Джерела і структура класичного індуського права

Традиційно першим джерелом релігії і права індусів були веди, які були священними книгами, що містять божественні розпорядження. Ці книги є збірками релігійних пісень, молитов, текстів, гімнів, що з'явилися в період, починаючи з XIV по VI ст. до н.е. Незважаючи на те, що в них навряд чи можна знайти правові конструкції, вони стали філософським і ідейним підґрунтям індуського права.

Веди як священні книги визначали духовне життя індусів і виступали джерелом індуїзму і ісламського права.

Знання вед було основним критерієм, що лежав в основі кастової системи. Брахмани вивчали веди з 8 років, повноліття наставало в 16 років. Кшатрії вивчали веди з 11 років, повноліття — з 22 років. Вайшія вивчали веди з 12 років, повноліття — з 24 років.

Наступним джерелом індуського права є смріті, складені в IV—III ст. до н.е. У них містилися деякі правила, що регулювали поведінку членів індуської общини, які відбивалися, як вже наголошувалося, у найдавніших творах індуської літератури, що були коментарями до вед. По суті, смріті конкретизували положення вед і не могли їм суперечити.

Дхармашастри є наступним джерелом класичного індуського права і є збірниками розпоряджень релігійно-етичного і правового характеру. На думку деяких дослідників, формування індуського права починається саме з появи дхармашастр. Вони складалися із сукупності правил, що регулювали поведінку не тільки людей — представників різних каст, але й влади і навіть богів. Вони також містили норми поведінки членів різних каст щодо богів, царя, жерців, родичів, сусідів і навіть тварин.

Пізніше з'явилося наступне джерело класичного індуського права — коментарі до дхармашастрам — нібандхази, що є збірками висловів індуських філософів і знавців індуської релігії, що роз'яснюють складні і деколи суперечливі положення, які містяться в дхармашастрах. Вони з'явилися в XI ст. і формувалися до кінця XVII ст.

Таким чином, традиційна поведінка індусів тисячоліттями регулювалося релігійно-філософськими, етичними установками і поглядами, що містилися у вищеназваних класичних джерелах індуського права.

Згідно з класичним індуським правом, законодавство не є джерелом права, оскільки «закони і накази — заходи, викликані тимчасовою необхідністю». Навіть при застосуванні закону правозастосовувачу надана можливість розширювального його тлумачення з тим, щоб сприяти ухваленню рішення на засадах справедливості. Судова практика в індуському праві не вважається джерелом індуського права. Дія судового прецеденту обмежується розглядом конкретної справи, оскільки судові рішення диктуються обставинами конкретної справи.

Доктрина по праву може вважатися важливим джерелом індуського права, наприклад смрити, коментарі до них і юридичні збірники, хоча в дхармі як доктринальному творі важко провести межу між нормами права і релігією, оскільки вони переплітаються один з одним.

Незважаючи на те, що сфера дії звичаєвого права поступово обмежується, старовинні місцеві звичаї як і раніше є джерелами класичного індуського права. Ця обставина пояснюється особливостями розвитку середньовічного суспільства Індії. Звичай є віддзеркаленням тих подій, які мали місце в розвитку Індії впродовж усієї її історії.

Статус звичаїв як джерело індуського права закріплено дхармашастрами, в яких містяться відсилання до звичаїв при регулюванні певних відносин. Головна вимога до них — повна відповідність філософським і соціальним засадам індуського права.

Основними сферами, регульованими класичним індуським правом,є: сімейні, спадкові, земельні відносини, а також відносини, що виникають із приводу власності, та ін.

Індуське право приділяє велику увагу регулюванню сімейно-правових відносин. Згідно з традиційним індуським правом, шлюб — це нерозривний сімейний союз подружжя. Питання про розірвання шлюбу не розглядалося, хоча така можливість серед нижчих каст передбачалася. Також не були встановлені вікові обмеження для вступу у шлюб. Шлюб зазвичай укладався за домовленістю батьків.

Індуське право закріплює патріархальну велику родину, об'єднану колективною працею і розподілом продуктів праці між

її членами. Традиційно вважалося, що хоч би протягом декількох років молоде подружжя житиме в домі батька чоловіка. Відчуження сімейної власності обмежене, причому нерухома власність повинна залишатися в сім'ї. Право розпорядження сімейною власністю зосереджене в руках батька, або управителя, влада якого заснована на його авторитеті. До складу родини входять співспадкоємці, їхні матері, дружини, діти, вдови і незаміжні дочки померлих співспадкоємців, незаконнонароджені сини від тривалого співжиття, за умови згоди інших співспадкоємців, у тому випадку, якщо немає інших дітей.

Власність неподіленої родини — це власність, на долю якої має право кожен співспадкоємець, що має і свою особисту власність, придбану на свої кошти або за договором дарування.

Особливий статус мав управитель родини, який повинен був відповідати певним вимогам: бути дієздатним і отримати згоду не менше половини членів родини. Як правило, ним ставав після смерті батька старший співспадкоємець. Управитель вирішував коло важливих питань, що стосувалися доходів і витрат родини; укладення договорів, якщо вони не протизаконні, які були обов'язковими для всіх членів родини.

Сфера спадково-правових відносин регулюється комплексом складних, неоднозначних і деколи суперечливих норм. Характерною рисою цих норм є те, що дана сфера жорстко регулювалася залежно від кастової системи. При цьому, як правило, ущемлялися спадкові права жінок. Лише у першій половині XX ст. відбулися серйозні зміни в регулюванні спадково-правових відносин. Було зроблено зусилля з модернізації норм класичного індуського права, що регулюють дану сферу. Було прийнято закон про усунення обмежень до спадкоємства індусів 1928 p., закон про право спадкоємства індусів 1929 p., закон про право власності індуських жінок 1937 р.

В індуському праві існувало поняття «священного зобов'язання». До їх числа, перш за все, належав обов'язок управителя, співспадкоємців виплачувати свої борги і борги предків по чоловічій лінії. Але нащадки могли уникнути відповідальності за ті борги, які були «ганебними», «брудними», тобто за допомогою яких переслідувалися аморальні, незаконні цілі (наприклад борги, що виникли в результаті утримання коханки, купівлі алкогольних напоїв).

Індуське право всесторонньо регулює і земельно-правові відносини. Формування державної власності на землю пов'язане зі зміцненням державної влади і розширенням державної території. Земля безпосередньо переходила в царські володіння. Частина державних земель передавалася особам управлінського апарату у вигляді службової тимчасової платні. Управлінці набували права збору податків із общин, цілих областей, сіл, одного або декількох домогосподарств.

Іншою формою власності на землю була общинна власність, пов'язана з громадами і властивим їм поєднанням землеробства і ремесла. Громада мала майже необмежене право розпорядження громадською землею, вона могла її продавати, здавати в оренду, дарувати. У громадській власності були пасовища, іригаційні споруди, дороги й інші землі.

Громадське землеволодіння співіснувало з приватним селянським землеволодінням або землеволодінням родини, яке також було пов'язано з широкою правомочністю — продажем, здаванням в оренду, даруванням. Основне обмеження землеволодіння вільного общинника-селянина виражалося в обов'язку платити податок на користь держави і приватних осіб, якщо держава передавала їм свої права.

Своєрідним інститутом індуського права власності є «священна власність», тобто власність богів, а також релігійних, добродійних, приватних і публічних храмів, релігійних шкіл, на користь яких заохочувалися пожертвування. Власність, присвячена божеству, є вічною: вона, як і добродійно-релігійна, утворюється в результаті заповіту та дарування рухомого і нерухомого майна.

До традиційних інститутів індійського права належала і власність «бінамі», що має схожість із довірчою власністю, під якими розуміються операції, де одна особа купує або передає майно від імені іншої особи, тобто є довіреною особою власника. В основі бінамі лежать речові відносини, коли певна особа, як правило, перебуває або в споріднених відносинах із власником майна, або залежна від нього, приймає на себе права власника на користь засновника бінамі.

Нарешті, необхідно відзначити особливості інституту договору позики, відсотки по якому не можуть перевищувати подвоєної суми боргу. Це пояснюється тим, що індуське договірне право

не знало обмежень строків стягнення боргу. Крім того, як указувалося, нащадки по чоловічій лінії були зобов'язані виплачувати борги своїх батьків; усе це могло призвести до непосильного зростання суми боргу по відсотках.

6. Основні джерела і структура «індійського» права

Закон і судовий прецедент є головними джерелами «індійського» права (правової системи Індії). Разом із тим, ці джерела повинні відповідати основним положенням Конституції. Важливо відзначити, що на підставі судових прецедентів в Індії виникло і посилилося так зване казуальне (судове) конституційне право, яке істотно доповнює і змінює зміст конституційних норм. За роки незалежності посилилася роль конституційних звичаїв, які набувають не тільки фактичного, але й суто правового характеру. Вони юридично закріплюються у рішеннях Верховного суду, що містять тлумачення Конституції, а іноді інкорпоруються поправками в її текст (наприклад 42 і 44 поправки про взаємини Президента і уряду та конституціоналізації Кабінету міністрів).

Конституція Індії зобов'язує всі нижчі суди дотримуватись судового прецеденту, виробленого Верховним судом і високими судами штатів. Якщо високий суд штатів зв'язаний власними рішеннями, то Верховний суд має право не керуватися ними. На відміну від англійського прецедентного права, в Індії судовий прецедент публікується із санкції держави.

Роль і значення звичаю як джерела класичного індуського права більш значущі в порівнянні з його місцем серед джерел права в правовій системі сучасної Індії. Використання звичаю як джерела права залежить від того, чи є норма відсилання на нього в писаному праві. Причому не тільки законодавство в рамках територіального права санкціонує застосування звичаю, але й прийняті відповідно до індуського і ісламського права кодекси.

Таким чином, система джерел «індійського» права відрізняється від системи джерел індуського права. Дані відмінності виявляються при розгляді кожного джерела права.

Щодо структури «індійського» права (сучасної правової системи Індії) необхідно відзначити, що основні галузі права склалися в період британської колонізації і, відповідно, на структуру і зміст цих галузей вплинуло англійське загальне право.

Структура правової системи Індії характеризується тим, що в ній містяться правові норми, які представляють різні правові культури, тобто структура права, разом із галузями територіального права, складається з певних норм індуського і ісламського права, що діють щодо осіб, які сповідають відповідно індуїзм і іслам.

Таким чином, дуалізм індуського права має винятковий характер, який полягає в співіснуванні правових елементів, що належать до різних правових сімей.

Для структури правової системи Індії не характерна системність і послідовність. Відсутнє послідовне ділення права на публічне і приватне. Необхідно відзначити, що вона не визнає дуалізму приватного права.

Щодо регулювання сфери особистого статусу переважно діють норми індуського права, зокрема з питань сімейного права: законність дітей, опікунство, усиновлення, шлюб, сім'я, розірвання шлюбу, сімейна власність, спадкування згідно із законом і заповітом, сумісна власність, деякі питання, що входять у цивільне право (договір позики і дарування).

Питання, пов'язані з особистим статусом мусульман, що проживають на території Індії, регулюються, як уже наголошувалося, нормами ісламського права, хоча є і загальнонаціональні закони, які містять елементи правового регулювання щодо мусульман. Це закон про застосування мусульманського особистого права 1937 р. і закон про розірвання мусульманського шлюбу 1939 р.

Разом з індуським і ісламським правом в Індії діє так зване територіальне право. Воно є сукупністю правових норм, які не мають релігійної належності і застосовуються щодо всіх громадян, які проживають на території сучасної Індії.

Територіальне право є способом правового регулювання суспільних відносин у масштабах усієї держави, щодо всіх громадян, незалежно від релігійної і громадської належності.

У Конституції Індії декларується намір прийняття єдиного кодексу, що регулює цивільно-правові відносини. Незважаючи на те, що до сьогодні дня такий кодекс не прийнятий, проте існують окремі закони, направлені на їх регулювання.

Необхідно відзначити, що більшість законів, що регулюють цивільно-правові і торгові відносини, було прийнято в період колоніальної залежності Індії. Як приклад можна назвати такі закони, як закон про договори 1872 p., закон про докази 1872 p., закон про довірчу власність 1882 p., закон про продаж товарів 1930 р. Проте після проголошення незалежності було прийнято нові закони, що доповнюють і модернізують старе законодавство. Серед них можна виділити закон про компанії 1956 p., договір про авторські права 1957 p., закон про позовну давність 1963 p., закон про патенти 1970 р. і ін.

Особливе місце в структурі «індійського» права займає трудове право, що має давню історію. Наприклад, акти про охорону праці були прийняті ще в 1881 p., 1891 р. та 1911 р. в період британської колонізації. Трудове законодавство, що регулює діяльність профспілок, почало формуватися ще в 20-х р. XX ст. (зокрема закон про профспілки 1926 p.). Після проголошення незалежності дана сфера зазнає корінних змін. Було прийнято найважливіші закони, що забезпечують реформу трудового законодавства (закони про промислові конфлікти 1947 p., про фабричну працю 1948 р. та ін.).

Питанням регулювання кримінально-правових відносин почала приділяти увагу ще англійська влада. Перший Кримінальний кодекс Індії було прийнято, як уже наголошувалося, у 1860 р. Він набув чинності 1 січня 1862 р. і був заснований на запозиченні деяких правових положень не тільки з англійського законодавства, але і з КК Франції. Також при складанні КК Індії було враховано ті правові відносини, які склалися в індійському суспільстві, яке утворюють представники різних віросповідань і культур. У ньому містяться також і деякі елементи звичаєвого права. Усе це дозволяє говорити про оригінальність даного документа. Незважаючи на старовинний характер КК, він як і раніше є основним джерелом кримінального права.

У 1973 р. було прийнято Кримінально-процесуальний кодекс Індії, направлений на модернізацію кримінально-процесуального законодавства, зокрема отримали подальший розвиток гарантії права обвинуваченого, надані Конституцією.

Таким чином, структура правової системи Індії, яка почала формуватися в колоніальний період, на сьогодні є сучасною моделлю правового регулювання і відповідає сучасним умовам суспільного розвитку.

Дата добавления: 2014-01-07