Історія виникнення

Діяльність із запобігання злочинам, що традиційно здійснювалася переважно «від злочину» або «від злочинця», потребує значної переорієнтації у бік віктимологічної профілактики, головне призначення якої допомогти особі уникнути небезпеки стати жертвою злочину. Це дозволить охопити превентивним впливом велику кількість людей — потенційних жертв злочину.

Можна виділити такі основні форми забезпечення особистої безпеки неповнолітніх:

1. Правові заходи. Ця форма полягає у створенні належної правової бази для захисту дітей від злочинних посягань, забезпечення належних умов для реального втілення у життя даних нормативних актів.

2. Соціально-педагогічні заходи. До них можна віднести групові та індивідуальні бесіди, навчання тактичним і психологічним прийомам безпечної поведінки в умовах загрози злочинного посягання, тимчасовий нагляд з метою корекції поведінки у випадках, коли це необхідно, тощо. Корисною у запобіганні злочинам проти неповнолітніх є правова та педагогічна робота з батьками, які, по-перше, краще за інших знають своїх дітей, їх слабкі та сильні сторони, і, по-друге, саме батьки можуть здійснювати найефективніший вплив на них. З урахуванням цих особливостей може бути запропонована система загальних рекомендацій батькам щодо дітей, спрямована на запобігання найбільш поширених злочинів (наприклад, при майнових посяганнях звертати увагу, скільки грошей бере з собою дитина, придбати нагрудний гаманець для грошей тощо). Важливими заходами профілактики злочинів проти неповнолітніх є ознайомлення дітей з ознаками причетності осіб до кримінального середовища за вербальними та невербальними проявами і визначати наявність так званих «небезпечних станів» (наркотичного та алкогольного сп'яніння); вміння розпізнавати брехню, нещирість та ворожість з мови та дій людей.

3. Психологічні заходи. Полягають у вивченні індивідуально-психологічних властивостей неповнолітніх; прогнозуванні їх поведінки у ситуаціях, де є загроза життю, здоров'ю або правам та законним інтересам; проведенні практичними психологами психокорекційної діяльності. Найбільш важливою частиною таких заходів є робота з потенційними потерпілими, тобто з неповнолітніми, чиї особистісні риси найбільше «приваблюють» злочинців.

Під час здійснення індивідуальної роботи з неповнолітніми необхідно враховувати їх особистісні властивості і прояви, систематизуючи які можна виділити основні типи віктимних підлітків та оптимальні варіанти роботи з ними:

а) Агресивний. В цьому разі запобіжні заходи мають багато чого спільного з тими діями, які здійснюються щодо осіб, від котрих можна чекати скоєння злочину. До них належать усі можливі прийоми впливу на неповнолітнього, проведення психокорекційної роботи зі зни­ження агресивності дітей. Можливе тимчасове вилучення агресивного неповнолітнього з небезпечного середовища (відправити до родичів, у літній табір) з продовженням психокорекційної роботи. У організаційному плані — встановлення шефства за місцем проживання, навчання.

б) Саморуйнівний. Йдеться про такі злочини як заподіяння шкоди своєму здоров'ю тощо. У таких випадках необхідно пояснити неповнолітньому, що він теж вчинює злочин, як і та особа, котра завдає шкоди. Не завадить встановлення тимчасового нагляду з боку родичів, сусідів, вчителів, працівників міліції. Можливе вилучення з небезпечного середовища протягом часу, необхідного для настання позитивних змін у поведінці. Беручи до уваги, що активна поведінка неповнолітнього часто пов'язана зі скрутним становищем, з якого він не бачить виходу, підліток перш за все потребує проведення психологічної роботи з метою формування у нього впевненості в собі, своїх силах, зниження почуття тривоги тощо.

в) Ініціативний. Найбільш доцільне навчання прийомам самозахисту, вмінню впізнавати злочинця за ознаками зовнішності, особливостями поведінки. Поряд з цим необхідні психологічні тренінги, спрямовані на виховання хоробрості, рішучості, мужності.

г) Пасивний. Частіше це діти з вадами фізичного та психічного статусу, об'єктивно нездатні чинити опір. Нерідко вони зазнають знущань з боку батьків, родичів, близьких. Найефективніший вихід — вилучення із сімей, де такі діти зазнають поневірянь. Поряд з цим має надаватися психологічна допомога, яка сприяла б усуненню стресового стану; необхідні реабілітаційні програми, які допомогли б позбутися наслідків тривалих знущань.

д) Некритичний. Потрібна робота з формування вміння розбиратися у небезпечних ситуаціях, бути обачними, допомога у навчанні, критичніше ставитися до незнайомців та підозрілих осіб.

е) Нейтральний. До цієї групи можна віднести неповнолітніх, яким не властиві яскраво виражені індивідуальні віктимні риси. Для них доцільно застосувати загальні рекомендації з уникнення небезпечних для життя, здоров'я та особистості ситуацій (самозахисту, вміння впізнавати людей за їх вербальними та невербальними проявами, основні методи виходу зі стресу тощо) [3].

Політичні та соціально-економічні зміни, що відбуваються в Україні, стосуються також і неповнолітніх, зокрема, захисту їх прав і законних інтересів та інших аспектів життя останніх. Але питання підвищеної загрози для дітей стати жертвою злочину залишається актуальним. Одним з можливих напрямів вирішення цієї проблеми, вважаю, є створення єдиної чітко сформульованої методики, яка, спираючись на правові норми та знання психологічних особливостей дітей, могла б стати надійним захисником неповнолітніх у повсякденному житті.

Чепельська Т. Сьогодення тих, кому належить майбутнє // Іменем закону. — 1998. — № 6.

7. Суд присяжних; історія виникнення та сучасні проблеми. Стратегії доказу в судовому процесі.

Суд присяжних; історія виникнення та сучасні проблеми.

Суд присяжних — форма здійснення державної влади, зокрема судової, безпосередньо громадянами шляхом їх участі у відправленні правосуддя. Як самостійний соціально-політичній інститут складається з окремої колегії присяжних засідателів та професійного судді чи суддів. Колегія присяжних засідателів виокремлена та наділена повноваженнями приймати власні рішення без участі професійного судді (суддів), що убезпечує народ від свавілля держави. Суд присяжних, як соціально — політичний інститут існує в Англії, США, Канаді, Швеції, Бельгії, Данії, Норвегії, Австрії. У Німеччині внаслідок реформи Эммінгера термін «Суд присяжних» як інститут судової системи почав застосовуватися із об'єднанням у 1924 р. присяжних засідателів з професійними суддями в єдину колегію також до судів за участю засідателів, які не наділені правами судді.

Передумовами виникнення Суду присяжних можна вважати історичну тенденцію обмеження абсолютної влади шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також використання членів громади для участі у здійсненні правосуддя в деяких стародавніх культурах. Зокрема, у германських племен існував стародавній звичай використання поважних людей для розслідування правопорушення та суду над обвинуваченими.

Судовий контроль вперше було започатковано у Древній Греції, зокрема, у місті-державі Афіни, де рішення спеціальних судових колегіальних органів сходять до 500 року до н. е. Вони внаслідок таємного голосування, врешті решт, мали право скасовувати навіть закони. У 4 столітті до н. е. ідеї, які були покладені в основу сучасного принципу поділу влади, були висунуті Аристотелем. Пізніше обмеження свавілля влади забезпечувалося судом рівних. Так у 683 році XIII Толедським собором було прийнято рішення про недопущення у майбутньому будь-якого королівського свавілля та можливості позбавлення вищих посадовців двору та церкви їх гідності, життя, здоров'я та майна не інакше як за вироком суду, що складався з рівних йому людей.

Дата добавления: 2014-01-07