КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Лекція 11План. Українське національне відродження кін. XVIII — I пол. ХІХ ст. Лекція 10 1. Зростання національної свідомості на Сході України. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. Шевченко (1814—1861). 2. Від „Руської трійці“ до Головної руської ради (Галичина як оплот українства).
1. Зростання національної свідомості на Сході України. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. Шевченко (1814—1861). Увесь економічний, політичний та культурний розвиток України зумовив суспільно-політичний рух першої половини XIX ст. Загальне народне піднесенння в країні викликали Велика французька революція та Вітчизняна війна 1812 р. Ожили надії передової частини українського суспільства на реформи внутрішнього ладу країни. Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські й культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та інші. Серед української інтелігенції поширювався видатний документ французьких революціонерів „Декларація прав людини і громадянина”, твори О. Радіщева „Вольність” і „Подорож з Петербурга в Москву”. Саме тоді В. Капніст в „Оді на рабство” і в драмі „Ябеда” сміливо виступив проти антинародної феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів. Під впливом Західної Європи в Україні поширилося масонство. Найбільша масонська ложа заснувалась у Полтаві під назвою „Любов до істини”. Членом її був видатний український письменник І. Котляревський. Інший учасник цієї ложі, громадський діяч, історик В. Лукашевич намагався утворити „Малоросійське товариство” з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа „З’єднаних слов’ян”, до якої належали здебільшого польські поміщики та російська інтелігенція. Бони виступали за встановлення приязних відносин між українським і польським народами. Менші провінційні ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині. Спочатку ложі задовольнялися містицизмом масонських обрядів, мало цікавилися супільно-політичними питаннями. Пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї. Невдоволення передової частини офіцерів-дворян самодержавно-кріпосницьким режимом та їхні волелюбні прагнення виявлялись у створенні таємних політичних товариств, які ставили за мету змінити існуючий лад. Найбільш активними з них були організації декабристів. Наприклад, в Україні, у Тульчині, існувала філія московського „Союзу благоденства”. Близько до цієї декабристської організації був І. Котляревський. Після ліквідації „Союзу благоденства” у січні 1821 р. більшість його членів не припинила діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з’їзді в Києві. Тульчинською управою, як і всією організацією, керував здібний організатор й освічений полковник, учасник Вітчизняної війни 1812 р. дворянин П. Пестель. Товариство мало філії у Кам’янці та Василькові на Київщині. У вересні 1825 р. до нього приєдналося Товариство об’єднаних слов’ян. Воно виникло в 1823 р. у Новограді-Волинському і об’єднувало 50 офіцерів, вихідців здебільшого з дрібних або навіть збіднілих дворянських сімей. Була серед них офіцерська молодь українського походження. Головна мета товариства — звільнення всіх слов’янських народів від монархічних режимів, знищення національної ворожнечі, що існувала між деякими з них, та об’єднання всіх земель у федеративний союз. Названі організації вимагали повалення абсолютизму і створення республіки. Вони домагалися ліквідації кріпацтва, яке вважали „справою ганебною, противною людству”, рівних прав для всіх, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель, у своїй „Руській правді” виступив як прихильник централізації, засуджуючи федералізм, а населення України вважав „істинними росіянами”. Члени товариства об’єднання слов’ян, хоч і говорили про федерацію слов’янських демократичних республік, та не згадували ні про українців, ні про білорусів. Відоме повстання декабристів, що відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники Васильківської управи підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Проте здійснити свій план повсталим не вдалося. Їх не підтримали інші полки, Тульчинська та Кам’янецька управи Південного товариства. Повстання було придушене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу. Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у військових діях проти горців. У 40-х рр. XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою такою організацією було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у січні 1846 р. в Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на хід і розвиток українського відродження. Тут були історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету, талановитий письменник і громадський діяч Пантелеймон Куліш, професор Микола Ґулак, видатні етнографи Опанас Маркевич і Василь Білозерський, який згодом відіграв помітну роль в українському громадському житті, й ряд інших. Усього кількість кирило-мефодіївців, як свідчить у спогадах член товариства Д. Пильчиков, становила майже 100 братчиків. Окрасою товариства був геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. в Петербурзі перший збірник його поезій „Кобзад” відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й мав вплив на пробудження української національної свідомості. Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої половини XIX ст. Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи: „Статут і правила товариства”, як написав В. Білозерськии з урахуванням думок інших братчиків, „Закон Божий (Книга буття українського народу)”, основним автором якої був М. Костомаров, та установчу „Записку”, що її склав В. Білозерський. Усі кирило-мефодіївці визнавали за необхідне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за національне визволення України, за дружні взаємовідносини між народами, в першу чергу слов’янськими. Проте у них не було єдиного погляду на шляхи втілення в життя цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях, Т. Шевченко та його однодумці стояли за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії і розгорнути практичну роботу. Уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й там дуже суворо покарані. Тільки через десять років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної і господарської діяльності. Але ідейне значення братства було величезне. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження. Після арешту членів Кирило-Мефодіївського товариства протягом десяти років не вдалося створити нову українську організацію. Лише наприкінці 50х рр. XIX ст. пожвавилося українське життя в Петербурзі, де політичний режим був дещо м’якший, ніж у провінції. Тут осіли після закінчення термінів заслання кивило-мефодіївці Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, а коло них зібрався гурт письменників і публіцистів. З січня 1861 р. у Петербурзі почав виходити перший щомісячник українською мовою. Його засновниками й провідними діячами буди Д. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а фінансово допомагали поміщики-патріоти Г. Ґалаґан і В. Тарнавський. Новий центр у своїй програмі значно відійшов від ідей Кирило-Мефодіївського товариства. На першому місці у його діяльності було обстоювання самостійності української нації та її літератури. Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був безсилий затримати зростання революційно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав. 2. Від „Руської трійці“ до Головної руської ради (Галичина як оплот українства). Складні соціальні, економічні, національні умови розвитку західноукраїнських земель поставили під загрозу існування самого українського народу. Полонізація досягла тут величезних розмірів: не тільки шляхта, а й духівництво та міщанство переймали польські звичаї та мову. У кінці XVIII ст. українську націю в Галичині творив лише селянин, принижений, затурканий, який не усвідомлював своїх ні людських, ні національних прав. Реформи, що їх здійснював австрійський уряд, хоч і проводилися бюрократичним способом і не доводилися до кінця, піднесли дух українського народу. Серед духівництва, єдиної соціальної групи, яка мала право на вищу освіту, з’являються люди, котрі відкрито виступають на захист національних інтересів українців. Особливо виділився перемишльський канонік Іван Могильницький. У праці „Відомість о руськім язиці” він аргументовано довів, що українська мова є окремою реально існуючою східнослов’янською мовою. І. Могильницький у 1816 р. очолив релігійне товариство, яке займалося освітньою діяльністю, видавало українською мовою релігійну літературу. Засновник цього товариства — активний борець за українське шкільництво, галицький митрополит Михайло Левицький. Він звернувся до галицького губернатора з проханням ввести у школах викладання українською мовою. Губернатор відкинув цю пропозицію, а на митрополита пішли звинувачення і до Відня, і до Рима, начебто він сіє розбрат між народами заради москвофільства, бо українська мова „є породою московською”. Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х рр. XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов’янського відродження, які поширювалися через чехів і поляків, та знайомства з творами нової української літератури в Росії, з українськими етнографічними та історичними виданнями. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка „Руська трійця” М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві вони захопилися ідеєю відродження слов’янських народів і під впливом українського письменства в Росії розгорнули дії щодо українського відродження в Галичині. До гуртка „Руська трійця” входили також Г. Ількович, М. Кульчицький, М. Устиянович та інші. Душею „трійці” був Маркіян Шашкевич, про якого І. Франко писав: „Поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов’ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві, так і житті”. Він народився 6 листопада 1811 р. в с. Підлісся нинішнього Золочівського району на Львівщині, вчився у Бережанській гімназії. У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською народною мовою, а два роки по тому опублікував широко знану оду „Голос галичан”. Одночасно М. Шашкевич підготував до друку збірник „Зоря”, до якого входили народні пісні, життєпис Б. Хмельницького, оповідання з життя священиків. Однак цензура заборонила публікацію цього збірника. Найзначнішою заслугою „Руської трійці” було видання у 1837 р. в Будапешті альманаху „Русалка Дністровая”, який, за влучним висловом академіка О. Білецького, є „перша заява народу Західної України свою національну гідність”. Про враження, яке справила „Русалка Дністровая” на галицьке громадянство, сказав Я. Головацький: „Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й створила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов’язки для народу й спосіб, які ті обов’язки треба сповняти”. Після заборони австрійськими властями „Русалки Дністрової” і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького з Львівської семінарії, „Руська трійця” розпалася. Та її діяльність не була даремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні ідеї „Руської трійці” все більше оволодівали умами галичан. 1848 рік, який буревієм пронісся над престолами і народами Європи, став роком політичного пробудження українського народу Галичини. 13 березня 1848 р. виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію. Враховуючи настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний патент. Основою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали сплачувати, протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Поміщиків звільняли від усяких обов’язків щодо своїх колишніх підданих — захищати їх у судах, допомагати у важких випадках і т. д. У результаті реформи у Східній Галичині виникло близько 375 тис. вільних селянських господарств. Та при проведенні реформи не були впорядковані права на володіння лісами та випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема так зване право пропінації — монополія на винокуріння й продаж горілки, що на довгі роки виступало причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас. Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Шляхта, зі свого боку, насилала на „непокірних” поліцію і війська, які придушували селянські заворушення. А „справедливість” цісарсько-королівського суду полягала в тому, що з 32 тис. позовів, щодо лісів і пасовищ селяни програли 30 тис., сплативши ще й 15 млн. ринських за судові витрати. Скасування панщини було важливою передумовою розгортання в Галичині расового народного руху за демократичні перетворення. Велелюдні демонстрації прокотилися вулицями Львова у березні 1848 р. Під їх впливом губернатор краю Ф. Стадіон дав згоду на звільнення політичних в’язнів і на формування національної гвардії. Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали на ім’я цісаря петицію з рядом демократичних вимог. У ній, зокрема, говорилося, що українці становлять частину великого слов’янського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти. В петиції були висловлені прохання про введення української мови у народних і вищих школах; про видання державних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов’язково знати; щоб було зрівняно в правах духівництво всіх трьох обрядів (римо-католицького, греко-католицького і православного) і щоб українці мали доступ до всіх державних установ. Як бачимо, ці вимоги були скромні й обмежувалися здебільшого сферою культури. У результаті дальшого розвитку революції у Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848р. представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва, утворили у Львові Головну руську раду. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю. У програмній декларації цієї ради говорилося, що галицькі українці належать до великого українського народу, який тоді налічував 15 млн., згадувалося про їхню колишню самостійність та про часи занепаду. В документ містився заклик до пробудження, адресований українському народові, і до забезпечення йому кращої долі в рамках австрійської конституції. За прикладом Головної руської ради в містах і селах краю виникло близько 50 місцевих руських рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію. Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне ставлення збоку польської Головної ради, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. Вона опиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет і подавала супліки на ім’я цісаря, протестуючи проти петиції 19 квітня, не бажаючи ні в чому відокремлюватися від поляків. На протидію Головній руській раді ці елементи 23 квітня 1848 р. організували „Руський собор”, першій газеті українською мовою „Зоря галицька” протиставили видання „Дневник Руський”. Коли поляки почали організовувати свою національну гвардію, то й українці приступили до творення батальйонів „руських стрільців”. Представники українського населення Галичини взяли участь у слов’янському конгресі у Празі. Головна руська рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди. Українці домагалися поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці. Революційна буря 11 червня 1848 р. перервала роботу конгресу. Ще влітку 1848 р. Головна руська рада проголосила заснування „Галицько-руської матиці”. Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Свою діяльність „Галицька руська матиця” почала аж у 1850 р. Наприкінці 1848 р. відповідно до царського декрету у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, її професором було призначено Я. Головацького, який почав викладацьку роботу в січні 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови. 10 липня 1848р. почалася робота першого австрійського парламенту. Із 383 послів Галичину представляли 96, у тому числі 39 від українців (27 селян, 9 священиків, 3 світські особи). Українські посли в парламенті поставили вимогу про поділ Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. було висунуто ще кілька вимог національного характеру. Українські посли-селяни вимагали якнайменших, викупних платежів за землю. Ідеї „весни народів” знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях, особливо в гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків і місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно. Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, все більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд з допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було відмінено. Уряд повернувся до давньої системи централізаторсько-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну руську раду і Галичина заснула на ціле десятиріччя.
Дата добавления: 2014-01-11; Просмотров: 505; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |