З чого починається філософування

Філософія і релігія.

Спільне: вони є різновидами світогляду, тобто надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вини претендують на роль наставника життя

Відмінне:

1. релігія базується на вірі (безумовному сприйнятті певних положень як істинних), філософія базується на дискурсивному мисленні, намагається все розглядати критично і доводити це до рівня розуміння.

2. релігія – це не лише погляди, а й певні соціальні інститути і спосіб життя, філософія ж є інтелектуальною формою світоосмислення.

Із чого може або повинна починатися філософія в кожному конкретному випадку, як до неї прилучається окремо взята людина? Різні мислителі по-різному відповідали на це питання.

· Аристотель уважав, що філософія починається з подиву. Подиву перед таїнством світу, його єдністю й різноманіттям, його нескінченністю. Зачудуватися й побачити щось у його первозданності й незайманості, "уперше" дуже важко. По-справжньому на це здатні, мабуть, тільки генії і діти. Інші - тільки настільки, наскільки їм вдається не застрявати на простій цікавості, бажанні подивитися, всі оглянути. Здебільшого "нормальні" дорослі люди нічому особливо не дивуються, приймаючи всі як є - холодно й байдуже.

· Декарт бачив початок філософії в сумніві.

· Дідро розглядав невір'я як перший крок до філософії.

· Шопенгауер зв'язував звертання до філософії зі страхом смерті.

· Одне з найясніших і чистих початків філософствування асоціюється в нашій свідомості з ім'ям Фейєрбаха. Це - любов, соціально-онтологічна потреба в іншому, Я - у Ти, чоловіка - у жінці, жінки - у чоловіку.

· Кьеркегор виводив філософію з розпачу.

· Надія - ось справжній імпульс до філософствування, по Блоху.

Пробудження інтересу до філософії, зародження потреби у філософствуванні в кожної людини може відбуватися по-різному. І проте, всі індивідуальні підходи до філософії поєднує одна загальна риса - у них завжди є присутнім якась дуже сильна й серйозна пристрасть, якесь дуже глибоке й відповідальне почуття. До філософії людини веде бажання довідатися щось по-справжньому важливе, упевненість, що з його допомогою вдасться по-новому самовизначити своє життя, знайти дійсні або вірні цінності й ідеали. Якщо, скажемо, Сократ вирішив, що «неосмислене життя неварте того, щоб його жити», то він поклав всі свої сили на виявлення феномена осмисленого життя, на розкриття цієї таємниці буття.

Філософський "настрій" (Хайдеггер) є родом духовного подвижництва, особливої інтелектуальної напруги, якась відкритість основам світу, бажання й здатність брати участь у його бутті. Це якась причетність до таємниці нескінченного.

Справжнім філософом, у світлі сказаного, був Вощев із платонівського "Котловану". Він і з роботи був звільнений через "замисленість серед загального темпу праці", за те, що "стояв і думав серед виробництва". Але головне - він почував "сумнів у своєму житті й слабість тіла без істини, він не міг далі трудитися й ступати по дорозі, не знаючи точного влаштування всього світу й того, куди треба прагнути". Без істини, сенсу життя Вощеву було "соромно жити"

Дата добавления: 2014-11-09