Проблеми функціонування та перспективи розвитку ГУАМ

Україна в діяльності СНД: пріоритетні напрями співпраці та проблеми взаємодії.

Україна та інтеграційні процеси на пострадянському просторі.

Справі розширення смуги стабільності і миру навколо України служить розвиток зовнішньополітичної активності на субрегіональних напрямках та з географічно близькими державами. Україна активно співпрацює з державами в Чорноморському економічному співтоваристві та Дунайській комісії, на Середземноморському напрямку, в рамках Центральноєвропейської ініціативи, Вишеградської групи, Північної Ради та Ради держав Балтійського моря, а також в межах Карпатського єврорегіону. Україна продовжує традиції економічного співробітництва з багатьма країнами, що розвиваються, яке було започатковане ще за часів СРСР, але виступає тепер у цих стосунках в новій якості – як незалежна держава.

Україна і СНД. Стратегічною сферою зовнішньополітичної діяльності України є розвиток співробітництва в рамках Співдружності незалежних держав (СНД). Як одна із засновниць СНД Україна розглядає його як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що полегшує формування якісно нових двосторонніх відносин між незалежними державами, що утворились на території колишнього СРСР, сприяє успішному вирішенню проблем, що виникли після розпаду радянської наддержави. Співробітництво в рамках СНД Україна розглядає через призму забезпечення своїх національних інтересів. Члени СНД як незалежні держави повинні, на думку України, самостійно формувати свою політику щодо участі в діяльності цього співтовариства. Вони мають право змінювати форми своєї участі в СНД або припинити її взагалі, а також самостійно вирішувати, які угоди та інші документи в рамках СНД підписувати, а які ні.

Україна виступає проти перетворення СНД на державне утворення федеративного чи конфедеративного характеру зі своїми органами влади і управління, падання йому статусу суб'єкта міжнародного права. Координаційні інститути в рамках Співдружності не можуть виконувати владні функції, їхні рішення для України є рекомендаційними.

Координація зовнішньоекономічної діяльності в рамках СНД не повинна суперечити національним інтересам України, розбудові її національної економіки. Основою торговельно-економічних та інших господарських зв'язків між країнами СНД повинні бути засади суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигодн. Економічна інтеграція в рамках СНД повинна розвиватися у нових формах і у нових напрямах, які б сприяли подоланню технологічної відсталості колишніх радянських республік, робили б їх економіки більш конкурентоспроможними на світовому ринку і допомагали б їм вийти на цей ринок, влитися у світову економічну систему загалом.

Формування і розвиток Співдружності Незалежних Держав, Після розпаду СРСР на пострадянському просторі виник союз наново заявлених держав, які об'єднались у Співдружність Незалежних Держав (СНД). Новоутворена структура започаткувала формування різнопланових об'єднань як політичного, так і економічного спрямування. СНД мала забезпечити поступовий перехід країн, що об'єдналися, до нової форми існування. Це, як передбачалося, дало б змогу провести політичні та економічні реформи, докорінно перебудувати економічні засади державного розвитку. Одним із принципів СНД є гарантування країнам безпекового існування, хоча не всі вони як окремі держави увійшли під ядерну парасольку Російської Федерації. Але рівень міждержавних домовленостей має убезпечити від будь-яких загроз ззовні, гарантувати внутрішньодержавну стабільність, протистояння_; внутрішнім викликам і сепаратистським тенденціям. СНД як механізм безпеки на пострадянському просторі покликана також; сприяти погашенню міжнаціональних конфліктів, розв'язанню суперечностей мирним шляхом. Коспонсорами мирного врегулювання конфліктів на пострадянському просторі є Росія і Україна. Перша – як найпотужніша ядерна держава простору, а друга – як стабільний чинник регіону. Через систему безпеки для всіх країн, яка спирається на двосторонні відносини, Україна забезпечує власну безпеку.

Співдружність Незалежних Держав об'єднує 12 держав колишнього єдиного геополітичного простору, які взяли на себе зобов'язання розвивати рівноправне взаємовигідне співробітництво у формуванні і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, у галузі митної політики, захисту навколишнього середовища, гуманітарній та інших сферах. Країни СНД мають могутній природний, виробничий і науково-технічний потенціал, протягом 1990-х років спостерігалося поступове зростання ВВП, хоча на початку цього періоду більшість держав СНД пережила глибоку економічну кризу. Серед гальмівних причин розвитку країн Співдружності можна виокремити:

• складний процес переходу на ринкові засади;

• програш одноосібних дій порівняно з колективними зусиллями;

• поступова переорієнтація зовнішньоекономічних зв'язків на західні країни;

• відсутність концепції політичного та економічного розвитку структури СНД;

• боротьба за лідерство в регіоні;

• явна й завуальована конкуренція, яка гальмує розвиток окремих країн та нівелює заходи щодо просування на світовий ринок;

• небажання розвивати спільні інтеграційні проекти, зокрема зони вільної торгівлі;

• перевага двостороннього співробітництва, розрахованого на коротку й середню перспективу;

• відсутність стрижневої країни або країн, навколо яких могли б об'єднатися учасники, що спричинює політичну та економічну нерівновагу простору СНД.

Водночас поряд із негативами в розвитку Співдружності привертають увагу здобутки об'єднання. Серед них:

• збереження цілісності держав, націй і народів;

• відсутність міждержавних воєн, значних збройних зіткнень;

• створення системи колективної безпеки, військ для захисту кордонів, системи протистояння міжнародному тероризму.

Стабільності в регіоні сприяє й проведення політичних та економічних реформ у країнах–членах Співдружності, намагання зберегти СНД як структуру, що забезпечує усталеність і рівновагу.

У СНД сформувалися різні угруповання, серед яких – ЄврАзЕС, ГУУАМ, ОДКБ, "Кавказька четвірка", частково за участі країн Співдружності – Центральноазійське співробітництво, ОЧЕС, ШОС. Водночас певних обрисів набуває проект Єдиного економічного простору (ЄЕП) та ін. Аналізуючи процеси, що відбуваються на просторі СНД, можна дійти висновку, що всі ці утворення виявилися неповноцінними структурами. Одним не вистачає правової основи для розвитку всеосяжної діяльності та утвердження у світовій системі міжнародних відносин, іншим – економічної і політичної могутності, що б вивело об'єднання на міжнародний простір інтеграційного спілкування на паритетних засадах.

Процес утвердження України в СНД був тривалим і характеризувався особливою позицією держави у ставленні до наддержавних структур, утворених у її рамках. 1 грудня 1991 р. в країні відбувся Всеукраїнський референдум, у результаті якого Україна була проголошена незалежною державою. 8 грудня 1991 р. керівники трьох держав – Росії, Білорусі й України – на саміті під Мінськом у с. Віскулі підготували і підписали Біловезькі домовленості: Заяву глав держав і Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Документи підписали Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич, Президент РРФСР Б. Єльцин і Президент України Л. Кравчук. В Угоді, яка складається з 14 статей, констатувалося припинення існування СРСР, поява на його теренах нових незалежних держав і утворення нового формування – Співдружності Незалежних Держав. У документах йшлося також про те, що формування є відкритим міждержавним утворенням і до нього може приєднатися будь-яка країна.

Верховна Рада України 10 грудня 1991 р. ухвалила спеціальний документ "Про ратифікацію Угоди про створення СНД" із застереженнями. Серед них були питання про єдиний контроль над ядерною зброєю, її повної ліквідації; проведення узгодженої політики соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей; створення на паритетній основі координаційних інститутів у рамках СНД; вирішення спорів шляхом переговорів на основі міжнародного права; визнання територіальної цілісності та недоторканності кордонів країн-учасниць СНД та ін. Таким чином, застереження свідчили, що Україна, спираючись на норми міжнародного права, намагалася всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

13 грудня 1991 р. президенти азіатських республік колишнього СРСР заявили, що вони також бажають стати членами СНД. 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті склад СНД було значно розширено: Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, а також Вірменія, Молдова, Азербайджан разом з іншими учасниками СНД підписали Декларацію, яка стала називатися Алматинською. Окрім Декларації про приєднання до СНД, було прийнято Угоду про координаційні інститути СНД. В Алма-Аті обговорювалися також важливі питання про правонаступництво: рішенням глав держав місце СРСР у різних міжнародних організаціях передавалося Російській Федерації. Було підписано також Угоду про спільні зусилля з питання ядерної зброї. У підписаному Протоколі наради глав незалежних держав усі учасники погодилися з тим, що тактичну ядерну зброю буде вивезено з території ядерних держав (України, Білорусі і Казахстану) до Росії до 1 липня 1992 р.

На третьому саміті СНД, що відбувся в Мінську 30 грудня 1991 р., були ухвалені Угода між державами-учасницями СНД щодо стратегічних сил, Угода глав держав СНД щодо власності колишнього СРСР за кордоном, кілька протоколів. В Угоді йшлося про рішення учасників СНД розподілити власність колишнього СРСР за кордоном відповідно до внеску кожної республіки. У такому разі частка України становила б 16,34 %. Серед протоколів привертають увагу такі: про допомогу в ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії (Спітак), про небезпечний екологічний стан Аралу, ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження рибних ресурсів Каспійського моря. Окрім того, було підписано Угоду про спільну діяльність у дослідженні та використанні космічного простору (яку Україна підписала з деякими застереженнями), Угоду про збройні сили і прикордонні війська, тимчасові угоди про Раду глав держав і Раду глав урядів.

В Угоді про збройні сили та прикордонні війська зафіксовано визнання з боку СНД з січня 1992 р. права України на власні збройні сили і захист її кордонів своїми прикордонними військами та відмову від командування ними головнокомандувача спільних збройних сил.

Четверте і п'яте засідання глав держав СНД (16 січня 1992 р., Москва і 14 лютого 1992 р., Мінськ) мали військове спрямування. Розглядався проект Договору про колективну безпеку (прийнятий 15 травня 1992 р.), було прийнято Заяву глав держав-учасниць СНД з військових питань, підписано Угоду про військову присягу у стратегічних силах (Україна не підписала), Угоду про статус стратегічних сил (Президент України Л. Кравчук підписав цей документ із застереженням про те, що Україна може вийти з угоди наприкінці 1994 р.), про принципи забезпечення збройних сил держав-учасниць СНД, Декларацію про дотримання принципів співробітництва в рамках СНД, Угоду про правові гарантії військовослужбовців, звільнених з військової служби, Угоду про Сили спільного призначення (Україна не підписала), Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження, рішення про Раду міністрів оборони СНД (Україна не підписала), Протокол про реформування і статут збройних сил колишнього СРСР (у документі не йшлося про Чорноморський флот), а також Протокол про військово-морську символіку (Україна не підписала).

Обережну позицію щодо набуття членства в СНД зайняли Україна і Грузія. Перша, будучи засновницею Співдружності, не приєдналася до Статуту СНД та інших глобальних угод в рамках об'єднання, а Грузія, що приєдналася до СНД у 1993 р., не підписала більшості спільних документів.

Таким чином, рішення, прийняті країнами на перших самітах СНД, створили фундамент для функціонування об'єднання й відіграли визначальну роль у подальшому розвиткові самого і формування і його учасників. Фактично на перших самітах країн СНД було вироблено принципи мирного політичного та економічного розмежування новоутворених країн на просторі СРСР, закладено засади розвитку цього регіонального союзу та окреслено параметри майбутніх субрегіональних об'єднань у рамках Співдружності.

Слід зазначити, що лише деякі угоди в рамках СНД було визнано всіма державами, більшість документів підписано вибірково, із застереженнями або з винятками. Диференційне ставлення країн до СНД, боротьба за лідерство призвели до виокремлення в його рамках двох центрів – російського та українського. Навколо Росії згрупувалися Білорусь, Казахстан, Киргизстан та Узбекистан. Ці країни поза Узбекистаном домовилися про утворення Митного союзу (1995), який пізніше переріс у Євразійське економічне співтовариство (2002). Туркменістан займав виважено-відокремлену позицію зі значної більшості спільно обговорюваних в рамках СНД проблем. Азербайджан і Молдова більшість рішень ігнорували: парламенти цих країн не ратифікували Угоду про утворення СНД. До іншого кола країн, які намагалися вивільнитися з-під російської опіки, тяжіли, окрім України, Азербайджан, Грузія, Молдова, до яких пізніше приєднався Узбекистан. Вони утворили субрегіональне об'єднання ГУУАМ.

Позиція України залишалася незмінною: вона послідовно виступала противником:

• утворення наддержавних законодавчих і виконавчих структур СНД;

• спільної військової організації, очолюваної Росією;

• об'єднаних прикордонних військ, які мали б захищати кордони усієї Співдружності;

• ідеї розгортання діяльності парламентської асамблеї країн-учасниць СНД;

• підписання Статуту СНД.

Дещо схожу позицію на перших етапах становлення Співдружності займали Білорусь і Туркменістан. Білорусь категорично ухилялася від формування військово-політичного союзу СНД доти, доки новий Президент країни О. Лукашенко не прийняв позитивного рішення щодо участі країни у згаданих структурах.

У двосторонніх відносинах країн СНД досі не вирішені проблемні питання геополітичної пострадянської спадщини. Це проблеми територіальної цілісності і суверенітету, питання встановлення державного кордону, без'ядерного статусу, пострадянської власності тощо.

Система органів у рамках СНД охоплює: головні – Раду глав держав і Раду глав урядів, що виконують функції координаторів політичної і законодавчої взаємодії, та допоміжні – Раду міністрів закордонних справ, Економічну раду і Економічний суд, на які покладено розв'язання політичних і економічних проблем. Військову складову СНД утворює Організація Договору про колективну безпеку, командування прикордонних військ тощо. Рішення Ради глав держав і Ради глав урядів приймаються за загальною згодою – консенсусом. Будь-яка держава може заявити про свою незаінтересованість стосовно того чи того питання, проте це не має розглядатися як перешкода для ухвалення рішення. Основною правовою базою міждержавних відносин у рамках Співдружності є багато - і двосторонні угоди в різних галузях.

Головування в органах Співдружності Незалежних Держав здійснюється відповідно до рішення Ради глав держав Співдружності від 2 квітня 1999 р. почергово кожною державою-учасницею в особі її представника на основі принципу ротації на термін не більше одного року (за алфавітом). Попередній і наступні керівники органу Співдружності є його співголовами. Такий порядок має відповідати міжнародній практиці, досвіду функціонування вищих і координаційних органів СНД. Водночас за всі роки існування СНД вищі органи Співдружності очолювали російські президенти. За формою спілкування керівників держав-учасниць СНД переважають саміти, тобто формальні і неформальні зустрічі лідерів країн Співдружності (ведуть відлік від грудня 1991 р.).

Країни СНД виступають з єдиних позицій щодо питань стра­тегічної стабільності і регіональної безпеки в структурах ООН, насамперед на сесіях Генеральної Асамблеї організації. З більшості міжнародних питань позиції країн СНД збігаються. Це стосується зміцнення ролі ООН у розв'язанні глобальних проблем, спільних дій на основі поваги Статуту ООН і засадничих принципів міжнародного права. Між державами-учасницями СНД розвивається військове співробітництво, яким у межах СНД керує Рада міністрів оборони (РМО), утворена в лютому 1992 р. Молдова, Туркменістан та Україна беруть участь у засіданнях як спостерігачі. Раду командувачів Прикордонних військ (РКПВ) утворено Рішенням Ради глав держав СНД від 6 липня 1992 р.

Діяльність Співдружності Незалежних Держав опосередковано характеризують кількісні дані прийнятих документів. Тільки за перші п'ять років об'єднання (грудень 1991 - грудень 1995) відбулося 17 засідань Ради глав держав, під час яких було розглянуто близько 600 документів: з них 261, тобто більшість, з економічних та соціальних питань, 155 з військово-політичних, 178 з організаційно-правових. Із зазначених документів Україна підписала 442, у тому числі більш як 60 із застереженнями. Не підписано 152 документи: з них 74 – військово-політичного характеру (створення сил та органів колективної безпеки, миротворчих формувань, з прикордонних проблем), 22 - економічного і соціального, 56 – організаційно-правового характеру.

Водночас спостерігався постійний рух цього утворення до наддержавної структури. Це виявилось у створенні системи колективної безпеки СНД (Договір про колективну безпеку – колишній Ташкентський договір про створення збройних сил СНД, створення відповідних військових керівних органів, прикордонних військ, намагання координувати зовнішньополітичну діяльність країн Співдружності тощо). Інтересам України така система не відповідає, оскільки участь у ній може призвести до відсторонення України від європейського процесу або втягування її у воєнні дії.

Україна розглядає СНД як міжнародний переговорний механізм і вважає функціонування його економічно доцільним. Вона не є учасницею Договору про колективну безпеку СНД від 15 травня 1992 р. і утримується від будь-яких спроб залучення її до військових союзів у рамках СНД. Україна виступала проти надання Співдружності статусу суб'єкта міжнародного права.

У рамках СНД в галузі правової допомоги країни-учасниці уклали юридичний документ – Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. Подібні конвенції покладені в основу відносин у юридичній сфері між країнами Євросоюзу.

Верховна Рада України 4 жовтня 2001 р. ратифікувала рішення про створення Антитерористичного центру держав-учасниць СНД. В рамках АТЦ СНД прийнято низку документів, серед яких: Рішення Ради міністрів внутрішніх справ СНД щодо питання про боротьбу з тероризмом на території учасників Співдружності Незалежних Держав (1 жовтня 1999 р., Київ); Рішення про протидію міжнародному тероризму у світлі підсумків Стамбульського саміту ОБСЄ (25 січня 2000 р., Москва); Протокол позачергового засідання Ради міністрів внутрішніх справ СНД до питання про боротьбу з тероризмом на території учасників Співдружності Незалежних Держав (10 березня 2000 р., Москва); Рішення Ради міністрів внутрішніх справ держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав про проект Програми держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав щодо боротьби з міжнародним тероризмом та іншими проявами екстремізму на період до 2003 р. (10 березня 2000 р., Москва); Рішення Ради міністрів внутрішніх справ держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав про проект Положення про Антитерористичний центр держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (18 березня 2000 р., Москва); Рішення про створення Антитерористичного центру держав-учас­ниць Співдружності Незалежних Держав (21 червня 2000 р., Москва); Рішення Ради глав держав СНД про призначення керівника Антитерористичного центру держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (21 червня 2000 р., Москва); Рішення Ради глав держав СНД про Програму держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав з боротьби з міжнародним тероризмом і іншими проявами екстремізму на період до 2003 року (21 червня 2000 р., Москва); Рішення Ради глав держав СНД про Антитерористичний центр держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав (1 грудня 2000 р., Мінськ).

Важливою подією в житті СНД стало надання їй Генеральною Асамблеєю ООН у березні 1994 р. статусу спостерігача. Аналогічний статус наданий Співдружності Радою з торгівлі і розвитку ООН ЮНКТАД (19 квітня 1994 р.). Між секретаріатом ЮНКТАД та виконавчим секретаріатом СНД підписано Угоду про співробітництво (5 травня 1994 р.). 5 червня 1996 р. підписано Угоду про співробітництво між Секретаріатом Європейської економічної комісії ООН та Виконавчим секретаріатом СНД.

Географія співробітництва СНД з міжнародними організація постійно розширюється. Тільки у 1995 р. було встановлено ділові контакти з такими авторитетними організаціями, як Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Мінську штаб-квартиру СНД відвідали Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос-Галі (1994), Виконавчий секретар ЄЕК ООН Ів Бертелло, Генеральний секретар Наради з безпеки і співробітництва в Європі Вільгельм Хойнк (1994), Генеральний директор Всесвітньої організації інтелектуальної власності Арпад Богш (1994), Генеральний секретар ОБСЄ Джанкарло Арагона (1996), Генеральний секретар Ради Міністрів Північних країн Пер Стейнбек (1996), Президент форуму "Кран-Монтана" Жан-Поль Картерон (1997). Своєю чергою, представники Виконавчого Секретаріату СНД беруть участь у роботі значних нарад і форумів, що проводяться по лінії ООН, ЄС, ОБСЄ, ЄЕК ООН, ЕСКАТО, АСЕАН, ЮНЕСКО, ФАО, ОАД, УВКБ ООН та інших міжнародних організацій.

Однієї з проблем, через яку низка угод і рішень в рамках СНД не працює, - неузгодженість законодавств країн Співдружності та відсутність парламентської підтримки. Для врегулювання цієї проблеми законодавчі органи Співдружності запропонували прийняти 59 модельних законів, які охоплюють усі основні сфери суспільного життя і покликані створити єдині умови для всіх країн-учасниць. До цього необхідно додати більшу гнучкість у розв'язанні проблем шляхом пошуку певних компромісів і поступок (наприклад Придністров'я і Молдова 1996 р. підписали Меморандум про основи нормалізації відносин, що дало змогу поновити переговорний процес).

Практично всі країни-учасниці критикують СНД, але жодна не заявила про свій вихід із цього формування. Триває інтенсивний пошук нових форм, покликаних сприяти взаєморозумінню в рамках Співдружності. У політичному сенсі це зрозуміло: всі країни прагнуть гідного життя, віднайти своє місце в СНД і в світі. В економічному плані чинник сусідства істотно впливає на стратегію їхнього господарського розвитку. Сама структура СНД та її діяльність нагадує "клуб президентів", які надають підтримку один одному під час виборів та у вирішенні проблем, що періодично постають у державах.

Недієздатність СНД свідчить про те, що це угруповання поступово перетворюється на формальну організацію. Можна прогнозувати, що без реформування Співдружності її майбутнє успішне існування є досить сумнівним. До того ж усі субрегіональні структури в рамках СНД виявилися неспроможними об'єднати інтереси її учасників. Водночас досягненням СНД можна вважати уникнення югославського сценарію.

Субрегіональні структури СНД. Наприкінці 1990-х років до процесу глобалізації світового розвитку долучилися майже всі регіони земної кулі. Визначальною тенденцією суспільного розвитку стала економічна, технологічна, інформаційна та соціальна взаємозалежність різних країн. Така тенденція, як передбачається, тільки посилюватиметься. Нині цей процес спостерігається на субрегіональному, регіональному і міжрегіональному рівнях, до нього залучаються як досвідчені інтеграційні об'єднання, так і порівняно молоді. Якщо інтеграційні процеси у 60–70-х роках XX ст. базувалися в основному на ідеології регіонального протекціонізму, то на початку XXI ст. утверджується концепція "відкритого регіоналізму", згідно з якою нові інтеграційні угруповання розглядаються не як фортеці, зведені для захисту від зовнішнього світу, а як чинник підготовки активного входження у глобальний світовий ринок.

У рамках Співдружності Незалежних Держав виокремилися два ядра інтеграційних об'єднань: проросійське і проукраїнське. До першого тяжіють Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), яке бере початок з Митного союзу країн СНД (Росії, Казахстану, Білорусі, Таджикистану і Киргизстану), ЄЕП, ОДКБ і ШОС. До другого – ГУ(У)АМ (об'єднання Грузії, України, Азербайджану і Молдови, а пізніше й Узбекистану, який вийшов з організації в березні 2006 р.), частково ОЧЕС.

Українська держава заінтересована у всебічному розвиткові багатостороннього економічного співробітництва з різними регіональними структурами пострадянського простору, передусім із тими, які не суперечать стратегічній меті розвитку держави – європейській інтеграції. Серед таких вирізняється ГУ(У)АМ, що поєднує держави зі схожими політичними та економічними зовнішніми орієнтаціями – Україну, Грузію, Азербайджан, Молдову та донедавна Узбекистан. Зміцненню об'єднання сприяє географічне положення країн, дві з яких – Україна та Азербайджан – становлять собою принципово важливі геополітичні центри, поліпшення економічних і політичних відносин особливого партнерства й широкого співробітництва на регіональному рівні та у вирішенні міжнародних проблем. Головний пріоритет зовнішньої політики групи держав, що утворили ГУ(У)АМ, полягає в поглибленні співробітництва з західними країнами.

Україна приділяє значну увагу діяльності ГУ(У)АМ, оскільки тут має власну сферу інтересів, пов'язану з транспортуванням енергоносіїв і розбудовою Транскавказького транспортного коридору; підтриманням безпеки, розширенням ринків збуту своєї продукції та диверсифікацією шляхів доставки товарів критичного імпорту. Україна як найпотужніший учасник організації може претендувати на місце регіонального лідера.

Ідея створення організації вперше прозвучала на міжнародній конференції, що відбулася під керівництвом ЄС за участі колишніх республік СРСР 1993 р. (Брюссель). Учасники домовилися забезпечити виконання програми ЄС, спрямованої на розвиток транспортного коридору із Західної Європи через Чорне море, Кавказ, Каспійське море в Центральну Азію, і яка становила собою частину більш масштабного проекту відродження Великого шовкового шляху, давала можливість ефективного використання сприятливих транспортних умов, географічного положення держав. У 1996 р. була підписана тристороння азербайджансько-грузинсько-українська угода щодо створення Транскавказького транспортного коридору. На саміті у Страсбурзі (Франція) 10 жовтня 1997 р. Президенти чотирьох держав (плюс Молдова) підписали угоду про створення ГУАМ, в основу якої було закладено ідею співпраці в політичній, військовій та економічній сферах. У спільному комюніке наголошувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності та безпеки в Європі на основі принципів поваги суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, демократії, верховенства закону і поваги прав людини.

Країни об'єднання до спільних завдань додали участь у миротворчих процесах на території учасниць конфліктів, у тому числі розв'язанні проблеми збройного сепаратизму; активну співпрацю з НАТО разом із програмою "Партнерство заради миру"; створення спільного батальйону з підрозділів збройних сил країн ГУАМ. Таким чином, ГУАМ набуло рис міжнародної організації, яка відіграє інтегративну роль у розвитку Каспійсько-Чорноморського регіону. 16 вересня 1998 р. керівники прикордонних служб підписали протокол про співробітництво у сфері охорони кордонів (у тому числі боротьба з тероризмом і незаконним обігом наркотиків), а 1999 р. у Грузії провели спільні військові навчання із "захисту" нафтового трубопроводу Баку–Супса. Головний напрям співробітництва країни ГУАМ закріпили у спільній декларації в січні 1999 р. (Вашингтон).

24 квітня 1999 р. під час ювілейного вашингтонського саміту держав-учасниць і держав-партнерів НАТО до ГУАМ приєднався Узбекистан. Цій події передувало укладення 19 лютого 1998 р. Договору про дружбу і співробітництво між Україною та Узбекистаном, а також вихід останнього з Договору про колективну безпеку Ташкентський договір СНД. За підсумками зустрічі представників країн СНД було ухвалено Вашингтонську Заяву, в якій визначаються завдання в галузі безпеки, обґрунтовується необхідність розвитку транспортного коридора, проведення регулярних консультацій. Отже, тривалий час лідери держав-учасниць не могли визначитися з пріоритетністю основних завдань об'єднання: або економічне співробітництво (позиція Узбекистану й Молдови), або розвиток нафтотранспортного коридора (позиція України), або створення систем регіональної безпеки (позиція Грузії).

ГУАМ, посилений Узбекистаном, набув абревіатури ГУУАМ. Узбекистан зайняв вичікувальну позицію, пояснюючи свої сумніви неготовністю до висунутих перед учасниками ГУУАМ завдань та незначною ефективністю самого формування. Стамбульський саміт ОБСЄ (1999) сприяв унесенню до міжнародних договорів де-факто зафіксованого рішення про виведення російських військ територій країн ГУ(У)АМ, що можна було б розглядати як обнадійливий крок до спадання напруження в територіальних конфліктах. До того ж на саміті було прийнято рішення про реалізацію транскаспійського газопроводу і транспортування каспійської нафти за маршрутом Баку–Джейхан. У разі реалізації такого проекту дещо применшувалося значення європейської програми створення транспортних і енергетичних коридорів "Середня Азія–Кавказ–Європа", оскільки ця схема перетворювалась на нову трійку "Середня Азія–Туреччина–Європа". У результаті певного дистанціювання, що виникло між партнерами по ГУ(У)АМ через зміщення акцентів нафтопроводів і визначення каспійських запасів нафти, так і не вдалося подолати.

Восени 2000 р. під час саміту "Тисячоліття" (Нью-Йорк) Україна ініціювала процес перетворення ГУ(У)АМ на регіональну міжнародну організацію з чітко визначеними цілями та функціями. Це рішення було закріплено в Меморандумі і Протоколі про розвиток вільної торгівлі в регіоні, де йшлося також про забезпечення вільного просування капіталів, товарів і людей, спільну участь в реалізації проектів ТРАСЕКА і транспортного коридора Європа–Кавказ–Азія. Безумовним пріоритетом активності ГУ(У)АМ визнано ефективне функціонування транспортного коридора Європа– Кавказ–Азія та розвиток його інфраструктури. Основним призначенням ГУ(У)АМ на цьому етапі було зміцнення субрегіональної та регіональної стабільності країн, а не виконання військово-союзницьких зобов'язань чи забезпечення дотримання принципу колективної безпеки та оборони. Це найбільше відповідало інтересам країн-учасниць і давало змогу дещо нейтралізувати протидію деяких держав регіону діяльності ГУ(У)АМ.

Практика співпраці країн ГУ(У)АМ довела ефективність механізму багатосторонніх консультацій, покладеного в основу організаційної структури об'єднання. Етапною подією у становленні нового регіонального об'єднання виявився червневий саміт 2001 р.; (Ялта), який визначив кінцеву мету – оформлення об'єднання в міжнародну організацію. За результатами саміту країни уклали Ялтинську хартію, Конвенцію учасниць ГУ(У)АМ про взаємне надання допомоги з консульських питань; обговорили можливість укладення Угоди про створення зони вільної торгівлі, в рамках якої питання, пов'язані з розвитком, функціонуванням і забезпеченням і безпеки інфраструктури транспортних комунікацій, що проходять територією ГУ(У)АМ (у тому числі ТРАСЕКА). Було домовлено про введення інституту головування в ГУ(У)АМ.

Перспективами ГУ(У)АМ зацікавилися й інші країни – Словаччина, Болгарія, Румунія, які могли б узяти участь у його роботі як спостерігачі. Особливої ваги країнам ГУ(У)АМ надають США, вбачаючи в організації противагу російським інтересам у регіоні. Американський Конгрес частково фінансує організацію: у зв'язку десятиліттям СНД надав учасникам об'єднання "на боротьбу з тероризмом" 50 млн. доларів. Після трагічних подій у США 21 вересня 2001 р. забезпечення безпеки та охорони трубопроводів від Каспію до чорноморських портів Грузії стало ще актуальнішим. ГУ(У)АМ могла б відігравати роль форпосту для боротьби з тероризмом на Великому шовковому шляху і транспортного коридора ТРАСЕКА.

На цю організацію можна б було покласти відповідальність за безпеку в регіоні на межі Заходу і Сходу, зокрема за безпеку трубопроводів, що стосується інтересів усього світового співтовариства.

13 червня 2002 р. МЗС Узбекистану "з огляду на нераціональність свого подальшого перебування" заявило про вихід країни з об'єднання. Свою відмову від участі в ГУ(У)АМ Ташкент пояснив відсутністю прогресу в діяльності організації. На демарш узбецької сторони блискавично відреагувало російське зовнішньополітичне відомство, нагадавши Ташкенту про можливе повернення в Договір про колективну безпеку. Партнери Узбекистану по ГУ(У)АМ виважено поставилися до рішення про призупинення діяльності: на переконання української сторони, ГУ(У)АМ і надалі виконуватиме своє призначення, забезпечуючи транспортні коридори, тощо.

Важливою віхою у поєднанні зусиль країн ГУ(У)АМ виявився ялтинський саміт (19–20 липня 2002 р.), представлений главами держав об'єднання. Президенти підписали Декларацію про загальні зусилля щодо забезпечення стабільності і безпеки в регіоні, Положення про Раду міністрів закордонних справ, Рішення про статус спостерігача діяльності ГУ(У)АМ і Заключне комюніке саміту. Крім того, розглядалися такі документи, як Угода про створення зони вільної торгівлі, Тимчасове положення про інформаційний офіс ГУУАМ, Угода про співробітництво у сфері боротьби з тероризмом, організованою злочинністю й іншими небезпечними видами злочинів, Протокол про співробітництво в галузі культури на 2002–2005 рр. і Угода про створення Ділової ради ГУ(У)АМ.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що активізація співробітництва країн ГУ(У)АМ може сприяти розв'язанню проблем, пов'язаних з паливно-енергетичним і транспортним комплексом та суміжними і виробництвами держав-учасниць (за маршрутом Баку–Супса–Одеса–Броди–Адамова Застава–Гданськ–Полоцьк). Значні резерви поглиблення економічної співпраці й розвитку інтеграційних процесів криються в окремих секторах промислового виробництва, формуванні транспортних комунікацій, реалізації науково-технічного потенціалу, освоєнні рекреаційних ресурсів, активізації міжнародного туризму тощо. Є певні перспективи щодо реалізації проектів ГУ(У)АМ в інституціональних можливостях Організації Чорноморського економічного співробітництва, в рамках якої створено Фонд розвитку проектів, оскільки Україна, Грузія, Азербайджан і Молдова є членами ОЧЕС.

Робляться спроби розвивати співробітництво і в гуманітарній галузі (створено Форум жінок ГУ(У)АМ; підписано Угоду про співробітництво в галузі освіти, Протокол про співробітництво між академіями наук країн-учасниць ГУ(У)АМ в галузі науки і техніки; створено Раду з туризму тощо).

Щодо перспектив об'єднання є різні прогнози – від оптимістичних (нинішня ГУАМ стане самостійною потужною і впливовою організацією, й до неї почнуть приєднуватися нові члени, як-от Болгарія, Бразилія, Греція, Казахстан, Польща, Румунія, Словаччина, навіть Росія) до найпесимістичніших, тобто про її остаточний розпад.

Насправді організація ГУАМ має досить невизначений стан. З одного боку, починаючи з 2001 р. інтеграційні процеси всередині організації дещо активізувалися, відбувається процес інституціалізації, підписано низку важливих угод, вагомішає її авторитет на міжнародній арені, ГУАМ розглядають як самостійний суб'єкт міжнародних відносин, що говорить про зміцнення її позицій. З іншого боку, ще й досі не розроблено прагматичних проектів, які б зацікавили всіх учасників, не консолідовано інтереси, не віднайдено спільної структури і не визначено місця в новому геополітичному просторі Європи, Чорноморському і Каспійському регіонах. Тому говорити про віддалену перспективу розвитку організації практично неможливо. При цьому кількість негативних чинників, що впливають на подальшу долю організації, переважає, а їхній оціночний статус часто вищий, ніж у чинників позитивних.

Таким чином, можна підсумувати, що Україна у проведенні своєї зовнішньої політики дуже заінтересована в діяльності нинішньої ГУАМ, розвиткові співробітництва з її учасниками у різноманітних галузях. Зважаючи на значний вплив у чорноморсько-каспійському регіоні зовнішніх чинників та неможливість країнам-учасницям через свою слабкість протистояти їм, очевидно, майбутнє ГУАМ залежатиме від позиції США, ЄС, Росії, Туреччини, Ірану тощо. Основне ж навантаження у зміцненні ГУАМ має лягти на Україну як найпотужнішу в об'єднанні державу.

Дата добавления: 2014-01-07