Лекція №3. Біохімія вуглеводів

Епікур

Похідна від руху здатність душі – відчуття – виникає тоді, коли ззовні в тіло проникають так звані «ейдоли» (образи). Від усіх тіл безперервним потоком відриваються зображення від оболонки тіла і потрапляють до органів чуття. Це уможливлює спілкування між людьми, мовну діяльність. Душевні здатності людини – рухи, думки, характери, переживання - виражаються в ейдолах, які сприймаються іншою людиною. У своєму випромінюванні ейдоли зберігають розташування і порядок атомів, тому й людина пізнає речі такими, якими вони об’єктивно існують. У своєму польоті ейдоли можуть об’єднуватися, внаслідок чого виникають складні образи.

Душа, на думку Епікура, складається з тонких часток – атомів, розсіяних по всьому тілі, схожих на вітер із домішкою тепла. Є частина душі, яка за досконалістю атомів здатна до збудження, мислення, з утратою чого людина вмирає. Душа є причиною відчуттів, відкривається завдяки тілесному організму. Коли організм розкладається, душа розсіюється і не рухається, разом із тим зникають відчуття.

Епікур піддає критиці уявлення про душу як безтілесну. Безтілесною є тільки порожнеча. Якби душа не була тілесною, вона не змогла би діяти або відчувати дію.

Епіку здійснює перехід до етики, яка має психологічну засаду – визнання смертної природи душі. Страх смерті бентежить живу людину, доки вона не зрозуміє істинний характер своєї природи. «Смерть не має стосунку ні до живих, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує, а інші вже не існують».

Вважаючи задоволення кінцевою метою людського існування, Епікур заперечує ідею насолоди в чуттєвих утіхах. Натомість висуває тверезе міркування, спрямоване на причини будь-якого вибору та надання переваг, в результаті чого людина відкидає хибні думки, які викликають в душі найбільший неспокій. Від розсудливості походять усі доброчинності. Епікур радить сполучати розумне, моральне, справедливе з приємним. Приємність є істотною властивістю психічних якостей людини. Висуває ідеал людини, що сміється над долею, яку подекуди вважають володаркою всього, відкидає випадковість як таку, що ніби дає людям добро або зло для щасливого або нещасливого життя. Доля і випадок згущають самодіяльність людини. Її справжня свобода залежить від розумності вибору, належного прийняття рішення. Це і є вільне само творення людини.

1. Макрокосмос та мікрокосмос в теорії Геракліта.

Геракліт вважав душу вогненною. Проблема єдності малого і великого світу для Геракліта була поставлена дуже гостро, тому що він бачив світ як великий потік перетворень і змін. Світова душа мислиться як випаровування вологи, що є у світі. Однорідність світової душі і душі окремої людини уможливлює їхнє злиття і розходження. Дихання залишається і тут як головна функція душі.

Логос безпосередньо пов’язується з диханням. Людина вдихає «божественний» логос, внаслідок чого стає розумною, - уявлення, яке містить в собі риси міфологічного тлумачення, але забезпечує надійний зв’язок двох світів. Той факт, що у вісні ми втрачаємо свідомість, а пробуджуючись, знову набуваємо її, пояснюється тим, що у сні, внаслідок закриття органів чуття, розум, що перебуває у нас, відокремлюється від навколишнього середовища, втрачає тісний зв’язок з ним. Залишається єдине сполучення через дихання, яке служить спільним коренем великого й малого світів. Розлучений зі своїм джерелом, розум втрачає силу пам’яті, яку він мав раніше.

Безсмертність окремої людської душі Геракліт пояснює тим, що виходячи з тіла у світову душу, вона повертається до стихії, що однорідна з нею. Це гомогенна теорія опори буття. Її історична обмеженість полягає в тому, що ідея однорідності вимагає уявлення про злиття індивідуальної душі зі світовою, а в цьому злитті вона втрачає самобутність існування. Таке безсмертя рівнозначне повному зникненню, розчиненню, смерті.

Геракліт називає душу випаровуванням, що має здатність відчуття. Цим вводиться новий психологічний принцип. На тій основі, що розумні душі постійно випаровуються, Геракліт порівнював їх з ріками: «На того, хто входить в ту ж саму річку, щоразу течуть нові води. Також і душі випаровуються із вологи». Вони зникають, стаючи водою, вода зникає, стаючи землею. Зворотний шлях показує, що душа народжується з води, - ідея, близька ще до міфологічних уявлень: і Афродіта народилась із піни морської душі.

Геракліт порівнює душу з павуком, павутиння з тілом. Як павук, перебуваючи посередині павутиння, відчуває розрив мухою будь-якої нитки і швидко біжить до пошкодженого місця, так і душа людини при пошкодженні якоїсь частини тіла, з яким вона міцно пов’язана. Чим більше душа стає вологою, тим більше вона переживає задоволення. Йдучи далі шляхом де матеріалізації, душа вдосконалюється, стає сухою і набуває разом з цим мудрості. Всезагальна душа поділяється на окремі душі так, як це відбувається з просторово визначеними предметами, наприклад, з деревом, яке розпилюють на частини.

1. Проблема душі та її конфліктів у філософії Платона.

Психологія Платона має в своїй основі вчення про Ерос. Це не просто Бог старогрецької міфології, а певна сутність, що немає певної абстрактної форми, а містить світ великих людських пристрастей. Ерос – це всепроникаючий природний зв’язок, організуюча творча сила. Всі живі істоти своїм виникненням, існуванням зобов’язані премудрості Ероса. Він первісний і не має батьків. Раніше існував Хаос, а потім – широкогруда земля і Ерос.

Властивий всьому існуючому, Ерос панує над світом людей і над світом богів. Це пристрасть, потяг до гармонії цілого. Цей потяг первісний, а пізнання – вторинне. Любов панує не в одних тільки душах людей, де вона має за мету – красу, а зустрічається в усіх створіннях землі. Бог цей великий і гідний подиву, його влада поширюється над речами божественними і людськими. Він спрямовує мистецтво лікування, встановлює згоду між елементами тіла, керує гімнастикою, землеробством, музикою. Остання тлумачиться як знання любовних стосунків між гармонією і ритмом. У процесі діяльності майстер встановлює потрібні любовні відношення між елементами цілого.

Пори року залежать від Еросу. Він – прекрасний митець, здатний створювати все, що має відношення до творчості муз. Не що інше, як пристрасть і любов керували Аполлоном, коли він винайшов мистецтво стрільби з луку, мистецтво лікування та мистецтво пророкування. Від Еросу навчилися: Гефест – ковальству, Афіна – тканню, Зевс – управляння богами і людьми.

Ерос як любов до прекрасного перебуває у ворожнечі до потворного. Любов полягає в тому, щоб творити в прекрасному як фізично, так і духовно. Краса як богиня дітонародження у своєму найвищому значенні стимулює відтворення людей в божественному образі. Краса не може творити в потворному, а тільки в прекрасному. Сполучення чоловіка і жінки вже є творчість, і ця творчість становить божественну справу, і цей потяг до запліднення і народження є проявом безсмертного начала в смертній істоті. Ці акти не змогли б здійснитися в тому, що не перебуває в певній згоді з усім божественним. Це стосується тільки прекрасного. Красою для народження є богиня зачаття і повивання. Ось чому істота, бажаючи творити, наближуючись до прекрасного, стає веселою, розливається в радості, запліднює і народжує. А наближуючись до потворного, вона стає похмурою і тужною, замикається в собі, стискується, згортається в клубок і не народжує, а, зберігаючи в собі творчі сили, терпить якусь обмежливість. У істоти, здатної до творчості і сповненої бажання, спостерігається палкий потяг до прекрасного, що звільнює її від страждання. Не краса – предмет любові, а народження і оплодотворення в прекрасному. Народження як предмет любові увічнює і робить безсмертною смертну істоту.

Вища потреба Еросу визначається як потяг до знання, але й бажання добра і щастя є для кожної людини «найбільш великим і захоплюючим Еросом».

Ідея про два світи, протилежні за характером буття, має втілення у вченні Платона про природу людини, про її душу і тіло. Цю проблему Платон поставив у творі «Федон». Його головний герой Сократ перебуває у в’язниці, засуджений до смерті і веде розмову із своїми учнями про душу. Він висуває чотири докази безсмертя душі, її існування, незалежно від тіла. Душа найкраще мислить тоді, коли її не тривожать дані органів чуття, коли вона не знає ні болі, ні задоволення, коли, залишивши тіло, вона спрямовується до справжнього буття. В такому стані душа може засвоювати істинну думку. Саме такий стан душі, за Сократом, люди називають смертю. Але в такому разі хіба слід її боятися?

Перший доказ ідеї безсмертя душі здійснюється на основі аргументу – взаємоперехід протилежностей. Як існує протилежність між сном і неспанням, і ці стани людини переходять один в одний, так і протилежність життя і смерті допускає перехід не тільки від життя до смерті, а й навпаки.

Другий аргумент безсмертності душі полягає в природі знання, яке є пригадуванням того, що було до народження людини. Знання як пригадування було б неможливим, якби душа не існувала в будь-якому місці ще до народження в людському образі.

Третій аргумент пов’язується з ідеєю само тотожності, якісної незмінності, ідеї (ейдосу) душі. Тіло має змінний непостійний характер, складене з частин, воно руйнується і вмирає. Душа спрямовується туди, де все чисте, вічне, незмінне, вона й сама виявляє такі ж властивості. Стан злиття з постійним і незмінним Платон називає міркуванням. Якщо душа незмінна, вона безсмертна.

Смертним є лише тіло, яке змінюється.

Четвертий аргумент безсмертя душі ґрунтується на теорії душі як управителя життя. Проблема співвідношення мікрокосмосу і макрокосмосу була досліджена Платоном в діалозі «Тілеси». Платон малює картину створення прекрасного космосу деміургом (ідеальним первоначалом), зауважує, що деміург як творець виступив добрим началом, сповненим блага, та брав за взірець вічне й найкраще та прагнув, щоб створені речі були схожими на нього.

Деміург вмістив розум в душу, а душу – в тіло і таким збудував Всесвіт. Наш космос, каже Платон, є живою істотою, з душею і розумом, якнайбільше уподібнений найпрекраснішому і найдосконалішому серед мислимих предметів, його збудовано як єдину видиму живу істоту. Він містить всі споріднені йому живі істоти в собі самому.

Розповідаючи про створення світу, Платон мислить як натураліст. Народжений космос став тілесним, видимим, відчутним на дотик. Його створено з вогню, землі, води і повітря, змішаних в певних пропорціях. Космос, побудований з усієї матерії, став цілісною, найдосконалішою істотою, позбавлений будь-яких хвороб. Він не мав потреби в очах, у вухах, не мав рук, бо поза ним не залишалось нічого, що можна було б побачити, почути, відчути. Він виявися самодостатнім. В центрі нього було вміщено душу, але так, що вона охоплювала весь простір, потім їй було даровано тіло.

Створена одночасно з тілом, душа стала причетною світу ідей і світу тілесному, займаючи між ними проміжне місце. Платон підкреслює, що пізнання можливе саме тому, що душа посідає серединне місце між світом ідей і речей. Проводячи аналогію між макрокосмосом і мікрокосмосом, Платон зауважує, що людина, уподібнюючись космосу (красі), поводить себе так, щоб виявити самодостатність – головний принцип, який розкриває смисл існування душі, її ідеалу.

Космос не був прекрасним доти, доки його не було завершено і в ньому не з’явилися живі істоти відповідно природі первообразу. Деміург створив богів, а богами були створені смертні істоти, сполучені з божественним началом для здійснення справедливості. З цією метою при створенні людини смертне сполучалося з безсмертним.

Для створення всесвітньої душі взято найчистіший матеріал, для людської душі, на думку Платона, чистота була нижчого порядку. Із первісного матеріалу було створено число душ, рівне числу зірок. Душі дуло піднято на зірки, як на своєрідні колісниці. Їм було відкрито природу всесвіту і проголошено закони перед визначення: в першому народженні всі душі були однакові, жодна з них не була принижена; тепер їм належить стати живими істотами, які із усіх створінь найбільш благочестиві. Оскільки природа людська поділяється на чоловіків і жінок, кращим Платон вважає той рід, який отримав назву мужів.

1. Природно-науковий підхід до душі в філософії Аристотеля.

Аристотель є представником ідеалістичного напряму в психології, який розглядає душу і природу у протиставленні. Душа розглядається як замкнена в собі сутність, незмінна, вічна, а тілесна природа людини – як смертна, підкорена, не вільна. Душа тлумачиться як активна форма тіла, без якої воно розпадається і гине. Відображення світу відбувається як сприймання його чистої форми без матерії.

Аристотель продовжив аналіз відношення ідеального та матеріального в ученні про форму і матерію. Його психологія мала привести людину до чистого, ідеального буття. Він розвиває естетичну теорію катарсису яка мала етичний характер.

Психіка, на думку Аристотеля, здійснює ідеалізацію матеріальних процесів, очищується від них спочатку у найпростішій формі – відчуттях, а потім дедалі досконаліше – у мисленні.

Аристотель ставить психологію, або знання про душу, не одне із перших місць. Тому присвячую її вивченні працю «Про душу».

Зв’язок тіла та душі виступає як зв’язок сутності та форми. Поза формою тіло існувати не може. Коли душа як форма оживлює тіло, воно отримує свою внутрішню доцільну енергію, здійснюється, стає реальним живим тілом, а душа відносно нього стає ентелехією.

Керуючи харчуванням організму, його відчувальною і розумовою функціями, рухами, душа ніби розділяється на кілька рівнів свого існування: рослинну, тваринну (які перебувають у тілі) і розумну, що являє собою теоретичну здатність людини. Душею людина живе, відчуває, мислить, будучи формою, а не матеріальним субстратом. Матерія – лише можливість, форма – здійснення. Не тіло є здійсненням душі, а душа здійснює певне тіло. Не будучи тілом, вона без тіла існувати не може, за винятком розуму. Кожна форма потенційно існує у наступній (рослинна у розумній) і визначає її. Нижча здатність (рослинна, тваринна) може існувати без вищої (розумної), а вища без нижчої не може.

Аристотель досліджував гносеологічний аспект психічної діяльності, зокрема порівнює відображальну здатність відчуття і мислення. Актуальне чуттєве сприймання належить до одиничного, загальне перебуває в самій душі. Людина мислить, коли забажає, а відчуває за наявності зовнішнього предмета, що здійснює подразнення органів чуття. Відчувальна здатність уподібнюється об’єкту і стає такою самою, як і він. Якщо в межах окремих відчуттів можна відрізнити їхній якісний склад, то для розрізнення, наприклад білого і солодкого має бути інша здатність душі, яка засвідчує цю різницю. Вона не тільки відчуває а й мислить. Ця здатність міркування є неподільною.

Загальні властивості речей – величину і форму, час, спокій і рух, єдність і кількість – людина пізнає через загальне відчуття. Воно відносить образи до предметів, а відчуття до душі. Орган загального відчуття – серце.

Аристотель розрізняє два розуми. Один пов’язується з чуттєвими даними і гине разом з тілом; інший, який творить, - вічний за своєю природою. Бажання, що керується розумом, стає людською волею. Від доброчинності залежить правильність постановки цілей. У міркуванні вибираються засоби досягнення цілей. Розум, здійснюючи це, стає практичним. Практичне виявляється переважно етичним і полягає у досягненні блага.

Мету людської діяльності Аристотель бачить у блаженстві. Евдемонія (людське щастя) полягає у сприйманні та переживанні краси і досконалості буття. Насолода, що випливає з цього, є наслідком, а не остаточною метою, не мірою його цінності. Благо є досконалість діяльності як досконалість розуму. Доброчинною можна вважати людину, яка задовольняється здійсненням добра і краси, не маючи на увазі інших цілей.

Своє вчення про співвідношення форми і матерії Аристотель продовжує у розгляді фізіономічних проблем. У фізіогномічному вченні аналізується зовнішність людини та її відношення до внутрішнього світу. Для його визначення Аристотель використовує слова pathos (афект), dianoia (розсудок), psyche (душа). Можливості фізіогноміки Аристотель бачить у тому, що душа і тіло в живій істоті органічно поєднані між собою. Певному тілі властива певна душа. Визначає фізіогноміку як розпізнавання природних душевних властивостей і розпізнавання всіх набутих властивостей, які впливають на міміку і пантоміміку людини. Фізіогноміка – це наука про ознаки, або знаки, вказує на такі їхні роди: тілесні рухи, конституція, колір, вираз обличчя, волохатість, голос, м’ясистість, а також загальний вигляд тіла. Виходячи із єдності усіх цих ознак він встановлює фізіогномічні риси мужніх і боязких, здібних і тупих, безсоромних і скромних, добродушних і похмурих, спотворених і сурових, гнівливих і лагідних.

Душа і тіло переживають однакові стани разом. Змінений стан душі змінює стан тіла. Зміна у станах тіла приводить до змін у стані душі. Коли душа засмучується або радіє, то видно, що засмучені пригнічені, а радісні збуджені фізіогномічно. Для визначення ідеального фізіогномічного типу Аристотель звертається до ідеї загальної фізичної співмірності (пропорційності). Люди, позбавлені такого роду фізичної досконалості, здатні на все, вони злі, підступні. Щоб сформувати позитивний тип Аристотель звертає увагу на необхідність належного виховання з урахуванням природних задатків.

Основні класи моносахаридів та їх представники:

β-D-рибоза

β-D-дезоксирибоза

Дата добавления: 2014-01-07