямування різко скоротився. Зокрема, в УСДРП майже не лишилося діючих місцевих організацій. Самоліквідувалася й Українська трудова партія (УТП) з демократичною платформою. Однак у 1908 р. діячі національного руху, переважно з УТП, об'єдналися у міжпартійний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Лідери ГУП М.Грушевський, С.Єфремов і Є.Чикаленко закликали українські політичні сили консолідуватися у боротьбі за національне відродження.

Новий голова уряду П.Столипін після революції зробив спробу зруйнувати станову селянську общину і закріпити общинну землю за селянами як власність, селянам дозволялось отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), заохочувалося переселення селян в малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

Найбільший успіх мала реформа в Україні, оскільки общини менше були поширені, а селяни мали сильнішій потяг до індивідуального господарювання, порівняно з селянами Росії. Однак столипінська реформа не була доведена до кінця внаслідок опору як правих, так і лівих партій.

8. Українські землі в роки І світової війни.

Порівняйте плани двох військово-політичних блоків: Антанти та Троїстого союзу щодо України напередодні І світової війни. Розкрийте перебіг воєнних дій на території України.

"Антанта" з французької мови перекладається як «ділова угода (полюбовне узгодження)».

Період імперіалізму характеризувався складанням двох військово-політичних блоків з причин існування загострень Англо-Німецьких, Франко-Німецьких, Російсько-Німецьких протиріч.

6 травня 1873р. таємний договір між Росією та Німеччиною, а 6 червня 1873 таємний договір між Росією та Австро-Угорщиною. Цей союз трьох імператорів був спрямований проти Франції, він проіснував до 1887 року. У 1891 між Росією та Францією підписується консультативний пакт. У1892р. таємна військова конвенція. Англія дотримується політики "Блискуча ізоляція", ініціатор – лорд Солс Беррі. 1904 підписано Англо-Французське узгодження, за яким Англії надавалося права протекторату Єгипту, а Франції над територією Марокко. Липень 1905р. таємний договір між Вільгельмом ІІ та Миколою ІІ про дружбу. У 1907р. підписано Англо-Російський договір про розподіл територій Ірану. Утворюється нейтральна зона, Афганістан відходив до Англії. У 1915р. Італія приєднується до Антанти.

1879 між Німеччиною та Австро-Угорщиною підписується договір, а у 1882 до них приєднується Італія, на умовах війни з Францією та Росією, але не з Англією.

Взагалі Україна, як окрема держава, у планах агресорів не згадувалась. Вона розглядалась, як невід'ємна частка Росії, але були присутні гасла: "Незалежність для України", щоб перетягнути великі маси на свій бік.

Австро-Угорщина та Німеччина збільшили свій тиск на Балканські країни та Туреччину. У 1911-1912 Італія захопила Тріполітанію та Кіренаїку у Туреччині.

Австро-Угорщина намагалась не тільки назавжди зберегти своє панування на Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, а й зазіхала на Волинь, та Поділля.

Німеччина планувала створення протекторату над усією іншою територією України, тобто над Східною Україною (також претендувала на Прибалтику, Білорусь, Кавказ, щоб мати сухопутний торговий шлях до Персії та Середньої Азії).

В основі зближення Росії та Франції лежали політичні та стратегічні інтереси.

Росія намагалась пересунути кордони до Карпат, прикриваючись гаслом обʹєднання "братів-русинів", тобто українців Східної Галичини та Північної Буковини.

Туреччина намагалась завоювати причорноморське узбережжя.

Румунія намагалась захопити Бессарабію та частину Буковини.

1 серпня 1914 почалась І світова війна. Воєнні дії йшли переважно на західноукраїнських землях. Трагізм ситуації полягав у тому, що на прикарпатському фронті галичанам протистояли їхні етнічні побратими – наддніпрянські українці та козаки кубанських полків.

Спочатку наступали російські війська Південно-західного фронту, які у серпні – вересні 1914 зайняли Східну Галичину та Північну Буковину. Тут на 450-кілометровому фронті від Івангорода до Кам'янця-Подільського розгорнулася одна з найбільших у І світовій війні Галицька битва за участю з обох боків 1 500 тис. солдат і офіцерів, а також авіації, бронепоїздів, танків і навіть хімічної зброї. Вона почалася загальним наступом росіян 6 серпня, а вже 12 серпня вони захопили Тернопіль, 15 – Бучач, 22 – Чортків. І щойно 3 вересня 1914 російські війська вступили до Львова, 2 – 3 вересня відбулась битва при містечку Рави-Руської. З 16 вересня 1914 до 22 березня 1915 втримувалася фортеця Перемишль. 25 вересня битва на Ужоцькому перевалі, жовтень – на Верецькому. Жовтень-листопад 1914 наступ на Дрогобич, Стрій, Борислав.

Дата добавления: 2014-01-07