Філософська думка Стародавнього Китаю

Початок китайського філософського мислення сягає своїми коріннями у міфологічну давнину. Процес становлення філософської думки спостерігається вже у VII ст. до н.е. Першими проблемами, які визначаються в цей час, є такі: єдність та різноманітність речей, дія протилежних сил в одній цілісності, закономірність відтворення природи тощо. Про це свідчать трактати «П’ятикнижжя» («У-цзин»), куди входили: 1) «Книга пісень» («Ші-цзин»); 2) «Книга перемін» («І-цзин»); 3) «Книга історії» («Шу-цзин»); 4) «Книга обрядів» («Лі-цзи»); 5) «Літопис» («Чунь-цю»). «П’ятикнижжя» було основою освіченого китайця на протязі древньої та середньовічної історії Китаю.

Вищим принципом, який править світом та передає існування речам вважався Шан-ди, який іноді розумівся як персоніфікований правитель небес. Цей правитель не відрізняється від самого Неба (Тянь), що завжди залишається взірцем чистоти та досконалості. З надр міфологічного світогляду у філософську думку потрапляють й такі поняття як інь та ян, ці і дао. Інь та ян уособлювали всі можливі протилежності: жіноче і чоловіче, слабкість і силу, темряву і світло, тепло і холод тощо. Світобудова уявлялася як вічна боротьба подібних протилежних начал. Взаємодія інь та ян породжує п’ять першоелементів (вода, вогонь, дерево, метал, земля), з поєднання яких складаються всі речі. Нероздільність інь та ян взагалі тлумачилося як ці, тобто як початковий стан, як первинна субстанція, яка водночас дає силу, енергію світові. Дао дослівно перекладається як «те, що відбувається само собою», хоча більш відомий спрощений переклад – «шлях». Якщо і шлях, то це не дорога, а природний шлях речей, що відбувається певним чином і порядком. Тому дао в філософії набуло значення світового закону, який розумівся і як космічний, і як моральний водночас.

Формування китайської філософії відбувається у так званий період Чжаньго («воюючих царств»), який припадає на V–III століття до н.е. Це був «золотий вік» китайської філософії. Тоді склалося шість основних шкіл: конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм, школа інь-ян (натурфілософи), і школа імен («софісти»). Більшість з них – соціально-етичні школи, які переймалися проблемами суспільного порядку, виховання людей, моралі, освіти, громадського обов’язку тощо. Меншість – метафізичні, які займалися природознавчими питаннями, світобудовою та загальними проблемами буття й небуття.

В Китаї переважала так звана «практична філософія», або «філософія життя», яка намагалася перш за покращити світ людей, і тому порушувала питання укріплення моралі та удосконалення керівництва державою. Саме на цьому зосереджувалося конфуціанство – найбільш впливова філософська школа, засновником якої був Кун Фу-цзи (551–479 рр. до н.е.). У Європі він став відомим через два тисячоліття після своєї смерті як Конфуціус чи Конфуцій. Основний зміст конфуціанства зводиться до проголошення ідеалу соціальної гармонії та пошуків засобів її досягнення. Сам Конфуцій створював своє учення як мистецтво управління державою, яке він ототожнював з мистецтвом справедливості та моральністю. Конфуціанство прагне закріпити давній ритуалізм китайського суспільства, як усталений порядок життя. Конфуціанство теоретично виразило та обґрунтувало так званий принцип «лі», який перекладається доволі широко – порядок, обряд, благопристойність, традиція, належний обов’язок і, навіть, все це разом. «Лі» у конфуціанстві підноситься до рівня зразка і центральної ідеї. Дотримання порядку всіма членами суспільства мало б забезпечити доброчесність, гуманність і соціальний спокій.

З поняттям «лі» пов’язується поняття «жень» – людяність. Однак любов до людей теж розуміється як певний порядок відносин та обов’язків: молодші брати повинні слухати старших братів, діти – батьків, підлеглі – керівників, народ – правителя. Всі молодші беззаперечно мають підкорятися всім старшим, а старші повинні піклуватися про молодших. Основа людяності – пошана і поважне ставлення до старших, а шанобливість взагалі завжди є основою будь-якого порядку (сімейного, громадського, державного). «Не чини іншим того, чого не бажаєш для себе» – стає вищим моральним принципом конфуціанства. Конфуцій не приховує, що його учення розраховано перш за все на розуміння «старшими», тобто «шляхетними мужами» (цзюнь цзи), а не простолюдинами (сяо жень). «Шляхетні мужі» повинні подавати народу приклади гідної поведінки, не допускати між собою розбрату, чвар, помсти, заздрощів. Тоді й народ, який завжди наслідує поведінку еліти, буде поводитися так само. Конфуціанський ідеал управління – велика сила морального прикладу, а не насильство: спонукати до праці, не викликаючи гніву.

Не дивно, що конфуціанство з його ідеалом високоморального «мужа» стало ідеологічним фундаментом величезної імперії династії Хань та офіційною теорією, яка визначала духовне життя Китаю понад двох тисячоліть.

Треба зазначити, що конфуціанство не могло оминути і тлумачення «дао». Воно розуміється як у вищій мірі розумна, доброчесна і досконала реальність, в якій містяться всі зразки думки й поведінки на індивідуальному, сімейному та державному рівнях. Наближення до цієї реальності потребує максимальних духовних сил від кожного. Вся конфуціанська мораль має сенс лише в аспекті наближення до «дао». Конфуціанство слід сприймати перш за все як розвинуту духовну систему, яка: 1) руйнувала натуралістично-силове мислення; 2) збалансовувала індивідуальний та соціальний життєві світи; 3) надавала давнім ритуалам оновленого духовно-морального характеру. Таким чином, «дао» – це шлях до досконалого порядку, і коли він досягається, то гармонія світу людей буде діяти «сама собою».

У даосизмі, навпаки, «дао» має значення натуралістичної, позасоціальної реальності. Це – природний, космічний порядок речей, на який люди аж ніяк не можуть впливати. Філософія даосизму бере свій початок у ІV–ІІІ ст. до н.е. і пов’язана з іменем Лао-цзи. «Дао», за Лао-цзи, – це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова. Дао панує всюди і завжди, його ніхто не створював, воно вічне і безмежне. Дао невидиме, недоступне органам чуття, постійне, невичерпне, безформенне, але дає початок і форму всьому. Навіть велике Небо не може порушувати дао. У вченні Лао-цзи визначається ще й конкретний шлях окремої речі чи групи речей – «де». Людина також є втіленням «де». «Дао» і «де» порушують проблему єдності та сутності світу і розмаїття якостей речей. Речі змінні, плинні, внутрішньо суперечливі. Внаслідок цього все, що існує, рано чи пізно перетворюється на свою протилежність: велике стає малим, мале – великим, сухе – вологим, вологе – сухим, темне – світлим, світле – темним тощо. Люди можуть лише спостерігати все це і очікувати бажаного. Втручання в «природний хід речей» чи протидія не мають сенсу і неможливі. Тому моральний принцип даосизму – не діяння, не докладання зусиль, а розуміння того, як улаштований світ. Саме дао, як таємничу сутність всесвіту, не можна пізнати чистим розумом чи відчути словом, а лише – осягнути душею. Принцип недіяння спрямовує на шлях морального самовдосконалення, але не через мораль, як у Конфуція, а через довіру самому собі, усвідомлення свого єства, зв’язку з всесвітом.

Прагнення даосизму з’ясувати універсальну першооснову буття як дещо природне робить це вчення більш глибоким і «філософічним», бо воно вводить у обіг такі поняття, як буття, небуття, становлення, єдине, множинне тощо. Тобто даосизм намагається відтворити об’єктивну картину світу за допомогою фундаментальних категорій.

Моїзм. Це вчення пов’язують з іменем філософа Мо-цзи (приблизно 479–395 рр. до н.е.). За своїм характером, воно соціально-етичне, як і конфуціанство, але складає йому майже повну альтернативу. Перш за все моїсти заперечують конфуціанське розуміння людяності (жень) як пошани молодших до старших. Така гуманність може бути удаваною, нещирою, тоді як справжня людяність – це рівна до всіх любов. «Треба, щоб всі люди, як і Небо, любили всіх людей, всі держави любили всі держави». Якщо конфуціанці виправдовують соціальну нерівність волею Неба, то моїсти засуджують поділ суспільства на «шляхетних мужів» та «простолюдинів». «Такого стану справ, коли народ голодує, а багаті потопають у розкошах, не повинно бути. Мій задум – знищити все це», – писав сам Мо-цзи. Моїсти виступали й проти конфуціанського учення про долю. Якщо існує доля, вважали вони, то всі людські вчинки втрачають сенс, тоді не варто ані вчитися, ані прагнути до чогось досконалого. Всі люди, в тому числі і правителі, мають працювати, бо будь-яка людина саме трудом відрізняється від тварин. Правителі – це теж люди, а не «сини Неба», і тому їх слід цінувати за їхніми справами, за мудрість, а не прирівнювати до самого Неба. Небо завжди буде зразком чистоти й досконалості, а правителі необов’язково є подібним взірцем.

Моїсти високо цінували будь-які знання, в тому числі практичні знання ремісників та землеробів. Вони не заперечували авторитету стародавніх книг і традицій, але джерелом знань вважали факти самого життя.

Легізм. Якщо конфуціанство і моїзм лише по-різному тлумачили гуманізм та справедливість, то політично-філософська школа «фа-цзя» (або «законники», в європейській версії – «легісти») заперечувала це взагалі. Легісти протиставляли конфуціанському ритуалу «лі» свій принцип «фа», який розуміється суто як покарання за недотримання закону. В системі управління вони відмовилися від морального переконання на користь правового примусу. Совість треба замінити страхом, а виховання – системою покарань. Першим видатним теоретиком і практиком легізму був Гунсунь Ян (Шан Ян). Відносини в державі, на його думку, не повинні нагадувати сімейні, де є пошана молодших до старших і піклування старших про молодших. Держава – це перш за все розгалужений чиновницький апарат на чолі з гегемоном. Він є джерелом законів, і для нього не існує ні волі Неба, ні волі народу, ні прикладів предків. Його мета – згуртувати народ, заради могутності держави, відмовившись від таких «надмірностей», як мистецтво, торгівля, ремесло, філософія і взагалі вільнодумство. Землеробство та війна проголошувалися головними засобами існування держави.

Легісти прагнули знайти шлях до об’єднання роздробленої китайської імперії. Вони висували концепцію рівних можливостей: посади мають обійматися не за знатністю, не за багатством і не успадковуватися, а – за принципом особистих здібностей. До того ж чиновницький апарат управління повинен був систематично оновлюватися. Порядок в країні забезпечується силою закону, а не силою традицій та ритуалів. Третє століття до нашої ери стало часом реального втілення на практиці ідей школи «фа-цзя» (легізму).

Досить унікальним явищем у китайській філософії є видатний філософ і просвітник Ван Чун (27–98 рр. н.е.), який не належав до жодної філософської течії – ні формально (як член школи), ні змістовно. Головний його твір – «Критичні міркування», в якому міститься критика тодішнього суспільного ладу та конфуціанського учення про священність Неба. Небо для Ван Чуна – це природна частина безмежного Всесвіту. І земля, і небо мають єдине начало і походження – субстанцію «ці». «Ці» постає загальною природною закономірністю, яка визначає появу життя і виникнення людини. Люди і всі живі організми мають життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає. І взагалі все тілесне містить джерело руху в самому собі.

Ван Чун високо цінує силу людського розуму та всі пізнавальні здібності (відчуття, сприйняття, мислення, досвід, пам’ять). Істинність знань полягає у можливості їхнього використання, практичного застосування.

Китайська філософія надзвичайно багата на видатних мислителів, які залишили свій слід в історії філософської думки: конфуціанці Мен-цзи, Сюнь-цзи, даоси Чжуан-цзи, Вень-цзи, представники школи імен Хуей Ши, Гунсунь Лун, Інь Вень-цзи, Ден Сі-цзи, легісти Шень Бухай, Хань Фей-цзи та багато інших.

Питання до самоконтролю

1. Чому більшість філософських шкіл Китаю є переважно соціально-етичними за характером?

2. Як слід розуміти поняття «дао»?

3. Чому час V–III ст. до н. е. називають «золотим віком» китайської філософії?

4. Яка проблема поєднує ортодоксальні і неортодоксальні філософські напрями Індії?

5. Чим зумовлена в індійській філософії переконаність у переселенні душ (сансара)?

6. В якій філософії – китайській чи індійській – людина більш залежна від природи?

Дата добавления: 2014-11-16