Зародження педагогіки творчості

План

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПЕДАГОГІКИ ТВОРЧОСТІ

Лекція) – 2 год

Н.Е. 1.1.

1. Зародження педагогіки творчості

2. Гуманістична педагогіка відродження та просвітництва

3. Розвиток особистісно орієнтованої педагогіки

4. Педагогічні концепції XX століття

Використана література:

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої освіти України. Історія, теорія: Підручник. – К.: Либідь, 1998. – 560 с.

2. Анталогия педагогической мысли Украинской ССР /Сост. Н.П. Калениченко. – М.: Педагогика, 1988. – 640 с.

3. Білецький О. Борис Грінченко // Зібр. праць: У 5 т. –К.: Наукова думка, 1965. – Т.2. – 671 с.

4. Брик І. Тарас Шевченко і народна освіта // Народна творчість та етнографія. – 1996. – №4. – С.53–61.

5. Ващенко Г. Загальні методи навчання: Підручник для педагогів. – К.: Всеукраїнське пед. товариство ім. Г. Ващенка, 1997. – 410 с.

6. Гессен С.И. Основы педагогики (Введение в приклад,ную философию: Учебное пособие для вузов. – М.: «Школа, Пресс», 1995. – 448 с. – С.109–121.

Зміст розділу

Здобутки античної педагогіки, на ґрунті яких виросло чимало яскравих постатей (мислителі, філософи, педагоги), – великі й незаперечні. У Давній Греції зародилися перші педагогічні теорії щодо розвитку особистості. Серед їх авторів – Сократ, Платон,Аристотель, Демокріт, Протагор та інші.

Важливою для педагогіки є теза Демокріта (460–370рр. до н.е.) про те, що людину формує передусім життєвий досвід. На його думку, виховання й навчання облагороджують людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому обов'язок дорослих – дати можливість дітям учитися. Він обґрунтував принцип природовідповідності виховання, висловив думки про роль праці у навчанні дитини.

Софісти (V ст. до н.е.) започаткували тенденцію «повороту до людини», звернувшись до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу. Вони розмірковували над такими проблемами: природа людини та вплив навколишнього середовищана процес і результат виховання особистості; організація навчання, виховання у молоді звичок моральної поведінки; ефективність виховного впливу держави й права на молодь, проблема взаємодії вчителів і батьків та ін.

Протагор (487–411 рр. до н.е.), вказував на те, що людський досвід є явищем суб'єктивним, тому не можна говорити про одну правду, бо правд є стільки, скільки людей, тому що «людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих». Саме він відкрив еру людини в грецькій філософії. «Освіта не дає паростків у душі, якщо вона не прони, кає до значної глибини», – стверджував Протагор, маючи на увазі складність і взаємозумовленість процесів виховання та навчання. Відповідно до цього філософ формулює фундаментальне положення про провідну роль виховання в процесі розвитку особистості.

Сократ (469–399 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ – вважав, що людина повинна піклуватися про свою душу й пізнавати тільки саму себе, звідси й мета – самопізнання і моральне самовдосконалення. Найвищою доброчесністю, на його переконання, є мудрість, яка стримує буяння пристрастей і афектів. Принцип самопізнання, що його висунув Сократ, – це пошук загальних (передусім етичних) визначень, зокрема, що таке «благо», «мужність», «розсудливість», «краса» тощо. Це піклування про свою душу, практичне досягнення моральної досконалості. Дослідницький пафос його філософської маєвтики став силою, яка спонукала нащадків до пошуків засобів гармонійного розвитку особистості. Згідно з настановами Сократа, мистецтво вчителя виявляєтся в умінні стимулювати в учнях потяг до істини та розвивати самостійність їхнього мислення.

Теоретичні положення та практичний досвід проблемного навчання, який запропонував Сократ, суттєво доповнюють розуміння факторів, що впливають на розвиток особистості.

Платон (427–347 рр. до н.е.) вимагав забезпечити виховання характеру й розуму особистості, а також релігійне, моральне й національне виховання молоді. Його ідея щодо природи й особливостей виховання спирається на те, що «тіло людини тісно пов'язане з душею, але в тій сполуці першість треба визнати за душею, бо вона надає тілу прикмет шляхетності». Тому, на думку Платона, вправи тіла мусять застосовуватися як основа виховання душі. Фізичне здоров'я є потрібним для того, щоб полегшити розумові його працю (біль голови не дозволяє правильно думати). Гімнастика мусить співдіяти з музикою, щоб створити гармонію між тілом і розумом.

У своїх працях («Метафізика», «Нікомахова етика», «Категорії», «Про душу», «Політика» та інші)

Аристотель (384–322 рр. до н.е.), прагнув узагальнити досягнення античної науки, відстоював ідею всебічного гармонійного розвитку молоді. Вперше в історії педагогіки було здійснено спробу вікової періодизації, критеріями якої, за Аристотелем, визначалася природа розвитку особистості. Обсервації психічного розвитку людини дали йому можливість обгрунтувати основні засади дидактики. Він визначив послідовні етапи процесу вивчення від смислового спостереження – через запам'ятовування – до розуміння.

У людині філософ бачив тіло і душу. Трьом видам душі (рослинній, тваринній, розумовій), за Аристотелем, відповідає три сторони виховання: фізичне, моральне й розумове. Філософ вважав, що фізичне, моральне та розумове виховння є взаємопов'язаними, але фізичне є передумовою розумового виховання дитини. Природні задатки, розвиток навичок, розум –три джерела морального виховання дитини.

Теоретичні погляди та практичний досвід Аристотеля вплинули на розвиток не тільки античної науки загалом, а й педагогіки особистості зокрема.

На відміну від античності, коли виховання дітей і юнаків було спрямоване на формування повноцінного громадянина полісу і держави, в Середні Віки (V – початок XIV століття, а на півночі Європи – до середини XVII ст.) наголошувалося на їх залученні до християнських цінностей об'єднаного Святим Духом єдиного світу. Античному ідеалу фізичної сили і краси християнство протиставляло людину, стурбовану спасінням душі, самовихованням внутрішнього, а не зовнішнього початку.

Важливою складовою Августинового (354–430 рр.) вчення була теорія особистості. Він, за словами сучасників, був першим мислителем, який здійснив аналіз філософських і психологічних понять – «людина» і «людська особистість».

Як свідчать філософи та культурологи, після Августина основним питанням християнського світобачення стає поводження людини у світі, її правильне ставлення до світу й до Бога. Теорія особистості стає теорією моральної особистості дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в її моральному вимірі. Отже, Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретичного мислення всього Середньовіччя: Бог – світ – людина.

Боецій (480–525 рр.) вважав, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напряму мислення, дотримання в розумовій діяльності суворої дисципліни, яка допоможе засвоїти будь,який навчальний матеріал.

Фома Аквінський (1225–1274 рр.) тлумачить людину як неповторну індивідуальну істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Ідея єдності душі й тіла, так само, як і їх неповторності, виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях філософа, який був удостоєний почесного звання «ангельський доктор».

Дата добавления: 2014-01-07