Управління кредитним ризиком

Одним з головних напрямків при управлінні кредитним портфе­лем є вибір методів управління кредитним ризиком.

Кредитний ризик - це основний вид ризику, властивий банків­ській діяльності, який визначається ймовірністю того, що позичаль­ник не зможе або не захоче виконати свої зобов'язання згідно з кредитною угодою.

Кредитний ризик залежить від зовнішніх (пов'язаних зі станом економічного середовища, з кон'юнктурою) і внутрішніх (виклика­них помилковими діями самого банку) факторів. Можливості управ­ління зовнішніми факторами обмежені, хоча своєчасними діями банк може певною мірою пом'якшити їх вплив і запобігти великим втра­там. Основні важелі управління кредитним ризиком лежать у сфері внутрішньої політики банку.

Основними елементами системи управління кредитним ризиком є: організаційне забезпечення кредитної діяльності; система лімітів і нормативів, оцінка заявок на кредит і кредитоспроможність позичаль­ників, встановлення кредитного рейтингу, визначення відсоткової ставки з урахуванням кредитного ризику, авторизація кредиту - роз­поділ повноважень при прийнятті рішень про видачу кредиту, кре­дитний моніторинг, управління кредитним портфелем, відновлення проблемних кредитів.

Методи управління кредитним ризиком можна поділити на дві,групи — методи управління кредитними ризиком на рівні окремої позички; методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля банку.

Управління кредитним ризиком на рівні окремої позички здійсню­ється на всіх етапах кредитування.

На першому етапі процесу банківського кредитування співробітник банку повинен отримати і перевірити документи, необхідні для ви­дачі кредиту. На цьому етапі дуже важливим моментом являється правильне проведення співбесіди: її результати повинні дозволяти з'ясувати окремі деталі кредитної заявки, сформувати психологічний портрет позичальника та оцінити перспективи його розвитку. На першому етапі в залежності від визначення рівня ризику позичаль­ника кредитний робітник приймає рішення: продовжувати роботу з позичальником або відмовитися від видачі кредиту.

На другому етапі процесу кредитування банк здійснює аналіз кре­дитоспроможності клієнта. Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здатність юридичної чи фізичної особи повністю і в за­значені терміни виконати всі умови кредитної угоди.

Для оцінки фінансового стану позичальника банк може викори­стовувати методику НБУ або розробляти свою методику, яка врахо­вувала би показники необхідні для більш детальної оцінки позичаль­ника або які дозволяють висвітлити специфіку окремої галузі, типу позичальника. Для оцінки кредитоспроможності банк використовує інформацію, запропоновану позичальником, а також відомості про клієнта з архіву банку, а також отриману із зовнішніх джерел (інші банки, ділові партнери, органи нагляду та інше).

У процесі аналізу кредитоспроможності позичальника викорис­товуються такі методи аналізу, як метод коефіцієнтів, метод групу­вань, метод порівнянь, рейтингові системи оцінки тощо. Кредитний менеджер повинен завжди пам'ятати, що головною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінювання кредитно­го ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та відсотків за нею, а не аналіз фінансового стану клієнта, як такого.

Так, для здійснення оцінки фінансового стану позичальника - юридичної особи банк має враховувати такі основні економічні по­казники його діяльності:

> платоспроможність (коефіцієнти миттєвої, поточної та загаль­ної ліквідності);

> фінансова стійкість (коефіцієнти маневреності власних кош­тів, співвідношення залучених і власних коштів);

> обсяг реалізації;

> обороти за рахунками (співвідношення надходжень на раху­нки позичальника і суми кредиту, наявність рахунків в інших бан­ках; наявність картотеки неплатежів — у динаміці);

> склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості (за останній звітний та поточний роки);

> собівартість продукції (у динаміці);

> прибутки та збитки (у динаміці);

> рентабельність (у динаміці);

> кредитна історія (погашення кредитної заборгованості в ми­нулому, наявність діючих кредитів).

Також можуть бути враховані суб'єктивні чинники, що характе­ризуються такими показниками:

> ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних структурних змін в економіці та галузі промисловості;

> наявність державних замовлень і державна підтримка позича­льника;

> ефективність управління позичальника;

> професіонаїізм керівництва та його ділова репутація;

> інша інформація.

Така різноманітна інформація дозволяє об'єктивно оцінити кре­дитоспроможність позичальника, тобто визначити ризики, прита­манні даному клієнту. За результатами оцінки фінансового стану позичальник зараховується до відповідного класу.

Клас «А» - фінансова діяльність добра, що свідчить про можли­вість своєчасного виконання зобов'язань за кредитними операціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповід­но до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установ­лених значень (відповідно до методики оцінки фінансового стану по­зичальника, затвердженої внутрішніми документами банку); вище ке­рівництво позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна іс­торія позичальника — бездоганна; крім того, позичальники-банки (ре­зиденти) і банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах - членах СНД, дотримуються економічних нормативів. Одночасно можна зро­бити висновок, що фінансова діяльність і надалі проводитиметься на високому рівні. До цього класу можуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж показник А, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових

Клас «Б» - фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за характеристиками до класу «А», але ймовірність підтри­мування її на цьому рівні протягом тривалого часу є низькою. По­зичальники/контрагенти банку, які належать до цього класу, потре­бують більшої уваги через потенційні недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для обслуговування боргу та стабільність одержання позитивного фінансового результату їх дія­льності; крім того, позичальники-банки (резиденти) і банки-нерези­денти, що зареєстровані в країнах - членах СНД, дотримуються економічних нормативів. Аналіз коефіцієнтів фінансового стану по­зичальника може свідчити про негативні тенденції в діяльності по­зичальника. Недоліки в діяльності позичальників, які належать до класу «Б», мають бути лише потенційними. За наявності реальних недоліків клас позичальника потрібно знизити. До цього класу мо­жуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче, ніж «інвестиційний клас», що підтвер­джений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компа­ній.

Клас «В» — фінансова діяльність задовільна і потребує більш детального контролю, крім того, позичальники — банки (резиденти) і банки країн — членів СНД дотримуються економічних нормативів. Надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймовірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повній сумі та в строки, передбачені договором, якщо недоліки не будуть усунеш. Одночасно спостерігається можливість виправлення ситуації і покращення фінансового стану позичальника. Забезпечен­ня кредитної операції має бути ліквідним і не викликати сумнівів щодо оцінки його вартості, правильності оформлення угод про за­безпечення тощо. До цього класу можуть належати позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж показник В, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтингових компаній.

Клас «Г» — фінансова діяльність незадовільна (економічні пока­зники не відповідають установленим значенням) і спостерігається її нестабільність протягом року; є високий ризик значних збитків; ймо­вірність повного погашення кредитної заборгованості та відсотків/ комісій за нею є низькою; проблеми можуть стосуватися стану за­безпечення за кредитом, потрібної документації щодо забезпечення, яка свідчить про наявність (схоронність) і його ліквідність тощо. Якщо під час проведення наступної класифікації немає безсумнів­них підтверджень поліпшити протягом одного місяця фінансовий стан позичальника банку або рівень забезпечення за кредитною опе­рацією, то його потрібно класифікувати на клас нижче (клас «Д»). До цього класу належить позичальник/контрагент банку, проти яко­го порушено справу про банкрутство.

Клас «Д» - фінансова діяльність незадовільна і є збитковою; пока­зники не відповідають установленим значенням, кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією), ймовірно­сті виконання зобов'язань позичальником/контрагентом банку практич­но немає. До цього класу належить позичальник/контрагент банку, що визнаний банкрутом в установленому чинним законодавством порядку.

Визначення класу позичальника дозволяє кредитному робітнику обґрунтовано зважити чи відповідає рейтинг позичальника рівню Ризику кредитного проекту.

Третій етап процесу кредитування полягає у підготовці та складанні кредитної угоди. На цьому етапі здійснюється структурування і докумен­тування кредитної операції. Структурування кредиту проводиться, якщо за результатами попереднього аналізу виявлено, що даному кредитному проекту притаманний високий рівень ризику. Менеджер з метою змен­шення ризиків пропонує змінити структурні параметри угоди: суму по­зики, строк, забезпечення, відсоткова ставка, страхування, гарантії.

Після закінчення роботи щодо структурування кредиту кредит­ний менеджер підготовлює до підписання кредитний договір і подає його на розгляд кредитного комітету. Кредитний комітет, до складу якого входять керівник банку, головний бухгалтер, начальник кре­дитного відділу, начальник юридичного відділу, начальник служби безпеки та інші, виносять рішення про видачу або невидачу кредиту. В разі позитивного рішення між кредитором і позичальником укла­дається в письмовій формі кредитний договір, який визначає взаєм­ні зобов'язання та відповідальність сторін і не може змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін. Необхідні відомості про позичальника та інформація, яка отримана банком при оформ­ленні кредиту, систематизується у кредитній справі позичальника.

Документи, що зберігаються у цій справі, групуються таким чи­ном: матеріали з надання кредиту (кредитний договір, боргові зобов'я­зання, гарантійні листи тощо); фінансово-економічна інформація (бух­галтерські баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани тощо); матеріали про кредитоспроможність позичальника (довідки, отрима­ні від інших банків, запити, листування, звіти аудиторських фірм тощо). Кредитна справа клієнта зберігається у сейфі банку, що до­зволяє в разі необхідності використовувати отриману інформацію. Від якості документування кредитних операцій значною мірою зале­жить кредитний ризик кожної окремої позики та кредитного порт­феля банку в цілому.

Четвертим етапом банківського кредитування є кредитний моніто­ринг, головною метою якого є відстеження зміни кредитоспромож­ності позичальника, контроль за процесом кредитування, станом за­стави та визначення заходів, які необхідно здійснити у випадку ви­никнення проблем з кредитною операцією. В першу чергу кредит­ний менеджер контролює рівень кредитного ризику і не допускає перевищення його граничних значень.

Управління ризиком кредитного портфеля банку здійснюється за допомогою таких методів: диверсифікація, лімітування, створення резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операці­ями комерційних банків.

Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед різноманітних позичальників, які відрізняються за формою власності, розміру капіталу, видом діяльності, сектором ринку та інше. Розглядають три види диверсифікації — галузеву, географіч­ну та портфельну. Концентрація є поняттям, протилежним до диве­рсифікації. Комерційний банк може використовувати концентра­цію кредитних операцій за обраним напрямком, але необхідно су­воро відстежувати рівень концентрації щоб не збільшувати кредит­ний ризик. Банк в залежності від ситуації на ринку, клієнтської бази, своєї кредитної політики самостійно обирає як рівень дивер­сифікації, так і рівень концентрації.

Лімітування — найважливіший інструмент управління ризиками. Керівництво банку з метою обмеження кредитного ризику встановлює максимально допустимі розміри наданих позичок протягом певного періоду або на окремий вид кредиту, максимально допустимий розмір наданих позичок одному клієнту або групі клієнтів, максимально допу­стимий рівень ризику кредиту або кредитного портфеля та інше.

Резервування як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на окремому рахунку для компенсації неповернених кредитів. З метою підвищення надійності та стабіль­ності банківської системи, захисту інтересів кредиторів і вкладників банків Національним банком України установлено порядок форму­вання та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків.

Резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними опера­ціями банків є спеціальним резервом, необхідність формування яко­го обумовлена кредитними ризиками, що притаманні банківській діяльності. Створення резерву під кредитні ризики — це визнання витрат для відображення реального результату діяльності банку з урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості кредитних операцій.

З метою розрахунку резерву під кредитні ризики банки мають здійснювати класифікацію кредитного портфеля за кожною кредит­ною операцією залежно від фінансового стану позичальника, стану обслуговування позичальником кредитної заборгованості та з ураху­ванням рівня забезпечення кредитної операції. За результатами кла­сифікації кредитного портфеля визначається категорія кожної кредитної операції: «стандартна», «під контролем», «субстандартна», «сум­нівна» чи «безнадійна».

«Стандартні» кредитні операції — це операції, за якими кредит­ний ризик є незначним і становить один відсоток чистого кредитно­го ризику.

«Під контролем» ~ це кредитні операції, за якими кредитний ризик є незначним, але може збільшитися внаслідок виникнення несприятливої для позичальника ситуації та становить п'ять відсот­ків чистого кредитного ризику.

«Субстандартні» кредитні операції — це операції, за якими кре­дитний ризик є значним, надалі може збільшуватись і становить 20 відсотків чистого кредитного ризику, а також є ймовірність не­своєчасного погашення заборгованості в повній сумі та в строки, що передбачені кредитним договором.

«Сумнівні» кредитні операції — це операції, за якими виконання зобов'язань з боку позичальника/контрагента банку в повній сумі (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпечен­ня) під загрозою, ймовірність повного погашення кредитної заборго­ваності низьку та становить 50 відсотків чистого кредитного ризику.

«Безнадійні» кредитні операції — це операції, імовірність вико­нання зобов'язань за якими з боку позичальника/контрагента банку (з урахуванням фінансового стану позичальника та рівня забезпе­чення) практично відсутня, ризик за такими операціями дорівнює сумі заборгованості за ними.

Загальна заборгованість за кредитними операціями становить ва­ловий кредитний ризик для кредитора. Для цілей розрахунку резер­вів на покриття можливих втрат за кредитними операціями визнача­ється чистий кредитний ризик (в абсолютних показниках) шляхом зменшення валового кредитного ризику, класифікованого за ступе­нями ризику, на вартість прийнятного забезпечення.

Банки зобов'язані створювати та формувати резерви для відшко­дування можливих втрат на повний розмір чистого кредитного ри­зику за основним боргом, зваженого на відповідний коефіцієнт ре­зервування, за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах.

Дата добавления: 2014-01-07