Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Українське шкільництво в ХІV-ХV ст

Князівські міжусобиці й руйнівні удари кочової Азії спонукали у XIII ст. розпад Київської держави. Ці події безпосередньо позначилися на українській освіті та культурі. Монголо-татарська навала і панування азійських колонізаторів призвели до занепаду економічного, політичного та культурного життя України.

Розвал Київської Русі, її культурно-освітніх і шкільницьких здобутків потрібно пов’язувати не тільки зі знищенням Києва ханом Батиєм у 1240 р. Варто взяти до уваги ще й те, що до занепаду Києва як столиці Української держави, центру вітчизняної культури, освіти й науки причетні московський правитель Юрій Долгорукий та його син Андрій Боголюбський, який у 1169 р. напав на Київ і зруйнував його вщент, пограбувавши навіть ікони з київських церков. Отже, Батий лише закінчив справу, почату попередниками.

Жителі Київської Русі мужньо відстоювали свою волю у боротьбі про- ти іноземних колонізаторів. Захищаючи рідну землю, українці врятували від спустошення також і західноєвропейські народи, забезпечивши їм спокійне життя для нормального культурного розвитку. Отже, у тому, що західноєвропейці досягли належного рівня культури, чимала заслуга й українського народу.

Татаро-монгольське іго принесло багато лиха Україні. Зокрема, в галузі українського шкільництва втрати були вагомі, але повного запустіння на освітній ділянці не настало.

Панування чужинців відчутно загальмувало розвиток шкільної справи, особливо у Наддніпрянській Україні XIV-XV ст., але не зупинило її. Освітній фундамент, закладений шкільництвом і педагогікою Київської Русі, педагогічний дух українського народу виявився незламним. Та й Українська держава відразу не занепала, хоч Київ було знищено. Вона проіснувала ще потім понад сто років. Осередком її стала Галицько- Волинська держава як спадкоємиця Київської Русі. Сюди перемістився культурно-освітній центр. Відбулося його зближення із західною педагогічною культурою.

Так, у Галицько-Волинській державі у великій шані були книга, освіта, школа, люди письменні й мудрі. Приклад у цьому показували правителі держави: князі Ярослав Володимирович, Роман Мстиславович, король Данило Галицький та ін. Зокрема, за непересічний розум князя Ярослава прозвали “Осмомислом”, тобто таким, що за “вісьмох мислить”. Князь володів вісьмома мовами: українською, польською, болгарською, грецькою, латинською, німецького, угорською та арабською. З того часу і по нині знання рідної української мови та володіння мовами іноземними збереглося в Галичині як один із провідних показників оцінки гідності освіченої людини.

Певний час до Галицько-Волинської держави належала також Підкарпатська Русь (тепер Закарпаття) (від 1280 до 1323 р.). Мукачівський та Грушевський монастирі були першими поширювачами письменства на Закарпатті, а за Ярослава Осмомисла – й на Буковині. Близьке сусідство із Заходом посилило в українській педагогіці елемент європеїзму.

“Галицько-Волинський Літопис” – видатна пам’ятка української педагогічної літератури XIV ст., яка зображає найважливіші події у Галицько-Волинській державі, свідчить про високий рівень освіти, науки й педагогіки у ній. Зміст літопису проникнутий художньою образністю, драматизмом, народною педагогікою. Головне навчально-виховне покликання – плекання історичної пам’яті поколінь, релігійності, формування палкого патріотизму й відданості рідній Вітчизні.

Під шаленими ударами численних татарських орд у 1340 р. Галицько-Волинська держава перестала існувати. Таким чином, у середині XIV ст. українську державність було втрачено. Галичину захопили поляки. Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині потрапили до рук литовців. Власне, самостійне державне життя українців обірвалося. Настала литовсько-польська доба в історії української педагогіки.

Вже на початку XIV ст. Литва почала збирати до купи розпорошені українські та білоруські землі. Литовська держава майже на два століття стала державою й українського народу. У ній мирно й спокійно жили народи литовський, український і білоруський. У Литві державною була українська мова й переважала українська культура та релігія. Її повною мірою можна називати державою Литовсько-Руською. У ній українське шкільництво, освіта й педагогіка, як і українська мова, мали умови для свого розвитку. Українською мовою написано литовські літописи, статути, князівські розпорядження, угоди, заповіти тощо.

Педагогічна співпраця українців і литовців у спільній Литовській державі виявилася плідною. У XIV-XV ст. Литва ще не мала таких культурних надбань, як Україна. За українсько-литовської доби литовці охоче прилучалися до передової української культури, що спричинило появу в литовській мові великої кількості українських слів.

На українських територіях, які потрапили під владу Польщі, становище української педагогіки було зовсім іншим. Польські колонізатори відразу пішли у наступ проти всього українського. Вони намагалися витіснити з життя галицьких українців такі могутні фактори національного виховання юних галичан, як: українська мова, рідна школа й національна релігія, з метою їх полонізації. Все це створювало досить напружені у той час стосунки між українцями та поляками.

Проте, ідилія вільного творчого життя українців у галузі української педагогічної культури й шкільництва тривала недовго. Піддавшись тиску Польщі та увійшовши до союзу із нею, литовські князі швидко перелаштували своє буття під польський лад і пішли спільно з королями польськими у наступ проти українства.

Кількість початкових шкіл для українських дітей почала катастрофічно звужуватися. Середніх і вищих навчальних закладів не існувало взагалі. Повсякчас зростала мережа польських. Українські магнати віддавали своїх синів для навчання до Краківського університету та польських шкіл. Захоплення польською культурою, придушення національної свідомості, презирство до рідної мови й віри, зневага до звичаїв і традицій українського народу – такими є наслідки навчання в закордонних навчальних закладах.

Проте, не варто забувати і позитивне: входження української молоді у сферу європейської науки та культури. Значна кількість студентів з України згодом стали видатними вченими, зробивши плідний внесок у розвиток світової науки та культури, і разом з тим, прославивши Україну. Адже, на той час в Європі побутував звичай: називаючи ім’я видатної людини, констатувати й назву землі, з якої вона походить. Наприклад, Павло Русин із Кросна, Юрій Котермак із Дрогобича та ін. У європейських університетах Середньовіччя облік студентів здійснювався за іменем та за місцем походження. Наприклад, у списках студентів Краківського університету того часу числилися: “Матвій з Тухлі”, “Симон з Дрогобича”, “Михайло Михайлович із Самбора”, “Іван Григорович із Коломиї”, “Олексій Матвійович зі Львова”, “Іван Петрович із Глухова”, “Дмитро Степанович із Києва”, кілька студентів на прізвище Тичина, зокрема, магістр і ректор Краківської школи “Григорій Тичина з Роксолан” та ін.

Українських студентів у Краківському, Празькому та інших університетах називали “роксоланами”, “русинами”, “рутенцями”, тобто українцями. Пояснюється це тим, що усталених прізвищ в Україні на той час ще не існувало. Вони з’являються лише у XIV-XV ст., та й те лише в осіб, які належали до тодішньої суспільної верхівки, – князів, магнатів, власників великих земельних маєтків. Основна маса населення України ще довго залишалася без зафіксованих документами прізвищ. Постійні родові прізвища за всіма українцями остаточно утвердились аж наприкінці XVIII – на початку XIX ст.

Після татаро-монгольської навали та московських князів Київ довго лежав у руїнах, але згодом життя в ньому поступово відродилося. Існують відомості, що з березня 1396 р. тут деякий час жив митрополит Кіпріан. Незабаром завершилося переписування знаменитого Київського Псалтиря – (1397 р.), а згодом – Євангелія (1411 р.).

Джерельна база історії України містить відомості, які вказують на те, що XIV-XV ст. у Києві, Львові, на Закарпатті та в інших регіонах України існували школи. У них українські міщани й селяни намагалися оволодіти знанями на рідній українській землі. Вони трималися української віри й мови, національної освіти й виховання, бо вбачали в них головну запоруку збереження української нації, та вчили своїх дітей у церковних, монастирських школах чи у мандрівних дяків.

Вважаєть, що у Києві школи функціонували при Києво-Печерському, Михайлівському та інших монастирях. Навчання в них здійснювали приїжджі переписувачі-каліграфісти. У середині ХV ст. до освітньої діяльності активно прилучилися вчені-перекладачі, що дозволило значно розширити мережу шкіл.

Навчальні заклади діяли також у Львові. Зокрема в XV ст., досить широкої популярності серед міщан набула школа при Богоявленській церкві, а також при шпиталі біля костьолу Святого Духа. Велика увага у них приділялася вивченню офіційної латинської мови. Польсько-католицька експансія зумовила появу католицьких шкіл.

Початкові школи, що давали дітям навички читання, письма церковнослов’янською мовою, елементи арифметики й співу діяли й на інших територіях України. Скупі відомості є і про діяльність шкіл на Закарпатті, зокрема у Грушівському монастирі, де в XVI ст. виготовляли рукописні букварі, та в Ужгороді.

У початкових школах посаду вчителя обіймали дяки, паламарі, правники. Шкільних педагогів тоді називали “бакалярами” чи “дидаскалами”. Як правило, їх утримувала парафія та батьки учнів.

Педагогічні традиції Київської Русі-України знайшли своє продовження в українському шкільництві XIV-XV ст. Як і раніше, виховний вплив на молодь мала усна народна творчість, національні традиції, давня українська література. Виховний процес відбувався на власній українській національній основі з поглибленням європейських зв’язків.

Як і раніше, в Україні XIV-XV ст. панувала особлива повага до школи, освіти, книги, вчителя. “Шануй учителя, як родителя”, – закликала народна мудрість. Авторитет учителя не смів ніхто принижувати. Було табу на лихі слова про нього. Особлива пошана й любов до шкільних педагогів виявлялася ще й у тому, що під час занять учитель сидів, а учні повинні були його пояснення слухати стоячи. Велику роль у духовно-етичному вихованні дітей, поруч із батьками й учителями, відігравали духовні особи, церква.

Серед виховних чинників заслуговує на увагу й педагогіка народного календаря, за якої традиційно навчальний рік розпочинався 1 грудня (після збирання врожаю, завершення всіх сільськогосподарських робіт та припинення випасання худоби), оскільки діти шкільного віку найчастіше були пастухами. Цей день урочисто відзначали родина, церква, школа, діти, батьки, учителі. Тим більше, що 1 грудня – це свято пророка Наума – покровителя знань (“Казав Наум – клади на ум”). Батько раненько будив сина до школи, промовляючи: “Вставай, сину, та йди до школи. Сьогодні Наума: хай тобі наука на ум піде!”. А далі пояснював: “Наум був людиною розумною. Дай, Боже, щоб і ти в мене розумний був”.

Мати давала майбутньому школяреві його зав’язану пуповину, що зберігалася у таємному місці (найчастіше десь за іконою), пропонуючи йому її розв’язати. Справиться із завданням швидко і спритно – кмітливий, буде легко вчитись. Заплутається – засвоєння знань буде відбуватися важко. Звичайно, що в разі утруднення, дитині старалися допомогти, щоб вселити їй оптимізм і віру в успішне навчання. Вступ дитини до школи вважався її другим народженням.

Перший день кожного навчального року розпочинався зі служби Божої в церкві, з присутністю учнів та вчителів школи. Вранці й увечері діти обов’язково читали молитву. Перед уроками – “Отче наш”, а при завершенні занять – “Богородице, Діво”. Та і батько, вперше провівши сина до школи, йшов до церкви і ставив свічку перед образом пророка Наума, примовляючи: “Святому на пошану, а моєму синові на розум”.

“Буквар” був першим підручником для оволодіння грамотою. На жаль, жоден із цих “Букварів” до нас не дійшов. Про нього згадується в листі новгородського архієпископа Геннадія до московського митрополита Симона. За “Букварем” ішов Часослов, як перша читанка, а за ним – Псалтир.

Перехід від Букваря до Часослова, від Часослова до Псалтиря був справжнім шкільним і родинним святом для вчителів, учнів та батьків. Учитель одержував від батьків горщик каші й гривну, а учень – п’ятака або гривну, як гостинець від батьків. Потім учень приносив горщик каші з грішми зверху й ставив на стіл. Учитель, взявши гроші, разом з учнями брався до каші. Спорожнивши горщик, діти йшли на майданчик біля школи, ставили горщик на землю та кидали в нього кілками, поки не розтрощували його на череп’я. Після цього відбувалися веселі ігри та забави.

Основним методом навчання у школі XIV ст. був літероскладальний, що полягав у вивченні всіх комбінацій складів із двох, трьох і більше літер: буки – аз-ба, въди – аз-ва і т. д. Кінець XV ст. в історії української педагогіки ознаменувався значною подією: з’явилася перша надрукована кирилицею слов’янська книжка. Це був “Часословець”, виданий Швайпольтом Фіолем у Кракові (1491 р.). Варто наголосити, що її мова містить багато ознак живої української мови. Пізніше, заснувавши друкарню у Кракові (тодішня столиця Польщі), Швайпольт Фіоль протягом 1483-1491 р.р. надрукував низку слов’янських богослужбових книжок, зокрема “Тріод постную”, Тріод цвітную”, “Осьмогласник” та ін., розрахованих для широкого розповсюдження серед населення України, Білорусії й Молдавії. У цій друкарні над виданням кириличним шрифтом перших книг слов’янською мовою працював Павло Русин – видатний український педагог. Він вважав, що створення й розповсюдження таких книг буде сприяти відродженню національної освіти і науки.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Педагогічна думка в Київській Русі. Літературно-педагогічна спадщина ХІ-ХІІІ ст | Список додаткової літератури
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 1726; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.018 сек.