Політика ЗМІ базувалася на тих же принципах пропаганди

1. Радіомовленя спрямовувося на хвилю ворога.
2. Розповсюджувалися фальшиві листівки у таборі ворога.
3. Практикувалися довірливі усні форми повідомлення.
4. Розповсюджувалися міфи, легенди, пророкування.
5. Створювався ореол містичної потойбічності, непогрішимості навколо ЗМІ.
6. Масовій аудиторії підсовувалися найгрубіші подієві аналоги, одягнуті у форму історичних посилань.

Г. Почепцов вважає, що в сучасному світі пропаганда давно вже перестала бути чисто ідеологічним заняттям, вона базується на жорстких наукових підставах. Саме остання війна, що отримала назву "холодною", була насправді війною семантичної, війною семіотичної.

Так, американці вважають, що їм краще обробити одного журналіста, ніж десять домогосподарок або п'ять лікарів. Тут людина розглядається як канал, а не як адресат інформації.

моделями пропагандистської комунікації

Г.Почепцов пропонує такі моделі пропагандистської комунікації:

Модель викривленого джерела, де пропагандист (П)

створює викривлене джерело (П1), з якого виходить повідомлення (Сооб). Одержувач (Пол) роглядає цю інформацію як таку, що поступила з доступного йому джерела П1, оскільки йому не відомий оригінал (П).

Модель легітимізації джерела. В цьому випадку пропагандіст (П) таємно вміщує оригінальне повідомлення (Сооб 1) в легітимному джерелі (П2). Це повідомлення в іншому вигляді (Сооб 2) передається пропагандистом одержувачеві інформації під виглядом іншого повідомлення (Сооб 3) як таке, що вийшло з іншого джерела (П 2).

Слід додати до цього списку пропагандистських моделей і використання чуток.

Модель слухового джерела: інформація використовується за відсутності вказівки на джерело.

· демократична політична пропаганда є багатовекторною і поліцентричною, оскільки суб’єктів влади залишається багато. Серед них –політичні партії, громадсько-політичні рухи та організації, політична еліта, держава, засоби масової інформації тощо;

· у демократичній політичній пропаганді можна виділити таку типологізацію:

а) за морально-етичними критеріями: “чорну”, “сіру”, “білу”;

“біла” пропаганда (відоме джерело, правдиве повідомлення);
- “сіра” пропаганда (джерело невідоме, істинність не встановлена);
- “чорна” пропаганда (фальсифікація джерела і повідомлення);

б) за суб’єктом впливу: державну, партійну, громадську;

в) за об’єктом впливу: зовнішню, внутрішню;

г) в залежності від типології демократична пропаганда використовує широкі засоби впливу: агітацію, маніпулювання, переконання, міфотворчість, стереотипи тощо;

· сучасні новітні технології призводять до того, що політична пропаганда отримує все більші ресурси і можливості.

1. Політична пропаганда як засіб становлення і трансформації існує у всіх політичних режимах незалежно від їх типів та етапів розвитку. Виходячи із сутності та типології політичних режимів визначено специфіку тоталітарної і демократичної політичної пропаганди.

Тоталітарна пропаганда має такі характерні риси:

· залежність від єдиного суб’єкта влади;

· максимальна централізація;

· сувора регламентація напрямків та засобів;

· заборона всіх альтернативних джерел інформації,

· глушення зарубіжних радіостанцій тощо.

Демократична політична пропаганда характерна такими основними рисами:

· багатовекторністю;

· поліцентричністю;

· наявністю багатьох джерел впливу;

· відсутністю цензури;

· наявністю альтернативних впливів.

·

2. Політична пропаганда має три рівні:

1 рівень - загальносистемна, режимна пропаганда, яка є конкретизацією пануючої ідеології та доктринальних платформ. Ця пропаганда розрахована на все суспільство, поширюється в межах держави.

2 рівень - регіональний, який повніше враховує конкретні умови (у першу чергу етнічні, демографічні, економічні та екологічні).

3 рівень - місцевий, що тісно пов’язаний з агітацією і прив’язаний до актуальних місцевих проблем.

3. Політична пропаганда реалізується спираючись на певну систему принципів:

· органічний зв’язок з ідеологічною та політичною доктриною;

· змістом пропаганди виступають цінності пануючої ідеології;

· партійність пропаганди, якщо це пропаганда держави або політичної партії;

· тісний зв’язок із політичним і соціально-економічним життям;

· конкретність, яка переслідує реалізацію чітко окреслених ідей, концепцій та доктрин;

· пропаганда не може бути двозначною, ефективніше, якщо вона формує думку, що не має альтернативи даній ідеології та доктрині;

· оптимізм пропаганди, що несе віру в краще майбутнє, у перемогу над ворогом, подолання будь-яких негараздів;

· мажорна тональність, поширення ідеї успіху і впевненості;

· єдність пропаганди з організаційною роботою;

· пропаганда значно впливає образами, зображеннями, символами.

1. Пропагандистський аналіз

Японські рекламісти встановили, що по слуховому каналу - вони називають його "розмови у колодязя" - успішніше можна рекламувати, наприклад, ліки або послуги лікарів.

Гарт Джоветт і Вікторія О'доннелл пропонують наступну схему пропагандистського аналізу:

1. Ідеологія і цілі пропагандистської кампанії.

2. Контекст, в якому відбувається пропаганда.

3. Ідентифікація пропагандиста.

4. Структура пропагандистської організації.

5. Цільова аудиторія.

6. Техніка, використовувана засобами масової комунікациі.

7. Спеціальна техніка.

8. Реакція аудиторії на техніку дії.

9. Контрпропаганда, якщо вона використовується.

10. Ефект і оцінки.

Виявлення ідеології припускає визначення переваг, оцінок, відносин, поведінки, які вважаються нормою в даній групі. Зрозуміло, що вплив, наприклад, на молодь, повинна відрізнятися від дії на пенсіонерів. Ідеологія в цьому розумінні є тим або іншим варіантом моделі світу, властивий даній соціальній групі.

Л.Дуба й Ж.Эллюль розглядають пропаганду як заздалегідь спланований і цілеспрямований духовний вплив на аудиторію, метою якого є залучення аудиторії на бік того, хто веде пропаганду, тобто контроль за мисленням і поведінкою. В остаточному підсумку пропаганда є сукупністю певних структур, абстракти символів, що впливають на людську сприйняття й поведінку. В цьому випадку вона те саме, що поняття Public Relations.

Від пропаганди варто відрізняти агітацію. Агіта́ція (лат. agitatio —надавання руху) — усна, друкована й наочна політична діяльність, що впливає на свідомість і настрій людей з метою спонукати їх до політичних або інших дій. Сучасний синонім — публічна дипломатія.

Головна відмінність між пропагандою та агітацією полягає в тому, що пропагандист, розкриваючи одне питання, повинен висловити багато ідей, так багато, що їх не одразу в змозі засвоїти пересічні громадяни. Агітатор, розкриваючи те саме питання, візьме тільки одну його складову (частину), причому найбільш відому всім громадянам, і спрямує всі свої зусилля на те, щоб, спираючись на цей всім відомий факт (приклад), показати людям напрям дій, що приведуть до покращання загального стану.

Тоталітарна пропаганда, в якій ми росли, більше переймалася впливом у глибину, оскільки її територія вже була окреслена. Якщо церква йшла до «неохоплених», то наша минула пропаганда — до «охоплених».

Дж. Браун пов'язує з пропагандою також цензуру, як «селективний контроль інформації на користь окремого погляду». її головні засади досить чітко були сформульовані А. Гітлером у його закритому виступі перед 400-ми журналістами та видавцями 10 листопада 1938 року в Мюнхені.

Він окреслив як головний принцип єдність комунікативного процесу. Вся преса повинна бути на боці керівництва, викладати єдиний погляд. Серед керівників також необхідна єдність рішень, сперечатися можна, але не в присутності народу. Як негативний приклад, Гітлер пригадує свої юнацькі роки, коли в Австрії було багато газет різного спрямування, пресу, яка виходила в той час у Франції та Англії. Саме їхня альтернативність, коли вжити сучасний термін, і є, на думку А. Гітлера, їхнім слабким місцем. Вона призводить до загибелі держави, в якій вони видаються.

Преса повинна бути поряд із лідером. Висунувши цю головну тезу, А. Гітлер вирішив вказати на тих, хто заважає такій організації комунікативного простору. В його доповіді постійно вип'ячується гостре неприйняття ним інтелігентів. Вони, як вважає А. Гітлер, тільки тим і перейняті, що шукають об'єкт критики. Він навіть порівнює їх зі свинею, яка риє землю. Водночас А. Гітлер поблажливий: мовляв, вони нам, на жаль, потрібні, інакше ми б їх позбулися. Добре, говорить він, що з приходом його партії до влади ми маємо тільки успіхи, але що вони говорили б у разі бодай однієї поразки?!

Відтак очевидно, що тоталітарна пропаганда принципово відкидає можливість альтернативної оцінки ситуації. Вона прагне перекрити всі комунікативні сфери, щоб не допустити негативної інформації як на масовому, так і на індивідуальному рівнях. Схожу ситуацію відзначав Є. Тарле, коли говорив, що Наполеон визначав не тільки те, про що газетам можна писати, але й те, про що їм слід мовчати.

Тоталітарна пропагандистська структура виходить із того, що вербальна (чи символічна) реальність сильніша, ніж реальна дійсність. Наприклад: голоду в Україні не було, оскільки про це не згадувалося на сторінках нашої преси. Це взагалі характерна риса всіх комунікативних технологій: вони прагнуть вибудувати символічну реальність так, щоб вона «перевершувала» дійсність.

Єдиний погляд, принципово позитивний характер інформації — основа тоталітарної організації комунікативних процесів. Лінія керівництва завжди правильна, підкреслював А. Гітлер. Звичайно, помилки можуть траплятися, вони бувають і в газеті, але загальна лінія комунікативної поведінки чітко визначена — це правильність дій керівництва. Не варто акцентувати на його помилках перед усім світом. Не має значення, чи повністю правильним було рішення; важливо те, що вся нація як єдина структура схвалювала б його. Власне кажучи, нація має одне бажання: вона прагне, щоб її вели, хоче вірити лідерові, бажає бачити лідерів, які не дискутують один з одним.

Прикметно, що такі правила поведінки висуваються сьогодні перед лідером і в американських дослідженнях політичної комунікації: у лідера не буває помилок, помилкою стає те, в чому лідер сам зізнається. А. Гітлер кілька разів повторював головне, на його думку, бажання свого народу: народ хоче бачити свого ідеального фюрера.

Нині багато пишуть про особливості німецької психології, яка нібито призвела до розвитку фашизму, про авторитаризм цієї нації. Хоч як образливо це для нашого недавнього минулого, та А. Гітлер писав, що «ні з соціал-демократа, ні з профспілкового лідера націонал-соціаліста не вийде, а ось із комуніста — завжди».
До речі, помилкою союзників, які готували під час Другої світової війни радіопрограми для німців, було те, що вони орієнтувалися на окремого солдата. А коли переорієнтація пропаганди перейшла на групові характеристики, вона стала успішною.

Групові характеристики дозволяють досить чітко прогнозувати деякі аспекти поведінки людини. Так, діти часто поділяють політичні смаки батьків. 53% католиків звично звернуться за порадою до свого духовного пастиря і т. ін.

До пропагандистських кампаній слід піднести й передвиборчу боротьбу. Тут також виявляються цікаві закономірності, до яких важко дійти дедуктивним шляхом. Перше, що вражає, це досить низький відсоток тих, хто під час кампанії змінює своє ставлення до кандидата. Тобто в пропаганду вкладаються мільйони, але зрештою доволі складно переключити людину на протилежну орієнтацію. Як зазначають деякі дослідники, людина — «вперта» істота. Так, телевізійні дебати Ніксона та Кенеді дали близько двох відсотків змін у поглядах. Можна посилити реальну тенденцію, але змінити її досить важко.

Другою характерною рисою передвиборчих кампаній стало активне використання символічної комунікації, а не документалістики чи новин, як це було раніше.
Рекламна риторика підносить особистість претендента, а не погляди. Відбувається перехід від раціональних аспектів до емоційних. Водночас у хід ідуть і негативні ролики про опонентів. Аналізуючи таку передвиборчу боротьбу в Північній Кароліні, М. Керн пише, що опонент уже не має можливості викласти свою програму, він тільки виправдовується перед виборцями.

Дата добавления: 2014-01-06