Методи управління інвестиційним ризиком

В умовах трансформаційної економіки в банківській сфері зрос­тає значення об'єктивної оцінки ризику, що приймає на себе банк при здійсненні інвестиційних операцій. Виділяють такі основні ета­пи процесу управління інвестиційним ризиком: аналіз ризику, вибір методів впливу на ризик та їх впровадження, контроль і коригуван­ня результатів процесу управління.

Аналіз інвестиційного ризику спрямовано на виявлення ризику та його оцінку. Виявлення і оцінка інвестиційного ризику тісно по­в'язані між собою. Сучасні методи економіко-статистичного аналізу дозволяють комплексно проводити аналіз інвестиційної діяльності банку та забезпечують керівництво якісною інформацією для прий­няття адекватних управлінських рішень.

Основними завданнями, що ставлять перед собою банки при роботі на фондовому ринку, являються мобілізація та розміщення фінансових ресурсів в найбільш привабливі об'єкти. Як відзначив О. В. Васюренко, домінуючу роль відіграє проблема ранжирування, тобто вирішення оптимальних завдань на якісному рівні: не­обхідно вміти віддавати об'єктивну перевагу одному чи групі проек­тів з деякої множини. Ця проблема дуже актуальна для України, тому що довготермінові вкладення в незначні через їх високу ризи­кованість. Тому на сучасному етапі розвитку фінансового ринку Украї­ни, формування ефективного інвестиційного портфеля банку не мо­жливо без застосування багатомірного статистичного аналізу.

Моделювання інвестиційного портфеля комерційного банку включає дослідження інвестиційного ринку, вибір перспективних об'єктів ін­вестування, моделювання факторів, які оказують вплив як на об'єкти інвестування, так і на діяльність банку, його інвестиційну політику. Умовно таке моделювання можливо розділити на три етапи.

На першому етапі розробляється інвестиційна політика банку і стратегія формування інвестиційного портфеля.

На другому етапі проводиться аналіз інвестиційного ринку і форму­ється система показників для оцінки ступеня привабливості об'єктів ін­вестування. В залежності від мети моделювання об'єктом інвестування може розглядатися регіон, галузь, підприємство або окремий фінансо­вий інструмент. За допомогою кластерного аналізу можливо здійснити ранжирування об'єктів інвестування - із загальної сукупності виокрем­люють однорідні групи інвестиційно-привабливих об'єктів.

Кластерний аналіз призначено для розбивання множини об'єктів на задану чи невідому кількість класів (claster - пучок, група елементів, які характеризуються спільною ознакою). Кількість груп визнача­ється емпірічним шляхом з урахуванням якісних, неформалізуємих характеристик. Основою групування можуть виступати показники, які характеризують особливості об'єкта інвестування. На рис. 11.2 представлено графічно (у виді дендограми) групування підприємств Харківського регіону за рівнем їх економічного розвитку. При цьо­му на дендограмі об'єкти розташовані вертикально зліва, а результа­ти групування — справа. Значення близькості зв'язку між об'єктами зображено на горизонтальній прямій зверху дендограми. В кожній групі в свою чергу визначають репрезентанта групи.

За допомогою факторного аналізу виявлять чинники, які вплива­ють на інвестиційну привабливість об'єкта. Необхідно враховувати, Що кожний об'єкт інвестування має свій специфічний розвиток, який пояснюється умовами виробництва, особливостями організації та управ­ління, специфікою фінансового інструмента та інше. В однорідних групах діють близькі за змістом закономірності розвитку, а репрезен­танти являються найбільш типовими представниками своїх груп.

Застосування багатовимірного статистичного аналізу розширює аналітичну функцію оцінки інвестиційного процесу і дає можли­вість описати його розвиток як складної системи в часі та ранжиру-вати об'єкти за обраними показниками. Практика підтверджує доціль­ність проведення комбінованих порівнянь в групі однотипних об'єктів та в динаміці по окремим об'єктам інвестування.

На третьому етапі, використовуючи отримані результати моде­лювання, формується інвестиційний портфель банку.

Головним питанням при формуванні інвестиційного портфеля остається прогнозування прибутку та ризику. Рішення інвести­ційного менеджменту банку щодо купівлі чи продажу певних фі­нансових інструментів необхідно приймати після ретельного до­слідження та обчислення як рівня дохідності, так і рівня ризико­ваності цінних паперів

Для вирішення цього питання широко використовується аналіз кривої дохідності, аналіз інвестиційного конуса, дюрація.

Аналіз кривої дохідності та середньозваженого строку погашення (дюрації) цінного паперу застосовують при управлінні інвестицій­ним горизонтом. Під інвестиційним горизонтом розуміють розподіл портфеля в динаміці, тобто добір цінних паперів з урахуванням строків їх погашення

Крива дохідності — це графічне зображення залежності між рів­нями дохідності та строками погашення цінних паперів на певний момент часу за інших однакових умов, наприклад, у разі однаково­го рівня кредитного ризику. На горизонтальній осі х відображаєть­ся тривалість строків обігу цінних паперів, а на вертикальній осі у — показники дохідності на момент погашення всіх представлених цін­них паперів. Вигляд кривих дохідності не є постійним, оскільки дохідність цінних паперів змінюється щоденно. Рівень дохідності на момент погашення показує різну швидкість змін для різних інструментів ірис. 11.3).

	У

Рис. 11.3. Форми кривих дохідності

Крива дохідності має додатний нахил, якщо довгострокові відсот­кові ставки перевищують короткострокові. Інвестори прогнозують підвищення ставок і надають перевагу короткостроковим цінними паперам.

Від'ємний нахил кривої дохідності спостерігається, якщо, навпаки короткострокові відсоткові ставки перевищують довгострокові. у Цьому випадку менеджменту необхідно розглянути можливість подовження інвестиційного горизонту цінних паперів і придбання довгострокових інструментів.

Горизонтальна форма кривої дохідності показує, що довгостро­кові і короткострокові ставки перебувають на однаковому рівні, ін­вестор одержує однакову дохідність на момент погашення незалежно від строку погашення цінних паперів.

Аналізуючи параметри дохідності, можна дійти висновку щодо прогнозування зміни відсоткових ставок, більш точно визначити ринкову вартість цінних паперів, визначити переваги та недоліки подовження та скорочення інвестиційного горизонту.

Середньозважений строк погашення (дюрація) — це міра приведеної вартості окремого цінного папера або портфеля цінних паперів, за допомогою якої вимірюється середня тривалість періо­ду, протягом якого всі потоки доходів за цінним папером надхо­дять до банку. Дюрація показує період окупності цінного папера, тобто через який час банк зможе повернути кошти, витрачені на його придбання.

Дюрація визначається як відношення приведеної вартості суми всіх очікуваних потоків доходів за цінним папером або портфелем, зважених за часом надходження, до ринкової ціни цінного папера чи портфеля. Дюрація обчислюється за формулою (роки):

D = ∑ ((S_i *i)/(1+d)) + ((H*n) / (1+d)) /P

де S_i — очікувані потоки відсоткових доходів в i -й період;

і — періоди проведення виплат;

n — загальна кількість періодів;

d — дохідність цінного папера до моменту погашення (за період зберігання);

Н— номінальна сума боргу (ціна продажу);

Р - ринкова ціна цінного папера (ціна купівлі). При обчисленні дюрації цінного папера необхідно послідовно розрахувати грошовий потік, коефіцієнт дисконтування, чисту тепе­рішню (приведену) вартість та її зважене значення. На заключному етапі шляхом ділення зваженої теперішньої вартості на ринкову вар­тість цінного папера визначається дюрація.

Невизначеність майбутніх результатів інвестування повністю обу­мовлено невизначеністю майбутнього стану економіки. Вибір і обґрунтування доцільності проведення інвестиційних операцій пов'язано з аналізом подій, що стануться у майбутньому, тобто існує необхідність визначення рівня ризику в зв'язку з невизначеністю і мінливістю еко­номічної, політичної, соціальної й інших ситуацій на інвестиційному ринку країни. Банк-інвестор повинен визначити для себе максималь­ний рівень ризику оцінити для себе фінансові наслідки операції.

Цей процес починається з формування ідей щодо можливих інвес­тицій і завершується аналізом прибутковості конкретного підприємства або фінансового інструменту. Тільки після цього приймається рішення щодо інвестування. При всій розмаїтості часткових цілей інвестування домінуючою є максимізація прибутку банку. Оскільки саме ця мета є основою при формуванні інвестиційної політики, ступінь ризику по­винен відповідати рівню прибутковості інвестиційного проекту.

На сьогоднішній день виникла гостра необхідність у застосуван­ні точних і адекватних методів оцінки ризику інвестиційних опера­цій. У першу чергу це пов'язано зі швидкою зміною зовнішнього середовища. Ці зміни можуть несприятливо впливати на ефектив­ність операцій і підвищувати ризик інвестиційного проекту.

З метою збільшення вірогідності прогнозу ефективності інвести­ційних операцій запропоновано використовувати в комплексі експерт­ні оцінки й економіко-статистичні методи. Суть методу експертних оцінок складається в зборі й узагальненні думок фахівців з дослі­джуваного питання. Найбільш цікавим, на наш погляд, є метод Дельфи, тому що він дає можливість після проведення опитування екс­пертів здійснити статистичне узагальнення отриманих результатів. За допомогою експертних оцінок можливо отримати прогноз майбу­тнього стану економіки в цілому та змін окремих показників.

Прийняття рішення щодо здійснення інвестиційних операцій базується на виборі альтернативних варіантів, які задовольняють банк-інвестор за рівнем ризику та рівнем доходу.

Математичне чекання отримання в майбутньому прибутку при заданому розподілі Імовірності її одержання, або просто очікуваний прибуток за ризиковим інвестиційним проектом (r_i), визначається за формулою:

r_s = ∑Y_iyP_y

Варто мати на увазі, що очікуваний прибуток (r_i.) являє собою оцінку і-го інвестиційного проекту при заданому розподілі ймовірностей настання майбутніх станів економіки, що змінюється при зміні цих ймовірностей і може не збігатися з жодним з очікуваних значень майбутнього прибутку.

Для урахування можливих відхилень значень майбутнього при­бутку від їх очікуваного значення використовується дисперсія роз­поділу майбутнього прибутку, що характеризує очікуване значення майбутнього прибутку. Для кожного інвестиційного проекту диспе­рсія визначається за формулою:

σ²_i=∑ P_i (Y_i-r_i)

де σ²_i — дисперсія розподілу прибутку за інвестиційним проектом i, i = 1, 2,..., n;

σ_i. — середнє квадратичне відхилення доходів за i-тим проектом.

У літературі стандартне відхилення звичайно розглядають як міру ризику, що відбиває розкид значень майбутнього прибутку щодо очікуваного.

Вибір проекту зводитися до зіставлення показників: очікуваний прибуток і ризик за кожним інвестиційним проектом. Ухвалення рішення про інвестування залежить від схильності або несхильності інвестора до ризику.

Методом оцінки ефективності інвестиційних вкладень є модель залежності ризику К від очікуваної прибутковості D, яку можна подати у вигляді:

R(t) = a+ bD+e

де R(t) - залежність зміни ризику від законодавчої, нормативної баз і характеристик розглянутого періоду І;

а — коефіцієнт зміщення, який відображує максимально допусти­му межу ризику проведення інвестування;

Ь — коефіцієнт нахилу - величина, яка відображає швидкість зміни доходу залежно від ризику, що, у свою чергу пов'язано зі стабільністю політичної й економічної ситуації в країні;

е — випадкова похибка.

Одним із підходів до визначення залежності ризику від очікува­ної прибутковості являється аналіз інвестиційного конуса. Інвести­ційний конус — площа обмежена двома променями, які відтинають на кривій деяку дугу BD, що є діапазоном інвестування (рис. 11.4).

Будь яка точка на кривій характеризується деяким променем, що визначається кутом нахилу до осей. Місце точок на кривій визначається кутом нахилу. Залежність між розташуванням точок на кривій і кутом нахилу до осі абсцис виражена у вигляді кутового коефіцієнта прямих ОВ чи ОD, визначає відношення витрат до очікуваного прибутку.

Групою вчених - Сич Є. М., Ільчук В. П. і Сич О. Є. - були розроблені статична і динамічна моделі механізму розробки заходів щодо мінімізації ризиків інвестиційного проекту.

Статична модель використовується для обраних, але ще не реалізова­них інвестиційних проектів, коли здійснюють прогноз впливу визначе­них

Рис. 11.4. Визначення інвестиційного конуса

факторів. Статична модель містить у собі: порівняння величини ризику і прибутку; вибір варіанта рішення: інвестиційний проект буде реалізований або буде відхилений; якщо інвестиційний проект прийма­ється, то необхідно перейти до його реалізації; якщо інвестиційний про­ект не приймається, тоді необхідно розробити заходи щодо зміни спів­відношення прибуток-ризик і зробити повторно порівняння цих величин. До заходів щодо зміни співвідношення прибугок-ризик відносять­ся: уточнення даних про величину ризику і прибутку, визначення загаль­ного ризику інвестиційного проекту й очікуваний прибуток.

Динамічна модель використовується для обліку факторів, що ви­никають у процесі реалізації інвестиційного проекту і раніше не могли бути враховані або могла бути недооцінена величина їх впли­ву на очікувану подію. Динамічна модель містить у собі: фінансу­вання інвестицій; порівняння очікуваних і реальних грошових над­ходжень; оцінка впливу внутрішніх і зовнішніх факторів на величи­ну інвестиційних ризиків; розробку заходів щодо зниження впливу факторів на зростання ризику.

Для рішення проблеми обліку комплексного впливу ряду фак­торів на ризикованість інвестиційних проектів рекомендується про­вести систематизацію і класифікацію ризиків, що дасть можливість більш детально вивчити види ризиків, визначити їх місце і взаємо­дію в системі впливу факторів на інвестиційний процес, провести пошук шляхів мінімізації ризиків.

Класифікаційна матриця, у якій зв'язуються причини ризиків і форми їх виявлення, дозволяє провести системний аналіз інвести­ційних ризиків і дає можливість більш раціонально організувати інформаційне забезпечення визначених видів контролю за ризиками і розробити або вибрати ефективні методи керування ними.

Рядками матриці є ризики, що виникають на стадіях інвестицій­ного проекту: доінвестиційний, інвестиційний й експлуатаційний, а стовпцями — фактори макро- і мікросередовища підприємства, що роблять вплив на рівень ризику інвестиційного проекту. Перетинан­ня рядка і графи в класифікаційній матриці показує вид ризику, що має місце на кожній конкретній стадії реалізації інвестиційного про­екту відповідно до факторів, що впливають на виникнення такого виду ризику.

Як показує практика, серйозні проблеми отримували ті інвесто­ри, що здійснювали інвестування, не маючи чіткого фінансового плану; прагнули одержати максимальний доход, не зважаючи на те, що максимальний дохід означає і максимальний ризик; здійснювали інвестування, не маючи достатньої інформації про об'єкт інвесту­вання, і у своїх рішеннях покладалися на випадок; не диверсифікували свій інвестиційний портфель.

Розглянуті підходи до прийняття інвестиційних рішень сприя­ють визначенню альтернативних процедур управління інвестицій­ною діяльністю банку, що є особливо актуальним у період трансфо­рмації економіки.

Дата добавления: 2014-01-07