Розвиток філософської думки в Україні від Г. Сковороди до нашого часу 2 страница

У своїх творах Сковорода активно досліджує філософію життя, моральні проблеми, ставить проблему людського щастя. Головним в людині є не теоретико-пізнавальні здібності, а емо­ційно-вольова сутність людського духу — «серце» людини. Звід­си вимога «пізнай себе». На відміну від релігійно-схоластичної філософії, яка всю увагу приділяє міфічному потойбічному сві­ту, своїм предметом філософія має людину. Саме людина є ключем до всіх таємниць природи і суспільства. Філософія по­кликана стати знаряддям у розв'язанні суспільно-практичних завдань, окреслити шляхи досягнення щастя. Г. Сковорода як один з перших провісників гуманізму започаткував в історії української філософії так звану філософію серця.

Сковорода виходив у своїх поглядах з ідеї існування двох натур: видимої і невидимої. Видима натура — це світ матері­альний, світ речей, земля тощо; невидимий — це дух, істина, вічність, Бог. Характерно, що Бог Сковороди є і природою в її багатоманітних проявах, і, з іншого боку, джерелом, «сонцем»

світу.

Сковорода висунув концепцію трьох світів, поділивши світ на три реально існуючі частини: «макрокосм» (природа, без­мовний світ, що складається з множини малих світів), «мікро­косм» (людина), світ символів (духовне життя, основу якого становить Біблія). «Макрокосм» і «мікрокосм» не створені якоюсь надприродною силою, це закономірне продовження за­гальної природи. Третій світ — сукупність символів, які забез­печують пізнання невидимої натури (Бога). Це всесвіт, «світ ■світів». Символічне мислення має свої витоки з часів, коли сим­воли, образи були у мислителів засобами передачі думок. Ви­ходячи з принципу двох натур, він пояснює природу мікро­косму, світу людини. В людині істинною є невидима натура, а тілесна людина є лише тінь. Людина стає справді людиною

лише осягнувши свою сутність — духовне. Пізнання тілесної людини обмежується емпіричним сприйманням, а духовна лю­дина бачить невидимість. Оскільки макро- і мікрокосм єдині, то пізнання в Сковороди є аналогом самопізнання. Отже, здійс­нюючи самопізнання, людина тим самим осягає закономірність світу в цілому.

Своєрідно розкриває Сковорода взаємовідносини людини і Бога. Невидима натура є основою тотожності людини і Бога. Отже, самопізнання і пізнання є не що інше, як Богопізнання. Пізнавати світ — це значить навчитися за допомогою розуму бачити за видимим невидиме.

Він наділив кожен з цих світів внутрішньою духовною і зовнішньою матеріальною природою. Внутрішнє, духовне є дійсним Богом. Істина в людині є справді бог. Він — не тіло, а дух її, свідомість, воля, світ внутрішніх переконань. За сві­том символів Сковорода намагається встановити духовну цін­ність людини, ідеал людських взаємин, бо саме вони, на його думку, визначають соціальний прогрес. В основі життя людей має бути ідея- «спорідненої праці», воно повинно будуватися відповідно до внутрішньої природи та здібностей людини. Бог Г. Сковороди зливається з природою. Філософ вважає, що світ — то є матерія, яка вічна, не має меж і нескінченна у про­сторі і часі. Він розглядає таку пам'ятку світової культури, як «Біблія», творчо, прагне знайти в ній раціональний зміст.

У філософії Г. Сковороди чільне місце відводиться теорії пізнання; натрапляємо в ній і на глибокі думки щодо розвитку світу. Особливо яскраво змальовує Г. Сковорода неробство, па­разитизм панівних кіл, розкриває злиденність і безправ'я тру­дящих. У його творах звучить протест проти соціальної нерів­ності та свавілля поміщиків. Суспільний ідеал Г. Сковорода вбачав у «Тбрней республіке». Це країна, в якій взаємини між людьми мають будуватися на основі їхньої духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.

Сучасником Сковороди був Я. Козельський (1719—1799), який розвивав ідеї М. Ломоносова та французьких матеріаліс­тів XVIII ст. Виходив він із визнання світу як такого, що існує об'єктивно, незалежно від людської свідомості та надпри­родної сили, утверджував існування матерії у просторі і часі. Природа підпорядковується об'єктивним законам, усі предмети 1 явища детерміновані, стверджував Я. Козельський і запере­чував теологічне пояснення світобудови. Він прагнув розмежу­вати науку, філософію і теологію, значне місце приділяв соці­ально-політичним та етичним проблемам. Основні надії Я. Ко-яельський покладав на урядові реформи. Виступаючи як про-світитель-демократ, він висловлював глибоку ненависть до ти-

ранії, деспотизму та їх носіїв. Я. Козельський одним з перших засудив феодально-кріпосницький лад, розкрив його антинарод­ну сутність, обгрунтував необхідність ліквідації самодержав­ства і створення нового суспільства, побудованого на інших економічних, соціальних і моральних засадах.

З розкладом кріпосницької системи і розвитком капіталіз­му (кінець XVIII ст.) в Україні пробуджувалася національна свідомість, а отже, зростав протест проти царизму і його полі­тики, що знайшло активне відображення в українській літера­турі, зокрема у творах І. П. Котляревського, П. П. Гулака-Ар-темовського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Є. П. Гребінки, Л. І. Глібова та ін. Антикріпосницький характер мала також творчість письменників м. Львова М. Шашкевича, І. Вагилеви-ча, Я. Головацького, які обстоювали право на українську мову і літературу, боролися за возз'єднання західноукраїнських зе- ", мель із Східною Україною.

Особливого поширення в середині XIX ст. набувають в Україні ідеї німецької класичної філософії (Канта, Фіхте, Шел-лінга, Гегеля). До когорти філософів, які поширювали в Украї­ні німецьку філософію, належали П. Лодій, Я. Рубан, Л. Якоб, Й. Шад, О. Новицький, С. Гогоцький та ін. П. Лодій, зокрема, ■..■ здійснював критичний аналіз філософії І. Канта. Серед його філософських праць є такі, як «Логические наставлений, руко-водствующие к познанию и различению истинного от ложного», «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» та ін. Поміт­ним явищем була також філософія Й. Шада. Він критично пі­дійшов до оцінки філософії Фіхте, Канта, Шеллінга, перекла­дав твори Фіхте російською мовою. До його основних праць належать «Логіка», «Природне право». Послідовниками Шада були Д. Дудрович, П. Любавський, І. Ризький, Т. Осиповський та ін. Ці філософи піддавали критиці ідеалістичну філософію, висловлювали матеріалістичні ідеї, розробляли проблеми пі­знання та ролі мови у суспільному житті. У творах П. Любав-ського добре обґрунтовується ідея єдності чуттєвого пізнання, мови і мислення. Однак слід при цьому наголосити, що для названих філософів характерними були деїзм і непослідовність. Проблеми суспільно-політичної філософської думки україн­ського народу знайшли глибоке відображення у творчості вели­кого сина України Тараса Шевченка (1814 — 1861). У духовній спадщині його найзначніше місце зайняла проблема людини, її буття, внутрішньрго світу — переживань, прагнень, інтересів. Яких би аспектів не торкався поет — природи, соціального бут­тя чи подій далекого минулого — в усьому він бачить живих, конкретних людей, що «стогнуть у кайданах» неправди і нево-

лі. Неправда і неволя не є для нього загальними етичними по­няттями. Неправда тут — людська (царів, попів, панів...) і не­воля теж людська (мужицька, українська...) '. Ідея людської свободи, боротьби за неї знаходиться в центрі багатьох його творів («Кавказ», «І мертвим і живим...», «Неофіти», «Іван Гус» та ін.). Твори Кобзаря відіграли важливу роль у форму­ванні демократичної думки в Україні, закликали до ліквідації кріпосництва, до боротьби проти соціального і національного гноблення. Ідея національного визволення, утвердження неза­лежної Української держави була однією з провідних у твор­чості Шевченка. Про це красномовно свідчать такі його твори: «Розрита могила», «Якби-то ти, Богдане, п'яний», «Гайдама­ки», «Великий лях» та ін. Поет був палким прихильником дружби народів, але цю дружбу мислив як рівного з рівним, як незалежного, повноцінного українського народу з усіма ін­шими народами.

Тарас Шевченко надавав великого значення боротьбі проти так званого чистого мистецтва, теорії мистецтва для мистецтва. Література і мистецтво повинні змальовувати життя. Шевченко як поет, філософ, художник вніс неоціненний вклад у розвиток соціальної і національної самосвідомості українського народу, інших слов'янських народів.

Центрами боротьби прогресивних вчених України за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київ­ського та Харківського університетів. Такі відомі вчені, як Т. Ф. Осиповський, П. М. Шумлянський, А. І. Стойкович, М. В. Остроградський, В. І. Лапшин, М. О. Максимович, М. І. Козлов та ін., активно використовували філософські знан­ня для аналізу природознавства, показували, що антиматеріа­лістичні принципи гальмують його розвиток. На грунті осмис­лення ідей німецької класичної філософії сформувались оригі­нальні концепції П. Юркевича, Г. Шпета, О. Потебні.

Великий вплив на розвиток філософії в Україні мала діяль­ність видатного українського вченого-лінгвіста, філософа, про­фесора Харківського університету О. О. Потебні (1835—1891). Доречно зауважити, що О. О. Потебня в наукових працях не­виправдано відноситься до російських вчених. А народився він у с. Гаврилівка (тепер с. Гришине Сумської обл.). Був одним з визначних представників науково-філософської школи Гум-больдта. Потебні належать праці з питань мовознавства, фольк­лору, етнографії. Серед них — «Мьісль и язьік» (1862), «Из лекций по теории словесности» (1894), «Из записок по русской

¹ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— Нью-Йоркграмматике» (І—II, 1874; III — 1899), «К истории звуков рус-ского язьіка» (1873—1886).

Для поглядів Потебні характерна матеріалістична орієнта­ція. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід, джерелом ' якого є об'єктивна реальність. Проте лише чуттєвий досвід ще не дає повного пізнання загального та необхідного, для цього потрібне раціональне мислення людини. Характерно, що вчення про пізнання він пов'язує з мовою. Розвиток мислення без мо­ви неможливий. Потебня вважає, що мова дала змогу людині піднятися до творчої діяльності. Саме вона породжує думку, адже кожен акт мовлення є не що інше, як творчий процес. Ідеї Потебні щодо мови і мислення стали в подальшому ви­східними у породженні багатьох нових наукових напрямів. Гли­бокими є думки Потебні про сутність національних відносин, національної ідеї. Національна ідея у Потебні виконує важли­ву рушійну силу, вона, по суті, завжди є месіанською. Він глибоко обгрунтував право національних культур на вільний розвиток, тобто право народів на самостійне співіснування і роз­виток. Потебня пов'язував духовний розвиток людини з розвит­ком її мовних здібностей, а тому ставив питання про необхід­ність ретельного вивчення, а отже, доброго пізнання україн­ської мови. На основі всебічного аналізу проблем виникнення, взаємодії різних мов і культур, зв'язку мови і мислення вчений дійшов глибокого висновку про те, що «мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше не­відому» ². Велике значення для розуміння свідомості, станов­лення і розвитку її різних форм має фундаментальний висно­вок Потебні щодо впливу мови на міфологічну свідомість.

Значний вплив на формування української і російської фі­лософської думки, наближення її до європейської філософської культури мав П. Д. Юркевич (1827—1874), який народився в Полтавській губернії (с. Ліпляве Золотоношського повіту) в сім'ї священика. На жаль, довгий час філософська спадщина П. Юркевича була поза увагою дослідників історії духовності українського народу. До його основних праць належать «Ідея» (1859), «Матеріалізм і завдання філософії» (1860), «Серце і його значення в духовному житті людини» (1860), «Із науки про людський дух» (1860), «Розум за вченням Платона і до­свід за вченням Канта» (1865) та ін.

На урочистих зборах Московського університету (12 січня

1866 р.) П. Юркевич вказав на ту особливість наук, що за сво-

ім позитивним змістом вони не мають минулого, що образ їх

вічно юний, справжній, нестаріючий, як розум, якого вони мо­лодші і кращі діти. З повним правом такої оцінки заслуговує уся філософська спадщина самого П. Юркевича. Так в усякому разі ставилися до нього як філософа і педагога В. С. Соловйов, Г. Г. Шпет, І. С. Нечуй-Левицький, В. О. Ключевський на про­тивагу так званим російським радикальним колам, які намага­лися представити П. Юркевича як «офіційного філософа». П. Юркевич надавав особливої уваги природничим наукам, ці­нував внесення прийомів емпіричного дослідження у вивчення психології та наук про дух.

Розвиток філософської думки в працях П. Юркевича роз­глядається як складний, багатоплановий процес. Динамічну зміну філософських систем XVIII і XIX ст. він пояснює бурхли­вим розвитком наукового знання. Значній критиці вчений під­дав однобічний, механістичний матеріалізм. До оцінки матеріа­лізму П. Юркевич підходив з позицій творчої філософії. В сво­їх творах він не менш різко піддав критиці ідеалізм. Недолік як матеріалізму, так і ідеалізму він вбачав в ігноруванні кон­кр етного ін дивідуального ^-----------------------

* У своїй філософській концепції П. Юркевич особливого зна­чення надав ав ідеї, Г. Г. Шпет звертає увагу на те, що П. Юр­кевич розширив поняття ідеї саме шляхом виведення його за рамки чистої гносеології. Ідея потрібна не лише філософському пізнанню, а й природознавству. Природничі науки так чи інак­ше підпорядковуються керівному' світлу ідеї, яка не існує як існують матеріальні об'єкти, психічні явища, а є лише «мисли­ме», те, чим повинен бути предмет; це — ідеал, норма. Перехід від ідеального буття до дійсності здійснюється не лише через ідею Гегеля, «сутність» Платона, а й через діяльність особи­стості з її духовністю, душею, серцем як_Ц£нтр_ом духовності. Концепція ідеї посідає чільне місце~в~теорТЇ шзнання~ТІ. Юрке­вича: «В уявленні мислення і буття зустрічаються як би ви­падково». В понятті мислення і буття хоч і зв'язуються необ­хідно, проте рухаються, так би мовити, паралельно одне до одного: тут мислення є спокійним і безпристрасним глядачем або спосщмсацем явищ, воно пізнає і усвідомлює подію, яка є для нього чужою, дещо зовнішнім за змістом і формою. В ідеї мислення і буття співпадають... В ідеї розум... пізнає явища, які в поняттях розсудку розпадаються на багатоманітність різ­норідних областей знань —> у цілісному образі, в гармонії і повноті, як вираз одного начала, як види і ступені одного без­кінечного життя» ³.

² Потебня А. А. Язнк и народность//Зстетика и позтика.— М., 1975.— С. 274.

¹ Юркевич П. Философские произведения.—М., 1990.— С. 12. На відміну від раціоналістичного тлумачення духовної сут­ності людини, П. Юркевич" розвиваючи українську традицію (Г. Сковорода, М. Гоголь), обґрунтовує філософію пізнання, не обмежуючись лише раціональною стороною, тобто діяльніс­тю розуму, мислення. «Філософія як цілісний світогляд є спра­вою не людини, а людськості, яка ніколи не живе абстрактно, або суто логічною свідомістю, але розкриває своє духовне жит­тя в усій повноті та цілісності його моментів» ⁴. Д. Чижевський філософію П. Юркевича справедливо називає «філософією серця». П. Юркевич з серцем пов'язує не лише процес духов­ної діяльності, а й моральної чистоти людини та відношення знання і віри, етично-естетичний погляд на світ.

Про самобутній національний талант П. Юркевича добре сказав В. Соловйов у день 25-річчя з дня смерті філософа: «Спокійний і... живий,— що заспокоївся не на вже зробленому кроці, а на ясній свідомості великого путі, що лежить перед ним, ішов він помалу до вищої цілі, зупиняючись іноді, щоб поглянути на красу «Божого творіння» ⁵.

Видатним діячем культури України був М. П. Драгоманов (1841—1891). Народився в м. Гадячі, у дрібномаєтній дворян­ській сім'ї. Вчився, а потім і працював у Київському універси­теті на кафедрі всесвітньої історії. З 1863 р.— член київської) «Громади», в 1876 р. емігрував за кордон, його творчість мав суперечливий характер.

Прогресивною рисою діяльності М. Драгоманова була бо*; ротьба проти російського самодержавства. Він вважав, що со* ціальну несправедливість можна усунути лише докорінними змінами економічного ладу. Народна бідність, на думку Драго­манова, існуватиме доти, доки вся земля і всі фабрики не ста­нуть власністю трудівників. Філософські погляди вченого ви­кладені в його магістерській дисертації «Вопрос об историче-ском значений Римской империи и Тацит» (1869), а також в таких творах, як «Рай і Поступ» (1894), «Про волю віри» (1894) та ін.

Найсуттєвішими ознаками світогляду і способу мислення М. Драгоманова були: раціоналізм-позитивізм, матеріалізм-атеїзм, прогресивізм, лібералізм, або «спеціальний атомізм», «общинний соціалізм», «космополізм»⁶. У своїх філософських поглядах Драгоманов виходив з того, що матеріальний світ не залежить від надприродних сил. Людина цілком спроможна пі-

* Юркевич П. Философские произведения.— М., 1990.— С. 12. ⁶ Цит. за: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 155. ⁶ Див.: Лісовий В. С. Драгоманов і Донцов // Філос. і соціологічна дум* ка—1991.—№ 9.—С. 85.

знати явища природи і суспільства. Драгоманов обстоював ві­ру в дію природних законів.

Великого значення вчений надавав праву спілкуватися рід­ною мовою, обстоював необхідність розвитку національної куль­тури, викривав облудність великодержавної політики царизму. Боротьбу за справу трудящих Драгоманов вважав інтернаціо­нальною справою. Доки не буде політичних свобод, не буде розв'язане і національне питання. Майбутня держава уявля­лась Драгоманову як федеративний союз вільних соціальних общин. В умовах відсталої Росії саме інтелігенції належить підготувати народні маси до революційної діяльності. Завдання досягнення політичних свобод, розвитку освіти, підвищення культурного рівня народу Драгоманов ставив на одне з пер­ших місць. В основі його концепції щодо соціальної революції лежала ідея не кровопролитного повстання, а мирного розвитку через підняття освітнього рівня народу.

У другій половині XIX ст.— на початку XX ст. велику роль у розвитку філософії в Україні відіграла плеяда представників української літератури, зокрема С. Подолинський, П. Грабов-ський, М. Павлик, І. Франко, Леся Українка та ін.

С. П. Подолинський (1850—1891) у своїх творах («Про хлі­боробство і як де земля поділена і як би треба її держати», «Народна гігієна на Україні», «Ремесла і фабрики на Украї­ні», «Життя і здоров'я людей на Україні») критикує безправне становище трудящих за умов самодержавства, розкриває гра­біжницький характер реформи 1861 р. Вчений прагнув, і час­то небезуспішно, поширити матеріалістичні ідеї філософії та ідеї розвитку природи на пояснення суспільного життя. Саме йому належить ідея, згідно з якою, виходячи із законів природи, можна обгрунтувати закономірність перемоги соціальної рево­люції.

Історія суспільства — закономірний процес зміни одного су­спільного ладу на інший, прогресивніший. Для перебудови су­спільства на засадах справедливості потрібна народна револю­ція. Проте Подолинський не порвав остаточно з утопічним со­ціалізмом І народництвом. Промислові підприємства, на думку Подолинського, повинні перейти у розпорядження робітничих асоціацій, а земля на селі — до асоціацій сільських виробників. Подолинський вів переписку з Марксом і Енгельсом, пропагу­вав серед передової української інтелігенції окремі положення економічного вчення Маркса.

До когорти пристрасних борців за ліквідацію соціального і національного гноблення належить П. А. Грабовський (1864— 1902). Народився в с. Пушкарному (тепер Краснопільський р-н Сумської обл.) в родині пономаря. Навчався в Охтирськомудуховному училищі, Харківській духовній семінарії, з якої його виключили за революційну діяльність. Брав участь у харків­ській групі «Чорного переділу» (1882). Грабовський вважав, що основою філософських знань мають бути дані науки; філо­софія покликана озброювати народ в його боротьбі за перетво­рення суспільного життя, а не слугувати обгрунтуванню місти­ки і забобонів. Грабовський показував, що містика відриває людину від землі з її соціальними, політичними, економічними та всякими іншими умовами і примушує гнити «у якійсь не існуючій області добрих та злих духовних начал». Він підкрес­лював несумісність науки і релігії, виступав за відокремлення школи від церкви, закликав боротися за освіту. Підтримуючи ідеї французьких матеріалістів і англійських емпіристів, під­давав критиці ідеалізм Шеллінга і Гегеля. «Поезія,— писав Грабовський,— мусить бути одним із чинників поступу загаль­нолюдського... засобом боротьби із світовою неправдою, сміли­вим голосом за всіх пригноблених та скривджених, така її за­дача». Поет і вчений таврував усіх тих, хто забував рідне сло­во, відмовлявся від нього заради власної вигоди.

М. І. Павлик (1853—1915)—визначний західноукраїнський діяч, критикував ідеалістичну філософію, зокрема теорію Ніц-ше, вважаючи його як письменника — слабким, як мислите­ля— досить претензійним, а як філософа — просто шкідливим: для розвитку народу.

У своїх працях М. І. Павлик доводив неспроможність твер­дження релігії про існування надприродної божественної сили, підкреслював шкідливість її для народу, суспільного прогресу, показував непримиренність науки і релігії. Однак до справжніх причин самого існування релігії Павлик так і не дійшов. Він вважав, що розум виводив і надалі виводитиме людство з біди і темряви, отже всіляко прагнув своєю творчістю допомогти людям зрозуміти їхнє становище, закликав до радикальних су­спільних змін.

Непересічне місце у розвитку української філософсько-со­ціологічної думки належить І. Я. Франку (1856—1916). Наро­дився в с. Нагуєвичі на Дрогобиччині в сім'ї сільського кова­ля. Навчався на філософському факультеті Львівського універ­ситету (1875—1877). 1877 р. його заарештували і на 8 місяців ув'язнили за соціалістичну пропаганду. В 1891 р. після 10-річ-ної перерви І. Франко закінчив Чернівецький університет, ви­їхав до Відня, де в 1893 р. захистив у Віденському універси­теті докторську дисертацію.

В основі світогляду І. Франка — філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. «Одно лиш вічне без

початку і кінця, живе і сильне,— се є матерія»⁷. У природі, підкреслював мислитель, все підлягає змінам, рухові та обмі­ну матерії. Основою усього існуючого він визнавав природу в її багатоманітності і вічності.

І. Франко привертав увагу до різних складних питань су­часного йому природознавства, історії, естетики. Пізнання він розглядав як відображення зовнішнього світу в людській свідо­мості. Поза природою нема пізнання, нема правди, зазначав І. Франко. Він доводив необхідність зміцнення зв'язку науки з практикою, розвивав революційно-демократичні принципи в га­лузі мистецтва, літератури, художньої творчості. «Ціль літера­тури,— вважав І. Франко,— служити народові, бути йому ко­рисною «помічницею і порадницею» ⁸, закликати трудящих до активної боротьби за перебудову суспільства. І. Франко пропа­гував твори К. Маркса і Ф. Енгельса, переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу» К. Маркса, вступ­ний розділ до «Анти-Дюрінга» Ф. Енгельса. Проте слід особли­во підкреслити, що І. Франко не сліпо поклонявся марксизмо­ві, а критично переосмислював його, мав власне розуміння сутності та спрямованості суспільного розвитку. Так, аналізую­чи притаманні його добі форми робітничого руху в Європі, Франко звертав увагу на ті негативні наслідки, що можуть на практиці виникати з теоретичних положень, які були висунуті Ф. Енгельсом. І. Я. Франко виходив з того, що в основі су­спільного розвитку є праця. У вільній праці, крім щастя і всього життя людини, вищим ідеалом є також свобода людини. Виступав з вимогою революційного оновлення світу на основі праці, правди, науки. За умови, якщо мирні засоби не дадуть бажаних наслідків, І. Я. Франко не виключав застосування си­ли для зміни існуючих порядків.

І. Франко докладав значних зусиль для формування націо­нальної самосвідомості українського народу. Вирішенням цього завдання могло стати утвердження освітньої традиції, відкрит­тя навчальних закладів, створення власної преси, розвою мови, письменства тощо. «Перед українською інтелігенцією,— наголо­шував Франко,— відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величез­ної етнічної маси українського народу українську націю, су­спільний культурний організм, здібний до самостійного куль­турного й політичного життя, відпорний на асиміляційну робо­ту інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім придатний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім

⁷ Франко І. Я. Твори: В 50 т.—Т. 11.—С. 51. темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сього­дні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може со-

стоятися» ⁹.

Утвердження української мови для Франка є невід'ємним питанням реалізації соціальних ідеалів. «Для успішного роз­витку потрібні інституції національні і передусім національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу, разом з втіленням нашого суспільного ідеалу та мета буде осягнута сама собою».

Соціалізм Франка грунтується не на класових, а на загаль­нолюдських цінностях, на найвищому самоуправлінні общин, повітів і країн. У майбутньому суспільному ладі держава не матиме місця. Франко пропагує гуманістичні принципи життя, виступає за ліквідацію всякого панування над людьми, всякої влади людини над людиною ¹⁰.

На багатогранній філософській палітрі духовної спадщини українського народу завжди буде сяяти ім'я великої україн­ської поетеси, філософа, публіциста, літературного критика Ле­сі Українки — Косач-Квітки Лариси Петрівни (1871—1913). Народилася вона у м. Новоград-Волинському. Залишила по собі багату художню скарбницю, а також такі науково-публі­цистичні твори, як «Хто з чого жиє?», «Оцінка нарису програ­ми української соціалістичної партії», «Замітка з приводу стат­ті «Етика і політика», «Два напрямки у найновішій італій­ській літературі», «Утопія в белетристиці», «Європейська соці­альна драма наприкінці XIX ст.» та ін. Л. Українка переклала українською мовою «Маніфест комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Нариси матеріалістичного розуміння історії» А. Лабріоли. її творчість просякнута глибокою вірою в пізна­вальні можливості людини, для неї характерним був історич­ний оптимізм. Як в поетичних, так і в публіцистичних творах вона боролася за знищення експлуататорського ладу і вста­новлення справжнього народовладдя, піддавала критиці різно­види ідеалістичної філософії (спіритуалізм, містицизм, неоканті-

анствб та ін.).

У своїх філософських поглядах вона виходила з того, що природа перебуває в постійних змінах і розвиткові. Вона не ви­знавала надприродних-сил, рішуче критикувала пасивне став­лення до дійсності. На думку Лесі Українки, філософія повин­на активно служити справі перетворення світу.

У творах «В катакомбах», «Руфін і Присцілла», «Пророчий сон», «Прокляття Рахілі», «Три миті», «Стародавня історія

⁹ Франко І. Зібрання творів.— Т. 45.— С. 404.

¹⁰ Галі же.— С. 451.

східних народів» та інших письменниця показувала справжню роль релігії у суспільстві, заперечувала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. Леся Українка вба­чала в народі могутню силу суспільного розвитку, вважала його творцем усіх матеріальних та духовних благ, була полум'яним борцем за дружбу народів.

В цілому філософія українських революційних демократів та інших прогресивних діячів українського народу відіграла значну роль у формуванні самосвідомості українського народу, боротьбі з соціально-економічним та політичним гнобленням. Українські революційні демократи зробили вагомий внесок у творчий розвиток багатьох філософських та соціологічних про­блем.

Безумовно, філософська думка в Україні кінця XIX ст. за­знала особливого впливу марксизму. Хоч окремі твори К. Марк­са і Ф. Енгельса було перекладено українською мовою ще в 60-х роках, помітного поширення вони набули в 80-ті та на по­чатку 90-х років. Це окремий етап у розвитку філософії в Україні.

Глибокий слід в українській та світовій науці залишив В. І. Вернадський (1863—1945) —мислитель зі світовим ім'ям, творець вчення про ноосферу, перший президент Української Академії наук з часів заснування її (27 листопада 1918 р.). Наукові праці Вернадського докорінно змінили підходи до ро­зуміння наукової картини світу, суттєво переорієнтували світо­глядні парадигми людини (стимулювали формування біосфер-ного мислення). В. І. Вернадський виходив з того, що з виник­ненням людського розуму починається новий етап розвитку Всесвіту. Під впливом діяльності людини біосфера поступово перетворюється в нове середовище — ноосферу (сферу розуму). Це приведе до радикальних змін в самій біосфері. Становлен­ня ноосфери В. І. Вернадський пов'язує з потребою формуван­ня єдиної науки як могутньої історичної і геологічної сили. Він наголошує: «Можна сказати, що ніколи в історії людської дум­ки ідея і почуття єдиного цілого, причинного зв'язку всіх, на­уково спостережуваних явищ не мали тієї глибини, гостроти і ясності, якої вони досягли зараз, у XX столітті» ". Вернадський звертає увагу на потребу органічного зв'язку науки з досяг­неннями світової цивілізації. На його думку, в сучасному, най­тісніше переплетеному культурному житті жодна держава і жоден народ без втрати для свого сьогодення і майбутнього не можуть довго залишатися осторонь від досягнень і важливих

Дата добавления: 2014-11-20