Міжнародний валютний Фонд

ТА ФІНАНСОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ

ТЕМА 5. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ

Важливим елементом міжнародних валютно-кредитних відносин є їх інституціональна структура, яка включає міжнародні та регіональні валютно-кредитні й фінансові організації – інституції, створені на основі міждержавних угод з метою сприяння розвитку зовнішньої торгівлі, міжнародного валютно-фінансового співробітництва, підтримки рівноваги платіжних балансів, забезпечення цілісності та стабільності світового господарства.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) являє собою міжнародну фінансову організацію, яка має статус спеціалізованого закладу Організації Об’єднаних Націй (ООН). Це міжурядова організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами й надання їм фінансової допомоги у вигляді кредитів в разі виникнення валютних ускладнень, викликаних дефіцитом платіжного балансу. МВФ виступає інституційною основою світової валютної системи.

МВФ був заснований на міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН 22 липня 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США), яка прийняла Статті Угоди про МВФ, і ця Угода фактично виконує роль Статуту МВФ. Практичну діяльність МВФ розпочав з 1 березня 1947 р. СРСР брав участь у Бреттон-Вудській конференції, але не ратифікував Угоди про створення МВФ, отже, не став його членом. У роки “холодної війни” (1950-1960 рр.) з МВФ вийшли Польща, Чехословаччина, Куба. Тільки на початку 90-х рр. колишні соціалістичні країни, а також країни колишнього СРСР, в тому числі й Україна, вступили до МВФ. Зараз членами цього Фонду є майже 180 країн.

Цілі МВФ були визначені у 1 статті його Статуту:

▪ сприяти міжнародному валютному співробітництву;

▪ полегшувати розвиток та гармонійне зростання міжнародної торгівлі й брати таким чином участь у встановленні та підтримці високого рівня зайнятості й реального доходу, а також у розвитку виробничих ресурсів;

▪ сприяти стабільності валютного обміну і запобігати знеціненням, пов’язаним з конкуренцією;

▪ сприяти встановленню багатосторонньої системи розрахунків по поточних операціях і скасуванню обмежень валютного обміну, які перешкоджають розвитку міжнародної торгівлі;

▪ надавати країнам-членам за рахунок ресурсів Фонду можливість коригувати порушення зовнішньої рівноваги або міжнародного добробуту;

▪ обмежувати та зменшувати обсяг порушень рівноваги платіжних балансів.

Практично МВФ має три основних завдання:

§ стежити за додержанням країнами-членами “кодексу гарної валютної поведінки”, визначеного його Статутом (стабільність валютного обміну, свобода поточних розрахунків, недискримінація, конвертованість валют, зовнішня рівновага); здійснювати нагляд за економічною політикою країн-членів;

§ надавати в їх розпорядження фінансові ресурси для виконання вимог “кодексу”, виправляючи і попереджуючи порушення рівноваги платежів за допомогою відповідної економічної політики;

§ представляти собою форум для узгодження дій та співробітництва країн в валютній сфері.

МВФ являє собою специфічну організацію. З одного боку, це класична міжнародна організація, в якій кожна країна має один голос. З іншого боку – це акціонерне товариство, в якому частка різних акціонерів і відповідно кількість голосів при прийнятті рішення залежить від величини їх участі в капіталі товариства. У відповідності до принципу “зваженої” кількості голосів, кожна країна має 250 “базисних” голосів, незалежно від розміру внеску капіталу МВФ, і по одному додатковому голосу на кожні 100 тис. одиниць СДР її квоти.

Вищим керівним органом МВФ є Рада керуючих, в якій кожна країна-член представлена керуючим та його замісником, які призначаються строком на 5 років. Це, як правило, міністри фінансів або керуючі центральними банками. Рада вирішує такі питання діяльності Фонду, як внесення змін до Статуту, прийом та виключення країн-членів, визначення та перегляд їх частки у капіталі, вибори виконавчих директорів. Сесії Ради керуючих МВФ проводяться один раз на рік.

Рішення на Раді значно приймаються простою більшістю (не менш ніж 50%) голосів, з найбільш важливих питань - “спеціальною більшістю” (70 % голосів для оперативних питань, 85% голосів для питань економічної політики). Найбільшу кількість голосів у МВФ мають США – 17.7%, Німеччина – 5.5%, Японія – 5.5%, Великобританія – 4.9%, Франція – 4.9%, Саудівська Аравія – 3.4%, Італія – 3.1%, Росія – 2.9%. Для країн ЄС становить 29.2%. Завдяки потужному економічному потенціалу США займають в МВФ привілейоване місце. Навіть не зважаючи на певне скорочення питомої ваги голосів США зі вступом до МВФ нових країн, вони, як і раніше, можуть накладати вето на ключові рішення Фонду. Промислово розвинені країни (24) мають 59.6% голосів в МВФ. Частка інших країн, які складають майже 86% кількості членів Фонду, становить лише 40.4% голосів.

Ряд своїх повноважень Рада керуючих делегує Виконавчому комітету (Директорату) МВФ, який постійно працює в штаб-квартирі у Вашингтоні й веде справи Фонду. З 1992 р. число виконавчих директорів доведено до 24, п’ять з яких призначені країнами, які мають найбільшу квоту в капіталі Фонду (США, Німеччина, Великобританія, Японія, Франція), три директори представляють окремо Китай, Росію, Саудівську Аравію і 16 директорів від інших країн за географічним представництвом. Вибори виконавчих директорів проводяться раз у два роки. Виконавчий комітет МВФ призначає директора-розпорядника, який очолює адміністративний апарат Фонду і керує поточними справами, а також його заступників.

Капітал МВФ складається з внесків країн-членів які здійснюються, як і в звичайному акціонерному товаристві, за підпискою. Кожна країна має встановлену квоту, виражену в СДР, яка визначає:

- суму підписки країн на капітал МВФ;

- можливості використання ресурсів фонду;

- кількість голосів країн у Фонді.

У зв’язку зі змінами ці співвідношенні економічних сил у світовій економіці, отже, зміною питомої ваги та ролі окремих країн у світовому господарстві відбуваються й зміни у розподілі квот МВФ. Так, протягом останніх десятиліть спостерігається зростання квот країн-експортерів нафти, в першу чергу Саудівської Аравії, а також Німеччини та Японії, отже, підвищення частки квот цих країн в капіталі МВФ. В цілому на промислово розвинені країни припадає 60.6% суми квот, в тому числі США – 18.2%, Німеччини – 5.6%, Японії – 5.6%, Великобританії – 5.1%, Франції – 5.1%, частка країн ЄС становить 26.7%, країн, що розвиваються – 29.0%, країн колишньої соціалістичної співдружності, а також Албанії, Китаю та колишньої Югославії – 10.4%.

Поряд з власними коштами МВФ має можливості запозичення капіталу. У 1962 р. так звана “група десятки” (Бельгія, Великобританія, Італія, Канада, США, Нідерланди, ФРН, Франція, Швеція, Японія), а з 1964 р. і Швейцарія уклали Генеральну угоду про позики. Ця угода передбачала можливість надання кредитів для МВФ у розмірі до 6 млрд. дол. в національних валютах країн-учасниць з метою “запобігання або подолання розладу світової валютної системи”. МВФ, в свою чергу, мав можливість надавати ці кошти строком на 3-5 років іншим країнам-членам. У 1983 р. ліміт кредитів був збільшений до 23.3 млрд. дол. До залучення коштів приватних банків МВФ не вдавався.

Кредитна діяльність МВФ, визначена його Статутом, охоплює її два види: надання валютних коштів країнам-членам з ресурсів МВФ та здійснення посередницьких фінансових та технічних послуг за рахунок запозичення коштів. МВФ здійснює кредитні операції тільки з офіційними органами країн-членів – державними скарбницями, центральними банками, стабілізаційними валютними фондами. Розрізняють кредити на покриття дефіциту платіжного балансу і на підтримку перебудови економічної політики країн-членів.

Країна, яка потребує інвалюти, одержує кредит у формі купівлі цієї інвалюти або СДР в обмін на певну кількість власної національної валюти, яка зараховується на рахунок МВФ у центральному банку даної країни. Погашення кредиту відповідно здійснюється шляхом викупу національної валюти за іноземну валюту. Ці операції не розглядаються як суто кредитні, оскільки на початку діяльності Фонду передбачалося, що країни-члени будуть пред’являти рівномірний попит на валюти, отже, їх національні валюти будуть просто переходити від одної країни до іншої. Реально сталося інше – кредитів потребували головним чином країни з неконвертованими валютами, попит на які з боку інших країн досить незначний. Тому МВФ, як правило, надає валютні кредити “під заставу” відповідних сум неконвертованих валют, і, якщо попит на них відсутній, вони залишаються у Фонді до викупу їх країнами-емітентами.

Одержання країною кредитів МВФ обмежується певними умовами: по-перше, сума валюти, яку отримала країна за попередні 12 місяців до нового звертання до Фонду, включаючи знов необхідну суму коштів, не повинна перевищувати 25 % величини квоти країни; по-друге, загальна сума валюти даної країни в активах МВФ не може перевищувати 200 % величини її квоти, включно з 75% квоти, які були внесені до Фонду за підпискою. У 1978 р. перше обмеження було скасовано, друге може бути призупинене за виключних обставин.

Країни-позичальники сплачують МВФ разовий комісійний збір у розмірі 0.5% від суми угоди, а також процент за кредит. Процентні ставки визначаються протягом кожного фінансового року на основі оцінок доходів, витрат і запланованого прибутку й вважаються досить високими (6-8%). Строки погашення кредитів, як правило, не перевищують 3-5 років. Крім зобов’язання протягом встановленого терміну викупити національну валюту у МВФ, повернувши йому кошти в СДР в інвалюті, країна-позичальник також повинна достроково здійснювати викуп своєї надлишкової для Фонду валюти в міру покращення її платіжного балансу та зростання валютних резервів. При умові, що валюта країни-боржника купується іншою державою, її заборгованість Фонду погашається.

Спочатку Статут МВФ передбачав для кожної країни можливість автоматичного одержання кредитів на певних, розглянутих нами умовах, у вигляді позик. Згодом внаслідок нафтових шоків 70-х рр. були введені нові пільги для допомоги країн-членам у подоланні труднощів структурного характеру.

Кожна країна може отримати від МВФ без будь-яких умов і процентів певну суму у конвертованій валюті, яка відповідає 25 % її квоти-внеску. До Ямайської конференції така можливість позики мала назву золотої частки, тепер вона називається резервною часткою. Вона відповідає внеску в золоті або конвертованій валюті, який зробила країна до МВФ в залік своєї квоти. Отже, по суті вона не являє собою кредитну послугу.

Сума позик, наданих країні-члену МВФ в межах додаткових кредитних угод, утворює її “ кредитну позицію ”. Резервна частка та кредитна позиція разом складають резервну позицію країни в МВФ. В межах резервної позиції країни-члени можуть одержувати кошти в МВФ автоматично на першу вимогу. Використання цієї позиції не потребує від країни процентних та комісійних платежів і не передбачає повернення одержаних валютних коштів.

Механізм “кредитних часток” МВФ полягає у тому, що кошти в інвалюті, які можуть бути позичені країною-членом понад резервну частку (100% величини квоти) поділяються на 4 кредитних частки (транші), кожна обсягом по 25% квоти. Гранична сума кредиту, яку країна може отримати в МВФ внаслідок повного використання резервної та кредитної часток, становить 125% її квоти. Для того, щоб скористатися цим механізмом, країна-позичальник повинна надіслати до МВФ “лист про наміри”, в якому має зазначити заходи щодо врегулювання платіжного балансу або досягнення інших цілей. Якщо МВФ визнає, що країна використовує позику всупереч прийнятим нею зобов’язанням і цілям Фонду, не виконує рекомендації МВФ, кредитування може бути обмежене або припинене.

Використання першої (нижньої) кредитної частки може здійснюватися як у формі прямої покупки інвалюти, коли країна одержує необхідну суму негайно, після отримання Фондом її запиту, так і шляхом укладання з МВФ угоди про резервний кредит. Надання МВФ коштів в рахунок верхніх кредитних часток практично у всіх випадках здійснюється через угоди про резервні кредити.

Угоди про резервний кредит, або кредити “стенд-бай” (Stand-by Arrangements) почали застосовуватися з 1952 р. і спочатку призначалися для фінансування поточного дефіциту платіжного балансу. З 1961 р. вони почали застосовуватися з метою протидії дестабілізуючому руху капіталів, з 1974 р. вони були поширені на країни з економічними проблемами структурного характеру. Сьогодні головним призначенням кредитів “стенд-бай” є кредитування макроекономічних стабілізаційних програм країн-членів МВФ.

Угоди “стенд-бай” гарантують країні можливість одержання іноземної валюти від МВФ в обмін на національну у відповідності до домовленості в будь-який час при умові додержання країною-членом визначених МВФ умов, що рівнозначно відкриттю кредитної лінії. Валюта, яка надається МВФ як резервний кредит в межах верхніх часток, надходить в країну траншами через встановлені проміжки часу. МВФ за допомогою спеціальних критеріїв контролює виконання угоди країною-позичальником. Якщо умови угоди не виконуються, країна не одержує наступного траншу валюти. Таким чином МВФ чинить вплив на економічну політику інших держав.

Поряд з розглянутими загальними механізмами розв’язання кон’юнктурних чи структурних проблем зовнішніх платежів МВФ на початку 60-х рр. почав створювати різноманітні специфічні механізми відповідно до особливих ситуацій з платіжним балансом. З метою розширення кредитних можливостей МВФ створюються спеціальні фонди, різноманітні за цілями, умовами та вартістю кредитів. Постійно функціонуючими спеціальними фондами МВФ є:

§ Фонд компенсаційного фінансування та фінансування непередбачуваних витрат. Його призначенням є кредитування країн, які мають дефіцит платіжного балансу, зумовлений зовнішніми, незалежними від них факторами: стихійними лихами, непередбачуваним падінням світових цін, введенням протекціоністських заходів країнами – торгівельними партнерами, поява товарів-субститутів та ін. Загальний ліміт доступу до кредитів цього фонду становить 95% квоти зацікавленої країни;

§ Фонд кредитування резервних запасів для допомоги країнам, які беруть участь у створенні таких запасів сировинних товарів відповідно до міжнародних угод, якщо це погіршує стан їх платіжного балансу. Загальний ліміт доступу - 30% квоти;

§ Фонд фінансової підтримки операцій щодо скорочення й обслуговування зовнішнього боргу, ліміт кредитів – 30%;

§ Фонд підтримки структурних перетворень. Орієнтований на країни, які здійснюють перехід до ринкової економіки шляхом радикальних економічних і політичних реформ, ліміт кредиту – 50% квоти.

Крім постійно діючих, МВФ періодично створює тимчасові кредитні фонди з метою розв’язання гострих і невідкладних проблем міжнародних валютних відносин, до формування яких залучаються запозичені кошти з різних зовнішніх офіційних джерел. До таких тимчасових фондів належать:

· Нафтовий фонд (1974-1976) – надавав кредити країнам-імпортерам нафти, які мали дефіцит платіжного балансу внаслідок підвищення цін енергоносіїв. Умови кредитування були досить жорстокими: вартість кредиту становила 7.2% річних, для країни було обов’язковим виконання рекомендації МВФ щодо проведення національної енергетичної та валютної політики;

· Фідуціарний (довірчий) фонд (1976-1981 рр.) був створений за рахунок прибутків, одержаних МВФ від продажу 25 млн. унцій золота, а також частини прибутку, одержаного країнами-членами МВФ від відшкодування її інших 25 млн. унцій золота. Кошти були розподілені МВФ між 104 країнами, що розвиваються, на пільгових умовах: строк кредиту – 10 років, погашення починається через 5 років з моменту надання за ставкою 0.5%;

· Фонд додаткового кредитування (1980 р.) створений для надання додаткових кредитів країнам, які мають глибокі та затяжні кризи платіжних балансів і вичерпали ліміти звичайних кредитів МВФ, його наступником став Фонд розширеного доступу до кредитів МВФ (1981 – 1992);

· Фонд структурної перебудови (1986 р.) створений для фінансування довгострокових (3 роки) програм оздоровлення, які стосуються макроекономічної структурної перебудови найбідніших країн, що розвиваються. Ліміт – 50% квоти, процентна ставка 0.5%, строк кредиту – 10 років.

Розширення кредитних можливостей МВФ за рахунок створення додаткових спеціальних фондів відбиває процес адаптації системи міждержавного кредитування та валютного регулювання до мінливих умов світової економіки. Роль МВФ в цьому процесі – це роль посередника у розподілі позичкового капіталу. Слід відзначити, що МВФ не тільки безпосередньо кредитує країни, але й допомагає її одержати кредити урядів промислово розвинених країн, групи Міжнародного банку реконструкції та розвитку, приватних комерційних банків, виступаючи гарантом повернення кредитів, платоспроможності країн. З іншого боку, відмова МВФ у кредитній підтримці може закрити країні доступ до світового ринку позичкового капіталу.

МВФ також відіграє провідну роль в регулюванні міжнародних валютних відносин, здійснюючи нагляд та контроль за додержанням країнами-членами Статуту, який фіксує основні структурні принципи світової валютної системи. Він наділений повноваженнями створювати ліквідні засоби шляхом випуску СДР, призначених для поповнення офіційних валютних резервів, погашення дефіцитів платіжних балансів, розрахунків з МВФ. МВФ здійснює міждержавне регулювання режиму валютних курсів, сприяє скасуванню валютних обмежень, отже, сприяє розвитку міжнародного обміну, координує процеси міжнародного кредитування. Нарешті, МВФ здійснює нагляд за макроекономічною політикою країн-учасниць та за станом світової економіки, відстежує та прогнозує зміни глобальної економічної ситуації. За час свого існування МВФ перетворився на універсальну організацію та здобув широке визнання як головний наднаціональний орган регулювання міжнародних валютно-кредитних відносин, що здійснює місію підтримки стабільності в цій сфері для забезпечення економічного зростання, розвитку міжнародної торгівлі, широкого співробітництва всіх країн світу.

Дата добавления: 2014-01-07