Сексуальна. 1 страница

План

План

План

1. Вчення про суспільство в окремих філософських і соціально-політичних концепціях стародавнього світу та середньовіччя.

2. Соціальна думка ХVІІ-ХІХ ст.

3. О. Конт як засновник науки “Соціологія”. Значення соціології як позитивної науки про суспільство.

Мета: формувати знаннящодо історії розвитку соціологічної думки, її напрямків та основних соціологічних шкіл з часів стародавнього світу до початку ІХ століття; головних ідей представників соціологічної думки та соціологічних концепцій означеного періоду розвитку науки; розвивати уміння аналізувати науково-соціологічну інформацію, узагальнювати її та робити висновки, застосовувати її відповідно до сучасного соціального ладу; розвивати інтерес до соціології як науки, розуміння важливості її для сучасного соціального життя.

Ключові поняття та терміни

Соціальне знання, соціологічна думка, контівська ієрархія наук, соціальна динаміка, соціальна статика, протосоціологія, напрямки і школи соціології ХІХ століття.

Зміст лекції

1. ВЧЕННЯ ПРО СУСПІЛЬСТВО В ОКРЕМИХ ФІЛОСОФСЬКИХ І СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Таблиця 1

Етапи становлення та розвитку західної соціології

Етапи	Хронологічні рамки	Основна характеристика
Етап протосоціології (перший етап)	Від античності до початку ХІХ ст. Етапи: § античний (з І тис. до н.е. до IV ст. н.е. ) § середньовічний (V – ХІV ст.), § епохи Відродження (сер. ХІV – поч. ХVІІ), § нового часу (ХVІІ – сер. ХVІІІ), § епохи Просвітництва (ХVІІІ – поч. ХІХ)	Формування уявлення подібності і різниці між законами природи і законами суспільства; розробляються концептуальні засади політичної, цивільної та економічної теорії, знання про суспільство поступово набирає секулярних форм, формується концепція громадянського суспільства, розбудовуються емпіричні підвалини соціологічного знання.
Другий етап	З 30-40-х рр. ХІХ ст. до кінця ХІХ ст.	Зародження і початковий розвиток академічної соціології
Третій етап	Кінець ХІХ ст. – 20-і рр. ХХ ст.	Інституціоналізація соціології як навчальної дисципліни, загально соціологічні дослідження поєднуються з емпіричними дослідженнями, які набувають інтенсивного розвитку.
Четвертий етап	З кінця 20-х до 70-х рр. ХХ ст.	Формування основних теоретичних напрямків соціології, розвиток галузевих дисциплін, подальшого вдосконалення методів дослідження.
П’ятий етап	З 70-х рр. ХХ ст.	Інтернаціоналізація соціології, широке поширення різних концепцій і теорій (структурного функціоналізму, символічного інтеракціонізму, феноменології, етнометодології та ін.)

Протосоціологічний період. Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст.

У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку:

Ø античний (з І тис. до н.е. до IV ст. н.е. ),

Ø середньовічний (V – ХІ ст.),

Ø епохи Відродження (сер. ХІV – поч. ХVІІ),

Ø епохи Просвітництва (ХVІІІ – поч. ХІХ).

Протосоціологічні теорії відіграли помітну роль у подальшому розвитку науки, впливаючи на формування не тільки класичних, але й сучасних поглядів на закономірності становлення та розвитку суспільства.

Протосоціологічні погляди античних мислителів

Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює з І тис. до н.е. до IV ст. н.е. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад.

▒ Міфологія як своєрідна форма свідомості є фантастичним відображенням дійсності, реальних подій, втіленим в усну творчість – міф (грец. mythos – сказання, слово).

Міфологічний етап розвитку суспільної свідомості властивий кожному народові, нерідко трансформуючись у релігійні світоглядні системи, релігійний культ, живлячи різні види мистецтв. Найбільшого розквіту набули давньогрецька, давньоримська, а також міфології (сукупність міфів) народів Давніх Сходу, Індії, Китаю.

▒ Епос (грец. epos – слово, розповідь, пісня) – це оповідь про героїчне минуле, картини життя народу, його ідеали, мораль, прагнення. Побутує в усній та письмовій формі: пісні, думи, билини, поеми, оповіді; крупніші жанри: поеми, повісті, романи-епопеї.

Соціальний та історичний прогрес породжує нові форми суспільної думки, нову форму пізнання дійсності – філософію. Міфологія та епос замінюються історичними хроніками. Особливо велике значення для розвитку наукової думки відіграла поява соціальної верстви людей, які професійно займалися інтелектуальною діяльністю.

До формування соціальних теорій підступалися у своїй творчості давньогрецькі вчені Демокріт, Платон, Арістотель та інші мислителі античності, які намагалися пояснити сутність різноманітних фактів, процесів, явищ суспільного розвитку.

Давньогрецький філософ Демокріт (прибл. 460- 370 до н.е.) стверджував, що шляхом забезпечення потреб людей було створене цивілізоване суспільство. Найважливішою умовою життя людей він вважав поділ праці, результати якого оцінював з погляду інтересів рабовласницького класу. Демокріт людську потребу визнавав вчителькою життя, завдяки якій люди перейшли від первісного способу до сучасного. Вони навчилися всьому у природи: ткати (як це роблять павуки), будувати житло як ластівки, співати як птахи тощо).

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон, справжнє ім'я – Арістокл (427-347 до н.е.). Платон був першим професійним представником філософії ідеалістичного напряму, основоположником логіки, психології, політики та ряду інших галузей знань; залишив велику спадщину з галузей знань про суспільство, державу, владу. Основні його роботи: «Політика», «Держава», «Закони».

Платон розробив теорію ідеальної держави. Людина для держави, а не держава для людини – ось кредо політичної філософії Платона.

Платон досліджує типологію особистості: тимократичну, олігархічну, демократичну та тиранічну. Платон був одним з перших, хто спробував пояснити причини соціальної нерівності, тобто створив власну теорію соціальної стратифікації.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ, учень Платона, найвидатніший давньогрецький філософ Арістотель (384-322 до н.е.). Це була всебічно освічена людина, неординарна особистість. (Одним з його учнів був відомий полководець Олександр Македонський).

Він започаткував логіку, психологію, політику, інші галузі знання, залишивши спадщину вчення про суспільство, державу і владу. Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати «Політику», «Етику», «Риторику».

Згідно з філософією Арістотеля, сенс життя людини – це досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості та характеристики роблять людину кращою, а досягається це через розумну діяльність, де люди розкриваються (тобто людина – це те, що вона робить і як, а не яка вона).

Арістотель був великим гуманістом, він вперше порушує і досліджує проблему способу життя, виділяючи при цьому три способи.

Арістотель аналізує походження та розвиток держави і суспільства, віддаючи державі домінуюче місце над людиною, сім'єю, родом, але при цьому визнавав державу як продукт природного розвитку. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є «поліс» - (від грець, рої is, лат. civitas – місто-держава, особлива форма соціально-економічної та політичної організації суспільства, типова для Давньої Греції та Давньої Італії, територія котрої складалася із міських та оточуючих їх землеробних поселень (хори), оскільки в ньому права і обов'язки громадян юридично внормовані й підпорядковані суспільному інтересу.

· Однією із природжених людських властивостей філософ вважав соціальну нерівність.

Розвиток соціальних знань Античності певною мірою зобов'язаний давньогрецькому письменнику та історику Ксенофонту Афінському (близько 430- 355 pp. до н. е.). Учень Сократа, Ксенофонт – один з найбільш популярних і плідних авторів того часу, майже всі його добутки дійшли до нашого часу. Основна історична його праця (продовження роботи історика Фукідіда) – «Грецька історія» (у 7 кн.).

Політична та соціальна думка Стародавнього Сходу розвивалася на основі релігійно-міфологічного світогляду і містила залишки первісно-побутових уявлень.

У Давньому Китаї вона представлена відомим мислителем, засновником конфуціанства – Конфуцієм Кун-цзи (народився прибл. 551 – 479 до н. е.). Основні погляди Конфуція викладені в книзі «Бесіди і судження» («Лунь юй»), що являє собою запис висловлювань і бесід з учнями і послідовниками. Важливим поняттям етико-політичного навчання Конфуція є ▒ «гуманність» – сукупність етичних і соціальних відносин людей, що ґрунтуються на шанобливості і повазі до старшого за віком і становищем, відданості государю і т. ін.

▒ Конфуціанство – як течія, етико-політичне навчання чинило величезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом понад дві тисячі років.

Соціальні уявлення у Стародавній Індії

Соціальною концепцією життя в рабовласницькій Індії був брахманізм. Верховні боги – Брахма, Вишну і Шива – розглядалися жерцями (брахманами) як вершителі доль. Вищою кастою (станом) в Індії були брахмани. Вони здійснювали складні ритуали. Існувала сувора обрядова регламентація способу життя людей, аскетичні подвиги відмови від усього земного розглядалися як засоби, що забезпечували за законом карми краще просвітлення душі і кінцеве звільнення від ланцюга переживань.

Відповідно до Вед, брахманізм вимагав визначеного способу життя, а не просто спадкоємної приналежності до брахманів. Гуманізм і любов до людини повинні бути реальним життєвим началом будь-якої Варни, тобто пронизувати суспільні відносини людей, їх повсякденне життя. Ідеологія брахманізму, що проповідує аскетизм, закликала людину відмовитися від повсякденних турбот, щоб душа втратила зв’язок з матеріальним світом. Але не всі могли уявити собі ці духовні цінності сенсом життя. Цьому сприяли нерівність соціальних відносин, оточуючий людину різноманітний світ з принадами мирського життя, від якого знатні і багаті люди зовсім не збиралися відмовлятися заради досягнення духовно-релігійної досконалості.

Прагненням людини до пізнання цих протиріч, бажанням пояснити їх відповідала матеріалістична філософія – чарвака. Вона критично оцінювала Веди, особливо як джерело життєвої істини, заперечувала існуванню бога і визнавала матеріальний світ незалежним від божественного провидіння.

Протосоціологічні погляди Середньовіччя

Розпочавшись у V ст., епоха середньовіччя тривала три періоди:

§ раннє середньовіччя (V – XI ст.);

§ період розвинутого феодалізму (XI – середина XV ст.);

§ пізнє середньовіччя (кінець XV – середина XVII ст.).

Головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія, суттєво потіснивши і навіть поставивши собі на службу науку.

Філософ, впливовий релігійний діяч Аврелій Августин (Блаженний) (354 – 430 рр.) розглядав у праці «Про град Божий» два різновиди держави – «град Божий» та «град земний» (церква і держава). Тобто одні люди живуть за земними стандартами, інші – за божественними.

Масові єретичні рухи, що прокотилися Європою в XI – XIII ст., засвідчили хиткість феодального устрою, доконечну потребу в доктрині, яка, обґрунтовуючи його непорушність, сприймалася в масах.

Одним з найпомітніших тогочасних мислителів був ідеолог католицизму, впливовий релігійний діяч, домініканський монах Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). Він виводить ієрархію форм світу: від Бога – чистого розуму до духовного світу і матеріального, де вищі форми дають життя нижчим. Виділяючи чотири види законів, Фома Аквінський вибудовує досконалу, на його погляд, систему світового порядку: народ – володар – закон людський – закон природний – закон божественний – закон вічний.

За середньовіччя формою соціальної і політико-правової теорії стали єретичні рухи народних мас (богоміли, катари, альбігойці), які, не заперечуючи основної догматики християнства, виражали соціальний протест проти існуючої католицької церкви та феодально-кріпосницького ладу.

Давньосхідна спадщина соціального знання була досить бідною і була представлена окремими ідеями Ібн Сіна та Ібн Хальдуна.

Ібн Сіна ( повне ім'я Абу Алі Хусейн Ібн Абдаллах, 980 – 1037 р.р.), вчений, філософ, лікар, представник східного аристотелизма жив у Середній Азії й Ірані. Для соціального знання Ібн Сіна притаманна думка про «дозволеність» збройного повстання проти несправедливого правління.

Великим досягнення в епоху середньовіччя з'явилося створення арабським істориком, філософом і соціологом Ібн Хальдуном (1332 – 1406) історико-філософської теорії суспільного розвитку. В основній його праці «Книга повчальних прикладів з історії арабів, персів, берберів і народів, що жили з ними на землі» висвітлюються завдання, метод і принципи історичного дослідження, вчений виклав своє вчення про розвиток суспільства, історію народів мусульманського сходу.

Проте в цілому середні віки – це період спаду в історії політичних, соціальних і правових вчень порівняно з античним світом, що було зумовлено догматичним тиском, насамперед з боку католицтва, схоластичністю, метафізичністю свідомості.

Епоха Відродження

У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюються три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV – середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV ст. – перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XVI ст. – початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її інтересами, потребами і цінностями. Яскравим прикладом є вчення Марселія Падуанського (1280 – 1343). Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства зробили представники середньовічного гуманізму Аліг'єрі Данте (1265 – 1321), Франческо Петрарка (1304 – 1374), Леонардо Бруні (1370 –1444), Валла Лоренцо (1407 – 1457) та ін. Представники цієї епохи займалися пошуком гармонії між природою та людиною, висували ідею всебічного розвитку людини, пропагували культ знання, освіти, духовності та праці, проголошували принципи рівності, свободи і справедливості.

Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Арістотеля, Цицерона (неоплатонівський етап) мало не стільки пізнавальний мотив, скільки виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових історичних реалій. Відповідно в основі соціальних конструкцій мислителів Відродження – гуманістичні принципи організації суспільства.

Англійський юрист, філософ Томас Мор (1478 –1535) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків буржуазної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов'язковій праці для всіх.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кампанелла (1568 – 1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Його ідеальна держава – «Місто Сонця» – це суспільство з общинним характером зв'язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. Люди мають об'єднуватися за принципом справедливості – не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна бути істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство.

Одним з перших спробував кристалізувати ідеї буржуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527). Найвідомішим з його творів є «Государ». Н. Макіавеллі відтворює античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління. Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. У відомій його праці «Князь» було викладено програму створення централізованої держави, викладено принципи державності та політичної діяльності.

Натуралістичний період. Ідеолог абсолютизму, французький публіцист, спеціаліст у галузі державного права Жан Боден (1530 – 1596) вважав розвиток суспільства поступовим процесом, стверджував, що географічні чинники можуть визначати особливості соціального життя людей, їх соціально-психологічні властивості, розвиток науки.

Ідеї середньовічного вільнодумства були розвинуті у теоретичних висновках творця німецької Реформації Мартіна Лютера (1483 – 1546) та французького церковного реформатора Жана Кальвіна (1568 – 1639), які обстоювали ідею абсолютної визначеності долі людини наперед.

2. СОЦІАЛЬНА ДУМКА ХVІІ – ХІХ СТОЛІТТЯ

Протосоціологія нового часу (ХVІІ – сер. ХVІІІ ст.).

У XVII ст. особливого значення набувають концепції природного права та суспільного договору. Одним із перших започатковує цю традицію нідерландський державний діяч, філософ Гуго Гроцій (1583 – 1645). Його доктрина про соціальне політичне право і державу, природу людини та її природні права, соціальні якості викладена у трактаті «Про права війни і миру». Г. Гроцій висуває договірну теорію виникнення держави, мету держави вбачає в охороні приватної власності, ознакою її – церковну владу із законами і нормами людського життя. Держава, за Гроцієм, – це «добровільний союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Оскільки договори за природним правом мають виконуватися, тому народ не міг вільно змінювати державний устрій. Сформулював він і один з принципів міжнародного права – непорушність договорів між державами.

Поглиблення ця теорія дістала у працях англійського державного діяча, філософа Томаса Гоббса (1588 – 1679), його співвітчизника, філософа, психолога, педагога Джона Локка (1632 – 1704), голландського філософа Бенедикта Спінози (1632 – 1697) та ін.

На думку Гоббса до виникнення держави люди перебували у стані загальної війни, постійного суперництва, жорстокої конкуренції. Цей стан війни всіх проти всіх Гоббс назвав природним станом людського роду. Т. Гоббс у книзі «Про громадянина», де вперше систематизовано витрактувано походження і сутність держави.

Одним з перших в європейській науці до ідеї розмежування держави і суспільства прийшов Дж. Локк. У своїх роздумах, викладених у праці «Два трактати про державне правління», він відштовхувався від принципово важливого положення про приватну власність як невід'ємну властивість індивіда. Власність утворюється працею і виникає до виникнення держави. Мета держави – захист власності..

Вчення Бенедикта Спінози про право і державу ґрунтується на пізнанні афектів і пристрастей людини, які він розглядає як частину природи. Ця концепція дістала подальшого розвитку у теорії «психології натовпу».

Протосоціологічні погляди епохи Просвітництва (ХVІІІ – поч. ХІХ)

Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представлене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694 – 1778), Шарля-Луї Монтеск'є (1689 –1755), Дені Дідро (1713 – 1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723 – 1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715 – 1771), Ж. Ж. Руссо (1712 – 1778). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

Вольтер (1694 – 1778), викривав католицьку церкву, вважаючи її оплотом релігійного фанатизму і мракобісся.

Особливе місце займає творчість видатних французьких просвітителів Ш. Монтеск'є та Ж. Ж. Руссо.

Французький мислитель, соціолог Шарль Монтеск'є (1689 – 1755), як і Жан Боден, був фундатором нового напряму в суспільствознавстві, що у XIX ст. отримав назву географічної школи в соціології.

Ш.-Л. Монтеск'є у трактаті «Про дух законів» визначає дві гарантії захисту від диктатури і свавілля влади: громадянське суспільство і поділ влади.

Серед французьких мислителів-просвітителів визначне місце посідає Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) – соціолог, теоретик мистецтва, філософ, політичний мислитель. Він визнавав, що соціальна нерівність зумовлена нерівномірним поділом майна і знарядь праці. Самі люди призвели себе до нещасть і страждань.

Політичний діяч, соціолог, математик Жан-Антуан Кондорсе (1743 – 1794) здійснив спробу розкрити основні стани соціального прогресу і висловив при цьому безліч цінних ідей, здогадок стосовно ролі праці в розвитку суспільства, значення економічних, політичних та соціокультурних факторів.

Одним з перших, хто зробив спробу окреслити і реалізувати принципи та завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу, був відомий італійський філософ та соціолог Джамбаттіста Віко (1668 – 1744). Як і більшість просвітителів, Віко розглядає історію як продукт діяльності людей (хоча й припускає створення світу Богом), стверджуючи, що вона не містить в собі нічого містичного, а тому історичний процес є об'єктивним.

Послідовник теорії конституційної монархії – філософ П.-А. Гольбах. В його вченні можна знайти джерела концепції соціального обміну – люди взаємодіють у суспільстві, надаючи взаємну допомогу один одному внаслідок природної неоднаковості та обмеженості індивідуальних можливостей. Суспільство, за Гольбахом, - це царство розуму. Найважливіші принципи суспільних відносин складають природні закони і природні права людини, до яких належать свобода, власність і безпека людини.

Інший французький матеріаліст філософ, психолог К.-А. Гельвецій, висуваючи гасла свободи совісті, друку, слова і думки, виступав за політичні свободи, рівність усіх перед законом.

Просвітництво в Німеччині очолював Иоганн-Готфрід Гердер (1744 –1803) – філософ, мислитель, вчений широкого діапазону діяльності. Рушієм прогресу він вважав культуру, творцем світу визнавав Бога, погоджуючись із думкою, що людина самопороджена природою, є її вершиною. Гердер сформулював ідею суспільного прогресу.

Ідеї, що значно вплинули на формування сучасної проблематики громадянського суспільства, висунув Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770 –1831). Він вважав громадянське суспільство сферою приватного життя громадян. У праці «Філософія права» Гегель зазначав, що правовими засадами громадянського суспільства є рівність людей як суб'єктів права, їх юридична свобода, індивідуальна приватна власність, непорушність договорів, охорона права від порушень і зловживань, упорядковане законодавство й авторитетний суд, у тому числі суд присяжних. Гегель розмежовує громадянське суспільство і державу.

Засновник класичної німецької філософії Іммануїл Кант (1724 – 1804) створює окремий напрям теорії держави і права, поділяючи методи пізнання на емпіричний та апріорний. Природним правом людини Кант вважав свободу морального вибору, з якої випливають моральні якості людей: рівність, здатність ділитися своїми думками тощо.

Подальший розвиток знань про суспільство збагачувався політико-економічним поглядом на розвиток суспільства, що бере свій початок від ідей англійського філософа Девіда Юма (1711 –1776). Юм розглядав людину як істоту соціальну від природи. Згідно з його концепцією, людина у своїй соціальній сутності у взаєминах з іншими людьми керується принципом справедливості, який, в свою чергу, ґрунтується на усвідомленні суспільного інтересу та взаємної вигоди. Юму належить також ідея трудового походження власності («все добувається працею»), яка згодом послужила вихідною в економічній теорії А. Сміта.

Тогочасна суспільно-політична наука започатковувала традиції політичної економії. Найбільш важливими були концепції англійців Вільяма Петті (1623 –1687), Давида Рікардо (1772 – 1823), шотландця Адама Сміта (1723 – 1790). Вони були першими, хто заклав основи теорії трудової вартості, вони розкрили деякі закони капіталістичного виробництва

З точки зору «наукової новизни» та оригінальності заслуговує на увагу праця (і не більше, ніж праця) англійського економіста і священика Томаса Мальтуса (1766 – 1834) «Досвід закону про народонаселення». Мальтус дійшов висновку, що, оскільки населення зростає в геометричній прогресії, а засоби існування, необхідні для фізичного прожиття людей – в арифметичній, в недалекому майбутньому людство переживатиме кризу абсолютного перенаселення.

Сама природа нездатна справлятися із подібними процесами перенаселення і супроводжуючими їх факторами, а тому з цим потрібно боротися на державному рівні, шляхом регулювання шлюбів та народжуваності, а масову загибель людей під час війн, епідемій тощо Мальтус вважав цілком позитивним явищем.

Загалом концепції першої половини XIX ст. можна розділити на три напрями:

§ консерватизм, який критикував зміни у суспільстві з позиції минулого (англійські вчені Едмунд Берк (1729 – 1797) та Л. Бональд, французький політичний діяч Жозеф-Марі де Местр (1753 – 1821) та ін.);

§ лібералізм, що відстоював принципи буржуазного активізму та раціоналізму (А. Сміт, англійський філософ Ієремія Бентам (1748 –1832), англійський філософ, психолог, соціолог, економіст Джон Мілль (1806 – 1873), французький письменник Бенджамен-Анрі Констан (1767 – 1830) та ін.);

§ утопічний соціалізм, заряджений на пошук нового справедливого суспільного ладу (французький філософ Клод-Анрі Сен-Сімон, англійський економіст Роберт Оуен (1771 – 1858), французький соціолог Франсуа-Марі Фур'є (1772 – 1835) та ін.).

У XVII – XIX ст. у Росії проводяться перші емпіричні дослідження, пов'язані з діяльністю видатних російських просвітителів Василя Татищева та Михайла Ломоносова.

3. О. КОНТ ЯК ЗАСНОВНИК НАУКИ “СОЦІОЛОГІЯ”. ЗНАЧЕННЯ СОЦІОЛОГІЇ ЯК ПОЗИТИВНОЇ НАУКИ ПРО СУСПІЛЬСТВО.

Таблиця 2

Фактори, що сприяли виникненню соціології

Фактори	Іх зміст
1. Соціально-економічні
2. Соціально-політичні
3. Інтелектуальні

«Батьком» соціології як науки вважають французького філософа Огюста Конта (1798 – 1857 pp.).

Дата добавления: 2014-10-31