Розвиток науки 3 страница

В 1980 р. до в'язниць і таборів було відправлено чергову партію політв'язнів: Степана Хмару, Віталія Шевченка, Олеся Шевченка та інших. Наступного року внаслідок арештів була припинена діяльність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній стан в СРСР і закликали щорічно відзначати День українського політв'язня.

У 1983-1984рр. органи КДБ м. Львова припинили діяльність Інтернаціонального революційного фронту (ІРФ), створеного в 1979 р. Координаційну раду цієї молодіжної організації очолювала студентка університету Тетяна Метельова. ІРФ мав свої осередки у Києві, Херсоні, Ужгороді, Москві, Ленінграді та інших містах. Члени цієї організації ставили за мету ліквідувати владну монополію правлячої партії, репресивні органи, запровадити госпрозрахунок на підприємствах.

На початку 80-х років опозиційні настрої починають проявлятись і в армії, де серед молодих офіцерів з'являлися люди, які відкрито виступали проти напівколоніального, на їх думку, становища України в складі Радянського Союзу.

У 60-80-і роки опозиційний рух в Україні, незважаючи на відчутні втрати у своїх лавах, зумів зберегти загальну тенденцію, спрямовану на політичне, духовне і культурне відродження нації.

При цьому опозиційні сили, які виступали за суверенність України, не мали ні єдиної організаційної структури, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося репресивними заходами влади проти інакомислячих.

Утім, український дисидентський рух був надзвичайно широким – від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-демократичної (І.Дзюба), а від неї до платформи, близької до інтегрального націоналізму (В.Мороз), – і був реальною моральною та ідеологічною загрозою існуючій системі.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Культура і духовне життя

Мета: Ознайомити учнів з розвитком літератури, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Охарактеризуйте основні напрями державної політики в галузі освіти в 60-80-х роках.

2. Дайте оцінку досягненням і прорахункам у галузі освіти. Чи справді в цей час загальноосвітня школа переживала кризу?

3. Наведіть факти посилення політики русифікації України в 60-80-х роках. Якими були її наслідки для української нації?

4. Що нового в роботі вищої школи з'явилося в 60-80-х роках?

5. Проаналізуйте досягнення і труднощі розвитку української науки. В чому полягав периферійний характер української науки?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Література й мистецтво

Українська література 60-80-х рр. була гідно представлена прекрасними творами одного з ідейних натхненників руху «шістдесятників» О.Гончара («Собор». «Берег любові», «Чорний яр», «Твоя зоря» та ін.).

Особливо широкий розголос і численні дискусії в Україні викликав його роман «Собор», Зокрема, перший секретар Дніпропетровського обкому партії О.Ватченко впізнав себе в одному з негативних персонажів роману, В цей період новими ідеями і формами збагатилася також творчість М.Стельмаха («Правда і кривда», «Дума про тебе»), П.Загребельного («Диво», «Розгін»). І.Білика («Меч Арея»). Величезний інтерес викликали у вітчизняного читача історичні романи Ю.Мушкетика. Р.Іванченко, Р.Федорова.

Життєвість сучасної української поезії переконливо довели нові збірки віршів Д.Павличка, І.Драча, В.Коломійця, Б.Олійника.

Величезною популярністю і справжньою любов'ю в народі користувалися пісні, написані на слова А.Малишка («Пісня про рушник»), М.Ткача («Марічка»), М.Сингаївського («Чорнобривці»), Д.Патичка («Два кольори»), М.Нагоди («Степом, степам»), О.Пушика («Треба йти до осені») та багато інших.

Справжній талант, незламну громадянську волю і мужність в ці часи виявив молодий поет, літературознавець і критик з Донеччини В.Стус, чудові поезії якого внаслідок переслідувань автора побачили світ не на Батьківщині, а за кордоном.

Незважаючи на постійні гоніння й ідеологічний тиск з боку владних структур, продовжували працювати відомі письменники, публіцисти М.Руденко, Г.Снєгірьов. Є.Сверстюк.

Справжнім поетичним шедевром став віршований роман Л.Костенко «Маруся Чурай», що з'явився в 1980 р.

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів цього часу засвідчив посилення їхньої уваги не лише до історичних, але й до сучасних тем. їх нові праці ще раз підтвердили, що рівень вітчизняних художніх творів анітрохи не поступався тим, що створювались за кордоном.

Творчість О.Гончара, Л.Костенко, Ю.Мушкетика, Д.Патичка відігравала величезну роль у справі збереження національних традицій і виховання національної самосвідомості нового покоління українців.

Поруч з літературою, крізь крижану товщу застою і заборон, долаючи штучні перепони, пробивали собі шлях нові ідеї, традиції, новаторство у вітчизняному кінематографі, музиці, образотворчому й театральному мистецтві.

Видатними постатями в українському кіно в цей час стали Ю.Іллєнко, С.Параджанов, К.Муратова, Л.Осика, О.Савченко, Л.Биков, І.Миколайчук та ін.

У республіці зародився новий напрямок кіномистецтва – так знане «поетичне кіно». Найбільший успіх (але, на жаль, передусім за кордоном) серед кінострічок цього жанру випав на долю фільму «Тіні забутих предків» режисера С.Параджанова. Ця картина, поставлена за однойменною повістю М.Коцюбинського, вразила глядачів надзвичайною глибиною проникнення в сутність народного життя.

Незабутній слід у вітчизняному кіно залишила також стрічка Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», в якій розповідається про становлення радянської влади на Буковині. Тріумфальний успіх цієї картини на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві, де вона була відзначена Золотою медаллю, на декадах радянських фільмів у Парижі та Берліні, довів, що український кінематограф досяг світового рівня.

У 70-і роки величезною популярністю користувалися фільми режисера Л. Бикова («В бій ідуть тільки «старики». «Ати-бати – йшли солдати»), Л.Осики («Тривожний місяць вересень» та І.Миколайчука («Вавилон-ХХ»).

Але слід визнати, що поруч з безсумнівними досягненнями, новими позитивними національними рисами, які проявлялися її розвитку українського кіно в 60-80-і рр., в цілому вітчизняний кінематограф перебував у стані кризи.

Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації була знищена основа екранного мистецтва – національна кінодраматургія. З екрана зникло українське слово. Фільми, що створювалися в Україні, в переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Певні позитивні зрушення в цей час спостерігалися в розвитку театрального мистецтва.

Відомими далеко за межами України стали академічні драматичні театри ім. І.Франка в Києві, ім. Т.Шевченка в Харкові та ім. М.Заньковецької у Львові, Київський театр опери і балету ім. Т.Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І.Франка, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки.

В республіці плідно працювали, збагачуючи театральну культуру, блискучі майстри сцени Н.Ужвій, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, Б.Ступка, А.Роговцева, В.Дальський та ін. Творчі можливості українського театру розширювалися за рахунок створення народних театрів, яких в республіці було більше двохсот.

Однак, як і кінематограф, український театр також поступово втрачав свій національний колорит і неповторність, з нього активно витіснялася українська мова, внаслідок чого українське театральне мистецтво русифікувалося. Майже всі обласні музично-драматичні театри та театри музичної комедії перейшли на постановку спектаклів російською мовою. У вищих навчальних закладах республіки, що готували кадри культпрацівників, переважна більшість навчальних предметів викладалася російською мовою. Фахівці, які виходили з них, були далекими віл проблем національно-культурного відродження України.

Хоча заради справедливості слід зазначити, що українські театральні митці були чи не найяскравішими представниками української інтелігенції: вони, як правило, спілкувалися між собою українською мовою, носили одяг з елементами національного вбрання, одним словом, шанували українські національні традиції, тоді як решта інтелігенції міст України здебільшого піддалася русифікації, оцінюючи це як ознаку власною просвітництва, приналежності до вищого прошарку суспільства.

Процес розвитку української музики характеризувався удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній і пісень.

З оперних творів найпомітнішими були «Тарас Шевченко» і «Ярослав Мудрий» Г.Майбороди, «Мамай», «Вій», «Шельменко-денщик» В.Губаренка, «Украдене щастя» Ю.Мейтуса, «Лісова Пісня» В.Кирейка, «Назар Стодоля» А.Данькевича, «Прапороносці» О.Білаша та ін. У ці роки в Україні з'являється ціле сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, Є.Мірошниченко, М.Кондратюк, А.Мокренко, А.Солов'яненко, Д.Петриненко, Г.Ципола та багато інших.

Далеко за межами України стали відомими Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г.Верьовки. Державна заслужена академічна капела «Думка», Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський народний хор. Гуцульський і Буковинський ансамблі пісні і танцю. Поліський народний хор «Льонок» і низку інших. Кращі пісні О.Білаша, І.Шамо, Г.Майбороди, А.Філіпченка, М.Скорика співала майже вся Україна.

В цей період засяяв неповторний, багатогранний талант молодого композитора, уродженця Буковини В.Івасюка. Укладаючи віршовані тексти для власних же музичних творів, він виявляв величезний хист і до музики, і до поезії. Його прекрасні пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута». «Водограй» були популярними далеко за межами України. З легкої руки В.Івасюка розпочалася блискуча кар'єра молодих талановитих виконавців естрадної пісні С.Ротару, В.Зінкевича, Н.Яремчука.

Період свого творчого піднесення переживала також і українська хореографія.

Були поставлені нові вистави: «Тіні забутих предків В.Кирейка, «Кам'яний господар» В.Губаренка, «Княгиня Ольга» Є.Станковича, «Гімн Києва» М.Скорика та ін. Величезної популярності в цей час набули такі відомі колективи, як Державний ансамбль танцю України ім. П.Вірського, а також народні ансамблі «Ятрань» з Кіровограда. «Чорнобривець» з Миронівки, що на Київщині, «Дарничанка» з Києва. Вони демонстрували невичерпну емоційну силу і досконалість українського хореографічного мистецтва.

В образотворчому мистецтві 60-80-х рр. помітне місце посідали теми вітчизняної історії, творчої праці народу.

Справжні шедеври художньої творчості створили в цей часи. І.Задорожній, М.Хмелько, М Божій, Т.Яблонська, В.Полтавець, М.Кривенко та ін.

У цей період досягли видатних творчих здобутків такі відомі митці, як скульптор і живописець І.Гончар, художники А.Горська, Ж.Семикіна, О.Заливаха, Г.Севрук, І.Кулик, В.Мельниченко. Найхарактернішими рисами їхньої творчості були високий професіоналізм, пошук нових ідей, національний колорит.

Особливою популярністю в Україні користувалися праці відомих народних майстрів М.Приймаченко, К.Білокур, Т Пати, Г.Верес, Г.Василищук.

На жаль, внаслідок того, що численні види традиційного народного мистецтва республіки перебували у занепаді, таких талановитих митців можна назвати лише одиниці.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Наш край у середині 60-х- на початку 80-х рр.

Мета: Ознайомити учнів з розвитком нашого краю у середині 60-х- на початку 80-х рр., формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Хто такі "дисиденти"?

2. Які були цілі дисидентів в Україні?

3. Кого з відомих представників опозиційного руху Ви знаєте?

4. Назвіть відомі Вам українські опозиційні організації.

5. Які напрямки дисидентського руху Вам відомі?

6. Яка міжнародна подія стала поштовхом для активізації опозиційного руху в Україні та чому?

7. Коли виникла Українська Гельсінська група? Хто був її засновником?

8. Визначте хронологічну послідовність подій:

- утворення Української Гельсінської групи;

- утворення Комітету захисту Української греко-католицької церкви;

- перила спроба утворення незалежних профспілок;

- Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

У квітні 1962 року в сільських районах країни створені територіальні виробничі колгоспно-радгоспні управління.

Красноградське територіальне виробниче колгоспно-радгоспне управління об'єднало 68 колгоспів і 4 радгоспи Красноградського, Зачепилівського і Кегичівського районів. Начальником виробничого управління був призначений перший секретар Красноградського райкому партії С. В. Луценко, парторгом обкому партії- перший секретар Кегичівського РККПУ М. Т. Мариненко.

Районна газета „Зоря" стала органом Харківського обкому КП України та обласної Ради депутатів трудящих при Красноградському територіальному виробничому управлінні. Перший номер під назвою „Комуністичним шляхом" вийшов 4 травня 1962 року.

В листопаді 1962 року вийшла постанова Пленуму ЦК КПРС „Про розвиток економіки СРСР і перебудову партійного керівництва народним господарством". В цій постанові говорилося про утворення двох самостійних партійних організацій за виробничим принципом.

25 грудня 1962 року відбулася перша партійна конференція Красноградської зональної промислової партійної організації. Секретарем парткому обраний М. І. Сенчук, заступниками П. М. Шевченко та Т. І. Захожай. Промислова партійна організація об'єднала 47 первинних парторганізацій промислових підприємств: 4 Зачепилівського, 5 Нововодолазького, 8 Валківського і 30 парторганізацій Красноградського району.

З січня 1963 року відбувся пленум новообраного партійного комітету Красноградського виробничого колгоспно-радгоспного управління. На пленумі секретарем парткому обраний М. Т. Мариненко, заступниками М. Н. Оніщенко, та І.І. Зозуля.

Ця перебудова управління народним господарством бажаних результатів не дала. Щоб у цьому переконатись досить назвати один факт: у 1963 році середня урожайність зернових по Красноградському колгоспно-радгоспному управлінні знизилась до 10,4 центнера з гектара, що нижче ніж у 1940 році. Хоч погодні умови в той рік були не з гірших. Учнівська бригада Петрівської СШ в 1963 році виростила на площі 17 гектарів по 53,4 центнери зерна.

В листопаді 1964 року Пленум ЦК КПРС прийняв постанову „Про об'єднання промислових і сільських обласних партійних організацій". 12 січня 1965 року відбулася XX партійна конференція, на якій відбулося об'єднання зональної промислової партійної організації та партійної організації територіального виробничого колгоспно-радгоспного управління в єдину територіальну партійну організацію Красноградського району.

Наприкінці 50-х років красноградські промислові артілі встановили нове виробниче устаткування, розширили асортимент товарів, що вироблялись в цехах артілей, значно підвищили продуктивність праці і якість продукції. До керівництва прийшли висококваліфіковані дипломовані спеціалісти О. І. Кучерява (промартіль „Перемога"), М. і. Мерзлікін (промартіль „Ударник"). У 1960 році промартілі „Перемога", та „Ударник" одержали статус фабрик, артіль „Вогнетривал" статус завода.

У 1965 році створено Красноградський район електромереж. З першого дня протягом п'ятнадцяти років його начальником працював енергійний, досвідчений інженер І. П. Дарченко. Шістдесяті роки в житті Красноградщини стали роками суцільної електрифікації. Всі колгоспи і радгоспи, підключені до державних електричних мереж, одержали якісну і дешеву електроенергію. У 1969 році в колгоспах і радгоспах району працювало 1318 електродвигунів, було проведено 400 кілометрів електромережі. Стабільно стали працювати електродвигуни та електричні прилади на промислових підприємствах міста. Яскравіше горіли лампочки Ілліча в квартирах красноградців.

Радісна звістка прилетіла на Красноградщину весною 1966 року: телеграма-молнія Харківського обкому партії та облвиконкому повідомляла, що завідуючій СТО ім. Кірова Марії Петрівні Мацегоровій присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.

Газета з цим указом прийшла пізніше. Стало відомо, що 22 трудівників тваринництва району нагороджено орденом „Знак Пошани", 24 - медаллю „За трудову доблесть", 22 - медаллю „За трудову відзнаку".

В грудні 1966 року указом Президії Верховної Ради УРСР з Красноградського виділені в самостійні райони Зачепилівський і Кегичівський.

Значних успіхів досягли трудящі району, зустрічаючи 50-річчя Радянської влади. Сімдесят трьох трудівників Красноградщини нагороджено орденами. Серед них орденом Леніна - бригадира будівельників міжколгоспбуду А. 3. Васильєва, бригадира тракторної бригади колгоспу „12-річчя Жовтня" І. Т. Домнича, ланкову колгоспу „Червона Україна" О. і. Коваленко, доярку колгоспу „40 лет Октября" Т. і. Мужевську, агронома колгоспу „Українка" П. М. Чернуху.

Орденом Жовтневої революції - начальника Балківського підприємства хлібопродуктів Г. О. Бейника, голову колгоспу „40 лет Октября" П. X. Бідненка, голову колгоспу „Українка" С. В. Дикого, завідуючого С.Т.Ф. колгоспу „Зоря комунізму" і. П. Межерицького, голову колгоспу „Серп і молот" В. А. Миронова, голову колгоспу „Червоний партизан" І. М. Сідащенка та директора відгодівельного радгоспу В. Ф. Тарана. Тридцять шість чоловік нагороджено медалями „За трудову доблесть" та „За трудову відзнаку".

У 60-і роки на Красноградщині відкриті підземні кладові голубого палива. Обладнати газопромисли і налагодити їх роботу допомагали спеціалісти багатьох союзних республік і Народної Республіки Болгарії. Хрестищеиське газове родовище по своїх запасах друге на Україні. Перший потужний фонтан газу на західно-хестищенській площі вдарив у червні 1968 року. У грудні 1970 року природний газ прийшов у Красноград.

Хрестищенське родовище у 1971 році дало газу стільки, скільки в 1940 році його одержувала вся наша країна. На кінець 9-ї п'ятирічки планувалось дати народному господарству 6 мільярдів 700 мільйонів кубометрів газу. План був перевиконаний.

У зв'язку з появою Красноградської нафтогазорозвідувальної експедиції глибокого буріння та Хрестищенського газопромислу в місті зростає кількість населення: в 1977 році в Краснограді проживало 20 тисяч чоловік, проти 15,5 в 1967 році. Активно здійснювалось промислове будівництво.

У 60-70-і роки збудовані і стали в ряд працюючих м'ясокомбінат, хлібозавод, комбікормовий завод, побутовий комбінат, комбінат комунальних підприємств, міжколгоспний комбінат комунального господарства, полігон залізобетонних виробів, меблева і хутрова фабрики, радіоцех і цех фабрики „Україна" та інші. Тільки за роки 9-ї п'ятирічки в районі введено в дію 50 промислових підприємств. У цій п'ятирічці вироблено промислової продукції на суму 244 мільйони карбованців, що на 125 мільйонів більше, ніж у попередній п'ятирічці. Завдяки запровадженню нових технологій і техніки продуктивність праці в промисловості району виросле на 46 процентів, у порівнянні з 8-ю п'ятирічкою.

Чимало зроблено в 60-70-і роки в соціально-культурному будівництві. До послуг жителів міста - два Будинки культури, два кінотеатри, народні музеї, центральна районна, міська, дитяча та 12 профспілкових бібліотек, які нараховують більше 300 тисяч томів.

За рахунок колгоспних коштів збудовано 5 сільських Будинків культури, 4 музеї історії села, в селах району збудовані торговельні центри, їдальні, готелі, дитячі садки, лазні.

Завдяки новозбудованому телеретранслятору трудящі Красноградщини мають змогу дивитися телепередачі по трьох програмах.

У 1979 році уродженець Красноградщини Г. А. Гончаренко порушив клопотання про повернення до Краснограда творів художника-етнографа Порфирія Денисовича Мартиновича і відродження картинної галереї, яка була заснована у 1922 році, а у 1929 році вивезена на тимчасову виставку у Харківський художній музей.

Знайдені в інституті етнографії академії наук України документи ясно стверджують, що Порфирій Денисович своїх творів Харківському художньому музею не дарував.

Після річної кропіткої переписки з багатьма відомствами, Міністром культури УРСР С. Д. Безклубенком був підписаний наказ про передачу 20 творів образотворчого мистецтва П. Д. Мартиновича з Харківського художнього музею в Красноградський краєзнавчий. Десяток робіт із серії „Ленінські місця в Швейцарії" подарував музею уродженець Краснограда художник А. Т, Домнич. Художні твори появилися, а експонувати іх не було де.

В день відкриття ХХVІ з'їзду КПРС, 23 лютого 1981 року, голова виконкому Красноградської районної Ради народних депутатів Г. С. Матюшенко поклав перший камінь у фундамент приміщення під картинну галерею. Будівництво велося дуже повільно. Тільки тоді, коли над будівництвом взяв шефство секретар райкому партії В. І. Красюк, будівництво повелося інтенсивно.

За останні роки розширилась у місті мережа навчальних закладів. У грудні 1981 року закінчено будівництво нового корпусу середньої школи № 2. В місті є технікум і три училища. Технікум механізації сільського господарства імені Героя Радянського Союзу Ф. Я. Тимошенка - один із кращих сільськогосподарських тєхнікум.в у республіці. Він готує бухгалтерів, механіків і електриків сільськогосподарського виробництва.

У 1983 році, після майже тридцятирічної перерви, відновило роботу Красноградське педагогічне училище, в якому навчається більше тисячі студентів. Училищу передано приміщення колишньої школи-інтернату.

У Красноградському професійно-технічному училищі більше 500 учнів оволодівають різними спеціальностями для системи облагробуду.

В рік 50-річчя Жовтня здано в експлуатацію триповерховий будинок районної поліклініки. У 1974 році збудовано чотириповерхове приміщення центральної районної лікарні на 200 ліжок. А в листопаді 1986 року завершено будівництво ще одного лікувального корпусу районної лікарні на 120 ліжок, з добре обладнаними кабінетами і лабораторіями.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Тематичне оцінювання.

Мета: Перевірка знань, умінь та навичок, розвивати мислення учнів, виховувати дисциплінованість.

Обладнання: Карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

ІІІ. Тематичне оцінювання.

Завдання:

1. Поясни значення термінів:

«дисидент»,

«опозиція»,

«дефіцит».

2. Розташуйте події в хронологічній послідовності:

a. Затвердження нової Конституції.

b. Утворення Української Гельсінської групи.

c. Обрання першим секретарем ЦК КПУ В. Щербицького.

d. Золота п’ятирічка.

e. Початок реформ О.Косигіна.

3. Реформи О.Косигіна.

4. Опозиційний рух та форми діяльності дисидентів.

ІV. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Перебудова в Радянському Союзі і Україна.

Мета: Ознайомити учнів з перебудовою в Радянському Союзі, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. У чому полягали політичні зміни в СРСР у 60-80-ті роки?

2. Наскільки самостійною була політика українського керівництва?

3. Що свідчило про наростання кризових елементів у суспільно-політичному житті УРСР 70-х - початку 80-х років?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Протягом короткого часу, з 1982 по 1985 р., в Радянському Союзі тричі змінилося вище партійно-державне керівництво. В листопаді 1982 р. після тривалої хвороби пішов із життя 76-річний генеральний секретар ЦК КПРС і Голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв.

Його посаду, визначальну в партійно-державній радянській системі, обійняв Юрій Андропов, який до цього тривалий час керував Комітетом держбезпеки (КДБ), був членом політбюро, секретарем ЦК КПРС.

Ю.В. Андропов основну ставку зробив на зміцнення дисципліни, економію, підвищення продуктивності праці, боротьбу з корупцією. Існувало переконання, що варто викрити й усунути від важелів управління усіх корумпованих високопоставлених апаратників, навести порядок на виробництві, примусити всіх відпрацьовувати встановлений час, — і справи підуть краще.

Розгорнута в центрі, деяких областях Російської Федерації і Середній Азії боротьба з корупцією Україну майже не зачепила. А «наведення порядку» в низах, зміцнення трудової дисципліни перетворилися на галасливу кампанію, здійснювану суто радянськими методами, з порушенням конституційних норм і прав людини. Працівники міліції, чиновники різних ланок партапарату, шукаючи прогульників, організовували справжні облави у рогючий час на базарах, у магазинах, кінотеатрах парках і перукарнях.

На початок 80-х середній вік членів політбюро ЦК КПРС був понад 70 років. Листопад 1980 р.

Очікуваних змін ці жорсткі заходи не принесли, хоча офіційна статистика свідчила про певне підвищення в 1983 р. обсягів виробництва. Однак системна криза в економіці не припинилася. Андроповські методи дали тільки незначний тимчасовий ефект.

Після тривалої хвороби в лютому 1984 р. Ю. В. Андропов помер, а його посаду обійняв 78-річний секретар ЦК КІІРС К. У. Черненко.

Обрання в лютому на найвищу партійну посаду тяжко хворого К. У. Черненка не внесло бажаних змін в економічну політику держави. На посаді генсека він пробув трохи більше року. В березні 1985 р. К. У. Черненко помер.

Вперше за останні десятиліття на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано відносно молодого, 54-річного М. С. Горбачова, члена політбюро, секретаря ЦК КПРС, який До цього був першим секретарем Ставропольського крайкому.

Становище в країні не могло не позначитися на настроях керівної верхівки. Все ширше коло представників партійно-державного апарату почало розуміти, що на головних напрямах науково-технічного прогресу, за рівнем життя населення СРСР значно відстає від розвинутих держав Заходу, що країна не спроможна належним чином реагувати на глобальні проблеми, котрі постали перед людством: екологічну, продовольчу.

Відправним пунктом останнього періоду в історії Радянського Союзу був квітневий (1985) пленум ЦК КПРС. Новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов виступив перед учасниками пленуму з пропозицією прискорити науково-технічний прогрес, і на цій основі форсувати соціально-економічний розвиток країни. В основу стратегічного курсу нового керівництва було покладено «прискорення» соціально-економічного розвитку.

Термін «перебудова» у доповіді М. Горбачова на пленумі означав лише поліпшення управління господарським механізмом, тобто використовувався у досить обмеженому, вузькому розумінні. Але поступово саме цей термін став наповнюватися новим змістом, означаючи оновлення, модернізацію всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від негативних нашарувань минулого, надання йому гуманного, привабливого для народу вигляду.

Пошуки шляхів Курс на «прискорення» був підтверджений на виходу з кризи XXVII з'їзді КПРС, що відбувся у 1986 р. На ньому було поставлено завдання: за три п'ятирічки створити виробничий потенціал, що приблизно дорівнював би вже накопиченому за роки радянської влади. Подвоєння національного доходу передбачалося забезпечити за рахунок підвищення в 2,3-2,5 раза продуктивності праці.

XXVII з'їзд Компартії України схвалив без жодних змін Усі проекти документів XXVII з'їзду КПРС, конкретизувавши відповідно до політики центру щодо України. Тим самим, Компартія України була втягнута у чергову авантюру центру.

По-перше, передбачуваних показників досягти було просто неможливо. Переобтяжене безліччю невирішених проблем народне господарство України не було спроможне на такий потужний ривок.

По-друге, не передбачалося жодних змін у принципах господарювання. Величезні кошти планувалось використати не стільки на технічне переозброєння і структурну перебудову економіки, скільки на створення нових виробничих потужностей в електроенергетиці, галузях важкої промисловості та хімічної індустрії. Намагаючись якнайшвидше досягти максимального результату, центр передбачав розмістити в Україні з її оптимальними природнокліматичними умовами, готовою виробничою і соціальною інфраструктурою, кваліфікованим кадровим потенціалом максимальну кількість нових підприємств.

Дата добавления: 2014-11-25