Майор внутрішньої служби Лазаренко В.В

Отже, діяльність органів держбезпеки та внутрішніх справ в 1937-1938 рр. була спрямована на ліквідацію неіснуючого антирадянського підпілля та боротьбу з «ворогами народу», пошук яких відбувався в усіх галузях суспільно-політичного та економічного життя.

Як показує аналіз наявних нормативно-правових актів, ще до утворення НКВС СРСР республіканські правові акти виправно-трудового характеру стали з'являтися досить рідко, а з передачею цьому відомству всієї виправно-трудової системи країни правотворча діяльність в галузі виконання кримінальних покарань в союзних республіках, зокрема в Україні, ще більш звузилася і зводилася, по суті, лише до закріплення загальносоюзних норм в республіканському законодавстві, внесенням в нього змін або доповнень.

Отримання органами НКВС цих функцій привело до значного обмеження контролю їх діяльності в галузі виконання кримінальних покарань з боку судових органів, а в подальшому, майже до повної безконтрольності, наслідком чого і стали численні порушення законності в місцях позбавлення волі в наступні десятиріччя.

На початку 1930 р. в системі місць позбавлення волі пройшли корінні зміни. Були ліквідовані всі будинки примусових робіт, що залишились на той час, і в НКЮ УСРР розпочалась діяльність з організації виправно-трудових колоній згідно із змінами в загальносоюзному і республіканському кримінальному законодавстві. Виправно-трудові колонії стали не тільки основним, але і єдиним, якісно новим типом так званих загальних місць утримання на території України. Режимні вимоги у ВТК були значно обмежені. Зрозуміло, виправно-трудові колонії не переставали бути місцем позбавлення волі, але елементи ізоляції в них були обмежені до мінімуму.

Липня 1927 р. ЦВК і РНК СРСР доповнюють статтю 38 «Основних засад кримінального законодавства СРСР та союзних республік» вказівкою про те, що умовно-дострокове звільнення може бути застосовано лише до осіб, що відбули не менше однієї третини терміну покарання». Відповідне уточнення було внесено в березні 1928 р. до тексту статті 21 ВТК УСРР.

Таким чином, в 1925-26 рр. Виправно-трудовим відділом НКВС УСРР, керівництвом місць позбавлення волі були проведені значні організаційні заходи для підвищення рівня культурно-просвітницької роботи, що дозволило їй стати дійовим інструментом ідеологічного впливу на ув’язнених, активним засобом їх виправлення і перевиховання, актуальність якого цей напрямок діяльності ВТУ не втратив і сьогодні.

Піддавши аналізу статті Виправно-трудового кодексу України та правові норми, які в них знаходилися, можна відзначити наступні положення, які складають його історико-правове значення.

ВТК УСРР остаточно встановив і закріпив основні принципи радянського виправно-трудового права, визначив його основні завдання в умовах соціалістичного будівництва: встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою пристосування злочинних елементів до умов вільного право слухняного життя; побудова системи ВТУ; організація відповідного режиму в них; доцільна організація і застосування примусових робіт без утримання під вартою.

Виправно-трудовий кодекс України узагальнив поняття системи ВТУ, до якої, за змістом статті 2, відносились: перехідні трудові будинки, трудові сільськогосподарські, ремісні і фабрично-заводські колонії, які повинні були розміщуватись переважно за межами міст. Кодекс прямо вказував на необхідність реорганізації в тому ж напрямку існуючих виправно-трудових установ, замість тюрем, що залишилися від колишнього часу, чим довів остаточну відмову від тюремної системи.

ВТК УСРР 1925 р. розкрив зміст правил утримання ув’язнених в умовах соціалістичної держави, їх матеріально-побутового забезпечення, правового статусу та дисциплінарної відповідальності за порушення вимог режиму, але правилами режиму, встановленими Кодексом, як дисциплінарні покарання, не допускалися тілесні покарання, кайдани, наручники, позбавлення їжі тощо, що доводило гуманний характер першого українського зводу законів про відбування кримінальних покарань.

Уперше в Україні було на законодавчому рівні визначено, що суспільно-корисна праця є основним засобом виправлення осіб, які вчинили злочини і були засуджені судами до кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. Стаття 3 ВТК УСРР закріплювала принципове положення про те, що праця у ВТУ повинна бути організована відповідно до Кодексу законів про працю, а глава 12 детально регламентувала порядок та умови її організації в умовах місць позбавлення волі, причому у статті 6 зазначалось, що кожна ВТУ, переслідуючи перш за все виправні цілі, повинна в той же час прагнути відшкодовувати працею ув'язнених, що утримуються в них, витрати на ув’язнених. Це була важлива вказівка про співвідношення завдань перевиховання правопорушників і переведення місць ув’язнення на самоокупність

Значним надбанням ВТК України 1925 р. було закріплення в діяльності ВТУ такого поняття як прогресивна система, відповідно до якої ув'язнені знаходились в різних умовах відбування покарання, поліпшення або посилення каральних елементів яких прямо залежали від особливостей особистості злочинця, його соціального становища, змісту судового вироку, причин і мотивів злочину, поведінки у ВТУ, успіхів в трудовій діяльності та навчанні. Саме для цього була створена система ВТУ різних видів і, крім цього, встановлювався порядок розподілу засуджених на розряди.

Не менш важливими є вказівки статті 5 Виправно-трудового кодексу України про необхідність вжиття всіх заходів для усунення шкідливого впливу найбільш небезпечних ув'язнених на інших, що повинно було дати можливість розвитку самостійності ув'язнених, спрямованої до надбання властивостей і професійних навичок, необхідних для трудового життя в умовах вільного гуртожитку. Цьому також сприяло закріплене у кодексі положення про розподільне утримання різних категорій засуджених.

Визначення у статті 7 ВТК можливості і необхідності створення громадських установ та Товариств, які доповнювали виправно-трудову систему Республіки і були призначені для надання різних видів допомоги ув’язненим і особам, звільненим з виправно-трудових установ, повинно було сприяти боротьбі із злочинністю і попередженню розвитку рецидивної злочинності та остаточно закріплювало принцип участі громадськості в процесі виправлення і перевиховання ув’язнених в українському виправно-трудовому праві.

Серйозним підґрунтям для наукового обґрунтування виправно-трудового або медико-педагогічного впливу на осіб, які скоїли злочини, було передбачене статтею 8 ВТК УСРР притягнення до участі в діяльності ВТУ кримінально-діагностичних кабінетів та інших наукових установ, що діяли на підставі особливих постанов та положень про них.

ВТК України в статтях 9 та 11 закріпив систему управління органами, що виконували покарання. Загальне керівництво й управління ВТУ, а також керівництво організацією примусових робіт без утримання під вартою, покладалось на Народний Комісаріат Внутрішніх Справ УСРР і здійснювалось на місцях через місцеві виправно-трудові органи НКВС. Виправно-трудові інспекції повинні були діяти під наглядом та контролем начальника Адміністративного відділу Окружного виконавчого комітету, але на підставі інструкцій, розпоряджень та вказівок НКВС. Кодекс встановлював правовий статус персоналу ВТУ: права, обов’язки і порядок діяльності, відповідальність та порядок проходження служби осіб адміністрації, наглядового складу та інших службовців виправно-трудових установ визначались як кодексом, так і особливим Положенням про службу у ВТУ.

Кодекс передбачав створення двох видів комісій, до складу яких поряд із адміністрацією виправно-трудових органів входили представники суду і громадськості: спостережної, що створювалась при кожній ВТУ і займалася, головним чином, контролем за правильним розподілом засуджених по розрядам в межах установи виконання покарань, а також розподільчої комісії при окрвиконкомі, яка розподіляла засуджених по ВТУ, проводила залік двох днів роботи за три дні строку позбавлення волі, дозволяла засудженим відпустки за межі ВТУ, клопотала перед судом про умовно-дострокове звільнення засуджених тощо. Аналіз глав 3 та 4 ВТК УСРР дозволяє дійти висновку, що функції розподільчої та спостережної комісій у більшості випадків дублювались, тобто питання, які розглядались спостережними комісіями всіх ВТУ округу, повинні були затверджуватись на засіданні окружної розподільчої комісії. Це підтверджується і архівними даними.

Виправно-трудовий кодекс України 1925 р. у главі 13 узагальнив всі вказівки і рекомендації НКВС УСРР, що стосувались культурно-просвітницької роботи. Згідно вимог статті 137 ВТК УСРР завдання культурно-просвітницької роботи у ВТУ полягало в «піднятті розумового рівня і політичного розвитку ув'язнених шляхом викладання їм загальноосвітніх і професійних знань, а також ознайомлення з основами Радянського ладу і Радянської конституції, правами і обов'язками громадянина Союзу РСР». Кодекс встановив обов'язковість відвідування школи всіма неграмотними і малограмотними засудженими, які не досягли 50 років, а також ув’язненими, які знаходяться під слідством, якщо судовою або слідчою владою їм не заборонено спілкування з іншими ув’язненими.

Серйозним здобутком ВТК УСРР 1925 р. необхідно вважати введення норм, що регламентувались главою 18 і стосувались організації допомоги ув’язненим та засудженим, які звільняються з ВТУ. Зрозуміло, що в умовах загальної економічної скрути в країні мова не йшла про конкретні заходи. В ст. 177 була лише декларативно визначена мета такої допомоги: надання матеріальної підтримки незабезпеченим засудженим при поверненні їх на батьківщину або на місце постійного проживання після звільнення з ВТУ; надання звільненим на перший час приміщення, харчування та позик на придбання інструментів і необхідних предметів домашнього побуту на пільгових умовах; устрій майстерень і підприємств для залучення до праці колишніх ув'язнених; надання юридичної та медичної допомоги тощо.

Окрему 20 главу ВТК УСРР було присвячено спеціальним виховним установам для неповнолітніх злочинців ─ реформаторіумам, які мали бути створені на принципах поєднання каральних властивостей режиму позбавлення волі з культурно-просвітницькою роботою, і передбачали за кінцеву мету формування з неповнолітніх правопорушників самостійних громадян, які усвідомлюють свої права та обов’язки. Строк відбування покарання неповнолітніх в реформаторіумах не повинен був бути більшим за 2 роки., а максимальний вік осіб, які відбували покарання в цих установах, не міг перевищувати 18 років.

Доречно зауважити, що незважаючи на факт уведення в дію ВТК УСРР з 15 листопада 1925 р., архівні дані свідчать про те, що реформаторіуми не були створені в усіх округах за причини відсутності належного фінансування, а також фахівців-вихователів. Так, у звіті окружного інспектора Чернігівської виправно-трудової інспекції станом на 25 грудня 1925 р. зазначається: «Неповнолітніх правопорушників в усіх БПР утримується 19 осіб, для утримання яких відведені окремі кращі камери, обладнані ліжками та іншим необхідним приладдям, а в Чернігівському БПР, зверх того, маються подушки, ковдри та матраци…Майже всі неповнолітні розподілені по майстерням та іншим роботам, однак відвідують їх не справно, тому що всі вони напівроздягнуті, а головне ─ не мають взуття, забезпечити їх яким не вважається можливим…Забезпечити їх повну ізоляцію від дорослих ув’язнених неможливо у зв’язку з відсутністю ізольованих приміщень».

Достатньо новаційною з точки зору аналізу юридичного змісту була глава 15 Виправно-трудового кодексу України, яка висвітлювала питання, пов’язані з утечами ув’язнених. У сучасний період більшість країн ─ членів Ради Європи, до якої приєдналась в 1995 році і незалежна Україна, в своєму кримінальному законодавстві не вважає скоєння втечі злочином, тому що ця дія є притаманним прагненням кожної людської особистості до волі. Забезпечити надійну ізоляцію ув’язнених ─ це обов’язок адміністрації місць позбавлення волі. Злочином втеча вважається лише у випадках, коли вона пов’язана з іншими злочинними діями. Лише деякі країни, в тому числі Росія і Україна, ще й досі у своїх Кримінальних кодексах містять норми про кримінальну відповідальність за скоєння втечі без обтяжуючих обставин. ВТК УСРР 1925 р. у статті 155 визначав, що за самовільне залишення особою, позбавленою волі, виправно-трудової установи або втечу, не пов’язану з підкопом, зламуванням або взагалі ушкодженням запорів, стін тощо і насильством над вартою, вона піддається відповідальності у дисциплінарному порядку на підставі статті 95. Наявність цієї норми в першому Українському кодифікованому документі, що регламентував порядок і умови відбування покарання у вигляді позбавлення волі, дозволяє зробити висновок, що при укладенні кодексу були враховані передові на той час ідеї пенітенціарної науки.

Майже одночасно виправно-трудові кодекси були прийняті також в інших союзних республіках: в 1925 р. ─ в Грузинській і Азербайджанській РСР, в 1926 р. ─ в Білоруській і Узбецькій РСР, в 1927 р. ─ в Туркменській РСР [62, с.326]. Порівняльний аналіз їх змісту доводить, що вони мали дуже багато спільних норм, оскільки втілювали єдину радянську виправно-трудову політику і були побудовані на єдиних принципах радянського виправно-трудового і кримінального права.

2. Особливості нормативно-правового регулювання діяльності місць позбавлення волі після ухвалення ВТК УСРР (1925 ─1929 рр.)

Зміни у виправно-трудовому законодавстві України після ухвалення ВТК УСРР 1925 р. були викликані необхідністю приведення деяких його норм у відповідність із загальносоюзним законодавством, а також подальшого поліпшення організації виконання і відбування покарань, пов'язаних з виправно-трудовою дією. Хоча Виправно-трудовий кодекс Української СРР достатньо повно і чітко регламентував порядок та умови виконання і відбування кримінальних покарань, як пов’язаних із позбавленням волі, так і примусових робіт без утримання під вартою, зрозуміло, що висвітлити в одному документі всі різноманітні питання, що виникали в процесі життєдіяльності виправно-трудових установ, було неможливо. У зв'язку з цим в Україні після ухвалення ВТК видається ціла низка нормативно-правових актів виправно-трудового характеру, що продовжили правотворчу, зокрема законодавчу, діяльність у цій галузі.

НКВС УСРР приділив серйозну увагу забезпеченню ретельного і грамотного застосування норм Виправно-трудового кодексу. Цьому найбільш сприяла організація спеціального вивчення норм ВТК із службовцями місць позбавлення волі, для чого 28 грудня 1925 р. був виданий особливий циркуляр за №140 «Про засвоєння виправно-трудового кодексу», в якому пропонувалось під керівництвом одного із помічників начальника ВТУ у відповідності із вільним часом створити гуртки для вивчення ВТК. Після закінчення курсів спеціальна Комісія повинна була провести випробування службовців, результати яких зберігались в особовій справі. Ця робота продовжувалась і надалі, майже до середини 1926 р. Так, у циркулярі за № 35 від 19 березня 1926 р. ВТВ НКВС УСРР констатував той факт, що впровадження в життя кодексу проходить недостатньо активно, і це приводить до невиконання положень і вимог кодексу на місцях, тобто відсутності системи класифікації і розподілу ув’язнених, формального створення та діяльності Спостережних і Розподільчих комісій, недотримання вимог режиму тощо. Виправно-трудовий відділ наполягав на закінченні вивчення ВТК УСРР та усуненню всіх недоліків в його практичному застосуванні до 15 квітня 1926 р.

Дуже напружена ситуація в місцях позбавлення волі України склалась на кінець 1925 р. із кадровим забезпеченням. Так, наприклад, у «Доповіді про діяльність Чернігівської виправно-трудової інспекції за час з 1 липня по 15 грудня 1925р.» зазначалось: «Утримання службовці місць позбавлення волі одержували з місцевого бюджету. Постанова Ради Народних Комісарів від 8 травня 1924 р. у відношенні порівняння ставок службовців БГПР зі ставками працівників міліції повністю не була виконана. У відношенні забезпечення обмундируванням співробітники ОкрВТІ також не були порівняні з працівниками міліції. Пайок службовцям БГПР не видавався за відсутністю коштів, а квартирами задоволено було не більш 35 відсотків службовців Чернігівського БГПР, а співробітники інших БГПР жили на приватних квартирах, за які і сплачували зі своїх коштів. У зв’язку з тяжким матеріальним становищем співробітників, вони завжди влаштовувались на дешевих квартирах, тобто на окраїнах міста, що було в інтересах охорони БГПР небажаним, тому що у випадку тривоги їх не можливо було своєчасно зібрати. Усі ці обставини, тобто низька зарплата, відсутність казенних квартир і обмундирування несприятливо відображались і на якісному складі співробітників, тому що особи, які б відповідали умовам служби в ОкрВТІ, йшли туди на службу лише в крайньому випадку і з першою нагодою звільнялись».

З метою забезпечення нормального функціонування виправно-трудових установ на території України 25 листопада 1925 р. постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів УСРР був затверджений «Статут служби у виправно-трудових установах», який вступив в дію з грудня 1925 р. Статут визначав умови проходження служби особами адміністративно-стройового складу виправно-трудових установ та органів управління, до яких, згідно з Додатком до статті 1 Засад Статуту, відносилися начальник Виправно-трудового відділу НКВС УСРР, його заступник, інспектори ВТВ, окружні інспектори виправно-трудових інспекцій, начальники ВТУ, їх заступники та помічники, старші, окремі та молодші наглядачі. В Статуті також передбачались загальні права та обов’язки адміністративно-стройового складу місць ув’язнення, порядок призначення їх на посади, переводів на інші посади, надання відпусток, усунення та звільнення з посад, а також подавався перелік дисциплінарних стягнень і порядок їх застосування відповідними посадовим особами.

Необхідно зазначити, що, за змістом статті 1 Розділу 1 Статуту, особи адміністративно-стройового складу місць ув’язнення України відносно до внутрішньої служби та дисципліни прирівнювались до осіб, які виконували дійсну військову службу. Мінімальний строк служби встановлювався протягом одного року, після чого підписку про бажання служити необхідно було поновити. Особи, які самовільно залишили місце служби до закінчення проходження обов’язкового терміну, втратили або навмисно зіпсували зброю, боєприпаси та спорядження, підлягали кримінальній відповідальності.

На підставі вимог «Статуту служби у виправно-трудових установах» ВТВ НКВС УСРР була розроблена «Інструкція про службу робітників адміністративно-стройового складу Виправно-трудових установ УСРР» від 11 травня 1926 р., яка вже детально регламентувала посадові права і обов’язки співробітників місць позбавлення волі. Структурно Інструкція складалась з трьох глав: «Загальні вказівки»; «Загальні обов’язки робітників адміністративно-стройового складу»; «Служба робітників адміністративно-стройового складу». Значення Інструкції 1926 р. полягає в тому, що вперше детально були регламентовані посадові обов’язки всіх без винятку співробітників ВТУ як в умовах нормальної життєдіяльності, так і в умовах надзвичайного стану.

Оскільки згідно зі статтею 9 ВТК УСРР «загальне керівництво і управління виправно-трудовими установами … здійснюється на місцях через місцеві виправно-трудові органи НКВС», до яких належали окружні кримінально-виконавчі інспекції, слід було переглянути нормативні акти, які регламентували їх діяльність з метою приведення їх у відповідність до вимог нового законодавства. Саме з цією метою начальником ВТВ НКВС України була видана «Інструкція інспекторам ВТВ з обстеження виправно-трудових установ УСРР» від 28 грудня 1925р., яка не тільки наділяла інспектора, що прибув для перевірки ВТУ, значними повноваженнями, а також встановлювала йому специфічні обов’язки, пов’язані з його посадою, наприклад, робити інструктивні вказівки для усунення виявлених в ході перевірки недоліків.

Подальшого правового врегулювання вимагав і такий специфічний вид кримінального покарання як примусові роботи без утримання під вартою, визначенню порядку і умов виконання якого були присвячені всього 19 з 215 статей ВТК України 1925р. Діяльність ВТВ НКВС УСРР із регламентації цього виду покарання була спрямована, перш за все, на удосконалення структури органів, що виконували цей вид покарання. Стаття 1 Інструкції ВТВ НКВС УСРР «Про організацію примусових робіт без утримання під вартою» визначало, що «для приведення до виконання вироків… організуються 1) в окружних центрах ─ Окружні бюро примусових робіт; 2) в районних центрах ─ Районні бюро примусових робіт». Якщо Окружне бюро очолював начальник Окружної Виправно-Трудової інспекції і до його складу входили члени інспекції, то склад районного бюро був більш цікавим для дослідження, ─ його очолював один з членів Райвиконкому, як правило, завідуючий районним адміністративним відділенням, і до його складу входили: начальник районної міліції, завідуючий районним місцевим господарством, народні судді та представники районної організації комітету взаємодопомоги. Саме склад Районного бюро примусових робіт дає підстави значно розширити коло посадових осіб, державних органів та громадських організацій, які безпосередньо залучались до участі в процесі управління та виконання кримінальних покарань.

Суттєвий вплив на організацію управління та діяльності виправно-трудових установ в УСРР надала Постанова Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів СРСР «Про конвойну варту Союзу РСР» від 30 жовтня 1925 р., на підставі якої було створене Центральне управління конвойної варти СРСР, що безпосередньо підпорядковувалось Раді Народних Комісарів СРСР. Начальник Центрального управління конвойної варти призначався РНК СРСР за узгодженим поданням НКВС союзних республік. Комплектування конвойної варти, а також забезпечення всіма видами постачання було покладене на відповідні органи Народного Комісаріату з військових та морських справ. Для поліпшення управління була проведена організаційна перебудова конвойних команд за принципом будівництва Робітничо-Селянської Червоної Армії - відділення, взвод, рота, батальйон, полк. Всі війська, що входили до складу конвойної варти СРСР, були зведені у дві дивізії та шість окремих бригад загальною чисельністю 14 802 особи. В Постанові «Про конвойну варту Союзу РСР» законодавчо був закріплений принцип подвійної відповідальності за організацію надійної ізоляції всіх категорій ув’язнених ─ як з боку адміністрації місць позбавлення волі (реалізація оперативної інформації про підготовку до втечі, постійний нагляд з метою профілактики втеч тощо), так і з боку частин та підрозділів конвойної варти (забезпечення надійної охорони ув’язнених у місцях позбавлення волі та при конвоюванні).

НКВС УСРР надавав вирішального значення збереженню здоров’я ув’язнених, нормальному функціонуванню лікувальних закладів у системі місць позбавлення волі України. Згідно з вимогами статті 154 Глави 15 ВТК УСРР, в якій зазначалась необхідність видання особливої Інструкції НКВС спільно з Народним Комісаріатом Охорони Здоров’я України з метою розвитку правил медико-санітарних заходів, 27 травня 1926 р. була виданою «Інструкція по медико-санітарній частині». Інструкція складалась з двох частин: «Санітарної» та «Лікувальної». Перша визначала загальний правила діяльності лікувальних закладів місць позбавлення волі, порядок здійснення нагляду за санітарним станом ВТУ та санітарного контролю при прийомі ув’язнених до виправно-трудової установи. Друга частина визначала посадові обов’язки медичного персоналу, порядок прийому ув’язнених в лікувальні установи та особливості дій при виявленні психічнохворих ув’язнених та осіб, які захворіли на соціальні хвороби. Таким чином, вперше був виданий документ, який не тільки визначав загальний порядок лікування засуджених, але також встановлював особливості лікувального процесу визначених груп хворих засуджених.

Після прийняття Виправно-трудового кодексу НКВС УСРР державними органами та співробітниками місць позбавлення волі була розпочата серйозна робота з приведення режиму утримання ув’язнених у відповідність вимогам ВТК, які були достатньо гуманними. Так в БПР робочий день засуджених повинен був складати не більше 8 годин. Кількість отриманих посилок, передач, відправлених і отриманих листів не обмежувалася. Засудженим надавалася щоденна прогулянка не менше години, дозволялося носити власний одяг і купувати на свої гроші продукти харчування і предмети першої необхідності. Періодичність побачень (через бар'єр і грати або без них) варіювалася від одного разу в дві тижні до двох разів на тиждень. За рішенням розподільчої комісії засудженим середнього розряду могла надаватися відпустка за межі ВТУ на сім діб один раз на рік, а особам, що утримувалися у вищому розряді ─ на чотирнадцять діб. Крім того, засуджених до позбавлення волі без суворої ізоляції, які походили з селян, могли відпускати на польові роботи до двох місяців на рік. Слід зазначити, що в порядку реалізації норм, які містилися у ВТК, в Україні приймались нормативні акти в галузі конкретизації вимог режиму, що був встановлений у ВТУ.

Оскільки фізична ізоляція ув’язнених не передбачала повного позбавлення їх законного права на спілкування з визначеними категоріями громадян, ВТК УСРР в статтях 71-81 закріпив право ув’язнених на побачення, однак не регламентував їх тривалість. Унаслідок цього 4 травня 1926 р. ВТВ НКВС УСРР була видана Інструкція «Про тривалість побачень ув’язнених з приватними відвідачами», яка не тільки визначала мінімальну тривалість побачень ─ не менше 15 хвилин, але також встановлювала її залежність від розряду, категорії та фізичного стану конкретного ув’язненого. Саме в цьому документі вперше було закріплене загальне правило ─ з певними посадовими особами (захисниками та нотаріусами) час побачень ув’язнених не обмежувався. Це правило встановлювалось і встановлюється у сучасних тюремних системах з метою забезпечення права ув’язнених на юридичний захист своїх прав.

За загальним правилом, ВТК УСРР основну увагу приділяв детальній регламентації порядку і умов відбування покарання у звичайних ВТУ. У зв’язку з тим, що стаття 25 Виправно-трудового кодексу передбачала створення і спеціальних виправно-трудових закладів, наприклад, ізоляторів спеціального призначення, потрібно було юридично закріпити правові засади їх діяльності. В Україні була всього одна ВТУ подібного типу у м. Охтирську, тому і Інструкція НКВС від 6 травня 1926 р. мала назву «Про Охтирський ізолятор спеціального призначення». Про значення цього закладу для виправно-трудової системи України свідчить і той факт, що ця Інструкція була підготовлена не Виправно-трудовим відділом, а безпосередньо НКВС УСРР. Ізолятор спеціального призначення створювався для тримання в ньому строкових ув’язнених, які потребували відокремлення як дисциплінарно нестійкі з метою усунення їх шкідливого впливу на інших засуджених.

Значні труднощі на шляху реалізації вимог Виправно-трудового кодексу викликала організація праці ув’язнених в Україні, яка була визначена як основний засіб виправлення. Ці труднощі були пов’язані, головним чином, з відсутністю належної кількості об’єктів праці. Так по всім місцям позбавлення волі України з усіх працездатних (біля 75 % від загальної кількості осіб, що утримувалися) в жовтні 1924 р. працювали 42,2 %, в листопаді ─ 27,6 %, в грудні ─ 28,1%. Саме тому вирішення питань працевлаштування ув’язнених мало першочергове значення. Тяжке економічне становище ВТУ, фінансова скрута підприємств в районах дислокації вимагали розвитку власних виробничих підприємств. У 1925-1926 рр. при ВТУ УСРР вже було створено 297 власних підприємств та майстерень, на яких працювало 7 716 ув’язнених; близько 6 000 ув’язнених працювало в цей же період на різного виду господарських роботах, що загалом складало майже 45 % від загальної кількості осіб, які утримувалися в місцях позбавлення волі. Продовжувалось зростання кількості сільськогосподарських колоній та загальної площі землі, яка оброблялась ув’язненими. В 1925 р. в Україні вже було 105 сільськогосподарських колоній із загальною площею землі, що знаходилась у користуванні, - 31 767 га; в 1927р. - 137 колоній і, відповідно, 53 961 га землі у використанні. Названі організаційно-управлінські заходи як центральних органів, так і безпосередньо адміністрації місць позбавлення волі дозволили розпочати активну діяльність щодо забезпечення повного працевлаштування ув’язнених і, загалом, становлення праці як основного засобу виправлення злочинців.

Культурно-просвітницька робота з ув’язненими у ВТК УСРР 1925 р. поруч з працею розглядалась як необхідний засіб їх виправлення та перевиховання. Головною її метою цього напрямку діяльності ВТУ була організація корисної зайнятості ув’язнених та ліквідація серед них безграмотності. За архівними даними, до 1926 р. безграмотність серед ув’язнених в Україні була ліквідована на 43 %. В багатьох місцях позбавлення волі працювали, крім шкіл грамоти, загальноосвітні школи 1 та 2 ступеню, професійно-технічні школи, юридичні гуртки, інститути камерних читців та камерних кореспондентів. Наприклад, у Харківському БПР №1 виходив бюлетень «Голос исправления», в Одеському губернському БПР ─ бюлетень «Голос узника». Всього за 1925-26 рр. вийшло 570 газет, які готувались ув’язненими під контролем культурно-просвітницької частини ВТУ. Різнопланова культурно-просвітницька робота вимагала постійного і чіткого керівництва, тому ВТВ НКВС УСРР циркуляром за № 126 від 12 листопада 1925 р. була видана інструкція «Про обов’язки і права вихователя у виправно-трудових установах». Згідно з вимогами цієї Інструкції за кожним вихователем закріплювалося певне число камер або ув'язнених. Вихователі вели індивідуальну роботу з ув'язненими, проводили читання книг і газет, бесіди, надавали оцінку ступеню їх виправлення при вирішенні питання зміни умов утримання. Серед інших самодіяльних організацій ув’язнених у місцях позбавлення волі України виділялись створені в 1925р. товариські суди, які хоча і не передбачались ВТК УСРР, але мали місце на практиці. Вони організовувалися і діяли на підставі інструкції ВТВ НКВС УСРР «Про товариські суди у ВТУ» від 7 серпня 1925 р. з метою здійснення морально-виховного впливу на ув'язнених, які вчинили дисциплінарне правопорушення та з метою боротьби з негативними явищами серед ув'язнених, особливо із старим тюремним побутом і звичками, а також розвитку серед ув'язнених почуття відповідальності перед колективом.

У перші роки після прийняття Виправно-трудового кодексу 1925 р. НКВС УСРР разом з іншими державними інституціями була проведена певна робота для уточнення і розвитку окремих положень ВТК, а також тих напрямків діяльності місць позбавлення волі, які не були регламентовані кодексом. Факт прийняття в Україні Виправно-трудового кодексу та впровадження в практику необхідних заходів для здійснення закріплених ним положень, дозволяє зробити висновок, що становлення радянського виправно-трудового права на території України загалом отримало своє завершення, і також були створені необхідні умови для його подальшого розвитку.

Згідно з даними, наведеними у «Списку виправно-трудових установ НКВС УСРР» у підпорядкуванні Народного Комісаріату Внутрішніх Справ на початок 1926 р. знаходилося 58 місць позбавлення волі закритого типу, з них 44 будинки примусових робіт (9 центральних, 6 міжокружних, 27 окружних і 2 районних), 1 ізолятор спеціального призначення, 1 перехідний трудовий будинок, 8 будинків попереднього ув’язнення і 4 реформаторіуми для утримання неповнолітніх правопорушників. Також в Україні на той час було 42 сільськогосподарські колонії, більшість з яких була створена при БПР і виконувала завдання забезпечення постачання місць позбавлення волі сільськогосподарською продукцією.

У цей період з'являються перші загальносоюзні акти, що регламентують діяльність виправно-трудових установ. Так, 25 лютого 1927 р. на 3 сесії ІІІ скликання Центральний Виконавчий Комітет СРСР своєю Постановою вніс істотні зміни до тексту статті 38 «Основних засад кримінального законодавства СРСР та союзних республік» 1924 р., скасувавши передбачений раніше судовий порядок умовно-дострокового звільнення засуджених. Союзним республікам було надано право самим вирішувати питання про порядок застосування умовно-дострокового звільнення». В УСРР право умовно-дострокового звільнення було передано від судів Розподільчим комісіям при адміністративних відділах Окружних Виконавчих Комітетів (ст. 21 ВТК УРСР в редакції від 5 березня 1927 р.).

У зв’язку з тим, що після видання ВТК УСРР 1925 р. примусові роботи як міра кримінального покарання через недосконалість кримінального і виправно-трудового законодавства застосовувалися судами дуже рідко, і, навпаки, відмічалось надмірне захоплення застосуванням кримінального покарання у вигляді короткострокового позбавлення волі, що приводило до постійного переповнення місць ув’язнення. Згідно з інформацією, наведеною у Звітах про адміністративну та виправно-трудову діяльність НКВС УСРР за 1927/28 рр., «масові «розвантаження» місць позбавлення волі, що проводилися у зв'язку з цим, широке вживання умовно-дострокового звільнення, загальні і часткові амністії давали ефект лише на короткий час, не вирішуючи проблеми в цілому». Необхідно було змінювати кримінально-судову і виправно-трудову політику, тобто ширше застосовувати примусові роботи замість короткострокового позбавлення волі, для чого слід було значно посилити ефективність їх застосування на практиці. Тому в березні 1928 р. була прийнята нова редакція XX розділу ВТК УСРР, який регулював порядок відбування примусових робіт без утримання під вартою, що забезпечило посилення репресивного характеру примусових робіт та їх господарську рентабельність і, в свою чергу, значно розширило сферу застосування цього виду покарання.

Крім законодавчих змін тексту ВТК УСРР в цей період на Україні було прийнято також декілька актів з метою подальшого розвитку відповідних норм цього Кодексу Серед них «Положення про окружні комітети допомоги ув’язненим і звільненим з виправно-трудових установ», яке було затверджене НКВС в 1927 р. і, згідно з яким, передбачалася організація комітетів допомоги при Адмінвідділах Окрвиконкомів. До складу окружних комітетів входили представники державних, профспілкових, кооперативних, господарських та інших організацій і установ, а також окремі громадські діячі, які бажали боротися із злочинністю. Головним завданням комітетів була боротьба з рецидивною злочинністю шляхом залучення осіб, звільнених з місць позбавлення волі, в трудовий процес, сприяння в отриманні ними роботи тощо.

Вивчення змісту наступного питання пропонується курсантам для самостійного опрацювання.

3. Завдання та нормативно-правові засади діяльності органів та установ виконання покарань України за часів перших п’ятирічок та у передвоєнний період (1929 ─ 1939 рр.)

Зміни економічного курсу СРСР наприкінці 20-х років були головною передумовою реформування системи місць виконання покарань. Ці зміни були зумовлені:

§ по-перше, прийняттям у середині 1929 р. першого п’ятирічного плану,

§ по-друге, повною колективізацією, проведеною наприкінці 20-х ─ на початку 30-х років.

Реалізація планів, передбачених першою п’ятирічкою, була спрямована на будівництво потужних виробничих об’єктів у малозаселених регіонах СРСР і вимагала державного розподілу виробничих сил, підґрунтям яких повинна була стати дешева робоча сила ув’язнених.

Перехід до соціалістичної індустріалізації країни вимагав від органів управління виправно-трудовими установами та безпосередньо ВТУ України перебудови всіх ланок діяльності відповідно до загальнодержавних завдань, які полягали в соціалістичній реконструкції народного господарства на базі нової техніки та сучасних технологій. З'явилася необхідність тісно ув'язати виробничу діяльність ВТУ з промисловим будівництвом, розпочатим в країні. З цією метою розширяється мережа трудових колоній за рахунок загального скорочення числа будинків примусових робіт та інших місць позбавлення волі закритого типу. Залучення виправно-трудових установ до виконання державних промислових завдань повинно було сприяти підвищенню ефективності праці як одного з найважливіших засобів виховного впливу на засуджених

Відмова від принципових позицій НЕПу, економічний курс на форсування індустріалізації, створення жорсткої командно-адміністративної системи, проведення політики суцільної колективізації сільського господарства не могли не знайти своє відображення в діяльності правоохоронних органів України, і, зокрема, виправно-трудових установ. У цих умовах перед радянськими каральними органами політичним керівництвом СРСР було поставлене завдання значно підвищити ефективність своєї діяльності.

Початком реформи стала прийнята 11 липня 1929 р. Радою Народних Комісарів СРСР постанова № 16 «Про використання праці кримінальних арештантів», згідно з якою створювалась подвійна система місць позбавлення волі, перша частина якої підпорядковувалась Об’єднаному Державному політичному управлінню, а друга ─ залишалась в підпорядкуванні НКВС союзних республік. Мета створення такої системи була визначена у другому пункті постанови: «ОДПУ для прийому цих ув’язнених розширити існуючі та організувати нові виправно-трудові табори (на території Ухти і інших віддалених районів) з метою колонізації цих районів і експлуатації їх природних багатств шляхом використання праці позбавлених волі». До цих таборів повинні були направлятись всі ув’язнені, які були засуджені на строк від 3-х років і більше, але за умови їх придатності до фізичної праці. Згідно з п’ятим пунктом постанови друга паралельна структура системи місць позбавлення волі залишалась «у віданні НКВС союзних республік, які повинні були переглянути свою мережу місць позбавлення волі з метою правильного їх територіального розміщення».

Діяльність наркоматів внутрішніх справ союзних республік спрямовувалась на повне працевикористання осіб, позбавлених волі на строк від 1 року до 3 років, як правило, в спеціально створених сільськогосподарських колоніях з метою скорочення чисельності місць позбавлення волі. Перше Управління північних таборів було створене ОДПУ СРСР 28 червня 1929 р., тобто ще до підпису липневої постанови РНК СРСР, однак вже з посилкою на цей документ. 5 квітня 1930 р. було створене Управління таборів Об'єднаного Державного Політичного Управління (ОДПУ) СРСР, яке менш чим через рік отримало статус Головного Управління.

Постановою ЦВК та РНК СРСР від 6 листопаду 1929 р. були внесені відповідні зміни до тексту статті 13 «Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік», що визначали характер відбування кримінального покарання». До Кримінального кодексу України зміни про відбування покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудових таборах або в загальних місцях утримання були внесені постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 15 березня 1930 року.

Ці нормативно-правові акти зумовили серйозні зміни в системі виправно-трудових установ країни. У зв'язку з відмовою від покарання у вигляді позбавлення волі із суворою ізоляцією були скасовані ізолятори спеціального призначення, число БПР значно скоротилося, і в кінці 20-х ─ на початку 30-х років виправно-трудові колонії стають основним видом місць позбавлення волі для засуджених на строк до трьох років. Паралельно з'явився новий вид ВТУ ─ виправно-трудові табори, що представляли підвищену суспільну небезпеку, що виконували об’ємні народногосподарські завдання, наприклад, засвоєння нових територій, розробка природних корисних копалин, будівництво промислових підприємств, залізних доріг та шосейних шляхів тощо. Саме на них і покладалось завдання перевиховання правопорушників,

Згідно з «Положенням про виправно-трудові табори», затвердженим постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р., виправно-трудові табори мали своїм завданням «охорону суспільства від особливо соціально небезпечних злочинців, перш за все з класово ворожих і декласованих елементів, шляхом їх ізоляції, поєднаної із суспільно-корисною працею, та пристосування цих правопорушників до умов трудового гуртожитку».

Структурно виправно-трудові табори являли собою комплекс виправно-трудових установ закритого типу, які мали назву табірних відділень і табірних пунктів, що дозволяло охопити працею великої кількості ув’язнених значний фронт робіт. Очолював табір начальник, який організовував діяльність підпорядкованих підрозділів: адміністративної, виробничо-експлуатаційної, культурно-виховної та санітарної частин, а також атестаційної комісії. Положення також встановлювало: порядок прийому засуджених до табору; умови їх класифікації; загальні умови праці; особливості лікування і утримання хворих; порядок надання побачень, листування, отримання посилок та передач; переведення засуджених та їх звільнення; заходи дисциплінарного впливу; особливості проведення культурно-виховної роботи; дії при втечі засуджених тощо.

З метою диференційованого застосування заходів виправно-трудової дії встановлювався розподіл засуджених на три класифікаційні групи залежно від соціального положення та характеру вчиненого злочину:

§ перша - ув’язнені зі складу трудящих, селян та службовців, що користувалися до виголошення вироку виборчими правами, і засуджені вперше на строк не більше п'яти років не за контрреволюційні злочини;

§ друга - ті ж ув'язнені, але засуджені на строк більше п'яти років;

§ третя - всі нетрудові елементи і особи, які засуджені за контрреволюційні злочини.

До ув'язнених у виправно-трудових таборах застосовувалися три види режиму (первинний, полегшений і пільговий), що, на перший погляд, становили елементи прогресивної системи відбування покарання, які ув'язнені повинні були проходити поетапно, залежно від ступеня виправлення. Строк перебування їх на первинному режимі прямо залежав від того, до якої з трьох класифікаційних груп вони належали. Таким чином, питання про зміну режимних умов розв'язувалося зрештою з урахуванням класової приналежності засудженого та тяжкості вчиненого злочину.

Таким чином, необхідно зазначити, що заміна законотворчої діяльності на державному рівні комплексом відомчих нормативних актів призвела до протиріч у діючому законодавстві, в тому числі і в Конституції та Основних засадах кримінального законодавства СРСР і союзних республік. Протягом майже тридцяти років закладені в «Положення про виправно-трудові табори» правові норми уточнювались лише у відомчих нормативно-правових актах, які були прийняті в різні роки і суттєво ускладнювали діяльність адміністрації у нових таборах.

Протягом другої половини 20-х років йшов активний пошук досконалої організаційної побудови як окремих підрозділів НКВС, так і наркомату загалом. Його структура змінювалася інколи декілька разів на рік. Не вдаючись в подробиці організаційно-структурних змін, зауважимо, що на початку 1927 р. до складу НКВС входило 9 відділів та 25 підвідділів, на кінець цього ж року ─ вже 5 управлінь, 4 відділи та 21 підвідділ, в другій половині 1930 р. ─ 2 управління та 9 секторів, що поділялися на велику кількість груп. Отже, структура НКВС в цей період була надзвичайно пливучою. Деякі відділи та підвідділи об’єднувались, а інші, навпаки, розділялись, хоча це не було надто суттєвим відносно виконуваних ними функцій.

28 грудня 1930 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли Постанову «Про ліквідацію НКВС УСРР» на підставі загальносоюзного акту про ліквідацію НКВС союзних і автономних республік. Управління місцями ув’язнення, організацією заслання, а також вивчення злочинності та розробка методів боротьби з нею покладалось на Народний Комісаріат юстиції УСРР. На підставі цієї постанови НКЮ УСРР прийняв під свою юрисдикцію органи і установи виконання покарань. У складі НКЮ було утворено управління ВТУ (УВТУ). У зв'язку з скасуванням в Україні в 1930 р. адміністративних округів і переходом на систему управління з двох ланок (район ─ центр) виправно-трудові установи знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні УВТУ НКЮ УСРР.

Таким чином, до ліквідації НКВС в 1930 р. призвели наступні причини:

§ не відповідність юридичного статусу НКВС як республіканського наркомату інтересам формування централізованої галузевої системи управління СРСР;

§ значна пливучість його організаційно-структурної побудови в 20-х роках, яка переобтяжувала апарат наркомату, ускладнювала його діяльність та відносини з місцевими органами;

§ набрання обертів процесом централізації державних органів, що мали право здійснювати репресивну діяльність.

Істотно змінився характер праці у виправно-трудових колоніях порівняно з іншими місцями позбавлення волі. Перед НКЮ УСРР стояло завдання організувати працю у ВТК таким чином, щоб засуджені були залучені в трудові процеси народногосподарського значення; об’єднати їх в колективи, життя і праця яких будувалися б на єдиних із державними підприємствами принципах. Рішення цього завдання забезпечувалося широким розвитком в Україні промислових і будівельних колоній. Замість великого числа дрібних і безперспективних майстерень, типових для колишніх трудових колоній, в промислових колоніях обладнувались підприємства і цехи значної виробничої потужності, причому одну третину їх складали підприємства металообробної промисловості. До кінця 1930 р. виробничу базу промислових колоній складали 45 промислових підприємств, в тому числі: металообробних ─ 16, деревообробних ─ 9, взуттєвих ─ 5; швейних ─ 4, поліграфічних ─ 4, силікатних ─ 3, харчових ─ 3, хімічних ─ 1. Наприклад, засуджені, які відбували покарання в будівельних колоніях УВТУ НКЮ УСРР, брали участь у зведенні таких підприємств в Україні, як Харківський тракторний завод, Криворізький металургійний комбінат, завод «Азовсталь», Дніпрогес тощо.

Змінився також характер сільськогосподарських колоній за рахунок збільшення загальної площі землі, яка оброблялась, а також механізації, введення передових агротехнічних технологій. До 1 жовтня 1931 р. на території України було 18 промислових, 6 будівельних і 35 сільськогосподарських ВТК, які з 1 січня 1931 р. були переведеними на самоокупність.

У середині 1931 р. НКЮ УСРР ухвалив рішення про перетворення реформаторіумів у трудові будинки для неповнолітніх правопорушників типу фабрично-заводських училищ.

Але на перший план у діяльності НКЮ УСРР на початку 30-х років у галузі управління місцями позбавлення волі у зв'язку з тим, що нове кримінальне законодавство істотно змінило структуру місць позбавлення волі, а Виправно-трудовий кодекс УСРР 1925 р. в цій частині вже не відповідав дійсності, вийшла проблема підготовки проекту нового виправно-трудового кодексу республіки. Проект був підготовлений і винесений на широке обговорення на початку 1931 р.

Новий Виправно-трудовий кодекс УСРР прийнятий не був ні в 1931 р., ні в подальші роки. У зв’язку з тим, що положення і норми Виправно-трудового кодексу України 1925 р. фактично втратили юридичну силу у зв’язку із змінами в кримінальному законодавстві, це привело до того, що практично до прийняття Виправно-трудового кодексу УРСР 1970 р. діяльність органів і установ виконання кримінальних покарань на території України регламентувалась загальносоюзними та республіканськими відомчими нормативно-правовими актами.

Проте, 1 серпня 1933 р. в РРФСР був прийнятий новий Виправно-трудовий кодекс. У 1934 році нові Виправно-трудові кодекси були прийняті в Туркменістані та Узбекистані, які за структурою і змістом майже у всьому співпадали з ВТК РРФСР 1933 р. Хоча в інших союзних республіках, зокрема в Українській СРР, нові Виправно-трудові кодекси прийняті не були, проте ряд положень, закріплених у ВТК РРФСР, брались до уваги при вирішенні практичних питань організації і діяльності виправно-трудових установ в цих республіках. У першу чергу це стосувалось структури місць позбавлення волі. В Україні вона будувалася за аналогією із структурою місць позбавлення волі РРФСР. Залежно від характеру основних робіт, що виконувалися засудженими, виправно-трудові колонії в УРСР поділялись на фабрично-заводські (промислові), будівельні і сільськогосподарські. Штрафних колоній в Україні не було. Не створювалися в УСРР спеціально і колонії масових робіт, хоча ув'язнені у ряді колоній займалися дорожнім будівництвом, розробкою кам'яних кар'єрів і іншими роботами масового характеру.

10 липня 1934 р. згідно з Постановою ЦВК та РНК СРСР був створений загальносоюзний Народний комісаріат внутрішніх справ, до складу якого увійшло Об'єднане державне політичне управління. Керівництво виправно-трудовими таборами, що входили до цього в систему ОДПУ, було покладено на Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень НКВС СРСР. Згідно з постановою ЦВК та РНК СРСР від 27 жовтня 1934 р. всі місця позбавлення волі, підвідомчі НКЮ союзних республік, були передані в підпорядкування НКВC СРСР, у зв'язку з чим Головне управління виправно-трудових таборів було перейменованим у Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув’язнення. Для безпосереднього керівництва виправно-трудовими установами в республіках, краях та областях наказано було створити в НКВС союзних республік Відділи місць ув’язнення.

Після створення Народного комісаріату внутрішніх справ України необхідно було відтворити систему органів, що здійснювали керівництво виправно-трудовими установами. Тому 29 жовтня 1935 р. було затверджено Положення про функції відділів місць ув'язнення (ВМУ) обласних управлінь НКВС УРСР та міськрайапаратів системи виконання покарань. ВМУ обласних УНКВС створювались для повного оперативного керівництва виробничо-господарською та фінансовою діяльністю місць позбавлення волі, забезпечення виконання всіх показників виробничих та фінансових планів. Контроль за законністю утримання під вартою ув'язнених здійснювало обліково-розподільне відділення, що входило до складу відділів. На відділення виправних робіт (в міськрайапаратах ─ Бюро виправних робіт) покладалось керівництво роботою із притягнення до праці засуджених до виправних робіт та з укладання угод із господарськими органами. Відділення охорони контролювало охорону та несення служби в місцях ув'язнення, організовувало агентурну роботу та керувало нею, здійснювало заходи, спрямовані на боротьбу з втечами. Керівництвом всім ходом виробництва, забезпеченням виконання виробничих та фінансових планів займалось виробничо-господарське відділення. Крім того, до складу відділів місць ув'язнення обласних УНКВС УРСР входили фінансове відділення, інспектура культурно-виховної роботи, бюро з працевлаштування колишніх в'язнів, санітарна інспектура.

Створене в апараті НКВС УРСР Управління місць ув'язнення мало ідентичну організаційно-структурну будову, за виключенням декількох відділень, створених з урахуванням специфіки діяльності окремих видів місць позбавлення волі. До них відносились: будівельне відділення, відділення сільського господарства, відділ промислових підприємств. Про пріоритетний розвиток промисловості в системі місць позбавлення волі свідчить той факт, що саме начальник відділу промислових підприємств був помічником начальника Управління місць ув'язнення.

У 1934 р. вперше в історії кримінально-виконавчої системи СРСР був створений внутрівідомчий позасудовий орган, наділений функціями, які згідно із законом могли належати тільки органам правосуддя. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 р. при Народному комісарі внутрішніх справ Союзу РСР була створена Особлива нарада, якій, відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 5 листопаду 1934 р. надавалося право застосовувати до осіб, які були визнані суспільно-небезпечними:

а) заслання на термін до 5 років під гласний нагляд в місцевостях, перелік яких встановлюється НКВС СРСР;

б) висилку на термін до п’яти років під гласний нагляд із забороною проживання в столицях, великих містах та промислових центрах СРСР;

в) ув’язнення до виправно-трудових таборів на строк до п’яти років;

г) висилку за межі СРСР іноземних підданих, які були суспільно-небезпечними.

Починаючи з 1935 р. правові норми діючого на той час виправно-трудового законодавства стали все більше витіснятися відомчими нормативними актами (наказами, інструкціями і розпорядженнями), що видавались по лінії НКВС СРСР. Ігнорування норм виправно-трудового кодексу стало правилом. Починаючи з 1935 р., засуджених (в тому числі і в Україні) стали поділяти лише за ознакою статі (чоловіки та жінки), а також на тих, хто дотримується вимог режиму або не дотримується. З часом це привело до того, що в одних виправно-трудових установах поруч з вперше засудженими за менш тяжкі злочини стали утримуватися засуджені, які мали підвищену суспільну небезпеку, тобто злісні рецидивісти, а також особи, що вчинили тяжкі злочини.

31 травня 1935 р. ЦВК, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) була прийнята спільна постанова «Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності». На виконання постанови, НКВС СРСР 7 липня 1935 р. був виданий наказ «Про організацію роботи по ліквідації дитячої безпритульності та безнаглядності», який регламентував створення приймальників-розподільників для дітей та трудових колоній НКВС для неповнолітніх віком від 12 до 18 років. Це були закриті установи для короткострокового утримання (не більше одного місяця) безпритульних дітей віком до 16 років, з подальшим направленням їх до дитячих установ відповідного типу.

Трудові колонії для неповнолітніх призначалися для утримання неповнолітніх засуджених у віці від 12 років, тоді як в школах ФЗУ НКЮ утримувалися особи у віці від 15 до 18 років. На відміну від спеціальних шкіл ФЗУ, сама назва яких свідчила про те, що їх основним завданням було професійне навчання неповнолітніх, трудові колонії для неповнолітніх поруч з цим завданням виконували ще одну важливу функцію ─ здійснення дисциплінарного впливу на правопорушників за рахунок регламентованого режиму утримання, складовою частиною якого був постійний контроль за суворим дотриманням ними трудової і навчальної дисципліни, розпорядку денного та правил ізоляції, які в колоніях цього виду знаходили більш чіткий вираз. Відповідно до зазначеного наказу у структурі Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР було створено Відділ трудових колоній для неповнолітніх, який мав здійснювати: організацію приймальників-розподільників та трудових колоній НКВС замість шкіл фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) особливого типу, керівництво їх виробничою, шкільною та навчально-виховною роботою, а також влаштування вихованців на роботу після отримання ними кваліфікації.

Аналіз практики роботи виправно-трудових установ у першій половині 30 ─ років показав, що окремі ув’язнені, особливо з числа рецидивістів ─ професіоналів, встали на шлях тероризування інших засуджених, скоювали злочини в місцях позбавлення волі, порушували встановлений порядок утримання, відмовлялись від роботи. Все це дестабілізірувало діяльність установ виконання покарання, тому необхідно було вжити заходи щодо їх ізоляції від основної маси правопорушників. Також виникла необхідність і в ізоляції політичних ув’язнених. 8 серпня 1936 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про доповнення Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», що внесла зміни до статей 13 та 18, якими надала право всім судам, окрім народних, призначати особам, засудженим за найтяжчі злочини, позбавлення волі у вигляді тюремного ув’язнення, а органам НКВС ─ переводити в дисциплінарному порядку до тюрми на строк від одного до двох років осіб, які відбувають кримінальне покарання у виправно-трудових таборах і колоніях та систематично порушують в місцях позбавлення волі внутрішній розпорядок, скоюють втечі, тобто злісно порушують вимоги режиму утримання.

У зв'язку з проведеними організаційними змінами в 1935-1936 рр. система виправно-трудових установ СРСР об'єднувала такі види місць позбавлення волі: виправно-трудові табори, виправно-трудові колонії, тюрми, трудові колонії для неповнолітніх, спеціальні установи для хворих ув'язнених. Але в Україні серед місць ув’язнення переважали тюрми та сільськогосподарські виправно-трудові колонії. На вересень 1935 року на її території налічувалось 37 тюрем, 5 виправно-трудових промислових колоній, 29 сільськогосподарських колоній, 8 будівельних колоній. На 1 вересня 1935 р. в Україні діяли 18 приймальників, розраховані на 2 110 дітей, які в них утримувалась, 12 трудових колоній (на 5 200 дітей), дві трудові комуни (на 1 750 дітей). Крім того в радгоспах системи НКВС утримувалось 1 100 дітей.

У 1935 році в апараті Управління місць ув'язнення (УМЗ) НКВС УРСР було створено Відділ особливого будівництва, який через рік був реорганізований в самостійне управління НКВС. Отже, найбільш важливі та трудомісткі виробництва передавались до відома УМЗ або взагалі НКВС. Це було пов’язано, по-перше, із забезпеченням організаційно-режимної дисципліни на будівництві стратегічних об’єктів, а по-друге, із наявністю дешевої робочої сили, керівництво якою здійснювало управління місць ув’язнення НКВС УРСР.

Впродовж 1935-1936 рр. в областях України прокотилася хвиля викриття «контрреволюційних організацій». У другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям кількість справ, які розглядали спеціальні колегії обласних судів, збільшилася на 95,9 %, а в першому півріччі 1936 р., порівняно з другим півріччям 1935 р. ─ на 20,8 %. Найчастіше засуджених звинувачували в «контрреволюційній» та «троцькістській» агітації.. Прийняті заходи забезпечили «стабільне поповнення» тюремного населення в місцях позбавлення волі.

Восени 1936 р. Народним комісаром внутрішніх справ СРСР замість Г. Ягоди став М. Єжов. Розпочалось «зміцнення» органів НКВС, яке стало передумовою широкої хвилі репресій 1937-1938 рр., зокрема й в Україні. Але, передусім, потрібно було позбутися людей, чиїми руками встановлювалось каральне свавілля та творились беззаконня в першій половині 30-х років. 13 січня 1937 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про незадовільне партійне керівництво Київського обкому КП(б)У та недоліки в роботі ЦК КП(б)У». Критика, спрямована проти недостатньо активної боротьби з троцькістами, тотальна «чистка» кадрів в Україні (в тому числі і в НКВС УРСР) привели до зняття В.А. Балицького з посади наркома внутрішніх справ УРСР. В кінці травня 1937 р. його викликали до Москви, а невдовзі призначили начальником Управління НКВС Далекосхідного краю. Заарештували В.А. Балицького 7 липня 1937 р. за звинуваченням в причетності до Київського центру «військово-фашистського заколоту», організатором якого оголосили командуючого військами Київського військового округу Й. Якіра. 27 листопада 1937 р. В.А. Балицький був розстріляний.

14 червня 1937 р. Народним комісаром внутрішніх справ УРСР був призначений комісар державної безпеки 2-го рангу І.М. Леплевський, який перед цим очолював Особливий відділ ГУДБ НКВС СРСР. Під керівництвом І.М. Леплевського почалася розправа не тільки над партійним та радянським апаратом, але й над працівниками центрального та периферійних апаратів НКВС УРСР. Так, за офіційними даними, всього було репресовано 1 199 тільки керівних працівників НКВС УРСР.

Нова хвиля масових репресій розпочалась 4 липня 1937 р., коли до місцевих органів НКВС надійшла телеграма М. Єжова за № 11926, в якій вимагалось взяти на облік усіх осілих в області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулись після відбуття покарання, а також втікачів із таборів та заслання. На місцях почали готуватись до проведення операції «особливої серйозності та важливості». В обласних УНКВС були організовані спеціальні штаби для керівництва операцією, області поділялись на оперативні сектори, які співпадали з територією декількох районів. Сигналом для початку проведення цієї операції з 1 серпня став Оперативний наказ народного комісара внутрішніх справ СРСР за № 00447 від 30 липня 1937 р. Але тепер кількість категорій громадян, які підлягали арешту, значно розширювалась. Згідно з наказом з 5 серпня 1937 р. у всіх республіках, краях і областях розпочалась операція із репресування колишніх кулаків, активних антирадянських елементів і кримінальних злочинців. Значна участь у цій операції відводилась адміністрації місць позбавлення волі. Це пов’язано з тим, що, згідно із затвердженим переліком, майже всі категорії осіб, які підлягали репресії, були прямо пов’язані з місцями позбавлення волі (або на момент виходу наказу перебували в установах виконання покарань, або скоїли з них втечу). Таким чином можливо зробити висновок про те, що адміністрація органів управління та установ виконання покарань приймала безпосередню і активну участь в масових репресіях проти свого народу, але, одночасно з цим, значна кількість співробітників місць позбавлення волі стали жертвами того самого терору, безпосередніми учасниками якого вони були.

Одночасно з наступом на куркульство, органи НКВС республіки здійснювали заходи, пов’язані з репресіями за національним принципом. Так, протягом 1937 ─ 1938 рр. відбулось «розгромлення антирадянської роботи польської розвідки і диверсійно-повстанської низівки «ПОВ ─ польської організації військової», були проведені так звані «німецька» та «латиська операції». В ході них в Україні було засуджено близько 50 000 громадян польської національності, понад 10 000 німців, викрито і ліквідовано 72 «шпигунсько-диверсійні резидентури», 14 «націоналістичних організацій». Агентами цих розвідок оголошувалися відомі в республіці воєначальники, політемігранти, інженерно-технічні працівники.

Все це вказує на те, що коли компетенція НКВС вийшла за межі питань суто політичних, навколо них була створена атмосфера надмірної таємності, ослабнув державний контроль, допускалась можливість позасудової репресії, запобіжні заходи застосовувались лише за підозрою, то це не могло не призвести до незаконних всеохоплюючих репресивних дій, жертвами яких ставали тисячі безневинних людей.

Під час проведення репресивних заходів в Україні нарком внутрішніх справ республіки І.М. Леплевський намагався всіляко догодити московському керівництву. Неодноразово від звертався до НКВС СРСР з проханням подовжити термін проведення тієї чи іншої «операції» або затвердити додаткові ліміти на проведення репресій. Однак, як з’ясувалося пізніше, це не гарантувало йому власної безпеки. 25 січня 1938 р. І.М. Леплевський був усунений від займаної посади та призначений начальником Транспортного відділу ГУДБ НКВС СРСР, 26 квітня заарештований, а 28 липня 1938 р. засуджений виїзною сесією військової колегії Верховного суду СРСР до вищої міри покарання.

25 січня 1938 р. народним комісаром внутрішніх справ УРСР був призначений комісар державної безпеки 3-го рангу О.І. Успенський, чия діяльність визначена новим етапом у проведенні масових репресій в Україні. Після арешту першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора як «головного керівника всіх антирадянських сил в Україні» органи НКВС активізували діяльність з ліквідації «правотроцькістського підпілля» в республіці. В короткі строки місцеві підрозділи НКВС доповіли у Київ про ліквідацію 11 обласних правотроцькістських центрів, 136 районних організацій, 149 куркульсько-повстанських загонів. Загалом, в Україні були заарештовані 2 852 «кадрові учасники» (не враховуючи низівки) правотроцькістської організації.

У звітах Народного комісаріату внутрішніх справ республіки за 1938 р. повідомлялося про блискучу операцію з ліквідації «основних кадрів військовофашистської змови» в Україні. Із загальної кількості командирів та політпрацівників РСЧА та флоту (44 000), що зазнали репресій, більше третини були репресовані в Київському та Харківському військових округах/

Але керівництво НКВС УРСР не дозволяло місцевим органам знижувати темпи проведення репресій. У наказі від 22 липня 1938 р. нарком внутрішніх справ УРСР О.І. Успенський підкреслював: «Звертаю увагу начальників УНКВС областей на

Дата добавления: 2014-01-11