Загальна характеристика інструментів торговельної політики

Теорема Столпера-Семюелсона: у довгостроковому періоді розвиток зовнішньої торгівлі призводить до зростання доходів власників того фак­тора виробництва, який інтенсивно використовується в експортних галузях, і до зменшення доходів власників фактора виробництва, який інтенсивно використовується в галузях, що конкурують з імпортом.

Якщо врахувати, що у довгостроковому періоді змінюється не тільки попит, але й пропонування факторів виробництва – зростає запас капіталу, збільшується пропонування трудових ресурсів, розробляються нові родовища, залучиться до обробки нові землі, висновки будуть дещо іншими. Пропонування різних факторів зростає нерівномірно, що впливає на динаміку виробництва в різних галузях. Якщо країна експортує трудомістку продукцію, а імпортує капіталомістку і зростання пропонування праці випереджає зростання пропонування капіталу, спостерігатиметься розширення виробництва в експортних галузях. Зростання експортного виробництва може відтягти на себе частину капіталу, зайнятого в імпортоконкуруючому виробництві. Наслідком стане скорочення виробництва і доходів у капіталомісткому виробництві.

У 1950-х рр. англійський економіст Т.Рибчинський довів теорему співвідношення між зростанням пропонування факторів та нарощуванням обсягів виробництва.

Теорема Рибчинського: зростання пропонування одного з факторів виробництва призводить до збільшення обсягів виробництва і доходів у тій галузі, де цей фактор використовується відносно більш інтенсивно, і до скорочення виробництва і доходів галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно. Теорему Рибчинського ілюструє випадок так званої “голландської хвороби”: коли у 1970-х рр. Голландія почала розробку родовищ природного газу в Північному морі, то швидке нарощування обсягів видобування газу супроводжувалося переміщенням в цю галузь ресурсів з галузей обробної промисловості, що спричинило скорочення обсягів їх виробництва і експорту.

Для галузей, які скорочуються внаслідок міжнародної спеціалізації, виникає не лише проблема втрати доходів, але й інших втрат, наприклад, пов`язаних безробіттям, необхідністю перекваліфікації робіт­ників, їх переїзду в інші регіони країни, зміною всього способу життя. Зрозуміло, що у власників ресурсів у цих галузях заявляється економічний інтерес захисту свого добробуту, звідси – вимоги протекціонізму, захисту від іноземної конкуренції. Міжнародна конкуренція в умовах вільної тор­гівлі завжди вирівнює доходи (заробітну плату, норму прибутку, ренту) з альтернативною вартістю виробництва того чи іншого товару. Захист від іноземної конкуренції перешкоджає цій тенденції, дозволяє захищеним галузям отримувати доходи, які перевищують альтернативну вартість праці, землі і капіталу.

Економічний інтерес захисту як правило, має прихований характер – виробники галузей, що постраждали, замасковують власну зацікавленість, посилаючись на державні інтереси. Ефект особливих інтересів був розкритий французьким економістом XVIII ст. Ф.Бастіа, який у памфлеті “Петиція виробників свічок” представив звернення до парламенту виробників засобів освітлення: “Ми страждаємо від нестерпної конкуренції з боку іноземного суперника, який поставлений, на нашу думку, у більш ви­грашні умови при виробництві світла, ніж ми. Він цілковито заполонив світлом наш національний ринок за неймовірно низькими цінами. Як тільки він заявляється, наша торгівля завмирає..., і галузь вітчизняної промис­ловості... миттєво опиняється у скруті. Цей конкурент... Сонце. Ми благаємо: видайте закон, щоб зачинили всі вікна, отвори та щілини, крізь які сонячне світло звичайно проникає в наші оселі, завдаючи тім самим збитків прибутковому виробництву, яким ми здатні облагодійствувати країну”. Отже, власні економічні інтереси, певних виробників штовхають їх до пошуку будь-яких аргументів у вимогах протекціоністського захисту.

Одним з найбільш вагомих аргументів є необхідність забезпечення національної оборони, національної безпеки. 3 цим аргументом найчастіше виступають стратегічні галузі – енергетика, машинобудування та ін., наполягаючи на необхідності самозабезпечення країни відповідною продукцією на випадок надзвичайних обставин або війни. Це аргумент не стільки економічного, скільки по­літичного характеру, який застосовується з метою одержання пріоритетного статусу певними галузями. Але досягнення самозабезпеченості за допомогою торговельних обмежень породжує значні суспільні втрати від високих цін на продукцію захищених галузей. Неефективність національних виробників у цих галузях в кінцевому рахунку буде оплачена з кишені покупців їхньої продукції. З точки зору суспільної вигоди більш доцільними у таких випадках є прямі державні субсидії виробникам, які дозволяють точно встановити „ціну їх захисту“. Цей аргумент може застосовуватись практично всіма галузями, оскільки всі галузі певною мірою працюють на оборону. Сільське господарство надає продовольство для армії, взуттєва та швейна промисловість обмундирування і т.д. Отже, цим аргументом при потребі може скори­статися будь-який виробник, представляючи власний інтерес як національний, проте в кінцевому рахунку тільки розвиток міжнародного обміну, більш тіс­ні взаємозв’язки між країнами здатні значною мірою зняти пресинг мотивів національної оборони.

Аргументом політики протекціонізму може виступати необхідність забезпечення національної економічної безпеки, економічної незалежності. В першу чергу, цей аргумент стосується країн, які спеціалізуються на виробництві одного товару, який становить основу експорту країни, і коливання цін світового ринку на нього створює ризик втрат для економі­ки країни в цілому. Наприклад, в експорті Куби переважав цукор, в експорті Кувейту – нафта, економіки цих країн внаслідок спеціалізації надзви­чайно залежать від кон’юнктури світового ринку. З метою усунення такої залежності, забезпечення багатоопорності в економіці прихильниками політики протекціонізму пропонується введення торговельних обмежень для захисту інших галузей економіки, які не мають порівняльних переваг. Світовий досвід показує, що ця проблема не стосується розвинених країн, а країни, що розвиваються, мають незначні шанси щодо забезпечення конкурентоспроможності інших галузей, особливо обробної промисловості: витра­ти диверсифікації виявляються для них надто високими.

Спорідненим аргументом є аргумент захисту молодих галузей. В сучасних умовах розвиненої та жорсткої кон­куренції на світовому ринку молоді галузі мають незначні шанси стати ефективними і конкурентоспроможними. Але в ізоляції від світової кон­куренції вони не зможуть порівнювати національні витрати виробницт­ва з міжнародними. Безперечно, що молоді галузі потребують захисту до того часу, коли вони зможуть набути порівняльних переваг. Але протекціо­ністські торгівельні обмеження – не кращий спосіб досягнення цієї мети. У цьому випадку також більш доцільними є прямі субсидії таким галузям.

Протекціоністські вимоги частішають, коли економіка вступає у фазу рецесії чи депресії. Якщо при цьому імпорт країни перевищує її експорт, чистий експорт стає від'ємною величиною і за інших рівних умов призводить до ще більшого спаду. Вимоги торгівельних обмежень на імпорт в даному випадку виглядають як захист рівня виробництва і зайнятості в країні. Зростання імпорту дійсно може призво­дити до скорочення зайнятості в анти імпортних видах виробництв, але в той же час створюються нові робочі місця, пов'язані з обслуговуванням імпорту, перевезенням, продажем імпортної продукції тощо. В цілому коливання рівня зайнятості по компоненту чистого експорту є досить незначними і не потребують протекціоністського захисту.

При застосуванні протекціоністських торговельних обмежень на імпорт завжди потрібно враховувати, що експорт однієї країни пов'язаний з імпортом іншої. Скорочуючи імпорт, країна намагається вирішувати власні проблеми за рахунок торговельного партнера, його дії у відповідь зрозумілі, а загальним наслідком стане скорочення міжнародної торгівлі. Країна, яка скорочує імпорт, зрештою постане перед проблемою скорочення власного експорту, що неминуче вплине на обсяги національного виробництва, зайнятості і доходу. Протекціоністська політика торговельних обмежень не є ефективним антициклічним, антикризовим заходом порівняно з фіскальною або монетарною політикою.

Вимоги митного захисту можуть аргументуватися необхідністю захисту від демпінгу, від дешевої іноземної робочої сили та іншими причинами. Але якою б не була аргументація, вона в усіх випадках піддається ефективній критиці, оскільки історичний досвід розвитку світового співтовариства переконливо доводить, що тільки вільна торгівля забезпечує економічне зростання.

Методи державного регулювання міжнародної торгівлі, за допомогою яких реалізується політика протекціонізму, поділяються на тарифні і нетарифні. Тарифні методи ґрунтуються на застосуванні митного тарифу. Нетарифні методи включають всі інші методи обмеження імпорту чи стимулювання експорту. Таблиця 1 представляє класифікацію інструментів торгівельної політики.

Основним інструментом торговельної політики є митні тарифи й мита. Митний тариф – це звід ставок мита, що застосовуються до товарів, які переміщуються через митний кордон країни. Митний тариф може також бути визначений як конкретна ставка мита, що сплачується в разі ввезення або вивезення товару з митної території країни. В останньому випадку поняття митний тариф і мито співпадають.

Митні тарифи відносяться до непрямих податків і виконують дві основні функції – фіскальну та захисну. Існують різноманітні види митних тарифів. Митні тарифи, що застосовуються в Україні, визначені Законом “Про єдиний митний тариф”.

Методи торговельної політики	Інструменти торговельної політики	Регулює переважно
експорт	імпорт
Т а р и ф н і	Мита Тарифна квота		+ +
Н е т а р и ф н і	кількісні	Квотування Ліцензування “Добровільні обмеження”	+ +	+ +
приховані	Державні закупки Вимоги вмісту місцевих компонентів Технічні бар`єри		+ + +
фінансові	Субсидії Кредитування Демпінг	+ + +

Дата добавления: 2014-01-07