Інноваційний менеджмент як сукупність принципів, методів і форм управління інноваційними процесами та інноваційною діяльністю

СТРУКТУРИЗАЦІЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

1.1. Зміст основних понять інноваційного менеджменту.

1.2. Інноваційний менеджмент як сукупність принципів, методів і форм управління інноваційними процесами та інноваційною діяльністю.

1.3. Еволюція розвитку теорій інноваційної діяльності.

1.1. Зміст основних понять інноваційного менеджменту.

У сучасному світі економічний розвиток країн визначається не природними ресурсами і не обсягами промислового виробництва, а сукупною здатністю суб'єктів господарювання до впровадження нових ідей з метою задоволення споживчого попиту в певних товарах чи послугах. Пошук цих ідей є реакцією підприємців на зменшення доходу від своєї діяльності, що спричинене насиченням ринку відповідними товарами, а втілення цих ідей у життя залежить від ресурсних та інноваційних можливостей суб'єктів господарювання і від загального рівня науково-технічного розвитку країни.

Діяльність кожної організації спрямована на задоволення потреб споживачів відповідного сегмента ринку. Незалежно від того, до якої галузі вона належить, яких споживачів обслуговує, поряд із нею на ринку функціонують інші підприємницькі структури, що займаються аналогічною діяльністю. Чим привабливіший з погляду доходів ринковий сегмент, тим щільніша на ньому конкуренція. Конкурентна боротьба між суб'єктами господарювання змушує їх дбати про ефективність своєї діяльності, що можливо лише за умов систематичних нововведень у виробничий процес з метою вдосконалення способу виготовлення продукції, і в саму продукцію для її модифікації, надання нових властивостей, поліпшення дизайну, експлуатаційних характеристик, що формує її вищу споживчу цінність і робить привабливішою для покупців. Отже, здатність суб'єктів господарювання створювати те, чого ще немає на ринку товарів і послуг, але потрібне споживачам, забезпечує умови їх тривалому існуванню і розвитку.

Складність і надзвичайно висока рухливість ринкових процесів, поява нових запитів і зміна позицій споживачів, масштабні технологічні зрушення, стрімкий розвиток інформаційних мереж, а отже, швидке поширення та отримання інформації, її доступність не тільки ускладнюють роботу підприємств, а й сприяють появі нових, часто несподіваних можливостей для бізнесу, що ґрунтуються на інноваційних баченнях. Американський фахівець з управління Пітер Друкер (нар. 1909) вказував, що «інновації (або новаторство) — це особливий засіб підприємців, за допомогою якого вони досліджують зміни в економіці та суспільстві з метою використання їх у бізнесі чи різних сферах обслуговування». Отже, за допомогою інновації організація здатна конкурувати на ринку, що потребує пильної уваги менеджерів усіх рівнів до формування системи управління новаціями.

Слід розрізняти терміни «новація» («новинка») та «інновація». Новація — це нові порядок, звичай, метод, продукт, які можуть бути використані у суспільному виробництві та споживанні.

Новація (лат. novatio — оновлення, зміна) —- продукт інтелектуальної діяльності людей, оформлений результат фундаментальних, прикладних чи експериментальних досліджень у будь-якій сфері людської діяльності, спрямований на підвищення її ефективності.

Новаціями є відкриття, винаходи, нові або вдосконалені процеси, структури, методики, стандарти, результати маркетингових досліджень тощо. Однак для усвідомлення цінності новації, а значить, доцільності її впровадження, необхідний певний час. Період між появою новації і її впровадженням називають інноваційним лагом.

Новація після прийняття до реалізації та розповсюдження набуває нової якості — стає інновацією. В економічній літературі існують різні визначення інновації, але більшість з них ґрунтується на концепції Йозефа Шумпетера (1883—1950), який вважав відкриття, винахід нового пристрою або технології початковою подією, а впровадження цього пристрою або технології — завершальною подією, розглядаючи інновацію з погляду економічного застосування, що передбачає створення нових ресурсів або використання вже відомих в інший спосіб.

Отже, світова економічна думка інтерпретує інновацію як перетворення потенційного науково-технічного прогресу на реальний, утілений в нових продуктах і технологіях. З огляду на це терміни «нововведення» та «інновація» можна вважати рівнозначними і використовувати як синоніми щодо кінцевого результату — впровадженої новації.

Інновація (нововведення) — кінцевий результат креативної діяльності, втілений у виведеному на ринок новому чи вдосконаленому продукті, технологічному процесі, що використовується у практичній діяльності, або новому підході до надання споживчих послуг.

Нововведення пов'язане з новим застосуванням існуючого продукту, використанням нової концепції або ідеї. Визнання її корисності кінцевим споживачем зумовлює зміну соціально-економічного середовища. Корисність, функція корисності відрізняють нововведення від відкриття і винаходу. Відкриття і винаходи не мають соціальної та економічної цінності, якщо не стають основою нововведення на ринку. Так, американський економіст Б. Твісс зауважує: «Винахід (новація) — формулювання, висування ідеї. Нововведення (інновація) — застосування, тобто процес, у якому винахід або ідея набувають економічного змісту».

Інновація переводить виробничий організм у новий стан. Упровадження новацій відбувається цілеспрямовано, з метою поліпшення функціонування підприємства, тому можна стверджувати, що інновація є цільовою зміною підприємства як системи, завдяки якій створюється новий засіб для задоволення певної потреби людей. Звідси й трактування поняття «інновація» у Законі України «Про інноваційну діяльність»: «Це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція чи послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери».

Згідно із Законом об'єктами інноваційної діяльності є:

— інфраструктура виробництва і підприємництва;

— організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

— сировинні ресурси, засоби їх видобування і перероблення;

— механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Система менеджменту організацій, які використовують підприємницький, інноваційний підхід до свого функціонування і розвитку, покликана розв'язувати низку завдань, інколи суперечливих і навіть взаємовиключних:

— постійне оновлення асортименту продукції та послуг;

— оновлення і створення нових виробничих систем;

— нарощування ефективності виробничо-збутової діяльності, передусім шляхом підвищення продуктивності праці персоналу і зниження всіх видів витрат;

— розроблення і реалізація стратегії і тактики боротьби за лідерство на основі концентрації зусиль і ресурсів на найперспективніших напрямах розвитку техніки, технології, потреб, ніш і сегментів ринку;

— підпорядкування діяльності всіх підрозділів виробничих систем режиму складного відтворювального конвеєра нововведень;

— поєднання гнучкості та адаптивності дрібносерійного виробництва з високою ефективністю, низькими витратами і високою продуктивністю масового виробництва.

Розв'язання цих завдань забезпечується створенням динамічної і гнучкої системи управління, яка спирається на широке делегування повноважень тим рівням менеджменту, що можуть продукувати інноваційні ідеї і втілювати їх у життя. А координація усіх робіт із залучення інновацій у практику роботи підприємства чи їх створення власними силами здійснюється системою інноваційним менеджментом.

Першу класифікацію інновацій розробив Й. Шумпетер. Її використовували до кінця 60-х років XX ст. Він виокремив п'ять типів інновацій:

1) виробництво невідомого споживачам нового продукту або продукту з якісно новими властивостями;

2) впровадження нового засобу виробництва, в основу якого покладено нове наукове відкриття або новий підхід до комерційного використання продукції;

3) освоєння нового ринку збуту певною галуззю промисловості країни, незважаючи на те, існував цей ринок раніше чи ні;

4) залучення нових джерел сировини та напівфабрикатів, незалежно від того, існували ці джерела раніше чи ні;

На сучасному етапі інновації класифікують за іншими ознаками.

1. Класифікація за змістом. Вона дає змогу визначити спрямованість новації і мету, якої буде досягнуто за умов її реалізації. За цією ознакою виокремлюють:

— продуктові інновації, які орієнтовані на виробництво і використання нових (поліпшених) продуктів у сфері виробництва або у сфері споживання, тобто на створення нової споживчої цінності, що приваблює більшу кількість споживачів;

— інновації процесу, тобто нові технології виробництва продукції, організації виробництва і управлінських процесів (дають переваги у витратах, продуктивності, якості);

— ринкові інновації, які відкривають нові сфери застосування продукту або дають змогу реалізувати продукт чи послугу на нових ринках і розширюють межі ринку, на якому працює фірма.

2. Класифікація за ступенем новизни. Вона сприяє визначенню організаційної форми створення і реалізації інновацій, а також джерел фінансування інноваційного процесу. За цією ознакою виділяють такі інновації:

— базові (новий спосіб виробництва або раніше невідомий продукт, які започатковують чи дають імпульс розвитку нової галузі). Такі інновації, як правило, створюються спеціалізованими науково-дослідними структурами, потребують великих інвестицій і особливої організаційно-структурної форми управління їх реалізацією —управління інноваційними проектами;

— поліпшувальні (упровадження нових видів виробництв, що реалізують інноваційний потенціал базової інновації; вони дають змогу поширювати і вдосконалювати базові покоління техніки, створювати нові моделі машин і матеріалів, поліпшувати параметри продукції, що випускається); здійснюються організаціями переважно самостійно, якщо потенціал базової інновації реалізований неповністю; потребують інвестування за рахунок власних джерел, зокрема з фонду технічного розвитку;

— псевдоінновації (інновації, які залучаються фірмами у технологічний процес чи продукт з метою затримання зниження норми прибутку і продовження життєвого циклу товару). Йдеться про зміну дизайну товару, способів його фасування чи пакування для привернення уваги споживача, створення у нього певного емоційного стану; здійснюються ці інновації у процесі оперативного управління інноваційною діяльністю і не потребують значних інвестицій.

Для визначення перспективних нововведень, спрямованих на подальший розвиток підприємства, впорядкування процесу пошуку і залучення новацій використовують детальнішу класифікацію. її особливість полягає в тому, що, залежно від критерію, взятого за основу, одні й ті самі нововведення можуть бути віднесені до кількох видів (табл. 1.1).

Класифікаційна ознака	Вид інновацій

За сферою діяльності організації	• інновації на вході в організацію як систему — цільові, якісні чи кількісні зміни у виборі чи використанні матеріалів, сировини, обладнання, інформації, працівників чи інших видів ресурсів; • інновації на виході з організації — зміни в результатах виробничої (операційної) діяльності, якими можуть бути вироби, послуги, технології; • структурні інновації — цільові зміни у виробничих, обслуговуючих і допоміжних процесах
За змістом діяльності	• технологічні інновації — спрямовані на створення і освоєння виробництва нової продукції, технологій і матеріалів, модернізацію обладнання, реконструкцію споруд, реалізацію заходів з охорони довкілля; • виробничі інновації — орієнтовані на розширення виробничих потужностей, диверсифікацію виробничої діяльності, зміну структури виробництва тощо; • економічні інновації — спрямовані на зміну методів і способів планування всіх видів виробничо-господарської діяльності, зниження виробничих витрат, вдосконалення матеріального стимулювання, раціоналізацію системи обліку; • торговельні інновації — мають на меті використання нових методів цінової політики, нових форм взаємовідносин з постачальниками і замовниками; надання чи отримання фінансових ресурсів у формі кредитів, Інтернет - магазини тощо; • соціальні інновації — пов'язані з поліпшенням умов і характеру праці, соціального забезпечення, психологічного клімату в колективі тощо; • управлінські інновації — націлені на вдосконалення організаційної структури, стилю і методів прийняття рішень, використання нових способів оброблення інформації і документації, раціоналізацію канцелярських робіт
За інтенсивністю інноваційних змін	• інновації нульового порядку (регенерування вихідних властивостей) — цільова зміна, що зберігає і оновлює існуючі функції виробничої системи чи її частини, наприклад нова фарба для автомобіля; • інновації першого порядку (кількісна зміна) — просте цільове пристосування до кількісних вимог при збереженні функцій виробничої системи чи її частини, наприклад розширення ринків збуту; • інновації другого порядку (перегрупування чи організаційні зміни) — прості організаційні зміни, наприклад поділ відділу маркетингу на підрозділ досліджень ринку і підрозділ стимулювання збуту; • інновації третього порядку (адаптаційні зміни) — зміни, викликані взаємним пристосуванням елементів виробничої системи, наприклад адаптація допоміжних процесів до змін у основних виробничих процесах у зв'язку з удосконаленням випуску продукції; • інновації четвертого порядку (новий варіант) — найпростіша якісна зміна, що перевищує межі простих адаптивних змін, наприклад оснащення певної моделі автомобіля потужнішим двигуном; • інновації п'ятого порядку («нове покоління») — змінюються всі або більшість функціональних властивостей виробничої системи, але базова структурна концепція зберігається, наприклад впровадження програмного управління верстатом; • інновації шостого порядку (новий «вид») — якісна зміна функціональних властивостей виробничої системи чи її частини; змінюється вихідна концепція, але функціональний принцип залишається, наприклад стільниковий зв'язок; • інновації сьомого порядку (новий «рід») — докорінна зміна функціональних властивостей виробничої системи або її частини, що змінює її основний функціональний принцип, наприклад поява транзисторів, інтегральних схем, впровадження гнучких виробничих ліній, транспорт на магнітній чи повітряній подушці тощо
За рівнем об'єктивного і суб'єктивного сприйняття	• абсолютна новизна — фіксується за відсутності аналогів даної новації; • відносна новизна — інновацію було застосовано на інших об'єктах або ж здійснено оновлення одного з елементів виробу системи в ході поточної модернізації; • умовна новизна — виникає внаслідок незвичного сполучення раніше відомих елементів; • суб'єктивна новизна — новизна для певних споживачів, які раніше не були ознайомлені з даним продуктом
За причинами виникнення	• реактивні — інновації, що забезпечують виживання та конкурентоспроможність фірми на ринку, виникаючи як реакція на нові перетворення, здійснювані основними конкурентами; • стратегічні — інновації, впровадження яких має випереджальний характер з метою отримання вирішальних конкурентних переваг у перспективі
За ступенем впливу на технологічне і соціальне середовище	• інкрементальні — інновації, що здійснюються послідовно і поступово на основі повсякденної роботи з поліпшення організації виробничих процесів; вони майже непомітні, однак забезпечують постійний приріст продуктивності виробництва; • радикальні — інновації, що є результатом тривалих цілеспрямованих науково-технічних робіт у НДІ чи лабораторіях; вони сприяють значним змінам у мікро- та макроекономіці (виробництво синтетичних матеріалів, напівпровідників тощо); • нові технологічні системи — глибокі зміни в технологіях, які стосуються кількох сфер економіки і стимулюють появу нових секторів виробництва і споживання (капілярне зварювання, нові технології штампування, лазерні технології та ін.). • зміна техніко-технологічної парадигми — глибокі зміни в технологіях, ефект від яких суттєво впливає на економіку загалом (атомна енергетика, мікроелектронна революція, інформаційні технології тощо)

Концепцію життєвого циклу товару першим запропонував у 1965 р. американський теоретик маркетингу Теодор Левітт. Сутність її полягає в тому, що кожен новий товар проходить певний життєвий цикл, протягом якого спостерігаються зміни між обсягами його реалізації і-величиною прибутку. Згідно з концепцією будь-який товар живе на ринку лише обмежений час, тривалість якого залежить від його призначення і специфічних якісних характеристик.

Життєвий цикл товару — період від зародження ідеї, створення нового товару і його практичного використання до моменту зняття його з виробництва.

Гіпотетична крива життєвого циклу товару найчастіше описується п'ятьма етапами, в межах яких і відбувається зміна співвідношення між обсягами його реалізації і величиною прибутку. Це етапи розроблення, виведення на ринок, зростання, зрілості й занепаду (рис. 1.1).

Рис. 1.2. Характер збуту і прибутків протягом життєвого циклу товару

Етап розроблення — охоплює стадії зародження ідеї, науково-дослідних й експериментально-конструкторських робіт для перетворення ідеї на продукт, розроблення технології його виробництва. Товар на ринку відсутній, наявне лише вкладення капіталу.

На етапі виведення на ринок відбувається налагодження технологічного процесу, випуск невеликої партії та її ринкова апробація, формування стратегії і каналів збуту. На цьому етапі прибуток відсутній, оскільки витрати перевищують доходи від продажу.

Етап зростання — це період швидкого сприйняття нового товару ринком і швидкого зростання прибутків від його реалізації.

Етап зрілості характеризується уповільненням темпів збуту внаслідок придбання товару більшою кількістю покупців. Товар перестає бути новинкою. Прибуток стабілізується або зменшується у зв'язку зі зростанням витрат на його захист від конкурентів. Цим етапом життєвий цикл інновації фактично завершується.

Етап занепаду. Різке зниження збуту і прибутків. Товар знімають з виробництва.

Найскладнішим є етап розроблення товару, особливо для складної інновації, створення якої передбачає попередні дослідження ефективності технічного рішення, взятого за її основу, конструкторське розроблення дослідного зразка, його апробацію, вдосконалення, розроблення технології виготовлення тощо. Цей процес може бути тривалим і не завжди завершується успіхом.

Значний відсоток невдач фахівці пояснюють тим, що інновації часто виникають на базі нових знань, а не нових потреб. Щоб з'ясувати запити та вимоги споживачів і запобігання помилковим рішенням при розробленні нового продукту, великі компанії створюють спеціальні підрозділи для обміну інформацією зі споживачами, на основі якої планують свої подальші дослідження та розробки.

Тривалість життєвого циклу інновацій визначається внутрішніми чинниками, що обумовлюють здатність фірми-інноватора прискорити процес перетворення ідеї на матеріалізований продукт, придатний до комерційного впровадження, і зовнішніми, які формуються співвідношенням попиту й пропозиції і впливають на тривалість комерційного використання інновації.

Життєвий цикл інновації, як правило, розвивається традиційно. У деяких випадках інновація є настільки вдалою, що її життєвий цикл триває довго. Йдеться про бум на продукт або тривале захоплення. Проте новинка може виявитися невдалою: споживач, спершу зацікавившись, невдовзі втрачає до неї інтерес. Може трапитися й так, що раптовий інтерес до новинки, обумовлений вдалою рекламою, перетворить її на товар, яким захопляться усі: товар стає фетишем (франц. fetiche — амулет). Але через певний час мода на нього минає, і життєвий цикл завершується. Інтерес до продукту може мати також сезонний характер, тобто попит зростає у певний сезон.

Часто новації існують у численних модифікаціях. Вдосконалення базової ідеї, краще дизайнерське рішення сприяють продовженню життєвого циклу інновації, відновленню попиту на неї.

Більшість організацій систематично оновлюють асортимент продукції та послуг, модернізують і створюють нові виробничі системи, а отже, постійно ініціюють інноваційні зміни. Життєві цикли інновацій накладаються один на одного, мають ланцюговий характер (рис. 1.2). На той час, коли продукцію знімають з виробництва, уже розроблена і готова до освоєння нова продукція, тобто інновації А, В, С змінюють одна одну.

Рис. 1.2. Циклічний характер розвитку інновацій (інноваційний ланцюг)

Однак не всі фірми здатні створювати новий продукт, особливо технічно складний. Тому деякі з них кооперуються з іншими, виконуючи лише частину робіт, яка відповідає одній із стадій інноваційного процесу. Так, малі і середні фірми купують у фірм-піонерів, що створили новий продукт, ліцензію (дозвіл) на його виготовлення і продаж. Це знижує ризик, особливо якщо продукція себе вже зарекомендувала. Однак комерційна віддача від такого залучення інновації буде значно нижчою, оскільки її вигідність уже помічена багатьма суб'єктами підприємництва, які також приєднуються до її використання.

Отже, життєвий цикл інновації — це період її перебування у межах фірми-інноватора або кількох фірм, які створюють новацію, та поза її межами, коли інновація використовується іншими.

Процес передавання новації, яка пройшла певну стадію життєвого циклу, іншому користувачеві відбувається у такій послідовності:

1) новація, створена новатором на попередній стадії, переходить через посередництво ринку (якщо наукову розробку купують в іншої фірми) або плановий механізм (якщо новація є плановим продуктом одного з підрозділів фірми) до наступної стадії, наприклад із дослідно-конструкторського у виробничий відділ для організації пробного виробництва;

2) прийнята для реалізації новація стає інновацією (наприклад, новий вид устаткування). Організація здійснює інноваційну діяльність, освоюючи його виробництво, і на цей період стає інноватором;

3) створивши новий продукт, організація, як новатор, пропонує споживачу через ринок свою новинку (наприклад, верстат) наступному за циклом інноватору, який може використовувати її як технічний засіб для виготовлення нової продукції, що за споживчими якостями буде кращою, ніж попередня.

За великого потенціалу інновація, як правило, поширюється за межі підприємства шляхом дифузії (лат. diffusio — поширення). Це особливо характерно для технологічних інновацій.

Поширення інновацій у різних галузях економіки відображає логістична крива, яку називають S-подібною. Вона моделює процес переходу від одного відносно стабільного стану галузі до іншого, процес радикальних змін, який супроводжує інноваційну діяльність підприємств галузі, і відображає етапи життєвого циклу інновації: зародження, дифузію і занепад. Дифузія відбувається нерівномірно у часі і поділяється на періоди (рис. 1.3):

— інкубаційний період: характеризується повільною дифузією, малими значеннями параметрів зростання, які могли бути досягнуті стрибкоподібно за одиничного впровадження інновації (стадія зародження, точка А);

Рис. 1.3. Класична крива поширення інновації у галузі

— період прискореної дифузії: вигідність інновації помічена іншими суб'єктами підприємництва, які масово залучають інновації у виробництво. Це сприяє швидкому і значному зростанню економічних параметрів (обсягу продукції, прибутку тощо) у всіх, хто приєднався до інноваційного процесу;

— період уповільнення дифузії і насичення: характеризується сповільненим поширенням інновації, оскільки її потенціал майже вичерпано і життєвий цикл наближається до завершення;

— період витіснення: характеризується початком поширення інновації нового покоління, яка забезпечує суттєвіше зростання економічних параметрів організації, ніж попередня інновація, яка вже перестала бути нею.

Якщо технологія знаходить нове застосування в іншій галузі (розвиток з повторним циклом), то такий стрибок може повторитися ще раз чи навіть кілька разів («гребінчикова крива розвитку»), але стадія затухання неодмінно настає.

1) перехід від інкубаційного періоду до періоду прискореної дифузії;

2) перелом на стадії поширення новації, після чого інтенсивність дифузії дещо знижується;

3) точка насичення економіки даною інновацією.

Поширення інновації за такою схемою називають класичним: за ринкової економіки новинка привертає до себе увагу підприємців через свою комерційну вигідність, і поширення її відбувається доти, поки норма прибутку, отриманого в результаті її використання, задовольнятиме суб'єкт господарювання (підприємця). Емпіричні дані щодо поширення деяких технологій підтверджують таку закономірність.

У деяких випадках крива поширення інновації набуває іншого вигляду. Відбувається продовження її середнього відрізка. Поширення технології ніби «проскакує» за інерцією точки перегину і виходить за межі раціонального насичення економіки. Причиною цього є планове примусове впровадження, характерне для економіки, не сприйнятливої до інновацій.

Інновації, розвиток конкуренції та економічне зростання.

Динамічний соціально-економічний розвиток кожної країни неможливий без всебічного і безперервного використання нововведень, які є каталізаторами загального розвитку. На це вказує досвід Японії, Південної Кореї, Китаю та інших азійських «тигрів», які, зробивши ставку на інтенсивні технологічні зміни, за короткий період забезпечили своє потужне економічне зростання.

Досліджуючи структурні джерела економічного розвитку, американський економіст Майкл Портер (нар. 1947) виділив серед них три основні: виробничі чинники, інвестиції, інноваційна діяльність. Він наголошував, що ефективність і конкурентоспроможність економіки визначається співвідношенням цих джерел, яке на різних етапах економічного розвитку різне. Так, в індустріальному суспільстві важлива роль у забезпеченні економічного зростання належить виробничим чинникам, що дає змогу розширювати обсяги виробництва і збуту продукції переважно на екстенсивній основі.

Екстенсивний (лат. exstensio — розширення) тип розвитку — спосіб економічного зростання, за якого досягнення основних цілей відбувається шляхом кількісної зміни виробничих чинників (залучення додаткових ресурсів, створення нових виробництв) на основі існуючого науково-технічного рівня.

За відсутності гострої конкуренції й у відносно стабільному середовищі такий шлях результативний і для окремих господарюючих суб'єктів, і для економічних систем загалом. Однак він має суттєві ресурсні обмеження і не придатний для використання в умовах конкуренції за ресурси. У такому разі розвиток відбувається на інтенсивній основі.

Інтенсивний (лат. intensio — напруженість, посилення) тип розвитку — спосіб економічного зростання, що передбачає використання передових науково-технічних досягнень для підвищення продуктивності та результативності соціально-економічної системи.

Інтенсивний тип розвитку ґрунтується на застосуванні найефективніших виробничих чинників (вища кваліфікація робочої сили, досконаліша технологія виготовлення продукції, нові матеріали із заздалегідь заданими властивостями тощо) для розв'язання основних соціально-економічних та екологічних завдань.

Інтенсифікація буває різною. Можна інтенсифікувати виробництво традиційних або частково модернізованих продуктів, забезпечуючи їх конкурентоспроможність на ринку. Можна також інтенсифікувати виробництво нового товару, використовуючи раціональнішу організацію і мотивацію праці на базі існуючого технологічного процесу. В обох випадках йдеться про часткову інтенсифікацію процесів у системі, яка дає змогу розв'язувати здебільшого тактичні завдання, формувати тимчасові конкурентні переваги. Якщо ж на підприємстві здійснюється комплексна інтенсифікація виробництва і праці, що підвищує ефективність використання усіх видів ресурсів, залучених у виробничі процеси, воно здобуває тривалі конкурентні переваги.

Інноваційний тип розвитку — спосіб економічного зростання, оснований на постійних і систематичних нововведеннях, спрямованих на суттєве поліпшення усіх аспектів діяльності господарської системи, періодичному перегрупуванні сил, обумовленому логікою НТП, цілями і завданнями розвитку системи, можливістю використання певних ресурсних чинників для створення інноваційних товарів і формування конкурентних переваг.

Перехід господарських систем до інноваційного типу розвитку зумовлений об'єктивними причинами:

— переповненістю світового ринку товарами і послугами, знайти місце у якому можна, лише сформувавши власну ринкову нішу якісно нового товару;

— здатністю інноваційного товару створювати суттєві конкурентні переваги, що є складовою конкурентоспроможності та економічної стійкості суб'єкта господарювання у невизначеному і мінливому ринковому середовищі;

— світовою тенденцією до індивідуалізації потреб, а значить, споживчих характеристик товару;

— прагненням транснаціональних корпорацій монополізувати ринки, що вимагає від дрібніших товаровиробників інноваційної стратегії поведінки на ринку для забезпечення стійкості свого існування.

Інноваційний тип господарювання характерний для постіндустріального суспільства, його нової технологічної бази, сучасного етапу НТП. Інноваційний чинник став стратегічним, основоположним засобом розвитку суспільств та економік. І якщо на початку XX ст. внесок науки і технології у суспільний розвиток оцінювали у 33%, то наприкінці — у 70—80%. У деяких сферах діяльності цей внесок був приголомшливим. Так, за даними американського дослідника Р. Солоу (нар. 1924), зростання продуктивності праці у несільськогосподарському секторі економіки США у першій половині XX ст. на 90% обумовлювалося технічним прогресом.

Організацією економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) у 2001 р. проранжовано приблизно 30 країн за рівнем їх інвестицій у інноваційний капітал (ІК). У першій десятці — США, Швейцарія, Швеція, Ірландія, Нідерланди, Угорщина, Канада, Бельгія, Великобританія, Південна Корея. Основними ознаками економіки знань, впроваджуваної цими країнами у себе, є:

— зростання питомої ваги нематеріальних активів (ноу-хау, інформаційних систем, патентів);

— зростання частки «нематеріальних» товарів у міжнародній торгівлі; якщо у країнах із низькими доходами частка експорту високих технологій становить у середньому 7%, то в країнах із високими доходами — понад 22%;

— зростання у структурі капіталу передових міжнародних компаній частки капіталу, пов'язаного з витратами на НДДКР;

— зростання інвестицій в освіту, науку, охорону здоров'я, довкілля.

Агентство ISA (Invest in Sweden Agency), проаналізувавши динаміку залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в економіку різних країн, дійшло висновку, що потоки й напрями ПІП дедалі більше визначатимуться потенціалом приросту інтелектуального капіталу. Нині рівень використання знань обумовлює конкурентоспроможність країн. ISA показники рівня конкурентоспроможності країни визначило:

1. «Інноваційність» країни (інтенсивність продукування й комерціалізації інновацій): загальна величина НДДКР та їхня частка у ВВП; витрати на дослідження та їхня частка у ВВП; кількість науково-технічних публікацій тощо.

2. Створення знань із комерційним потенціалом: витрати на прикладні НДДКР; їхня частка у ВВП; кількість патентів, зареєстрованих у «тріаді патентних сімей» (Європа, США, Японія) на 1 млн. населення; коефіцієнт винахідливості населення тощо.

3. Місткість ринку знань і динаміка міжнародного обміну знаннями: частка національних НДДКР, фінансованих із закордонних джерел; частка НДДКР у приватному секторі, виконуваних за кордоном, але фінансованих із національних джерел; міжнародна співпраця в науці і технологіях; кількість іноземних студентів у національних навчальних закладах.

4. Інновації й винаходи — частка промислових підприємств, що мають інновації (за величиною, галузями, типами інновацій).

5. Підприємницька діяльність: кількість створюваних приватних компаній і зареєстрованих підприємців; питома вага малих і середніх підприємств за галузями.

6. Підтримка інновацій і винахідництва — частка у ВВП; витрат на НДДКР, фінансованих державою, частка у ВВП наданого венчурного фінансування.

7. Якість людського капіталу: всі показники системи освіти; частка вчених у загальній кількості зайнятих; показники міграції висококваліфікованих працівників.

8. Розвинутість національної інформаційної інфраструктури: показники розвитку інформаційно-комп'ютерних і телекомунікаційних технологій.

Нині у розвинутих країнах більша частина ресурсів спрямована у сферу нарощування і передавання знань, а не традиційного капіталу. Про це свідчать, зокрема, зусилля провідних країн світу в «збиранні умів» і збільшення кількості вчених та інженерів, що працюють у науково-технічній сфері цих країн, а також зростання обсягів асигнувань на наукові дослідження. У 2001 р. США й Ізраїль витрачали на ці цілі по 2,1% ВВП, Швеція — 3,6%, Фінляндія —.4,4%, Ісландія — 3,1%. За цим показником Японія знаходиться на 4-му місці, США — на 6-му, Німеччина — на 9-му, Франція — на 10-му, Росія — на 21-му, Китай та Італія — на 25-му. В Україні на ці цілі витрачається протягом останніх років менше 1% ВВП (при тому, що сам обсяг ВВП є значно меншим, ніж ВВП названих країн).

Однак не всі знання мають практичну цінність. Вони стають імпульсом для перетворень лише за умов, коли набувають форми інновацій, здатних оновлювати виробничі сили, створювати передумови для технологічних і виробничих змін. Для цього необхідні організаційно-управлінські зусилля, спрямовані на перетворення знань на інновації і використання інновацій для досягнення цілей виробничо-господарської системи.

Свідченням практичної і комерційної цінності нових знань є патентування винаходів. Патент (лат. patens — відкритий, новий) — це свідоцтво, що засвідчує авторство і виключні права на винахід. За даними на 2001, світовими лідерами за кількістю отриманих патентів є Японія (майже 124 тис), США (понад 83 тис.) і Південна Корея (34 тис). Німеччина — на 5-му місці, Росія — на 6-му, Франція — на 7-му, Велика Британія — на 8-му, Швеція — на 12-му, Ізраїль — на 20-му. З розрахунку кількості отриманих патентів на 100 тис. жителів країни лідирують Люксембург, Швейцарія та Швеція, Японія — на 5-му місці, Франція — на 9-му, США — на 12-му, Велика Британія — на 13-му, Німеччина — на 16-му. Однак не завжди патентування винаходів означає їх швидке впровадження. СРСР за кількістю зареєстрованих винаходів посідав одне з перших місць у світі, але більшість зразків продукції радянських підприємств, за винятком деяких сфер, зокрема ВПК та аерокосмічної галузі, не витримували конкуренції. Показником, що характеризує рівень взаємодії науки і бізнесу, а також швидкість впровадження наукових розробок в економіку, є «індекс інновацій». За ним світовими лідерами є США, Тайвань, Фінляндія, Швеція та Японія. Ізраїль — на 6-му місці, Німеччина — на 10-му, Велика Британія — на 14-му, Франція — на 18-му. Росія посідає 34-те місце, Україна — 38-ме. Із пострадянських держав за цим критерієм лідирує Латвія (26-те місце). Ці дані опубліковано в Economist Intelligence Unit (2004 р.).

Найважливішою економічною метою передових компаній і країн є підтримання здатності національної економіки до інноваційного розвитку, створення і використання сучасних високих технологій.

За темпами технологічного та економічного розвитку світове співтовариство поділяють на такі групи:

1. Технологічне ядро: СІЛА, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція.

2. Країни першого технологічного кола: Італія, Канада, Швеція, Голландія, Австрія, Південна Корея та ін.

3. Країни другого технологічного кола: найрозвинутіші країни з погляду інноваційної складової (Китай, Ізраїль, Сінгапур та ін.).

4. Постсоціалістичні країни Східної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, Латвія та ін.).

5. Країни СНД (Україна, Росія, Білорусь, Казахстан, Грузія).

Інноваційна діяльність у країнах-лідерах здійснюється на основі горизонтальної інтеграції науково-технічних досліджень, державної підтримки розвитку нових технологій, широкого використання глобальних інформаційних та обчислювальних мереж. Це створює передумови для продукування сучасних наукомістких технологій у тих сферах діяльності, які є визначальними на даному етапі історичного і науково-технічного розвитку суспільства; формує певний монополізм, отриманий завдяки власним розробкам і винаходам. Світовий ринок високих технологій становить майже 2 трлн. дол.; з них на США припадає 39%, Японію — 30%, Німеччину — 16%.

У розвинутих країнах створюються найсприятливіші умови для розвитку інновацій: на загальнодержавному рівні розробляються програми, спрямовані на стимулювання НДДКР, зближення наукової та економічної політики; відбувається перехід від традиційної науково-технічної політики до інноваційної науково-технологічної, яка дає змогу підвищити темпи економічного зростання країн, що її використовують. Особливу увагу приділено розвитку підприємництва як основному джерелу інновацій. За дослідженнями американських вчених, малий бізнес забезпечує третину найвдаліших патентів серед компаній, які зареєстрували значну їх кількість (понад 15). Крім того, малі фірми ефективніші в реалізації високотехнологічних інновацій: індекс патентування становить в середньому 1,53 для малих фірм і тільки 1,19 для великих компаній. Підприємництво є невичерпним джерелом нових ідей, унікальних технічних рішень. Серед технічних нововведень, реалізованих малими фірмами, — автоматичний набір у телефонах, синхронізація орбіт супутників, звукове кіно, турбінні двигуни, миттєві фотографії, УКХ-радіо, гелікоптери, безпечні леза для гоління, електричні калькулятори, персональні комп'ютери, пристрої, що регулюють роботу серця, тощо.

Значний внесок малих фірм у створення інновацій обумовлений жорсткою конкуренцією у середовищі малого бізнесу. Прагнення знайти свою нішу на ринку, уже поділеному між великими компаніями, підштовхує їх до створення чогось нового, відмінного від існуючого на ринку. Саме конкуренцію між підприємствами Й. Шумпетер назвав основним джерелом економічного прогресу, наголошуючи водночас, що вона повинна ґрунтуватися на інноваціях.

Необхідність активізації інноваційної діяльності в Україні очевидна. Перехід до інноваційного типу економічного зростання є для неї неодмінною умовою входження на рівних у світову економічну систему. А це передбачає цілеспрямовані зусилля держави для формування сприйнятливої до інновацій економічної системи, створення такого механізму економічної взаємодії суб'єктів господарювання, за якого б конкурентні переваги здобувалися лише завдяки активній інноваційній діяльності і ефективним інноваційним рішенням. Отже, інновації є основним чинником конкурентоспроможності суб'єктів господарювання. Вміння побачити нове у звичному, зрозуміти його перспективу, оперативно впровадити у практику господарювання — актуальне завдання менеджерів усіх ланок і рівнів управління організацією. Координування їх зусиль, визначення перспективних напрямів інноваційного пошуку, формування середовища, сприйнятливого до інновацій, є сутністю інноваційного менеджменту як системи управління розвитком організації. Всебічна реалізація потенціалу інновацій в масштабах усієї країни забезпечує її конкурентоспроможність на світовому ринку і соціально-економічне зростання.

Інноваційний менеджмент як система — сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів, методів і форм управління інноваційною діяльністю організації з метою оптимізації економічних результатів її господарської діяльності.

Теоретичною основою інноваційного менеджменту є економічна теорія, що вивчає закони та закономірності динамічних систем, і теорія загального менеджменту організацій, яка формує принципи, функції, форми й методи управління цілеспрямованою діяльністю людей у процесі реалізації цілей функціонування і розвитку організації.

Р. Фостер визначав інновацію як засіб конкуренції та отримання прибутку (ефекту, результату). Він вважав, що інновація — «це битва на ринку між новаторами, або тими, хто атакує, тими, хто бажає робити гроші, змінюючи порядок речей, і тими, хто обороняється, захищаючи свої існуючі доходи».

Отже, інноваційні теорії технологічних змін сформували концептуальні засади розвитку суспільств та економік, які ґрунтуються на постійному оновленні технологічної бази виробничої діяльності, зміні технологій, технологічних устроїв. Спонукає до таких змін — прагнення підприємців до підвищення норми прибутковості. її зменшення внаслідок широкої дифузії інновацій у галузі змушує підприємців до постійного інноваційного пошуку, що прискорює темпи науково-технічного прогресу і сприяє підвищенню продуктивності праці у всіх сферах діяльності. Це, в свою чергу, зумовлює соціально-економічний розвиток суспільства, підвищення рівня життя населення, відкриває нові можливості реалізації творчого потенціалу особистості, а значить, створює умови для нового витка науково-технічного прогресу.