Правовідносини

План

1. Поняття і види правовідносин. Склад правовідносин.

2. Суб’єкти права та правовідносин. Правосуб’єктність осіб. Особливості правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб.

3. Об’єкти правовідносин.

4. Зміст правовідносин.

5. Підстави виникнення, зміни і припинення правовідносин.

1. Поняття і види правовідносин. Склад правовідносин.

Серед усього різноманіття суспільних відносин — економічних, політичних, моральних, культурних — правовідносини вирізняє те, що вони регулюються правом. Право регулює не всі, а тільки найважливіші для держави, суспільства та окремої людини відносини, без яких неможливою є їхня нормальна життєдіяльність. Це відносини власності, управління, економічні, сімейні, суспільна праця і розподіл тощо. Інші відносини або не регулюються взагалі (сфера дії моралі, дружби, симпатії, кохання тощо), або регулюються лише частково. Наприклад, у сім'ї, крім тих питань, які регулюються за допомогою права, існують також суто особистісні відносини між подружжям, батьками й дітьми, що регулюються нормами моралі, релігії, звичаями. Учасники правових відносин наділяються державою взаємними, пов'язаними між собою правами та обов'язками. Ці відносини стають підконтрольними державі й керованими нею.

Правовідносини — це врегульовані нормами права суспільні відносини, у ході яких їхні учасники реалізують свої суб'єктивні права і виконують юридичні обов'язки.

Правовідносини мають свої характерні ознаки:

• є різновидом суспільних відносин, тобто створюються людьми в процесі їхніх взаємовідносин;

• є ідеологічними відносинами, результатом свідомої діяльності людини;

• виникають на основі норм права, тобто виступають як засіб реалізації правових норм;

• є вольовими відносинами, оскільки в них втілюється воля (інтерес) держави, з одного боку, і воля (інтерес) їх учасників — з іншого;

• мають зазвичай двосторонній характер, причому в однієї сторони є суб'єктивні права, а на іншу покладені юридичні обов'язки.

2. Суб’єкти права та правовідносин. Правосуб’єктність осіб. Особливості правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб

Правові відносини мають складну структуру. До структурних елементів правовідносин належать суб'єкти правовідносин, об'єкти правовідносин та зміст правовідносин.

Існує багато видів правовідносин. Найчастіше їх розрізняють за галузевою ознакою: конституційні, сімейні, адміністративні, трудові, цивільні тощо. За галузевою ознакою можна також виділити матеріальні й процесуальні правовідносини. Матеріальні правовідносини виникають на основі норм матеріального права і регулюють суспільні відносини безпосередньо. Процесуальні правовідносини (кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні тощо) виникають на основі норм процесуального права і мають організаційний характер. Існують також інші підстави для розрізнення правовідносин.

Суб'єкти правовідносин — це учасники правовідносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні обов'язки на основі юридичних норм.

Суб'єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи.

Фізичні особи — це люди, які, залежно від свого правового статусу, у правовідносинах виступають як:

• громадяни;

• іноземці;

• особи без громадянства;

• особи з подвійним громадянством.

Юридичні особи — це організації, що створені та зареєстровані у визначеному законом порядку і можуть бути самостійними учасниками правовідносин.

Розрізняють також індивідуальних і колективних суб'єктів правовідносин. Індивідуальними суб'єктами правовідносин є окремі фізичні особи.

Серед колективних суб'єктів виокремлюють такі категорії:

• держава;

• державні органи та установи;

• громадські об'єднання;

• адміністративно-територіальні одиниці та їх населення;

• виборчі округи;

• релігійні організації;

• промислові підприємства;

• іноземні підприємства тощо.

Бути учасником правовідносин окрема особа чи організація може лише за наявності правосуб'єктності. Правосуб'єктність складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.

Правоздатність — це визнана державою загальна (абстрактна) можливість мати передбачені законом права та обов'язки, здатність бути їхнім носієм. Тобто правоздатність не є фактичною здатністю реалізовувати права й обов'язки на практиці, а лише принциповою потенційною здатністю суб'єкта мати їх у певний момент або в майбутньому. Усі громадяни наділені і правоздатністю незалежно від віку та стану здоров'я. Вона виникає від моменту народження та припиняється зі смертю. Правоздатність є однаковою для всіх і гарантована державою. Правоздатність випливає з міжнародних пактів про права людини, із принципів гуманізму, формальної рівності, справедливості.

Але замало просто володіти правами та обов'язками. Важливо бути здатним свідомо здійснювати ці права, виконувати обов'язки, проводити необхідні для їх набуття дії, брати на себе відповідальності за їхні наслідки, тобто бути дієздатними

Дієздатність — це здатність особи своїми діями реалізовувати свої права та обов'язки.

Повністю дієздатна особа — це повнолітня особа, яка є психічно здоровою та розумово повноцінною, тобто такою, що усвідомлює значення своїх дій та несе за них відповідальність. Ніхто не може бути обмежений в дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих осіб власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених, осіб — батьків, опікунів або піклувальників. Отже, дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих рис людини, що з'являються в неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.

Третім елементом правосуб'єктності є деліктоздатність.

Деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.

У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів така відповідальність настає з 14 років. Обов'язковою умовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність юридичних осіб знаходить свій вияв у сукупності прав і обов'язків, які надані їм для виконання відповідних функцій згідно з метою і завданнями, зафіксованими в їхніх документах. Правоздатність і дієздатність юридичної особи настає одночасно — від моменту її державної реєстрації. Обсяг дієздатності юридичної особи має спеціальний характер і залежить від мети і завдань, для яких ця особа створена (вони закріплені в статутних документах). Припиняється дієздатність і правоздатність юридичної особи також одночасно — з моменту припинення існування такої особи.

Поняття «суб'єкт права», «суб'єкт правовідносин» не є тотожними. Поняття «суб'єкт права» є ширшим. Суб'єкт права — це носій прав і обов'язків, які можуть ними і не скористатися. Суб'єктами правовідносин вони стануть лише тоді, коли такі правовідносини виникнуть у результаті настання конкретного юридичного факту. Наприклад, право укладати договори цивільно-правового характеру, ще не означає, що особа обов'язково укладе такий договір. До того ж, учасниками правовідносин можуть бути особи, наділені не тільки правоздатністю, але й дієздатністю.

Отже, суб'єктами правовідносин є фізичні особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи (державні органи, організації, установи, підприємства, об'єднання громадян), держава, державні утворення (республіки, штати, землі), адміністративно-територіальні утворення (міста, села); соціальні спільноти (народ, нація, етнічна група). Суб'єкт правовідносин повинен мати правосуб'єктність, тобто правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

3. Об’єкти правовідносин.

Об'єктом (від латин. оbjесіив — предмет) правовідносин є все те, із приводу чого вони виникають, на що спрямовано дії сторін, що складає предмет їхніх інтересів. Це можуть бути матеріальні блага — гроші, цінності, речі, інше майно, послуги виробничого і невиробничого характеру, продукти духовної та інтелектуальної творчості; цінні папери, а також нематеріальні блага — життя, здоров'я, честь та гідність людини, недоторканність особи, почесні звання тощо.

Людина в жодному разі не може бути об'єктом правовідносини (на відміну від минулого, коли раб або кріпак був таким об'єктом і міг бути проданий або подарований). Навіть у тих випадках, коли в межах сімейного права між батьками у випадку їхнього розлучення виникає спір, у кого з них має залишитися дитина, то об'єктом правовідносин буде виступати не дитина, а відповідні дії і нематеріальні блага — можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною, більшою мірою впливати на її виховання тощо.

Об'єкти правовідносин — це матеріальні й нематеріальні блага, із приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки.

4. Зміст правовідносин.

Зміст правовідносин — це, власне, суть правовідносин, яка розкривається у двох аспектах — фактичному (матеріальному) та юридичному. Юридичний аспект — це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій. Фактичний аспект — сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, у якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін, зовнішній вияв правовідносин.

Суб'єктивне право — це вид і міра можливої або дозволеної поведінки учасника правовідносин, забезпечені відповідними юридичними обов'язками інших учасників правовідносин.

Суб'єктивне право включає:

• право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (наприклад, громадянин може укласти договір підряду на виконання певного виду робіт);

• право вимагати від іншої сторони виконання обов'язку (замовник може вимагати якісного виконання робіт у термін, зазначений в договорі підряду);

• право привести в дію апарат примусу держави, тобто право на примусове виконання обов'язку (виконавець у примусовому порядку може вимагати оплати наданих послуг);

• можливість користуватися на основі цього права певними соціальними благами (замовник — результатами виконаної роботи, виконавець — отриманою винагородою).

Юридичний обов'язок — це передбачені та забезпечені можливістю державного примусу вид і міра необхідної поведінки, забезпечена можливістю державного примусу.

Юридичний обов'язок включає такі основні компоненти:

• необхідність здійснювати певні дії або утримуватись від них (громадянин, що уклав договір підряду, має виконати взяті на себе зобов'язання);

• необхідність відреагувати на законні вимоги інших учасників правовідносин (замовник має своєчасно заплатити за виконання робіт);

• необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

• необхідність не перешкоджати іншим учасникам правовідносин користуватися тими благами, на які вони мають право.

У більшості правовідносин кожний з учасників одночасно володіє суб'єктивним правом і виконує юридичні обов'язки (трудова угода, договір купівлі-продажу тощо).

5. Підстави виникнення, зміни і припинення правовідносин

Правовідносини — явище динамічне, як і саме життя. Вони виникають, змінюються, припиняються. їхня динаміка дійсно дуже тісно пов'язана з реальними життєвими обставинами, проте не з усіма, а тільки з тими, що мають певні юридичні наслідки, тобто з юридичними фактами. Хто ж вирішує, який факт слід вважати юридичним? Таке рішення приймає держава, закріплюючи в правових нормах (а саме, у гіпотезах правових норм) ті обставини, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки.

Юридичний факт — конкретна життєва обставина, із якою норма права пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

За вольовою ознакою, тобто відповідно до того, залежать вони від волі учасника правовідносин або ні, серед юридичних фактів розрізняють події та діяння (дії та бездіяльність).

Подія як юридичний факт є життєвою обставиною або їх сукупністю, які виникають поза волею осіб. До юридичних подій належать народження або смерть людини, стихійні лиха, хвороба тощо.

Дії — це обставини, настання яких залежить від волі особи. Дії поділяються на правомірні (здійснюються в межах правових норм) і протиправні (здійснюються з порушенням правових норм).

Правомірні дії можуть, у свою чергу, поділятися на юридичні акти (дії, спрямовані на досягнення певного юридичного результату — одруження) та юридичні вчинки (дії, що безпосередньо не переслідують юридичної мети, але все одно породжують правові наслідки — створення літературного або музичного твору породжує відносини щодо реалізації авторського права).

Залежно від юридичних наслідків, які вони за собою тягнуть, розрізняють такі юридичні факти:

• правоутворюючі (обумовлюють виникнення правовідносин та появу прав і обов'язків, наприклад укладання договору);

• правозмінюючі (змінюють зміст правовідносин, наприклад переведення на іншу роботу);

• правоприпиняючі (обумовлюють припинення правовідносин, наприклад реалізація суб'єктивного права і виконання юридичного обов'язку, смерть людини тощо).

За складом юридичні факти поділяють на прості (є один факт, якого досить для настання юридичних наслідків — укладання договору) і складні (необхідно кілька фактів — для призначення пенсії: досягнення віку, наявність трудового стажу, рішення органів соціального забезпечення про призначення пенсії).

За тривалістю в часі розрізняють одноактні (купівля-продаж) та тривалі (оренда приміщення) юридичні факти.

Тема:

Дата добавления: 2014-01-07