Демократія та громадянське суспільство

Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, поскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.

Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія.

Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:

1. Юридичне визначення і інституаційне вираження суверінітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади. Суверінітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька, конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.

2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.

3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав.

4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меньшості більшості при їх здійсненні.

Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.

Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад‚ антична і сучасна демократія, американська і щвейцарська політичні системи і т.д. Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.

При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим прин-ципом - суверінітетом народу, - демократія класифікується в залеж-ності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверінітет.

Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу харектеризувати держави, які піддають політичній дискримінізації деякі групи населення і зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти іх від всезагальних демократій - держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.

Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних особ. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.

В першому вападку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому - група, в третьому – весь народ (нація, клас).

Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.

В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну).

В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.

Важливим (другим) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або інціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третя, ведуча у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть - у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.

В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.

Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меньшості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може немати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.

Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меньшості, в тому числі і окремй особі.

Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовільнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовільнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовільнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов'язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

— принцип участі народу;

— принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

— принцип відповідальності або підзвітності урядів;

— принцип чинності або ж відповідальності за результати. Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

— переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

— розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв'язання проблем, пов'язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб'єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов'язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав'язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже "свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління". Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати всеохопних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються посткомуністичні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.

Демократія завжди є “роздоріжжя”, так як вона це система свободи, система для якої нема нічого абсолютного. Демократія є пустий простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначенності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У.Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947р.: “демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші…”.

Стосовно України, то тут, як і в інших посттоталітарних, посткомуністичних державах, процес утвердження принципів демократії – з урахуванням національних традицій – тривалий і непростий.

Громадянське суспільство — це суспільство, якому властиве самоврядування вільних індивідів та добровільно створених ними організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних індивідів захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є взаємозв'язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що надійно гарантує та захищає права і свободи громадян.

Громадянське суспільство - це система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів і потреб індивідів та колективів, життєдіяльності соціальної, культурної та духовної сфер, їх відтворення і передача від покоління до покоління.

Держава як інститут, правова організація політичної влади, виконує певні функції щодо громадянського суспільства – сукупності індивідів, об’єднаних відносинами обміну.

У процесі історичного розвитку суспільства, державності і права, в індустріальну епоху відбулося відокремлення політичних та економічних відносин, сфери політичної влади і сфери власності. Сфера відносин обміну стала відносно незалежною від державно-владного втручання, виникає феномен громадянського суспільства, в якому відносини між приватними особами безпосередньо не регулюються політичною владою і в якому всі члени суспільства в рівній мірі формально рівні.

Громадянське суспільство – це сфера вільної активності, в якій діють індивіди, що переслідують приватні цілі й інтереси. Держава може лише координувати поведінку учасників громадянського суспільства а не безпосередньо її визначати.

Розвинена, демократична правова держава виконує лише ті функції, які визначає для неї громадянське суспільство.

Відокремлення держави від суспільства та їх розмежування відображаються в розрізненні структур, принципів організації і побудови цих інститутів. Інститут держави організований як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, зв’язаних відносинами підпорядкування та державної дисципліни. Імперативні норми публічного права, що регламентують порядок організації та діяльності механізму державної влади, визначають чіткі завдання, цілі і функції його складових. Завдання визначати цілі належить лише організації. Тому такі норми цілком зайві в середовищі громадянського суспільства, де кожен реалізує свої власні інтереси та знаходить індивідуальні форми взаємозв’язку і взаємодії з іншими суб’єктами. На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему різноманітних зв’язків і відносин громадян, їх об’єднань, союзів, колективів, які базуються на рівності та особистій ініціативі, в тому числі й у здобуванні засобів до існування (це ж стосується й об’єднань, які утримуються за рахунок добровільних внесків їх учасників). Цілі громадян та їхніх об’єднань різноманітні і змінні у відповідності з їх інтересами. Таким чином, в умовах громадянського суспільства відсутня єдина мета, в напрямку якої воно могло б розвиватись. Тут панує плюралізм цілей та інтересів, де кожен переслідує свою власну мету і де кожен інтерес не може бути визнаний більш значущим і цінним щодо інших і відповідно, посилений певними привілеями зі сторони держави. Така конкуренція цілей і цінностей є важливою умовою збереження індивідуальної свободи, яка в поєднанні із загальною рівністю перед законом є основним принципом організації громадянського суспільства.

Розрізнення структур громадянського суспільства і держави накладає відбиток на способи правового регулювання приватних і публічних відносин.

Державні органи і посади створюються правом, існують і діють (повинні діяти) строго на основі положень закону. Життя і діяльність членів громадянського суспільства правом не визначаються і не обумовлюються. Навпаки, право об’єктивно формується соціальною практикою членів громадянського суспільства; початково існуючи у вигляді постійно відтворюваних типових моделей стосунків, зв’язків між індивідами, воно лише фіксується державою в нормах законів.

Громадяни володіють правоздатністю, яка дає особі самі широкі можливості здійснювати будь-які угоди, крім заборонених законом, у різних сферах суспільного і приватного життя. На відміну від громадян, державні органи і посадові особи наділені компетенцією, що визначає досить вузькі параметри їх діяльності, передбаченні їх метою, предметом відання.

Права громадян – це гарантовані можливості користуватися яким-небудь благом, яке вони реалізують або не реалізують на свій розсуд і за бажанням. Використання права не є обов’язком громадянина. Посадові особи і державні органи наділені повноваженнями, якими вони зобов’язані користуватися при здійсненні своїх функцій для досягнення поставленої перед ними цілі, вирішення завдання.

Відносини між громадянами, їх об’єднаннями, спілками будуються на принципах рівності, свободи, координації. Їх зв’язки оформлюються угодами, договорами. Посадові особи та органи державного управління зв’язані відносинами субординації; кожен із них підпорядкований прямому вищому керівництву (органу, установі).

Дата добавления: 2014-01-07