Практическое значение лишайников

Лишайники способны синтезировать особые лишайниковые кислоты. Предполагают, что благодаря этим кислотам лишайники являются в природе пионерами растительности, оказывая на каменистый субстрат не только физическое разрушающее воздействие, но и химическое. Усниновая кисло-та, впервые выделена из уснеи, но содержащая во многих видов лишайников, является антибиотиком. Некоторые лишайники используют как кровоостанавливающее и противовоспалительное средство, как источник красителей для тканей, в парфюмерии для фиксации запаха, в химической промышленности как сырье для лакмуса. Лишайники обладают пищевой ценностью. «Олений мох», или ягель (различные виды), являются основным кормом северных олений. В лесах лишайники поедаются маралами, ко-

сулями, лосями, белками и др. Особенностью лишайников является их медленный рост. Годовой прирост накипных лишайников составляет около 1 мм, листоватых и кустистых немного больше – 4-10 мм. Благодаря этому лишайники (главным образом накипные) используются в лихенометрии для определения возраста горных пород. Как низшие организмы лишайники являются очень чувствительны к атмосферному загрязнению, так как вместе с парами воды всей поверхностью слоевища впитываются и содержащиеся в Воздухе вредные вещества. При этом страдает в первую очередь водоросль, поскольку блокируется процесс фотосинтеза, после этого слоевище лишайника погибает.

Различная чувствительность лишайников к веществам - загрязнителям лежит в основе лихеноиндикации – метода определения степени загрязненности воздушной среды в городах и вокруг промышленных центров.

Лекція V. ВІДДІЛ ЛИШАЙНИКИ (LICHENOPHYTA)

1. Загальна характеристика лишайників.

Компоненти тіла лишайника

Лишайники - своєрідна група організмів, що налічує більше 25 тисяч видів. Тіло (або талом) лишайника утворює гетеротрофний компонент - гриб (аскоміцет або базидіоміцет), званий мікобіонтом, і водорость з відділу Cyanophyta, або Chlorophyta, звана фікобіонтом. Всі водорості можуть зустрічатися і у вільноживучому стані (це, наприклад, Chlorella, Cystococcus, Cladophora, Nostoc, Gloeocapsa, Croococcus і ін.), але одна водорость - Trebouxia зустрічається тільки в лишайниках. Іноді в таломі лишайника можуть міститися зелена і сине-зелена водорості, при цьому сине-зелені утворюють скупчення - цефалодії на поверхні слані у вигляді бородавочок. Завдяки сине-зеленим водоростям лишайники здатні до азотофіксацїї.

У основі біології лишайника лежить явище симбіозу між водоростю і грибом, але погляди учених на характер симбіозу залишаються суперечливими. Спочатку вважалося, що це взаємовигідне співжиття, тобто водорость, фотосинтезуя, забезпечує гриб органічними речовинами, а гриб «захищає» водорість від нагрівання, надмірного освітлення, забезпечує її водою і мінеральними солями. Але в 1873 р. французький дослідник Г. Борне виявив в клітках водоростей грибні відростки - гаусторії, або всмоктуючі органи гриба. Це позволило думать, що гриб поводиться як паразит. А.А. Еленкин назвав взаємини компонентів лишайника ендопаразітосапрофітізмом. Він вважав, що спочатку гриб проявляє себе як паразит, вражаючи живі клітини водоростей, а потім, поглинаючи її відмерлі залишки, стає сапрофітом.

2. Анатомія і морфологія талому

У анатомічному відношенні розрізняють 2 типи талому - гомеомерне, коли клітки водорості розподіляються рівномірно по товщині слані, і гетеромерне, коли талом має диференційовані шари різної будови:

а) верхній коровий шар, що складається з щільно переплетених грибних гіф (або плектенхими); б) альгальний шар містить численні водорості; в) серцевина - шар пухко розташованих грибних гіф; г) нижній коровий шар, від якого можуть відходити вниз численні гіфи, - ризоїди або гуми - що беруть почало в серцеподібному шарі пучки гіф, що слугують для прикріплення лишайника до субстрату. Залежно від морфології талому деякі елементи анатомії можуть бути відсутніми.

По зовнішній будові умовно розрізняють 3 основних життєвих форми лишайників: накипні (кіркові), листуваті і кущисті.

Накипні мають вид скориночки, що щільно зростається з субстратом, або тонкого накипу; іноді їх слань може повністю занурюватися в субстрат, залишаючи на поверхні лише плодові тіла. Накипні лишайники прикріпляються до субстрату серцеподібними гифами (підсланю), тому нижня кора, гуми або ризоїди у них відсутні.

Листувату слань має вигляд більш менш галузистих лопатей, або листоподібних пластинок, розпростертих по субстрату. До субстрату такі лишайники прикріпляються всією нижньою поверхнею талому або спеціальними прикріплювальними структурами, до яких відносяться ризоїди, гуми і гомф. Ризоїдами називаються гіфи мікоотходящие від серцевини і що забезпечують прикріплення талому в декількох крапках, а гомфом - пучок гіф, що також відходять від серцевини, але що забезпечують прикріплення талому в одній крапці. Такі лишайники, хоча і не завжди, можна легко і без пошкодження відокремити від субстрату.

Кущистим називається слань, що має форму кущика (прямостоячого або такого, що повисає), а також циліндрове, паличкоподібне або (кубковідне). Така слань зазвичай має радіальну анатомічну будову, при якій в центрі знаходиться серцевина, потім альгальний шар і зверху кора. Прикріпляються кущисті лишайники за допомогою псевдогомфа або ризоїда, іноді взагалі не прикріпляється (псевдогомф, на відміну від гомфа, утворений тільки гифами серцевини і не покритий корою. Між цими життєвими формами існують безліч перехідних форм.

У сучасній систематиці лишайники розглядаються як біологічна група царства Гриби (так звані ліхенезірованні гриби), оскільки при класифікації лишайників ведучими є ознаки статевого спороношення мікобіонта.

Дата добавления: 2014-01-07