Школа чарвака-локаята

Буддизм.

До неортодоксальних шкіл індійської філософії відносять

Вайшешіка

Ньяя

Питання логіки та пізнання перебували в центрі уваги школи ньяя(засновник Готама — III ст. до н. е.). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання, форми умовиводів, ознаки достовірності знань та ін. Засоби пізнання поділяли на чотири види: сприйняття, виведення, аналогія та усне свідчення.

Деякі твердження школи(VI—V ст. до н. е.) дають підстави вважати її школою своєрідного атомізму. На відміну від веданти та йоги школа вайшешика, а також близька до неї школа ньяя головну увагу приділяють власне філософським проблемам. Визнаючи авторитет Вед і традиційний спосіб спасіння душі, прибічники вайшешики створили оригінальну онтологію. Легендарному засновнику вчення Кананді (в перекладі "той, хто поїдає атоми") приписується створення "Вайшешики-сутри" (прибл. ІІІ-І ст. до н.е.), в 10-ти книгах якої послідовно розглядаються основні категорії, субстанції та їхні якості, атоми, рух, проблеми етики, логіки та теорії пізнання.

· локаята (матеріалізм),

· джайнізм,

ЗасновникБріхаспаті, VII—VI ст. до н. е.. Школу відносять до натуралістичних: Локаята вважають, що “не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя...”. Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняти чуттям (“лока”), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: “... як від змішування частин напоїв виникає сила сп'яніння, так із поєднанням землі та інших елементів виникають тіло і “Я” (атмата) ”. Зі смертю людини елементи роз'єднуються, і зникає те, що називають душею. Отже, потойбічного світу і життя не існує. Слід насолоджуватись єдиним — земним життям. Але найбільшою насолодою деякі представники “черваки-локаяти” вважали вміння уникати страждань.

Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші" — повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова “джіна” — переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Шлях, що його пройшов джайнізм, багато в чому схожий на шлях буддизму. Його традиція зародилася трохи раніше і розвивалась повільніше, але на той момент, коли з'явився шанований як головний вчитель Махаравіра (межа V—IV ст. до н.е.) і систематизував окремі моменти у цілісне вчення, джайністська традиція вже набула форми, що збереглася дотепер.

Ряд особливостей віросповідання та організації джайнів:

· жорсткі морально-етичні норми,

· єдність сангхи — ченці та миряни не роз'єднувалися,

· єдність канону — зробили це релігійно-філософське вчення нездатним до швидкого розповсюдження та змінення, але водночас надали йому усталеності.

Джайнізм, як і буддизм, пропонував шлях звільнення від сансари, але визнавав існування душі, яка через самовдосконалення досягає нірваші — відривається від тіла, що його сковує. Для цього необхідно:

1) "досконалий погляд" — бачення світу крізь призму вчення джайнів;

2) "досконале знання" — збагнення цього вчення;

3) "досконала поведінка" — дотримання "п'яти великих обітниць".

Правила поведінки досить прості:

· не завдавати шкоди тваринам (джайнам заборонено навіть займатися скотарством, вони вегетаріанці, правовірні навіть тепер ходять з мітлою, підмітаючи перед собою дорогу, щоб кого-небудь не розчавити),

· бути доброчесним, правдивим,

· не брати чужого,

· не впадати в пристрасті та мирські уподобання.

Через те, що тіло заважає душі звільнитися, джайни визнавали шлях аскетизму аж до голодної смерті.

Філософські побудови джайнізму, хоча і використовують багато традиційних понять, досить складні та оригінальні. Найбільш відомі мудреці, що залишили письмові виклади філософії, жили вже на початку першого тисячоліття н.е.: Умасважі (І—II ст.), Кундакунда (І—II ст.), Самантабхадра (III ст.) та ін.

Буддизм.

За переказами, його засновником був принц Гаутама Сідхарта з роду Шак'їв (563—483 рр. до н. е.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього найшло просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини:

- життя — це страждання;

- причиною страждань є бажання і жага життя;

- існує шлях подолання страждань;

- він полягає у приглушенні бажань і жаги жити.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна:

а) мати " правильний погляд ", тобто розуміти суть благородних істин;

б) мати " правильне спрямування " — рішення прямувати згідно з цими істинами;

в) мати " правильну мову " — відмовитись від брехні, лайки тощо;

г) виконувати тільки " правильні дії " — не шкодити тваринам і т.п.;

д) вести " правильне життя " — ненасильницьке добування засобів до існування;

е) здійснювати " правильну старанність " — бути послідовним на своєму шляху;

є) мати " правильну увагу ", тобто зосереджуватися на думках про звільнення;

ж) досягти " правильного зосередження " — незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати.

Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду. "Нірвана" — повне припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу. Іноді нірвану описують так: у суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигоряє, і вогник згасає. Коли він згасне остаточно, ніхто не зможе сказати, де небо, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Для переходу до нірвани необхідно вступити в сангху — чернечу общину.

Ранній буддизм дуже мало приділяв уваги філософському обґрунтуванню свого вчення. Основу його теоретичної бази становило вчення про дхарми (енергетичні “крапки”, згущення). Дхарми перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з'єднання та переплетення. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв'язків дхарм. Це вчення заперечувало субстанціональність світу: в ньому немає нічого, крім окремих елементів психофізичної природи. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною.

Людина, її "Я" становить собою санжану, тобто потік, послідовність комбінацій дхарм, що зберігають єдність завдяки внутрішньому принципу — прапті, що узгоджує фізичні властивості та духовні якості людини. Людина може свідомими зусиллями розв'язати сплетіння дхарм і випустити їх у вільний стан. Це і буде нірвана.

Дата добавления: 2014-11-09