Гуманістична педагогіка Відродження та Просвітництва

Ренесансний антропоцентризм став необхідною ланкою на шляху до нової онтології, до нового світорозуміння, до нової філософії – філософії гуманізму, увага якої зосереджувалася на внутрішньому світі людської особистості в її земному існуванні, в її активній творчій діяльності, сповненій земних пристрастей. Це був ґрунт, на якому зароджувалося нове життя, нові ідеї з педагогіки творчості. Людина самоусвідомила власну вартість, а тому намагалася розвинути власну особистість, власні дочасні намагання, власні цілі. Велику роль у поширенні цього нового руху відіграють Франческа Петрарка, Колуччо Салютаті, Леонардо Бруні, П'єтро Паоло Варджеріо тощо.

Класичні ідеали людини Середньовіччя – аскета,ченця чи лицаря,воїна –заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, яка, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури. Гуманізм Відродження розбурхує розвиток педагогічної думки. В європейських країнах з'являються педагогічні трактати, де філософи та педагоги (Вітторіно да Фельтре, Іоганнес Людовік Вівес, Франсуа Рабле, Еразм Роттердамський) дискутують щодо різних виховних й дидактичних проблем, висувають нові постулати, шукають нових і кращих способів виховання й навчання головним чином задля того, щоб втілити в життя ідею виховання особистості.

Йоганнес Людовік Вівес (1492–1540 рр.) розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що ґрунтується на поступовому розвитку її природних здібностей.

Виховання й освіта мають, на думку філософа, ставити зрозумілу кінцеву мету – розвиток особистості й підготовку молодої людини до життя. Сенс людського життя, вважав він, у щасті, а його можна досягти в суспільстві, яке базується на принципах справедливості. Розробляючи питання специфіки пізнавальної діяльності людини, Вівес наголошує на значенні досвіду, логічної аргументації, доказів для отримання об'єктивного знання. Здебільшого виокремлюються вимоги (принципи) навчання, що сформульовані педагогом: наглядності навчання, єдності навчання та виховання, набуття знань на основі власного спостереження, власного досвіду й експерименту.

Франсуа Рабле (1494–1553 рр.) у своєму сатиричному романі «Гаргантюа і Пантагрюель» критикує схоластичне навчання, пропонує організовувати процес навчання на зацікавленості дитини навколишнім середовищем.

Еразм з Роттердаму (1469–1536 рр.) вважав, що людина створена доброю, що мати – Природа наділила її шляхетними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне.

Його «Похвала глупості» намагалася осміяти старі методи навчання й виховання. На його думку, навчання має бути легким, приємним, враховувати інтереси дітей, розвивати їхню активність і самостійність.

Реформація – феномен Відродження – була викликана М.Лютером і поглиблена Ж. Кальвіном та іншими філософами (наприклад, Пилип Мелянхтон, Мішель де Монтень). Зі становленням протестантизму пов'язане й становлення нової етики, що серед гуманітарних наук набуває особливого значення. В основі протестантської етики – повага до праці, життєвий аскетизм, охайність, доброчесність, моральність.

Головним принципом моралі Мішеля Монтеня (1533–1592 рр.), французького філософа і письменника епохи Відродження, є переконання в тому, що людина не повинна пасивно чекати свого щастя, обіцяного їй на небі, вона має право линути до свого щастя в земному житті. Вчений розглядає людину як частину природи. Природа, на думку М. Монтеня, повинна бути наставницею в справі виховання. На перше місце в процесі навчання й виховання особистості необхідно поставити не нагромадження знань, а розвиток мислення, здібностей висловлювати власні судження. Виховання розуміється ним як засіб виявляти, розкривати й удосконалювати те, що дане людині природою.

М. Монтень вважав, що освіта має насамперед розвивати розум учня, самостійність його думки, критичне ставлення до будь,яких поглядів і авторитетів. Поряд із розвитком розуму найважливіше завдання освіти, за М. Монтенем, – виховання високих моральних якостей у дитини.

Ідеї патріотизму, любові до людини стали життєздатним спадком епохи Просвітництва в Європі. Просвітництво як рух, орієнтований передусім на вдосконалення людини засобами освіти, позначається зростанням питомої ваги педагогічних досліджень, методологічною основою яких була філософія філантропізму та концепція едукаціоналізму – формування особистості.

У педагогічному відношенні в просвітницьку епоху ренесансно,гуманістичні уявлення про «обожнення людини», яка «створена природою на засадах дивовижної гармонії», та, ка «абсолютизація людської особистості з усією її матеріальною тілесністю», протиставлення почуттів (самостійного і духовного елементу духовного життя людини) корисливому розумові і «безплідній моралі» виявилися подоланими у творах Яна Амоса Коменського, Джона Локка, Жан_Жака Руссо.

Я.А. Коменський (1592–1670 рр.) створює нову філософію освіти, в основі якої – гуманізм, віра у великі можливості людини, педагогічний оптимізм. Фундаментальною ідеєю педагогіки Я.А. Коменського є пансофізм, тобто вчення про те, що узагальнені знання, здобуті людською цивілізацією, мають бути донесеними через школу, зокрема, засобами навчання рідною мовою.

Особливе значення має вчення Я.А. Коменського про всебічний розвиток дитини, основні положення якого викладено у праці «Материнська школа». Він вважав, що розвиток усіх здібностей дитини слід розпочинати якомога раніше, але для цього потрібна природовідповідна методика і сприятливе середовище.

Я.А. Коменський визначає необхідність розвитку у дітей органів сприймання, мовлення, збагачення пам'яті відомостями з різних галузей знань.

Принцип природовідповідності став методологічною засадою трактування Я.А. Коменським процесу навчання і виховання. У чотирьох розділах «Великої дидактики» (XXVII, XXVIII,XIX, XXI) він теоретично обґрунтовує показники, які свідчать про природовідповідний процес навчання: міцність навчання; легкість навчання; якісність процесу навчання; найкоротший і найшвидший шлях у навчанні. Я.А. Коменський обґрунтував основні принципи навчання: наочності, свідомості, міцності, послідовності та систематичності, посильності й емоційності, дотримання яких зробить навчання легким, ґрунтовним і якісним.

З огляду на це найважливішу роль Я.А. Коменський відводив створенню педагогічно доцільного середовища, яке б стимулювало пізнавальну активність учнів. Він зазначав, що навколишнє життя має стати для дитини джерелом різноманітних відчуттів.

Сучасно звучать думки Я.А. Коменського про взаємозв'язок навчання й розвитку особистості. Зокрема він вважав, що для розвитку мислення дітей необхідна максимальна напруга розумових сил. У педагогічному трактаті «Велика дидактика» вчений,педагог підкреслює, що здібності дітей розвиваються успішніше, якщо їхнє навчання виходить за межі їхніх можливостей, і що цю межу час від часу вчителеві слід піднімати все вище. Порівняння висвітлює різноманітність вивченого дитиною матеріалу, дає змогу оволодівати такими операційними процесами, як аналіз і синтез.

Аналіз педагогічної спадщини Я.А. Коменського переконливо доводить, що вчений,педагог був засновником концепції випереджаючого навчання, доведеної до логічного завершення К.Д. Ушинським і Л.С. Виготським.

Ідеал виховання за Джоном Локком (1632–1704 рр.) –джентльмен, тобто високоосвічена і ділова людина, що вміє вести свої справи «вміло й передбачливо» і відрізняється витонченістю в стосунках з людьми. Саме ці особливості лягли в основу західної виховно,освітньої традиції XVIII,XX століть.

Основними складовими системи виховання за Дж. Локком були: фізичне виховання, вироблення характеру, розвиток волі; етичне виховання і навчання хороших манер; трудове виховання; розвиток допитливості й інтересу до навчання, яке повинне мати як теоретичну спрямованість, так і практичний характер.

Жан Жак Руссо (1712–1778 рр.) висловив свою головну ідею, розробці якої присвятив усе життя: «при,родна людина» прекрасна і добра, суспільне виховання губить її; науки й мистецтво тільки зміцнюють цю нерівність.

Пізніше в іншому трактаті «Про походження і засади нарівності між людьми» Ж.,Ж. Руссо довів, що людина створена природою на засадах дивовижної гармонії, але суспільство зруйнувало цю гармонію і принесло їй нещастя. Згідно з настановами Ж.,Ж. Руссо, педагог повинен займатися не тільки навчанням і освітою дитини, але передусім розвитком її природних властивостей, які є прекрасними, бо на думку Ж.,Ж. Руссо, «природа не створює ні принців, ні багатіїв, ні вельмож». Центральний пункт педагогічної програми Ж.,Ж. Руссо – природне виховання, яке сповіщає про такі зміни в суспільстві, де кожен знайде волю і своє місце, що стане основою щастя кожного.

Ж.,Ж. Руссо вважав, що на дитину впливають три фактори виховання – природа, люди і суспільство. Кожен з факторів виконує свою функцію: природа розвиває здібності й почуття; люди вчать, як ними користуватися; предмети й події збагачують досвід. Усі разом вони забезпечують розвиток дитини. Найкращим вихованням філософ вважав, перш за все, самостійне накопичення життєвого досвіду.

Ж.,Ж. Руссо обґрунтував принцип природовідповідності виховання, який відрізняється від трактування його Я.А. Коменським. На відміну від чеського педагога, Ж.,Ж. Руссо вважав, що виховувати природовідповідно – означає слідувати природному розвитку самої дитини. Він вимагав ретельного вивчення дитини, досконалого знання її вікових і індивідуальних особливостей. Саме вихователь, впливаючи на свого вихованця опосередковано, спонукає його до різнобічного вияву активності й самодіяльності.

Метою розумового виховання Ж.,Ж. Руссо вважав пробудження у підлітка любові й інтересу до наук, озброєння його методом набуття знань. Відповідно до цього він пропонував докорінно перебудувати зміст і методику навчання за принципом самодіяльності й активності дітей. Він завжди вважав вихованця дослідником, який відкриває наукові істини, знайомлячись, наприклад, з околицями того села, в якому він живе, або, скажімо, спостерігаючи картину нічного зоряного неба.

Ж.,Ж. Руссо розробив чітку програму формування особистост і, яка передбачала розумове, фізичне, трудове, моральне виховання. Вона стала дійсно революційною для свого часу. Його педагогічні ідеї стали великим досягненням людства і слугували в подальшому джерелом розвитку демократичної педагогіки.

Й.Ф. Гербарт (1776–1841 рр.) уперше в історії педагогіки обґрунтував ідею розвиваючого навчання. На його думку, в процесі виховуючого навчання дітей велике значення має розвиток у них шести видів багатостороннього інтересу: емпіричного (до навколишнього світу), екскулятивного (до речей і явищ); естетичного (до прекрасного); симпатичного (до близьких); соціального (до всіх людей); релігійного (як служіння релігії, «найвищому духові»). Перші три види інтересу повинні задовольнятися вивченням предметів природничо, математичного циклу, а інші три – вивченням гуманітарних навчальних предметів.

Свої погляди на процес навчання Й.Ф. Гербарт обґрунтовував, виходячи з психічної діяльності дітей, яку розумів як принцип апперцепції. Процес навчання, на його думку, має чо,тири формальні ступені: виразність, асоціація, система й метод.

Виразність за Й.Ф. Гербертом – це «зосередження уяви й пам'яті учнів у стані спокою». На цьому ступені навчання здійснюється через ознайомлення учнів з новим навчальним матеріалом при широкому застосуванні наочності в навчанні, а також ілюстрацій і демонстрацій у процесі розповіді вчителя на уроці. Асоціація – це встановлення зв'язків нового уявлення з попереднім, що відбувається під час проведення «невимушеної бесіди» вчителя з учнями на уроці, а також унаслідок читання книжок, спостереження тощо. Система розуміється Й.Ф. Гербартом як виклад навчального матеріалу, усвідомлення, уявлення (міркування), зведення знань у певну систему, поглиблення їх, теоретичне узагальнення, визначення законів і правил, пошуку нового. При цьому автор зазначав, що систематизація навчання повинна здійснюватися насамперед через узагальнюючий виклад навчального матеріалу. Метод – це усвідомлення учнями навчального матеріалу в стані руху, застосування знань на практиці, розв'язання задач під час виконання різних вправ, вироблення навичок; розвиток логічного й творчого мислення учнів. Й.Ф. Гербарт розробив теорію видів навчання (описового, аналітичного і синтетичного) та запропонував систему морального виховання дітей, що ґрунтується на п'яти моральних ідеях: ідеї внутрішньої волі, яка робить людину цілісною, без «душевного розладу»; ідеї вдосконалювання, яка поєднує силу й енергію волі та забезпечує «внутрішню гармонію» людини; ідеї приязні, що сприяє погодженості волі однієї людини з волею інших; ідеї права, яка має вирішальне значення при розв'язанні конфліктів між волями людей; ідеї справедливості, якою треба керуватися, визначаючи покарання тому, хто порушив закони і правила. На думку Й.Ф. Гербарта, людина, вихована на основі цих ідей, ніколи не вступатиме в конфлікти із середовищем і завжди стоятиме на варті існуючого суспільно,політичного ладу в країні. В основі педагогічної теорії Роберта Оуена (1771–1858 рр.) лежить положення, що кожна людина є продуктом оточуючого її середовища. Він стверджував, що характер людини визначається незалежними від її волі умовами оточуючого середовища. Ідею про вплив середовища та виховання на формування характеру людини видатний педагог і філософ обґрунтував у праці «Новий погляд на суспільство або Досліди з освіти характеру людини». Р.Оуен бачив мету виховання у формуванні у дітей з ранніх років корисного суспільству «розумного характеру». Рушійною силою формування особистості він вважав виховання дітей у дусі колективізму та розвиток у них «духу громадськості».

В основу своєї виховної системи Фрідріх Вільгельм Август Фребель (1782–1852 рр.) поклав принципи педагогіки Й.Г. Песталоцці в поєднанні з ідеалістичними постулатами німецької філософії. Метою виховання Ф. Фребель вважав розвиток природних здібностей дитини для «саморозкриття дитини», але це неможливе без зовнішніх впливів, тому необхідні різноманітні засоби виховання й види діяльності, які і забезпечать розвиток здібностей, задатків та інтересів дитини.

У своїх педагогічних працях учений і педагог Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790–866 рр.) визначив сутність виховання особистості дитини, обґрунтував завдання та основні принципи діяльності. Дуже важливим принципом Ф. Дістервег вважав природодоцільність виховання, тобто наслідування процесу природного розвитку людини, а також урахування вікових і індивідуальних особливостей учня. Він наголошував на необхідності досконалого вивчення особливостей дитячої уваги, пам'яті, мислення; він бачив у психології «основу науки про виховання».

Разом з Й.Г. Песталоцці Ф. Дістервег вважав, що головним завданням навчання є розвиток розумових сил і здібностей особистості людини. Він підкреслював, що цінність мають тільки ті знання й навички, що набуті учнем самостійно в процесі навчальної праці.

Ф. Дістервег обґрунтував основні положення дидактики розвиваючого навчання, основні вимоги якої визначив у вигляді 33 законів і правил навчання. Успішне навчання, за Ф. Дістервегом, завжди носить виховний характер, бо «не тільки розвиває розумові сили дитини, але формує всю його особистість: його волю, почуття, поведінку». Але розвиток дитячої самодіяльності в процесі навчання можливий лише за умови керівної ролі вчителя.

Дидактика розвиваючого навчання Ф. Дістервега та його підручники вплинули на подальший розвиток початкової школи.

Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості – морально вдосконаленої, вільної, незалежної від догм і традицій, з розвинутим почуттям власної гідності.

Видатні представники античної науки та науки епохи Середніх віків залишили сучасній педагогіці цінний спадок, однією із складових якого є педагогіка особистості. Підґрунтям її розвитку виступає вчення античних філософів про гармонійний розвиток особистості, необхідність урахування її природних задатків, використання проблемних методів навчання тощо.

Середньовіччя фіксує увагу дослідників на проблемах організації навчання на засадах християнської моралі. В епоху Відродження визнається можливість всебічного гармонійного розвитку людини засобами навчання та виховання, визначається методологія педагогіки творчості, обґрунтовуються організаційно,методичні засади навчання дітей, ідеологічною настановою якого є розвиток особистості.

Філософські погляди Й.Ф. Гербарта, Ф.А. Дістервега, Р. Оуена, Й.Г. Песталоцці, Ф.Фребеля та інших стали підґрунттям теорії розвиваючого навчання і комплексного виховання (розумового, фізичного, трудового, морального).

Дата добавления: 2014-01-07